Маринович Мирослав Франкович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 13:25, 24 вересня 2021, створена Bohdana Lochist (обговорення | внесок) (Додала нове посилання, що доповнює розповідь про життя Мирослава Мариновича)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мирослав Маринович
Мирослав Маринович. Харків, травень 2013.
Ім'я при народженніМирослав Франкович Маринович
Народився4 січня 1949(1949-01-04) (75 років)
с. Комаровичі, Старосамбірський район, Дрогобицька область, Українська РСР
ГромадянствоСРСР СРСР → Україна Україна
Національністьукраїнець
Діяльністьправозахисник, викладач університету
Галузьжурналіст
Alma materНаціональний університет «Львівська політехніка»
ЗакладAmnesty International
КонфесіяУкраїнська греко-католицька церква
Нагороди
Орден Свободи — 2008
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Маринович.

Мирослав Франкович Маринович (нар. 4 січня 1949, с. Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, нині Львівської області) — український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віцеректор Українського Католицького Університету у Львові.

Життєпис

Маринович виховувався в віруючій родині, його дід був священником. Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив із золотою медаллю. Потім рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — «звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу».

1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики, захищаючи комуністичні ідеали. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. «допуску» і звільнили з військової кафедри, у зв'язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку.

У 1973—1974 роках служив у війську у Вологді.

Після звільнення з війська Маринович 1974 року переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М. Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під «ковпаком» КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М. Матусевич на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М. Матусевичем. Вони звинувачувалися у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» за частиною 1 статті 62 КК УРСР та частиною 1 статті 70 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув'язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодівки протесту, в тому числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в'язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уїльського району Актюбінської області Казахстану. Працював столяром. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987 року. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети «Галицька зоря».

1990 року була опублікована праця Мариновича «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга «Україна на полях Святого Письма», 1993 року — «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю».

Маринович засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), Української асоціації «Міжнародної Амністії» (УАМА), з 1993 до 1998 року був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства (УБНТ), зокрема, 9 березня 2010 року в актовому залі Дрогобицької духовної семінарії в рамках чергового засідання УБНТ виступив з доповіддю на актуальну тему «Схід і Захід України: антагонізм чи шанс для нового синтезу національної ідеї»[1].

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив Український ПЕН. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві.[2] [3]

Почесний президент Українського ПЕН.

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».[4][5].

Виступав за звільнення ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.[6]

Нагороди

  • Орден Свободи (31 грудня 2008) — за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, плідну науково-публіцистичну діяльність[7]
  • Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (21 січня 2017) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю[8]
  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод[9]
  • Кавалерський хрест Ордену заслуги Польської Республіки.[10]
  • Орден «За інтелектуальну відвагу» (2007)
  • Премія імені Василя Стуса (2009)[10]
  • Почесний громадянин Дрогобича (2010)
  • Почесний громадянин Львова (5 травня 2017) — за внесок у духовне відродження українського народу, а також за активну громадянську та життєву позицію[11]
  • Премія Станіслава Вінценза (27 червня 2018) — за гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів[12]

Бібліографія

  • Маринович М. Україна на полях Святого Письма. — Дрогобич: видавництво «Відродження», 1989.
  • Маринович М. Україна: дорога через пустелю. — Харків: ФОЛІО, 1993. — 192 с.
  • Маринович М. Глузман С. Антонюк З. Листи з волі. — Київ: Сфера, 1999. — 400 с.
  • Маринович М. Всесвіт за колючим дротом. Спогади і роздуми дисидента. — Вид. 2-ге, випр. — Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2016. — 536 с. — ISBN 978-966-2778-64-9.
  • Маринович М. Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми». — Львів Видавництво Старого Лева, 2019. — 248 с. — ISBN 978-617-679-613-8[13].

Політична позиція

Підтримує Порошенка на виборах 31.03.19р..[14]

Примітки

  1. ↑ Релігійно-суспільний часопис «Слово» Дрогобицької духовної семінарії № 2(42) за червень-серпень 2010 року
  2. ↑ Мирослав Маринович очолив український ПЕН-клуб
  3. ↑ Мариновича обрали президентом українського ПЕН-клубу
  4. ↑ Ініціатива «Першого грудня». Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 16 грудня 2011. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |3= (довідка)
  5. ↑ Мирослав Миронович для Української Правди. Ще раз про ініціативу «Першого грудня»
  6. ↑ Спільнота УКУ підтримує українського кінорежисера Олега Сенцова
  7. ↑ Указ Президента України від 31 грудня 2008 року № 1224/2008 «Про нагородження М. Мариновича орденом Свободи»
  8. ↑ Указ Президента України від 21 січня 2017 року № 10/2017 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
  9. ↑ Указ Президента України від 8 листопада 2006 року № 937/2006 «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»
  10. ↑ а б Викладачі, що брали участь у роботі Школи у 2009—2011 рр. // Школа професійної журналістики «НОВА УКРАЇНА»
  11. ↑ Мирославу Мариновичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Львова». Львівська міська рада (укр.). 5 травня 2017. Процитовано 6 травня 2017.
  12. ↑ Мирослав Маринович отримав премію Станіслава Вінценза - УКУ. УКУ (укр.). Процитовано 1 липня 2018.
  13. ↑ Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми». Видавництво Старого Лева. Процитовано 27 березня 2019.
  14. ↑ "Солідарність" (інформбюлетень)лютий 2019р.,ст.6 лівий нижній кут

Джерела

  • Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 161—164, 173.
  • А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. — 1998. — С. 210, 211, 223.
  • Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. — К.: УРП, 1996. — С. 17, 18.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 29.— С. 4, 11, 73.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 34.— С. 7; вип. 35.— С. 42, 74.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 40.— С. 42.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 41.— С. 21; вип. 42.— С. 26.
  • Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 43.— С. 44, 52; вип. 44.— С. 18; вип. 45. — С. 21-23, 59; вип. 47. — С. 31, 130, 131, 142, 146; вип. 48.—С. 23, 25, 72, 167.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49. — С. 9-12, 20.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51. — С. 71, 73, 74-77, 212; вип. 52.— С. 36-38, 61, 130.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 53. — С. 90, 91; вип. 54.— С. 60; вип. 55.— С. 26; вип. 56. — С. 109.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 60. — С. 83; вип. 61.— С. 99.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1982, вип. 62. — С. 128.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1983, вип. 63. — С. 178—180, 182, 183.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 12-15; 1982, 6-26, 7/8-19; 1984, 4-20, 5-26, 7/8-27.

Література

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Маринович_Мирослав_Франкович&oldid=33490284