Ернст Федір Людвігович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 28 жовтня 2021, заснована на цій версії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Ернст.
Федір Людвігович Ернст
Федір Ернст у 1910-ті роки
Федір Ернст у 1910-ті роки
Федір Ернст у 1910-ті роки
Ім'я при народженнінім. Theodor Richard Eduard Ernst
Народився9 листопада 1891(1891-11-09)
Київ
Помер28 жовтня 1942(1942-10-28) (50 років)
Уфа, РРФСР, СРСР
·розстріл
Країна Російська імперія
СРСР СРСР
Національністьнімець
Діяльністьмистецтвознавець, музеєзнавець
Alma materКиївський університет
Галузьісторія, мистецтвознавство, музеєзнавство
Посадапрофесор
Вчене званняпрофесор
ЧленствоНаукове товариство імені Шевченка
Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Ернст Федір Людвігович у Вікісховищі

Фе́дір (Теодор-Ріхард-Едуард) Лю́двігович (Львович) Е́рнст (нар. 28 жовтня (9 листопада) 1891(18911109), Київ — 28 жовтня 1942, Уфа) — український історик-мистецтвознавець, теоретик мистецтва[1], фундатор та класик українського мистецтвознавства; музеєзнавець, діяч у галузі охорони пам'яток історії та культури України.

Автор найкращого довоєнного путівника по Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва[2]; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва[3]; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН[4], вчений секретар ВУАК.

Життєпис

Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині німецького[4] колоніста[3].

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у Глухові[1] та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках[1][3]; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті[1] на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв)[3]. Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России» та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з Миколою Біляшівським і Дмитром Дорошенком, відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м. Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року[3]. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з Павлуцьким Г.).

Федір Ернст

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький[4], який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН[1][3].

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору[1][3]. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

В 1922 р. працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва[5].

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем художнього відділу[6] Всеукраїнського історичного музею в Києві[4].

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формує музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР[1].

Репресії

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї»[3]. Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці — Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге.

29 травня 1934 р. — судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано[4]. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва. У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно.

Праці

Майже щороку виходили його наукові праці:

та ін.[4]

Ернст зробив вагомий внесок у створення Київської картинної галереї, Києво-Печерського, Кирилівського та Чернігівського заповідників. Він мріяв про створення заповідника «Київський акрополь», куди мали ввійти Софіївський собор , Десятинна, Георгіївська та Андріївська церкви, Михайлівський монастир.

Більшість наукових праць Ернста не втратила наукової цінності й донині. Він справедливо посідає місце одного з фундаторів українського мистецтвознавства.

Пам'ять

У 1995 році в Києві на честь Федора Ернста названо вулицю[7].

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж Корифеї: Федір Ернст, сайт «Національний художній музей України»
  2. ↑ Федорова Л. Д., Київське товариство охорони пам'ятників старовини та мистецтва, сайт «Інститут історії України Національної академії наук України»
  3. ↑ а б в г д е ж и Писаренко Наталія, Федір Людвігович Ернст. Служіння історії.
  4. ↑ а б в г д е Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Львів : Молоде життя, 1993. — Т. 2. — С. 641. — ISBN 5-7707-4050-7
  5. ↑ Гарбар Л. В. Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) (2017). irbis-nbuv.gov.ua. Процитовано 20 березня 2019.
  6. ↑ Принь О. В. «Дійте з божою поміччю на користь України»: невідомі листи Федіра Ернста до Аделаїди Артюхової (1927—1929) // Сумський історико-архівний журнал. 2020. № ХХХV. С. 12–30. https://shaj.sumdu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/02/4-1.pdf
  7. ↑ Ернст Федір Людвигович, сайт «Енциклопедія Київ»

Джерела

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ернст_Федір_Людвігович&oldid=33689076