Анійське царство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 29 грудня 2021, заснована на цій версії.
Анійське царство
Անիի թագավորություն
885 – 1045
Прапор Герб
Прапор Герб
Анійське царство бл. 1000 року


Столиця Ширакаван, Багаран, Карс, Ані
Мова(и) Вірменська
Релігія Християнство (Вірменська апостольська церква)
Форма правління Абсолютна монархія
Династія Багратуні
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Анійське царство
Історія Вірменії
Держави та утворення
Айраратське царство • Велика Вірменія • Мала Вірменія
• Цопк • Софена • Марзпанська Вірменія• Вірменський емірат
Анійське царство • Сюнік • Васпуракан • Ташир—Дзорагет
Арцах • Хачен • Карс • Царство Варажнуні
Кесун • Едеса • Мелітена • Пір • Кілікія
Шах-Арменіди • Хамс • Арран • Чухур-Саад • Карабах
Вірменська область • Еріванська губернія
Єлизаветпольська губернія • Перша Республіка
Вірменська РСР • Республіка Вірменія • НКР
Війни та битви
Війни: Парфія • Туреччина• Грузія •Азербайджан • Карабах
Битви: Тигранакерт • Арташат • Рандея • Аварайр
Варнакерт • Севан • Манцикерт • Гарні • Бітліс •
Сардарапат • Апаран • Каракіліс
Релігії
Язичництво • Мітраїзм
Вірменська апостольська церква
Павликіани • Тондракійці • Католицизм
Географія
Вірменія (Західна • Східна)
Вірменське нагір'я • Кілікія
Династії
Гайкіди • Єрвандіди • Арташесіди
Аршакуні • Арцруніди • Багратуні
Рубеніди • Хетуміди • Лузіньяни • Кюрикіди
Національно-визвольний рух
Арменакан • Гнчак • Дашнакцутюн • Фідаї
Цегакрон • АСАЛА • Міацум
Тематичні статті
Вірмени • Етногенез • Культура • Мова • Вірменське питання
Геноцид • Вірменофобія • Амшенці • Діаспора
Столиці • Матенадаран • Вірменознавство • Вірменське Відродження • Шляхта
Хронологія
Портал «Вірменія»

Анійське царство (або Багратідська Вірменія, Вірменське Царство Багратідів[1][2]) — феодальна держава вірменів, що існувала з 885 до 1045 року.

Передісторія

Див. також: Вірменський емірат

З середини VII століття більша частина території Вірменії перебувала під владою арабів[3]. З початку IX століття Аббасидський Халіфат почав виявляти ознаки розпаду. Послаблення Халіфату змусило перейти до більш гнучкої політики стосовно Вірменії[3]. Вже у другій половині IX століття в процесі боротьби проти арабського ярма намітились тенденції до об'єднання Вірменії у цілісну державу[4]. 862 року княжий рід Багратідів об'єднав більшу частину вірменських земель та усунув владу халіфату, коли останній в особі халіфа Аль-Мустаїна визнав Ашота Багратуні «князем князів» Вірменії[5][6]. Вже 875 року вірменська знать висунула його кандидатуру на трон Вірменії[1].

Історія

Собор Ширакавана збудований Смбатом I наприкінці IX століття. Поряд із храмом розміщувалась царська резиденція[7].

885 року Арабський Халіфат в особі халіфа Аль-Мутаміда й Візантійська імперія в особі імператора Василія I визнали незалежність Вірменії[8][9] і надіслали Ашоту Багратуні по короні[5][3][10][6]. Цей акт став юридичним підтвердженням фактичної незалежності Вірменії[3]. Ашот I був урочисто коронований у столиці Багаран католикосом Геворгом II[11]. Ядром держави став гавар Ширак[12], розташований в басейні річки Ахурян. Ашоту I вдалось об'єднати під своєю владою не лише Вірменію, але й Грузію та Албанію[13][10]. За його царювання кордони Вірменії сягали на півдні областей навколо озера Ван, на сході — річки Кура, а на півночі Ашот I приєднав Гугарк до міста Тіфліс[14]. Напередодні відновлення незалежності Вірменії, поряд із Багратідами, найбільшими княжими володіннями Вірменії були також Васпуракан і Сюнік[8].

Окрім визнання незалежності Вірменії, Халіфат визнав також політичне верховенство Ашота I над усіма правителями Закавказзя, як християнських, так і мусульманських[11]. З кінця IX—початку X століття Візантійська імперія також визнала політичну гегемонію Вірменії в Закавказзі — принаймні, стосовно християнських держав[15], що означало володіння вищою владою відносно до решти правителів Закавказзя візантійської орієнтації[16]. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний, кажучи про першого Багратідського царя Вірменії Ашота I повідомляє, що той «володів усіма країнами сходу»[15]. Халіфат у свою чергу присудив вірменським царям титул «шахіншах» — царя царів[5]. У той же час Багратідам удалось також відновити політичний термін Велика Вірменія[17].

890 року Ашота I замінив його син Смбат I, царська влада якого також була визнана Халіфатом[18]. Смбат I, як і його попередник проводив політику сильної централізованої влади[19], за його правління межі вірменської монархії ще більше розширились[18][20][19]. В середині 890-их він завдав поразки Мухаммед ібн Абу Саджу, повернувши Двін і Нахічевань[18]. Слід також зазначити, що перші вірменські царі Багратіди мали абсолютну владу на всій території Вірменії. Так, наприклад, відомо, що 904 року Смбат I відокремив область Нахічевані від Васпуракану й передав його Сюніку[21]. За його царювання столиця Вірменії була перенесена з Багарана до Ширакавана. Занепокоєний посиленням вірменської держави, Халіф, спираючись на свого намісника Саджидського аміра Юсуфа, розпочав ретельну боротьбу за підкорення Вірменії[1]. 908 року васпураканський князь Гагік Арцруні був проголошений «царем Вірменії» на противагу Смбату I[1]. За рік армія Юсуфа разом із вірменськими військами Васпуракану вжила воєнних дій проти Смбата I. Зазнавши поразки у Битві при Дзкнавачарі, в області Ніг, останній потрапив до рук Юсуфа. Відмовившись віддати наказ здатись захисникам фортеці Єрнджак 914 року[11], Смбата було страчено[1] у Двіні шляхом розп'яття на хресті.

Вірменію було звільнено, а її самостійність відновлено[22][1] за наступника Смбата I Ашота II Залізного. Упродовж 918—920 років між патріархом Константинопольським Миколаєм I і католикосом вірменським Ованесом Драсханакертці тривали перемовини з метою створення закавказького союзу проти мусульман[11]. Кульмінацією дипломатичних зусиль стала поїздка 921 року Ашота II до Константинополя й отримання від імперії військової допомоги[11]. Повернувшись на батьківщину, він продовжив боротьбу, звільнивши більшу частину країни[11][9], почергово повернувши Багреванд, Ширак, Гугарк, Агстевську долину. Вирішальною стала Севанська битва 921 року. Здобувши перемогу над арабами Ашот II 922 року отримав від Халіфату титул шахіншаха[5] — царя царів[22][20], та був визнаний царем Вірменії[9]. Його політична гегемонія була визнана на всьому Кавказі[11][20]. Ашот II також мав успіхи у придушенні доцентрових прагнень дрібних феодалів на околицях країни. Так були підкорені Саак Севада в Гардмані, Цлік Амрам у Тавуші, князь Самшвілде на крайній півночі Гугараку[11].

Смбат II (праворуч) та його молодший брат Гурген I на ктиторській скульптурі Ахпата[4]

Вірменія сягнула свого політичного й культурного апогею за наступників Ашота II. Його брат Абас I, який зайняв трон 928 року, переніс столицю до Карса[11]. Добу царя Абаса прийнято вважати часом миру й стабільності. 952 року царем став Ашот III Милостивий з титулом шахіншаха[23]. Останній, подібно до своїх попередників, проводив політику посилення централізації влади[9], створив сильну постійну армію[9]. Вірменський цар командував армією з 80 тисяч воїнів[11]. Однак із середини X століття абсолютна централізованість держави почала руйнуватись. Так, у 961—962 роках Ашот III поступився Карсом разом з усією областю Вананд своєму брату Мушегу, подарувавши йому також царський титул. У зв'язку з цим 961 року столицю було перенесено до Ані. Політичні й церковні інтриги створювали загрозу для держави. 974 року імператор Візантії Іван I Цимісхій підійшов до кордонів вірменської монархії[11]. Усі вірменські правителі Васпуракану, Сюніка, Ташир-Дзорагету згуртувались навколо царя царів[11] та об'єднаною 80-тисячною армією[23] розташувались у Харку, поблизу вірменсько-візантійського кордону. Імператор відмовився від подальших воєнних дій та уклав союз із вірменським царем[11]. За деякий час після цих подій вірменська держава зазнала нових потрясінь. 977 року помер Ашот III, одразу після чого розпочався гострий конфлікт між його братом Мушегом і сином Смбатом II за вірменський трон. Конфлікт, зрештою, завершився перемогою Смбата й укладенням миру між обома. Останньому вдалось також привести країну до стану стабільності[24]. У той же час, 978 року, його молодший брат Гурген отримав область Ташир[25] де було утворено Ташир-Дзорагетське царство зі збереженням васальної залежності від Ані[25].

Двометрова статуя Гагіка I[4]. На руках статуї містився макет церкви

989 року влада перейшла до Гагіка I з титулом шахіншаха[24] — царя царів. Доба його правління вважається періодом найвищого розквіту Вірменського царства Багратідів[26]. Йому вдається успішно проводити політику об'єднання вірменських земель і централізації влади[27]. 1001 року він придушив повстання свого племінника царя Ташир-Дзорагету Давида I Безземельного[11]. Окрім цього були анексовані області від васальних князівств і царств — Сюніка, Васпуракану, Парісоса, Хачена[27][24]. Однак після його смерті 1020 року вірменська держава прямувала до занепаду. Царювання законного спадкоємця вірменського трону Ованеса-Смбата не було визнано його братом Ашотом IV. У прагненні заволодіти троном він підбурив повстання проти брата. Отримавши допоміжні війська від царя Васпуракану Сенекеріма, він узяв в облогу столицю Вірменії — Ані. Програвши війну, Ованес-Смбат був змушений піти на поступки. 1022 року було підписано мирну угоду, за якою Ованес-Смбат мав правити в Ані та прилеглих областях, а Ашот — у прикордонних з Персією та Грузією територіях.

Руїни Кафедрального собору Святої Діви Марії в Ані (роки будівництва 989–1001, архітектор — Трдат)

Великою політичною помилкою Ованеса-Смбата стала його підтримка царя Грузії Георгія I в його війні з Візантією[11]. Зазнавши поразки, Ованес-Смбат 1022 року погодився після своєї смерті передати Анійське царство Візантії[11]. Перемовини про це було проведено в Трапезунді між католикосом Петросом I Гетадарцем та імператором Василієм II, де між ними було укладено угоду, відому як Трапезундська угода[28]. 1040 року, коли помер Ованес-Смбат, візантійський імператор Михаїл IV зажадав реалізації цього заповіту. У важкі для держави часи вірменська політична еліта розділилась на два угрупування: католикос Петрос I Гетадарц і князь Саркіс Хайказн зайняли провізантійську позицію, натомість інша частина шляхти згуртувалась навколо князя Ваграма Пахлавуні та війська, проголосивши сина Ашота IV, вісімнадцятирічного Гагіка II царем. Останній відмовився виконати умови угоди[29]. За допомогою спарапета Ваграма Пахлавуні та Григора Магістроса йому також вдалось вдало відбити візантійські атаки[11] біля стін вірменської столиці. Не зумівши домогтись результату військовим шляхом, імператор Костянтин IX Мономах запросив Гагіка II до Константинополя ніби для проведення мирних перемовин. Під умовляннями Саркіса Хайказна й католикоса Петроса I Гетнадарця він погодився на поїздку. В Константинополі вірменському царю було запропоновано капітулювати[29] й передати царство Візантії. У той же час католикос і Саркіс Хайказн відправили з Вірменії ключі від Ані. 1045 року під час чергової облоги Ані місто здалось. Анійське царство за сприяння частини вірменських феодалів на чолі з католикосом[28], припинило своє існування.

Васальні Анійським Багратідам вірменські царства та князівства

У васальних відносинах з Багратідами перебували утворені у X столітті 4 вірменських царства, а також кілька вірменських князівств. Це були Васпураканське, Карське, Сюнікське й Ташир-Дзорагетське царства[12]. Васальні держави брали участь у всіх зовнішньополітичних акціях Багратідів. Тим не менше їхні відносини з Багратідами часто ставали інтригованими через прагнення до політичного самовозвеличення.

У васальній залежності від Анійських Багратідів перебували каїсіки — володарі області Арчеш на північному березі Ванського озера в історичній області Вірменії Аліовіт[30].

У васальній залежності від вірменських царів перебувала область Камбечан і Шаке, на лівому березі річки Кура[31].

Від вірменських(Ширакських) Багратидiв також залежали Багратіди Тайка, Кларджетії і Iвериії. В особистій залежності від вірменських царів перебував і Тифлисский емірат.

Правителі

Примітки

  1. ↑ а б в г д е Схід у середньовіччі // Історія Сходу. — М. : "Восточная литература" РАН, 1997.
  2. ↑ John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 62.
  3. ↑ а б в г Історія Візантії. — М. : Наука, 1967. — Т. 2.
  4. ↑ а б в В. В. Шлєєв. Загальна історія мистецтв. — М. : Искусство, 1960. — Т. 2, кн. 1.
  5. ↑ а б в г Енциклопедія Британіка [1]
  6. ↑ а б Іраніка
  7. ↑ Armenian Architecture — Virtual Ani
  8. ↑ а б Іраніка
  9. ↑ а б в г д ВРЕ. Архів оригіналу за 30 червня 2014. Процитовано 24 червня 2019.
  10. ↑ а б О. О. Василєв. Візантія та араби. — СПб, 1902. — Т. II.
  11. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Cyril Toumanoff. Armenia and Georgia // The Cambridge Medieval History. — Cambridge, 1966. — Т. IV: The Byzantine Empire, part I chapter XIV. — С. 593—637.
  12. ↑ а б ВРЕ[недоступне посилання з червня 2019]
  13. ↑ Mark Whittow. {{{Заголовок}}}. — University of California Press, 1996. — С. 217.
  14. ↑ Steven Runciman. The Emperor Romanus Lecapenus and his reign: a study of tenth-century Byzantium. — Cambridge University Press, 1988. — С. 152.
  15. ↑ а б Костянтин Багрянородний. «Про управління імперією», гл. 44
  16. ↑ Степаненко. В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 43—51.
  17. ↑ Г. Г. Літаврін. Коментар до глав 44-53 трактату «Про управління імперією». Ком. 13 до глави 44
  18. ↑ а б в The Cambridge History of Iran / Edited by R. N. Frye. — Cambridge University Press, 1975. — Т. 4. — С. 228-229.
  19. ↑ а б Ованес Драсханакертці. гл. XXXI // Історія Вірменії. — Єр., 1986.
  20. ↑ а б в Ronald Grigor Suny. The Making of the Georgian Nation. — 2-е. — Indiana University Press, 1994. — С. 31-32.
  21. ↑ Lynn Jones: Between Islam and Byzantium, стор. 65
  22. ↑ а б John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 71.
  23. ↑ а б Степаненко В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 45.
  24. ↑ а б в Степаненко В. П. Політична обстановка у Закавказзі в першій половині XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1975. — Вип. 11. — С. 124—125.
  25. ↑ а б V. Minorsky. Studies in Caucasian History. — CUP Archive, 1953. — С. 41.
  26. ↑ John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 199.
  27. ↑ а б ВРЕ[недоступне посилання з травня 2019]
  28. ↑ а б Степаненко В. П. Політична обстановка в Закавказзі у першій половині XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1975. — Вип. 11.
  29. ↑ а б Історія Візантії. — М. : Наука, 1967. — Т. 2.
  30. ↑ Г. Г. Літаврін. Коментар до глав 44-53 трактату «Про управління імперією». Ком. 5 до глави 44
  31. ↑ Іраніка

Джерела

  • ВРЕ[недоступне посилання з червня 2019]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Анійське_царство&oldid=34230853