Ілько Борщак

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 20 січня 2022, заснована на цій версії.
Ілько Борщак
Ім'я при народженніІлля Лейб-Гершович Баршак
ПсевдоІлько Борщак, Борчак, Іван Богун
Народився31 липня 1894(1894-07-31)
Бєльці
Помер11 жовтня 1959(1959-10-11) (65 років)
Париж
Громадянство Російська імперія → Українська Держава →  УНР → Франція Франція
НаціональністьУкраїнець єврейського походження
Місце проживанняБєльці - Нагартав - Херсон - Київ - Одеса - Київ - Париж
Діяльністьдипломат, педагог, науковець
Галузьісторія[1] і філологія[1]
Відомий завдякиполітичний діяч, історичний публіцист, журналіст
Alma materПерша херсонська чоловіча гімназія і Санкт-Петербурзький державний політехнічний університет Петра Великого
Знання мовїдиш, українська, латиська, німецька, французька і російська
Військове званняюнкер
Конфесіяюдей, з 18-ти років - православний

Ілля Костянтинович Борщак (справжні — Ілля Лейб-Гершович Баршак, з 1920 р. підписувався як Ілько Борщак; 19 (31) липня 1894(18940731), Бєльці  — 11 жовтня 1959, Париж, Франція) — український політичний діяч, історичний публіцист і журналіст єврейського походження.

Біографія

Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губернії Російська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно з записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, в якій пропрацював до початку 1920-х років.

У 1913 р. із золотою медаллю закінчив Першу херсонську чоловічу гімназію. Того ж року охрещений у херсонському Успенському соборі й на честь свого хресного батька — директора Херсонської гімназії Костянтина Тюльпанова — був наречений Костянтиновичем[2].

Після вступу у вересні 1913  р. до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту у жовтні того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914—1918 рр. вивчав право у імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 р. атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник сьогоднішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії. В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в м, Херсоні 1891 чи 1892 рр., вступ до університету в 1909 рр, підгтовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 р. до Європи, затримання німцями і повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 до лютого 1918 рр., два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 р. з університету, з 8 липня 1917 р. навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 р.) Не воював жодного дня на фронті[3].

У червні 1918 року Баршак перебрався до Києва в період існування Української держави, яку очолював гетьман Петро Скоропадський, що спирався на підтримку німців. Ілля влаштувався на посаду клерка при директорі департаменту МЗС УНР Української Народної Республіки Андрієві Яковлеві[4]. У січні 1919 року за сприяння С. Шелухіна призначений до складу місії УНР до США. У березні 1919 р. дістається Копенгагену. З травня 1919 р. — дипломат без призначення. Подорожує Віднем, Римом, Бухарестом. На початку 1920 р. прибуває до Парижу[5]. пізніше виконує обов'язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років.

У Парижі він і залишився на решту життя. Тут зреалізувалося його покликання — наукова праця. Він поринув в архівні та бібліотечні пошуки у різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи. Сферами його наукового зацікавлення були історія України, її культури, дипломатії, суспільно-політичних рухів різних періодів в контексті зв'язків з Європою.

Член Комітету дій, у 1923—1932 роках — співзасновник та член радянофільської Спілки українських громадян у Франції (СУГУФ), керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926—1929); член Ліги української культурири (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926—1927), співробітник ВУАН (Київ).

На думку Віктора Савченка, у середині 1920-х років Ілько Борщак був антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей». Савченко стверджує, що тижневик видавали за гроші СРСР. У листі до М. Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло». Загалом перу дослідника належить більш ніж 400 праць, серед найбільш відомих книги про Мазепу, Орлика, «Наполеон і Україна» тощо.

Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим та іншими). Сталінський терор перервав ці контакти, переорієнтував переконаного радянофіла до повного несприйняття радянського режиму в Україні.

З 1931 року Борщак робив заходи з метою викладання української мови та українознавства в Сорбонні, що йому не вдалося. Лише 1938 року його задум реалізували в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938—1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).

Під час Другої світової війни в роки гітлерівської окупації Франції Борщака ув'язнили за участь у русі опору (1940—1943). У зловісній в'язниці «Santé» він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо, переховувався. Після арешту в лютому 1943 року (як співробітника преси руху опору, організатора української антинімецької організації) та наступного звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни зробив спробу повернутися в Україну, отримав радянське громадянство й паспорт. Утім, тривожні вісті з України про продовження терору врятували його від цього кроку і він відмовився від громадянства і повернення на батьківщину.

Від 1949 року — директор Архіву української еміграції у Франції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. Л. Борщака в Парижі в 1947 р. було опубліковано «Кобзар» Тараса Шевченка. Передмову і примітки до нього написав сам Борщак.

Навесні 1958 року Борщака розбив параліч та відняло мову. 11 жовтня 1959 року український історик та дипломат помер. Незадовго до смерті І. Борщак передав свій особистий і науковий архів до Архіву української еміграції, який зберігають при Інституті східних мов і цивілізацій у Сорбонському університеті. Дещо повернули до наукових установ в Україні.

Твори

Спадщина Борщака налічує близько 400 наукових та публіцистичних праць написаних українською і французькою мовами, серед яких виділяються фундаментальні дослідження таких тем: козаччина XVII століття, Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні, історія української дипломатії, культури. І все це у специфічному французько-українському контексті. Серед них:

  • Франція й Україна. Козаки Б. Хмельницького під Дюнкирхеном // Українська трибуна. — № 5. — Варшава, 1922.
  • Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923.
  • Україна і французька дипломатія XVIII ст. // Нова Україна. — № 3. — Прага, 1923.
  • Верлен і Україна // Нова Україна. — № 12. — Прага, 1923.
  • Пилип Орлик. Вивід прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції // Стара Україна. — Львів, 1924. — № 9–10.
  • Гетьман Пилип Орлик і Франція. — Львів, 1924.
  • Вольтер і Україна. За невиданими документами // Україна. — Київ, 1926. — Кн. 1.
  • Le Paix ukrainienne de Brest-Litovsk (Український мир у Брест-Литовському) // Le Monde Slave. — Paris, 1929. № 4-8.
  • La vie de Mazeppa. — Paris, 1931.
  • Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV.  — Львів, 1932, — Київ, 1996.
  • Мазепа — людина і історичний діяч// ЗНТШ.  — Львів, 1932.  — Т. 152, вип. 1.
  • Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана". — Львів, 1933.
  • L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale// Le Monde Slave. — Paris, 1933.  — Т. 3–4.  — 1934.  — Т. 1–2.  — 1935.  — Т. 1.
  • Наполеон і Україна. — Львів, 1937.
  • Карпатська Україна у міжнародній грі. — Львів, 1938.
  • Войнаровський;— сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніґсмарк і сибірський в'язень. — Львів, 1939.
  • Hryhor Orlyk, France's Cossack General. — Toronto, 1956.
  • Слідами гетьмана К. Розумовського у Франції.  — Париж, 1957.
  • І.Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана.  — Київ, 1991.
  • Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе.  — Київ, 1991.

Ілько Борщак також досліджував творчість французького поета українського походження Віктора Гриценка.

Література

  • Ададуров В. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком // Український історичний журнал. — К., 2020. — № 6. — С. 139 — 168.
  • Ададуров В. Народження одного історичного міту: проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака // Україна Модерна. — К.—Львів, 2005. — № 9. — С. 212—236
  • Білокінь С. Післямова // Борщак І., Мартель Р. І. Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Передмова. // Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Борщак — історик, що з тіні виходить // Ратуша. — 1992. — 20 жовт.
  • Дашкевич Я. Р. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України //Вісник Київського університету. — 1990. — Вип. 32.
  • Довідник з історії України.
  • Юсип Д. «…І час каміння збирати» // Дзвін. — 1994. — № 7.
  • Сарбей В. Хто він — Ілько Борщак // Історичний календар'99. — 1998.
  • Голобородько Я. Ю. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії. Роман-монографія. — К.: Факт, 2007. — С. 369.
  • Матвіїшин В. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції // Український літературний європеїзм. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — С. 244—253.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Гузенко Ю. І. Визначні постаті краю. Ілько Борщак (1892—1959) // Миколаївщина: літопис історичних подій. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Борщак Ілько // Корифеї української науки: Нариси про видатних діячів науки і техніки. До 135-ї річниці створення Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. — Миколаїв, 2000.
  • Шкварець В. П. Ілько Борщак // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. IV Миколаївська обласна наукова краєзнавча конференція «Наукові дослідження з усіх сфер і галузей України в контексті історичних проблем». Березень — квітень 2002 р. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Ілля Борщак. Життя, діяльність, творчість. Монографічне дослідження. З додатком праць І. Борщака. — Миколаїв: Вид-во ТОВ ВіД; МДГУ ім. П. Могили, 2002. — 136 с.; 16 с. іл.
  • Праці Григорія Кураса, спогади і матеріали про українського історика. Видавець Лозовий В. М. Чернігів — 2010 р.

Вшанування пам'яті

Примітки

  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France Record #11096964b // BnF catalogue général — Paris: BnF.
  2. ↑ Згідно з виявленим Вадимом Ададуровим метричним записом про хрещення; див.: Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 142—151. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I=&S21COLORTERMS=0&S21STR=journal (Українською) . Інститут історії НАН України. Процитовано 19 лютого 2021 року.
  3. ↑ Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 152 - 163. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EJRN&P21DBN=EJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I=&S21COLORTERMS=0&S21STR=journal (українською) . Інститут історії НАН України. Процитовано 19 лютого 2020 року.
  4. ↑ Борисюк, Зоя. Борисюк З. Схотілось, як колись, стиснути Вашу руку (Листи Наталени Королевої до Ілька Борщака) / Ucraina Magna. — Вип. 2. — К., 2017. — С. 401 (PDF). https://chtyvo.org.ua/authors/Ucraina_Magna/Volume_II_Ukrainska_zhinka_u_inshonatsionalnomu_ceredovyschi_pobutovyi_ta_hromadianskyi_vyiavy/ (українською) . Інститут української археографії ім. М. С. Грушевського НАН України. Процитовано 19 лютого 2021 року.
  5. ↑ Щоденник члена української дипломатичної місії до США Ілька Борщака. UA Foreign Affairs (англ.). Процитовано 19 лютого 2021.

Посилання

Зовнішні відеофайли
1. Творець історичних міфів. Історична правда // Канал «Espreso.tv» на YouTube, 30 травня 2021.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ілько_Борщак&oldid=34355847