Мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Мовознавство
Мови світу
Лінгвістична карта світу
 
П: Портал

Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

За ДСТУ 2392-94 мова — система знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.[1]

Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.

Зміст

Визначення[ред.ред. код]

Філософія мови[ред.ред. код]

Докладніше: Філософія мови

Філософія мови — розділ філософії, що вивчає питання про природу, походження та використання мови. Аналітичні філософи зацікавлені в чотирьох основних питаннях:

Для філософів континентальних, в свою чергу, філософія мови розглядається не як окреме питання, але як частина логіки, історії або політики.

Методи дослідження мови[ред.ред. код]

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: діахронії і синхронії.

Синхронія[ред.ред. код]

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

Діахронія[ред.ред. код]

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Описовий метод[ред.ред. код]

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод[ред.ред. код]

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є встановлення генетично споріднених мов, їх класифікації та вивчення цих мов з метою з'ясування принципів історичного розвитку. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод[ред.ред. код]

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод[ред.ред. код]

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

Походження і розвиток мови[ред.ред. код]

Докладніше: Походження мови

Украинский язык был искусственно создан в 1794 году. Кто придумал украинский язык[ред.ред. код]

Изобретатель малороссийского наречия Иван Петрович Котляре́вский (29 августа (9 сентября) 1769, Полтава — 29 октября (10 ноября) 1838, Полтава).

Украинский язык был создан в 1794 году на основе некоторых особенностей южнорусских диалектов, бытующего и поныне в Ростовской и Воронежской областях и при этом абсолютно взаимопонимаемых с русским языком, бытующим в Центральной России. Создан он был путём нарочитого искажения общеславянской фонетики, при которой вместо общеславянских «о» и «ѣ» стали для комического эффекта применять звук «и», «хв» вместо «ф» а также путём засорения языка инославными заимствованиями и нарочно выдуманными неологизмами.

В первом случае это выразилось в том, что, например, конь, который звучит как конь и по-сербски, и по-болгарски, и даже по-лужицки, по-украински стал называться кiнь. Кот же стал называться кіт, а чтобы кота не путали с китом, кит стал произноситься как кыт.

По второму же принципу табуретка стала пiдсральником, насморк нежитью, а зонт – розчипіркой. Потом уже советские украинские филологи заменили розчипірку на парасольку (от французского parasol), табуретке вернули русское название, поскольку пiдсральник звучал не совсем прилично, а насморк так и остался нежитью. Но в годы незалэжности общеславянские и международные слова стали заменять на искусственно созданные, стилизованные под простанародные лексемы. В результате акушерка стала пупорезкой, лiфт – підйомником, дзеркало – люстром, процент – відсотком, а коробка передач – скринькой перепихунців.

Что же касается систем склонения и спряжения, то последние были просто заимствованы из церковно-славянского языка, выполнявшего до середины 18-го столетия функцию общего литературного языка для всех православных славян и даже у валахов, впоследствии переименовавших себя в румын.

Первоначально сфера применения будущего языка ограничивалась бытовыми сатирическими произведениями, высмеивающими безграмотную болтовню маргинальных социальных слоёв. Первым, кто синтезировал так называемый малороссійскій языкъ, был полтавский дворянин Иван Котляревский. В 1794 году Котляревский ради хохмы создал своего рода йазык падонкафф, на котором он написал шутливое переложение «Энеиды» величайшего ветхоримского поэта Публия Вергилия Марона.

«Энеида» Котляревского в те времена воспринималась как макароническая поэзия — род шуточных стихов, созданных по принципу, сформулированному тогдашней франко-латинской пословицей «Qui nescit motos, forgere debet eos» — кто не знает слов, должен их создавать. Именно так и создавались слова малороссийского наречия.

Создание искусственных языков, как показала практика, доступно не только филологам. Так, в 2005 году томский предприниматель Ярослав Золотарёв создал так называемый сибирский язык, «которой идьот ешшо со времьов Великово Новгорода и дошедшы до нашенских дньов в нареччах сибирсково народа». На этом псевдоязыке 1 октября 2006 года был даже создан целый раздел Википедии, насчитывавший боле пяти тысяч страниц и удалённый 5 ноября 2007 года. В плане содержания проект был рупором политически активных нелюбителей «Этой Страны». В результате каждая вторая статья СибВики представляла собой неиллюзорный шедевр русофобского троллинга. Например: «Опосля большевицка переворота большевики издеяли Центросибирь, а потом и вовсе приткнувшы Сибирь до Россеи». К этому всему прилагались стихотворения первого поэта сибирского говору Золотарёва с говорящими названиями «Москальска сволочь» и «Москальски вы..дки». Пользуясь правами админа, Золотарёв любые правки откатывал как написанные «на иностранном языке.

Если бы эту деятельность не прикрыли в самом зародыше, то уже сейчас мы бы имели движение сибирских сепаратистов, внушающих сибирякам, что те являются отдельным народом, что не следует кормить москалей (несибирские русские на этом языке назывались именно так), а следует самостоятельно торговать нефтью и газом, для чего надо учредить под патронажем Америки независимую сибирскую державу.

Идея создания на основе языка, придуманного Котляревским, отдельного национального языка была сначала подхвачена поляками – бывшими хозяевами украинных земель: Уже через год после появления «Энеиды» Котляревского Ян Потоцкий призвал называть земли Волынши и Подолии, недавно вошедшие в состав России словом «Украина», а народ их населяющий, именовать не русскими, а украинцами. Другой поляк, граф Тадеуш Чацкий, лишённый имений после второго раздела Польши, в своём сочинении «O nazwiku Ukrajnj i poczatku kozakow» стал изобретателем термина «Укр». Именно Чацкий произвёл его от какой-то никому до него не ведомой орды «древних укров», вышедшей якобы из-за Волги в VII столетии.

Одновременно польская интеллигенция начала предпринимать попытки кодификации языка, изобретённого Котляревским. Так, в 1818 году в Петербурге Алексеем Павловским была издана «Грамматика малороссійскаго наречія», но на самой Украине эта книжка была вспринята в штыки. Павловского ругали за внедрение польских слов, называли ляхом, и в «Прибавленіяхъ къ Грамматике малороссійскаго наречія», вышедших в 1822 году, он специально написал: «Я божусь вамъ, что я вашъ единоземецъ». Главным нововведением Павловского стало то, что он предложил писать «i» вместо «ѣ» дабы усугубить начавшие было стираться различия между южнорусским и среднерусским диалектами.

Но самым большим шагом в пропаганде так называемого украинского языка стала крупная мистификация, связанная с искусственно созданным образом Тараса Шевченки, который, будучи неграмотным, на самом деле ничего не писал, а все его произведения были плодом мистификаторского труда сначала Евгения Гребёнки, а потом Пантелеймона Кулиша.

Австрийские власти рассматривали русское население Галиции как естественный противовес полякам. Однако в месте с тем они боялись, что русские рано или поздно захотят присоединиться к России. Поэтому идея украинства была для них как нельзя более удобна – искусственно созданный народец можно было противопоставить и полякам, и русским.

Первым, кто начал внедрять в умы галичан новоизобретённое наречие, стал греко-католический каноник Иван Могильницкий. Вместе с митрополитом Левицким Могильницкий в 1816 году при поддержке австрийского правительства приступил к созданию начальных школ с «местным языком» в Восточной Галиции. Правда, пропагандируемый им «местный язык» Могильницкий лукаво называл руським. Помощь австрийского правительства Могильницкому главный теоретик украинства Грушевский, также существовавший на австрийские гранты, обосновывал так: «Австрийское правительство в виду глубокого порабощения польской шляхтой украинского населения изыскивало способы поднять последнее в общественном и культурном отношении». Отличительной особенностью галицко-русского возрождения является его полная лояльность и крайний сервилизм по отношению к правительству, а первым произведением на «местном языке» стало стихотворение Маркияна Шашкевича в честь императора Франца, по случаю его именин.

8 декабря 1868 года во Львове под эгидой австрийских властей было создано Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Чтобы иметь представление о том, каким был настоящий малороссийский диалект в 19-м веке, можно прочесть отрывок тогдашнего украинского текста: «Читая благозвучный текстъ Слова, не трудно замѣтити стихотворный розмѣръ его; для того старался я не только по внутренной части исправити текстъ того же, но такожь по внѣшной формѣ, по возможности, возстановити первоначальный стихотворный складъ Слова».

Общество задалось целью вести пропаганду украинского языка среди русского населения Червоной Руси. В 1886 году член общества Евгений Желеховский изобрёл украинскую письменность без «ъ», «э» и «ѣ». В 1922 году эта письменность Желиховка стала основой для радяньского украинского алфавита.

Стараниями общества в русских гимназиях Львова и Перемышля преподавание было переведено на изобретённый Котляреским ради хохмы украинский язык, а воспитанникам этих гимназий стали прививаться идеи украинской идентичности. Из выпускников этих гимназий стали готовиться учителя народных школ, несшие украинство в массы. Результат не заставил себя ждать – до распада Австро-Венгрии удалось вырастить несколько поколений укроговорящего населения.

Этот процесс происходил на глазах галицийских евреев, и опыт Австро-Венгрии был успешнно ими использован: подобный же процесс искусственного внедрения искусственного языка был проделан сионистами в Палестине. Там основную массу населения удалось заставить говорить на иврите – языке, изобретенном лужковским евреем Лазарем Перельманом (более известен как Элиэзер Бен-Йехуда, ивр. ‏אֱלִיעֶזֶר בֶּן־יְהוּדָה). В 1885 году иврит был признан единственным языком преподавания некоторых предметов в иерусалимской школе «Библия и труд». В 1904 году Союз взаимопомощи немецких евреев Хильфсферайн основал . первую в Иерусалиме учительскую семинарию для преподавателей иврита. Широко практиковалась ивриизация имён и фамилий. Все Моисеи стали Моше, Соломоны – Шломо. Иврит не просто усиленно пропагандировался. Пропаганда подкреплялась тем, что с 1923 по 1936 годы по подмандатной англичанам Палестине шныряли так называемые отряды защиты языка Гдут Мегиней Хасафа (גדוד מגיני השפה), которые били морды всем говорящим не на иврите, а на идише. Особо упорным морды били до смерти. В иврите не допускается заимствование слов. Даже компьютер в нём не קאמפיוטער, а מחשב, зонт не שירעם (от немецкого der Schirm), а מטריה, а акушерка не אַבסטאַטרישאַן, а מְיַלֶדֶת – почти как украинская пупорезка.

P.S. от Мастодонта. Некто "П.С.В. комментатор", укрофашист, контовец, обиделся на меня за то, что вчера я опубликовал в Конте юмореску " Вышел заец погулять...", в которой Н. Хрущёв в своём стремлении избавиться от трудностей русской грамматики путём её ликвидации, сравнивается с одним из изобретателей украинского языка П. Кулешом ( он создал безграмотную "Кулешовку" как один из первоначальных письменных вариантов укромовы). Напрасно обиделся. Созидание укромовы - серьёзный коллективный труд, закончившийся успехом. Такой работой свидомым гордиться надо.

Украинский язык был создан в 1794 году на основе некоторых особенностей южнорусских диалектов, бытующего и поныне в Ростовской и Воронежской областях и при этом абсолютно взаимопонимаемых с русским языком, бытующим в Центральной России. Создан он был путём нарочитого искажения общеславянской фонетики, при которой вместо общеславянских «о» и «ѣ» стали для комического эффекта применять звук «и», «хв» вместо «ф» а также путём засорения языка инославными заимствованиями и нарочно выдуманными неологизмами.Існує ряд гіпотез про походження мови, але жодна з них не може бути підтверджена фактами через величезну віддаленість походження мови від нашого часу. Вони залишаються гіпотезами, оскільки їх не можна ні спостерігати, ні відтворити в експерименті. Передбачається, що з появою мови пов'язана зміна гену FOXP2.

Людей здавна цікавило питання про те, як на Землі виникло безліч мов. Одні вчені вважають, що всі вони мають спільне коріння, з'явившись в результаті ланцюга дивергенції прасвітової мови (концепція моногенезу). Інші вважають, що спочатку було декілька незалежних вогнищ виникнення мов (концепція полігенезу). Однак, походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов — дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання — з'ясувати, як люди почали говорити, друга — коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.

Лінгвісти встановили спорідненість мов в тих випадках, коли мовна єдність розпалася не більше 5 — 10 тис. років тому і об'єднали їх в мовні сім'ї. Деякі дослідники намагалися встановити і віддаленіше генетичне споріднення мов.

Класифікація мов[ред.ред. код]

Існує кілька способів класифікації мов:

  • ареальна, за культурно-історичними ареалами (місцем поширення);
  • типологія; наприклад, за способом вираження граматичного значення мови ділять на аналітичні, ізолюючі, синтетичні та полісинтетичні;
  • генеалогічна, за походженням і ступенем спорідненості. Мови групуються в групи, ті, в свою чергу, — в сім'ї. Для деяких сімей запропоновано об'єднання в таксони більш високого рівня — макросім'ї. Класифікації мов на основі генеалогічних ознак займається мовна систематика.

Функції мови[ред.ред. код]

Докладніше: Функції мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

  1. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.
  2. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.
  3. Виражальна (експресивна, емотивна, модальна) функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.
  4. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

  • функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.
  • Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх його дій; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

Типи функцій мови[ред.ред. код]

У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:

  • індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);
  • колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) — реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв'язку;
  • саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).

Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови.

Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію.

Це:

  1. поетична (естетична);
  2. магічна (у первіснообщинному суспільстві — табу, евфемізми);
  3. фатична (функція контакту);
  4. номінативна (найменування чогось, реклама);
  5. діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації).

Поняття паралінгвістики[ред.ред. код]

Докладніше: Паралінгвістика

У виконанні мовою перелічених конститутивних і допоміжних функцій, важливу роль відіграють невербальні засоби, які супроводжують мовленнєве повідомлення і які разом з вербальними засобами передають змістову інформацію. Вони наявні в усному і писемному мовленні. Тою чи іншою мірою вони представлені в кожному мовленнєвому висловленні. Серед них:

  • фонаційні засоби — гучність, тембр, темп мовлення, специфічне експресивно-емоційне забарвлення, типи заповнювання пауз, особливості вимови звуків: діалектні чи ідіолектні;
  • кінетичні засоби — жести, міміка, поза;
  • графічні засоби — почерк, використання символів на зразок §.

Сукупність таких невербальних засобів, що беруть участь у мовленнєвій комунікації, становить предмет окремого розділу мовознавства, який іменується паралінгвістикою. Паралінгвістичні засоби не входять до системи мови, не становлять мовленнєвих одиниць, однак без їх участі в усному чи писемному мовленні не уявляється жодне повідомлення. Це означає, що спілкування забезпечується єдністю вербальних і невербальних засобів.

Структура мови[ред.ред. код]

Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.

Виділяють 4 структурні рівні мови:

  • Фонетичний
  • Морфологічний
  • Лексичний
  • Синтаксичний

Типи відношень у структурі мови[ред.ред. код]

Між структурними одиницями мови існують відношення:

  • парадигматичні
  • синтагматичні
  • асоціативні
  • ієрархічні

парадигматичні[ред.ред. код]

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

синтагматичні[ред.ред. код]

Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

асоціативні[ред.ред. код]

Асоціативні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:

  • за суміжністю
  • за подібністю
  • за контрастом

Характеристика мови[ред.ред. код]

Мови характеризуються за ступенем збереження та функціональною обмеженістю.

Недоліки природних мов

  • багатозначність
  • експресивність
  • багатослівність
  • емотивність

Ступінь збереження[ред.ред. код]

За ступенем збереження (англ. Levels of endangerment) мови характеризуються шкалою з шести категорій, запропонованої в Червоній книзі мов ЮНЕСКО для чіткішого визначення небезпеки, що загрожує тій чи іншій мові:

  • Вимерлі мови (extinct)
  • Можливо вимерлі мови (possibly extinct)
  • На грані вимирання (майже вимерлі, ' nearly extinct)
  • Зникаючі (вимираючі) мови (seriously endangered)
  • Неблагополучні мови (endangered)
  • Нестабільні мови (potentially endangered)
  • Благополучні мови (невимираючі) (not endangered)

Функціональна обмеженість[ред.ред. код]

Функціонально обмеженою вважається така мова, яка не володіє в достатній мірі або не має зовсім таких ресурсів, як:

Одночасна відсутність усіх вищеперелічених ресурсів не є обов'язковою для визнання мови функціонально обмеженою. Мова може мати писемність, викладатися в школі і, разом з тим, сильно страждати від відсутності достатньої кількості та відповідної якості інформаційних або навіть мовних ресурсів.

До функціонально обмежених правильно буде віднести як мови, вимирання яких практично неминуче, так і мови, які з'являються, у яких вже є досить багато ресурсів, але при цьому їх усе ще недостатньо для повноцінного існування.

З точки зору наявності людських ресурсів, функціонально обмежена мова може перетворитися на мову, якій загрожує вимирання, якщо її вживання обмежене невеликим числом носіїв.

До числа функціонально обмежених мов відносяться:

Мова і мовлення[ред.ред. код]

Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Фердинанд де Сосюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

Ширше проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті « О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.

Вільгельм фон Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

Мова і свідомість[ред.ред. код]

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікації думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів:

  1. пізнання (пізнавальний аспект);
  2. розподілу (розподільчий аспект);
  3. обміну (аспект взаємного обміну);
  4. користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.

Див. також[ред.ред. код]

Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови[ред.ред. код]

Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла тощо Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення — «поверхня», «канікули» тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім «подійних») на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій.

Мова і суспільство[ред.ред. код]

Докладніше: Соціолінгвістика

Мова має потужні консолідаційні властивості.[3][4][5][6][7]

Мова і культура[ред.ред. код]

Докладніше: Етнолінгвістика

Мова, як певний набір мовленнєвих норм певної спільноти, також є частиною ширшого культурного життя спільноти, що розмовляє цією мовою. Люди використовують мову як засіб ототожнення з однією культурною групою та як засіб відмежування від інших. Навіть серед носіїв однієї мови існує декілька різних способів використання мови, і кожна з них використовується для позначення приналежності, наприклад, до підгруп всередині однієї культурної групи. Лінгвісти і антропологи, зокрема, соціолінгвісти та етнолінгвісти спеціалізуються на вивченні зв'язків між мовними та культурними явищами, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями. Це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови.

Способи використання мови у суспільстві є частиною культури громади, і це є засобом відображення групової ідентичності. Мова функціонує не тільки для полегшення спілкування, а й для визначення соціального стану. Лінгвісти використовують термін різновид мови, який охоплює географічно або соціально-культурно визначені діалекти, а також жаргони або стилі субкультури, для позначення різних способів використання мови.

Природні і штучні мови[ред.ред. код]

Докладніше: Природна мова
Докладніше: Штучна мова
Перший підручник з есперанто

Усі мови поділяються на дві групи: природні (національні) та штучні. Національна мова може, у свою чергу, поділятися на розмовну і літературну мову.

Штучні мови створені спеціально, з певною метою: для полегшення міжнародного спілкування (наприклад, есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан), для збереження необхідної інформації у певних галузях науки.

Природна мова виникає природним шляхом, внаслідок багатовікової суспільної діяльності певного народу. Мислення та мова — дві сторони одного і того ж процесу в становленні людини, розвитку трудової діяльності, процесу розвитку виробництва. Поруч із виникненням найпростіших уявлень, виникла й найпростіша форма передачі інформації — звукові сигнали для їх позначення та передачі.

Мовна динаміка у світі[ред.ред. код]

Докладніше: Мови світу

Загальна кількість мов у світі — від 6000 до 7000 (точну цифру встановити неможливо через умовності відмінності між різними мовами і діалектами однієї мови). До найпоширеніших мов світу належать китайська, англійська, іспанська, російська, хінді, індонезійська, арабська, бенгальська, португальська, японська, німецька, французька, італійська, панджабі, телугу, корейська, маратхі, тамільська, українська. Всі мови світу діляться за родинним зв'язкам на мовні сім'ї, кожна з яких включає групи близьких одна одній мов, що були у давнину діалектами однієї мови або що входили в один мовний союз.

Відомі люди про мову[ред.ред. код]

Моделі мови[ред.ред. код]

Когнітивна модель мови[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ДСТУ 2392-94. Базові поняття. Терміни та визначення.
  2. Марсель Дики-Кидири. Как обеспечить присутствие языка в киберпространстве? — М. : Межрегиональный центр библиотечного сотрудничества (МЦБС), 2007. — 64 с.
  3. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві. Український досвід 1991—2001 років : збірник / відп. ред. І. Ф. Курас, О. М. Майборода. — К. : Інститут політичних і етнополітичних досліджень НАН України, 2002. — 374 с.
  4. Білецький В. С. Консолідація // Час-Тайм. — 1995. — 17 листопада.
  5. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. — Донецьк : Східний видавничий дім. — 1999. — 184 с.
  6. Ми йдемо! — Донецьк : ДТУМ, 1998. — 224 с.
  7. Білецький В. С., Радчук В. Д. Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства // Схід. — 1997. — № 5(12). — С.57-63.

Література[ред.ред. код]

  • С. Васильєв. Мова // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 389. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  • Загнітко А. П., Домрачева І. Р. Основи мовленнєвої діяльності. — Донецьк : Український культурологічний центр, 2001. — 56 с. — ISBN 966-7517-14-4.
  • Кочерган М. П. Загальне мовознавство. — Видання 3-тє, доповнене. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — 464 с. — ISBN 966-580-100-7.
  • Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. — Л., 1972.
  • Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.
  • Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К. : АТ «ОКО», 1996. — 416 с. — ISBN 5-7763-2658-3.
  • Дорошенко С. І. Загальне мовознавство : навч. посіб. — Київ : Центр навчальної літератури, 2006. — С. 17. — ISBN 966-364-257-2.

Посилання[ред.ред. код]