Lophopsittacus mauritianus

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Lophopsittacus mauritianus
Ілюстрація Генріка Грьонвольд[en], 1907
Ілюстрація Генріка Грьонвольд[en], 1907
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Папугоподібні (Psittaciformes)
Родина: Папугові (Psittacidae)
Підродина: Справжні папуги (Psittacinae)
Рід: Lophopsittacus
Newton, 1875
Вид: Маврикійський чубатий папуга
Біноміальна назва
Lophopsittacus mauritianus
Owen, 1866
Ареал виду
Ареал виду
Синоніми
Psittacus mauritianus Owen, 1866
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Lophopsittacus mauritianus
EOL logo.svg EOL: 7236492
IUCN logo.svg МСОП: 22728847
Fossilworks: 370882

Lophopsittacus mauritianus (Маврикійський чубатий папуга) — великий вимерлий птах родини папугові, ендемік Маскаренського острова Маврикій в Індійському океані на схід від Мадагаскару. Невідомо, який вид є найближчим родичем Lophopsittacus mauritianus, однак розглянутий таксон був поміщений до триби справжніх папуг як і інші маскаренські папуги. Цей вид був схожий з Necropsittacus borbonicus[en], який можливо був найближчим родичем.

Голова птаха була великою по відношенню до тулуба, а на лобі був присутній виразний чубчик. Птах мав дуже великий дзьоб, порівнюваний за розміром з тим, що був у гіацинтового ара і що дозволяв би йому розкривати тверде насіння. Субфосилії[en] кісток вказують на те, що вид мав краще виражений статевий диморфізм тіла і голови, ніж будь-який інший живий папуга. Точне забарвлення невідоме, але в сучасному описі вказується на те, що птах мав синю голову, сірий або чорний тулуб і, можливо, червоний дзьоб. Припускається, що птах погано літав.

Папугу вперше згадують як «індійських ворон» у голландських суднових журналах з 1598 року. Відомо лише кілька коротких описів сучасників і три зображення. Науково птах був вперше описаний за останками нижньої щелепи в 1866 році, але робота не посилалася на старі повідомлення, поки не був знайдений відповідний детальний нарис 1601 року. Птахи вимерли в XVII столітті через збезлісення, хижацтво з боку інвазивних видів, а також імовірне полювання на них.

Таксономія[ред. | ред. код]

Гравюра на дереві 1601 року з першим опублікованим описом Lophopsittacus mauritianus, який сидить високо на дереві під номером 5

Найбільш ранні з відомих описів птаха, були залишені голландськими мандрівниками під час другої голландської експедиції до Індонезії[en] на чолі з адміралом Якобом Корнелісом ван Неком[en] в 1598 році. Вони представлені в доповідях, опублікованих в 1601 році, які також містять перші ілюстрації птаха разом з маврикійським дронтом. Голландські моряки, які відвідали Маврикій, розглядали птахів окремо від папуг, згадуючи їх як «індійські ворони» без детального опису, що викликало в подальшому розгубленість під час вивчення старих суднових журналів.[1]

Англійський натураліст Г'ю Едвін Стрікланд помістив «індійських воронів» в рід гомраї[en], оскільки він трактував виріст на чолі як недорозвинений ріг.[1] Голландці та французи протягом XVII століття також згадували південноамериканських ара як «індійських ворон», а голландськими, французькими та англійськими поселенцями в Ост-Індії подібна назва навіть застосовувалося до птахів-носорогів.[2] Сер Томас Герберт[en] в 1634 році з описом «птахи, такі ж вперті й енергійні як папуги» згадував вид як «какаду», проте натураліст не знав, що це один і той же таксон.[1] Навіть після збігу останків Lophopsittacus mauritianus з їх знайденими описами французький зоолог Еміль Устале[en] стверджував, що «індійські ворони» були птахами-носорогами, останки яких очікували відкриття. Франц Штауб[en] до кінця 1993 підтримував цю ідею. На жодному з океанських островів будь-яких останків птахів-носорогів крім вимерлих видів з Нової Каледонії не виявлялося.[2]

Першими відомими останками папуги були субфосилії[en] дзьоба, зібраного разом з першою партією кісток маврикійського дронта, знайдених в болоті Мар о Сонж[en].[3] Річард Овен в 1866 році зробив опис нижньої щелепи, власника якої він визначив серед великої виду папуг, якому він дав латинську і основну назву птаха Psittacus mauritianus і «маврикійський чубатий папуга».[4] Типові екземпляри цього виду в теперішній час втрачено.[2] У 1868 році незабаром після повторного відкриття суднового журналу корабля «Гелдерланд» з Голландської Ост-Індської компанії 1601 року Герман Шлегель в цьому документі досліджував чорнильний ескіз птаха. Розуміючи, що на малюнку, який приписують художнику Ерісу Юстенсу Лерлю, зображений папуга, описаний Овеном, Шлегель виявив зв'язок з описом старого журналу. У 1875 році через істотні відмінності між кістками і чубчиком викопного виду з видами роду жако Альфред Ньютон відніс птаха в окремий рід під назвою Lophopsittacus.[5] Lophos — давньогрецьке слово, що означає «гребінь», а «psittakos» — «папуга».[6][7]

У 1973 році на основі останків, зібраних Луї Етьєном Тіріу на початку XX століття, Холіоук помістив маленького викопного маврикійського папугу в той же рід, що й Lophopsittacus mauritianus, назвавши його Lophopsittacus bensoni.[8] У 2007 році на основі порівнянь останків з описами XVII і XVIII століть Г'юм помістив вид в рід кільчастих папуг, назвавши його Psittacula bensoni.[2] Раніше Джеймс Грінвей[en] припускав, що повідомлення про сірих маврикійських папугах відносяться до розглянутого виду.[9]

Еволюція[ред. | ред. код]

Викопна нижня щелепа, 1866

Таксономічний родовід птаха суперечливий. Беручи до уваги великий дзьоб і інші остеологічні особливості виду, Едвард Ньютон і Ганс Гадов[en] припустили, що птах є близьким родичем Necropsittacus borbonicus[en], але не могли визначити, чи належать таксони до одного й того ж роду, оскільки відомо, що гребінь мав лише останній.[10]

Велика кількість ендемічних маскаренських птахів, у тому числі і маврикійський дронт, походять від південно-азійських предків, тому англійський палеонтолог Джуліан Г'юм[en] припустив, що цей випадок міг відноситься і до всіх папугових. У плейстоцені рівень моря був низьким, тому у видів була можливість колонізувати менш ізольовані острови.[11] Хоча більшість вимерлих маскаренських папуг недостатньо вивчені, останки демонструють, що вони мали такі спільні риси, як великі голова та щелепи, редуковані кістки в районі великого грудного м'яза і міцні кінцівки. Г'юм згідно радіаційної еволюції припустив, що вони походять від справжніх папуг, посилаючись на морфологічні особливості та колонізацію представників триби безлічі ізольованих островів в Індійському Океані.[2] Можливо справжні папуги вдерлися в цей район кілька разів, оскільки багато видів були настільки пристосованими, що могли суттєво змінитися на островах з гарячих точок до виходу Маскаренських островів у відкрите море.[11] Вивчення генів в 2011 році замість цього показало, що найближчим родичем маскаренського папуги з Реюньйона є малий папуга-ваза з Мадагаскару і сусідніх островів, таким чином, підриваючи теорію про походження від справжніх папуг.[12]

Опис[ред. | ред. код]

Художня адаптація на основі кальки з ескізу птаха в судновому журналі корабля «Гелдерланд»

Птах на лобі мав помітний пір'яний гребінь. Чубчики на черепі вказували на те, що гребінь був надійно закріплений і птах на відміну від какаду не міг їм ворушити.[6] У 2003 році ескіз птаха 1601 року був досліджений Г'юмом, який порівнював чорнильне зображення з основним олівцевим нарисом, і виявив, що останній мав додаткові особливості. На олівцевому малюнку зображені гребінь у вигляді клаптика округлих пір'їв, які з'єднувалися з чолом біля основи дзьоба, а також первинне криюче пір'я, великі махові пера і злегка роздвоєний хвіст.[13] Вимірювання кісток, відомих з 1893 року, вказують, що нижня щелепа була 65-78 мм в довжину і 65 мм завширшки, стегнова кістка — 58-63 мм, велика гомілкова кістка — 88-99 мм, а плесна — 35 мм.[14] На відміну від інших маскаренських папуг птах мав плаский череп.[6]

Останки показують, що самці були більші за самок, що маючи відповідно довжини 55-65 см і 45-55 см, і що обидві статі мали непропорційно великі голови і дзьоби. Статевий диморфізм у розмірах черепів самця і самки найпомітніший серед папуг.[6] Відмінності в кістках інших частин і кінцівок менш виражені; тим не менш, птах має найпомітніший статевий диморфізм у розмірі тіла, ніж будь-який живий на сьогоднішній день папуга. Через цю особливість і могли бути відмінності в розмірах між двома птахами в ескізі 1601 року.[15] Звіт Рейєра Корнеліса 1602 року зазвичай трактується як єдина сучасна згадка про різницю в розмірах Lophopsittacus mauritianus, виділяючи «великих і маленьких індійських воронів» серед острівних тварин. Повна розшифровка вихідного тексту була опублікована лише в 2003 році, і показала, що кома в англійському перекладі була розміщена неправильно; замість «індійських воронів» «великі і маленькі» посилалися на «польових курей», якими, можливо, були рудий маврикійський пастушок[en] і маленький реюньйонський пастушок[en].[16]

Забарвлення[ред. | ред. код]

Ескіз птаха з суднового журналу корабля «Гелдерланд»

З приводу забарвлення птаха деякий час була плутанина.[17] Доповідь з експедиції Ван Нека 1589, видана 1601 року, містила першу ілюстрацію папуги з таким описом:

« №5 — птах, якого ми назвали індійським вороном, крупніший, ніж 2 великих папуги, дво або триколірна. »

— Ван Нек, [18]

Останнє повідомлення і єдина згадка забарвлення виду належить Йогану Крістіану Гоффману в 1673-75:

« Серед гусей, фламінго, трьох різнокольорових видів голубів, плямистих і зелених папуг є з загнутими дзьобами і синіми головами руді ворони, які насилу літають і мають від голландців прізвисько «індійський ворон». »

— Йоганн Гоффман, [18]

Голова очевидно була синьою, а дзьоб, можливо, червоним, що характерно для справжніх папуг. Решта оперення, можливо, було сіруватим або чорним, яке також зустрічається серед інших представників справжніх папуг.[6] Незважаючи на згадку про забарвлення такі автори, як Волтер Ротшильд[en] заявив, що в журналі «Гелдерланда» птах описувався повністю синьо-сірим, тому в його книзі 1907 під назвою Вимерлі птахи[en] реконструкція забарвлення виду була представлена таким чином.[19] Пізніше дослідження журналу показало, що в ньому містився лише опис маврикійського дронта. Чітко промальований трафарет голови міг мати окремий колір.[13] Було висловлено припущення про те, що крім статевого диморфізму в розмірі, самець і самка можливо мали різне забарвлення, яке могло б пояснити деякі невідповідності в старовинних описах.[20]

Поведінка і середовище проживання[ред. | ред. код]

Ескіз Сера Томаса Герберта 1634 року, на якому показані Lophopsittacus mauritianus, рудий маврикійський пастушок[en] і маврикійський дронт

Хоча птахи можливо харчувалися на землі і погано літали, їх цівки були короткими і міцними, натякаючи на пересування по деревах[en]. Брати Ньютони і багато авторів після них зробили висновок про те, що птах був нелітаючим через помітні короткі крила і великі розміри, показаних на ескізі 1601 року. На думку Г'юма, олівцевий нарис, що лежить в основі, насправді показує, що крила не особливо короткі. Вони здаються широкими, оскільки птахи були пристосовані до життя в лісі, а крильце — великим, що характерно для повільно літаючих птахів. Кіль птаха був зменшеним, але не був пристосований для бігу, оскільки літаючі Cyanoramphus теж мають таку ж особливість, як і какапо, здатний до планерування.[6] Крім того, повідомлення Гоффмана свідчить, що папуга міг літати, але насилу, і вперше опублікована ілюстрація показує, що птах на верхівці дерева, малоймовірному місці для нелітаючих птахів.[13]

Статевий диморфізм у розмірі дзьоба міг впливати на поведінку птаха. Такий тип диморфизма, звичайний серед інших папуг, таких як чорнодзьобий какаду і кака[6][21], використовується особинами для добування їжі різних розмірів, виконання певних ролей в період розмноження й турботи про потомство чи шлюбних ігор. Крім того, значна різниця між розмірами голів самця і самки, можливо, були відображенням екології кожної статі, хоча її і неможливо визначити.[6]

Масауджі Хачісука припустив, що папуга вів нічний спосіб життя, як какапо і нічний папуга[en], два існуючих наземних папуги. Сучасні звіти не підтверджують це, а очниці мають такі ж розміри як і в інших великих денних папуг.[6] Lophopsittacus mauritianus було зареєстровано на посушливій навітряній стороні острова Маврикій, яка була найбільш доступною для людей, і було відзначено, що поблизу узбережжя знаходилася велика кількість птахів, яка могла свідчити про різноманітність фауни в цих областях. Птах можливо гніздився в дуплах або скелях як і кубинський амазон.[6]

Статуї Psittacula exsul і Lophopsittacus mauritianus в Угорщині

Терміни «ворон» або «ворона» можливо натякали на різкий голос птаха, звички в поведінці або прямо на темне оперення. Такий опис Якоба Гранета 1666 вказує на лісове середовище проживання і можливо на поведінку птаха:

« У лісі живуть папуги, черепахи і інші дикі голуби, пустотливі і надзвичайно великі ворони (чубаті папуги), соколи, кажани та інші птахи, назви яких я не знаю, оскільки ніколи не бачив їх раніше. »

— Якоб Гранет, [22]

З початком заселення Маврикія вимерло багато ендеміків цього острова, оскільки була сильно пошкоджена його екосистема, яка важко піддається відновленню. Спочатку острів був повністю покритий лісами, які майже повністю були вирубані.[23] Вціліла ендемічна фауна раніше знаходиться в серйозній небезпеці. Lophopsittacus mauritianus сусідив з іншими нині вимерлими птахами, такими як рудий маврикійський пастушок[en], маврикійський дронт, папуга Psittacula bensoni[en], маврикійський синій голуб[en], сова Mascarenotus sauzieri[en], маскаренська лиска[en], гуска Alopochen mauritianus[en], маврикійська качка[en] і маврикійська кваква[en]. У число вимерлих маврикійських рептилій входять гігантські представники сухопутних черепах (рід Маскаренські черепахи), ящірок (гігантський сцинк Leiolopisma mauritiana) і змій (Bolyeria multocarinata). Чорнувата летюча лисиця і равлик Tropidophora carinata[en] жили на Маврикії і Реюньйоні, але також вимерли на обох островах. Деякі рослини, такі як Casearia tinifolia[en] і Angraecum palmiforme[en], також вимерли.[24]

Харчування[ред. | ред. код]

Насіння латанії Лоддігеза[en], які можливо були частиною раціону птаха

Види, морфологічно схожі на Lophopsittacus mauritianus, такі як гіацинтовий ара і чорнодзьобий какаду, могли б дати уявлення про екологію птаха. Гіацинтові ара, які є типовими наземними мешканцями, харчуються досить міцними пальмовими горіхами.[6] Карлос Ямашита припустив, що ці папуги колись перебували в залежності від нині вимерлої південноамериканської мегафауни і пізніше переключилися на домашню худобу, поїдаючи фрукти і поширюючи насіння. Аналогічним чином чорний какаду з Австралії харчувався насінням, яке залишалося в посліді казуарів.[6] Ямашита припустив, що маскаренські черепахи, які водилися в достатку, і додо виконували ті ж функції на Маврикії, і що Lophopsittacus mauritianus від них залежали, отримуючи від них насіння.[25] Багато видів пальм і подібні їм рослини на Маврикії мали тверді насіння, які їли чубаті папуги, в тому числі Latania loddigesii[en], Mimusops maxima[en], Дерево додо, хурма і пандан корисний[en].[6]

Субфосильні[en] останки, включаючи мандибула, описані в 1893 році

На основі рентгенографії, Голіоук стверджував, що нижня щелепа папуги була слабкою, і припустив, що птах годувалися м'якими фруктами, а не твердим насінням.[26] Як доказ він вказував на широко розкриті внутрішні трабекули, беручи до уваги широку верхню частину дзьоба і вузьку піднебінну кістку і той факт, що не збереглося відкритого верхнього рострума, який був ознакою витонченості.[27] Проте Сміт відзначив, що чотири роду (Cyanoramphus, хвилясті папужки, трав'яні папужки[en] і Psephotus), яких використовував Голіоук як приклади з «сильним дзьобом», насправді мають слабкі щелепи, і що морфологія за Голіоуку не вказує на міцність дзьоба.[28] Г'юм з цього часу зазначав, що морфологія щелепи чубатого папуги аналогічна тій, що у найбільш великих папуг. Наприклад, гіацинтовий ара з легкістю розколює пальмові горіхи. Таким чином, ймовірно, що Lophopsittacus mauritianus добували корм в такий самий спосіб.[29]

Вимирання[ред. | ред. код]

Хоча Маврикій в Середньовіччі раніше відвідували араби і португальські кораблі між 1507 і 1513 роках, вони не створювали поселень на острові.[30] Нідерландська імперія здобула острів в 1598 році, перейменувавши його в честь Моріца Оранського, і надалі використовувала його для провізії торгових кораблів Голландської Ост-Індської компанії.[31] Голландські моряки, які відвідували Маврикій з 1598 і надалі, фауною цікавилися в основному заради приготування їжі.[17]

З восьми папуг, так званих ендеміків Маскаренских островів, вижив лише Psittacula echo[en]. Всі інші ймовірно вимерли через поєднання надмірного полювання і вирубки лісів. Через погану здатність до польоту, великі розміри і довірливість чубаті папуги ставали легкою здобиччю для моряків, які жили на Маврикії, а їхні гнізда були дуже вразливими з боку хижацтва Macaca fascicularis і щурів. Вважається, що птах вимер до 1680-х років, коли пальми йшли на лісозаготівлю великими масштабами. На відміну від інших папуг, яких часто брали моряки як домашніх вихованців, записів про перевезення з Маврикію чубатих папуг не існує, можливо через стигматизацію, пов'язану з воронами.[6] Птах у будь-якому випадку не міг би вижити під час такої подорожі, якби вони нічого не їли, крім насіння.[25]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Cheke and Hume, 2008, с. 23–25 (англ.)
  2. а б в г д Hume, 2007, с. 4–17 (англ.)
  3. Hume, J. P.; Walters, M. (2012). Extinct Birds. London: A & C Black. с. 180–181. ISBN 1-4081-5725-X.  (англ.)
  4. Owen, R. (1866). Evidence of a species, perhaps extinct, of large parrot (Psittacus mauritianus, Owen), contemporary with the Dodo, in the island of Mauritius. Ibis 8 (2): 168–171. doi:10.1111/j.1474-919X.1866.tb06084.x.  (англ.)
  5. Newton, E. (1876). XXVII.-On the psittaci of the Mascarene Islands. Ibis 18 (3): 281–289. doi:10.1111/j.1474-919X.1876.tb06925.x.  (англ.)
  6. а б в г д е ж и к л м н п р Hume, 2007, с. 4-17 (англ.)
  7. Jobling, J. A (2012). The Helm Dictionary of Scientific Bird Names. London: Christopher Helm. с. 230. ISBN 978-1-4081-2501-4.  (англ.)
  8. Holyoak, D. T. (1973). An undescribed extinct parrot from Mauritius. Ibis 115 (3): 417–419. doi:10.1111/j.1474-919X.1973.tb01980.x.  (англ.)
  9. Greenway, J. C. (1967). Extinct and Vanishing Birds of the World. New York: American Committee for International Wild Life Protection 13. с. 126. ISBN 0-486-21869-4.  (англ.)
  10. Newton, E.; Gadow, H. (1893). IX. On additional bones of the Dodo and other extinct birds of Mauritius obtained by Mr. Theodore Sauzier. The Transactions of the Zoological Society of London 13 (7): 281–302. doi:10.1111/j.1469-7998.1893.tb00001.x.  (англ.)
  11. а б Cheke and Hume, 2008, с. 71 (англ.)
  12. Kundu, S.; Jones, C. G.; Prys-Jones, R. P.; Groombridge, J. J. (2011). The evolution of the Indian Ocean parrots (Psittaciformes): Extinction, adaptive radiation and eustacy. Molecular Phylogenetics and Evolution 62 (1): 296–305. PMID 22019932. doi:10.1016/j.ympev.2011.09.025.  (англ.)
  13. а б в Hume, J. P. (2003). The journal of the flagship Gelderland – dodo and other birds on Mauritius 1601. Archives of Natural History 30 (1): 13–27. doi:10.3366/anh.2003.30.1.13.  (англ.)
  14. Newton, E.; Gadow, H. (1893). IX. On additional bones of the Dodo and other extinct birds of Mauritius obtained by Mr. Theodore Sauzier. The Transactions of the Zoological Society of London 13 (7): 281–302. doi:10.1111/j.1469-7998.1893.tb00001.x.  (англ.)
  15. Hume, 2007, с. 51 (англ.)
  16. Cheke, A. S. (2013). A single comma in a manuscript alters Mauritius avian history. Phelsuma 21: 1–3.  (англ.)
  17. а б Fuller, E. (2001). Extinct Birds (вид. revised). New York: Comstock. с. 230–231. ISBN 0-8014-3954-X.  (англ.)
  18. а б Cheke and Hume, 2008, с. 172 (англ.)
  19. Rothschild, W. (1907). Extinct Birds. London: Hutchinson & Co. с. 49.  (англ.)
  20. Cheke, A. S. (1987). An ecological history of the Mascarene Islands, with particular reference to extinctions and introductions of land vertebrates. У Diamond (ed.), A. W. Studies of Mascarene Island Birds. Cambridge. с. 44–47. ISBN 978-0521113311. doi:10.1017/CBO9780511735769.003.  (англ.)
  21. Forshaw, J. M. (2006). Parrots of the World; an Identification Guide. Illustrated by Frank Knight. Princeton University Press. plate 23. ISBN 0-691-09251-6.  (англ.)
  22. Hume, 2007, с. 172 (англ.)
  23. Cheke, A. S. (1987). The legacy of the dodo—conservation in Mauritius. Oryx 21 (1): 29–36. doi:10.1017/S0030605300020457.  (англ.)
  24. Cheke and Hume, 2008, с. 371–373 (англ.)
  25. а б Cheke and Hume, 2008, с. 38 (англ.)
  26. Holyoak, D. T. (1971). Comments on the extinct parrot Lophopsittacus mauritianus. Ardea 59: 50–51.  (англ.)
  27. Holyoak, D. T. (1973). Comments on taxonomy and relationships in the parrot subfamilies Nestorinae, Loriinae and Platycercinae. Emu 73 (4): 157. doi:10.1071/MU973157.  (англ.)
  28. Smith, G. A. (1975). Systematics of parrots. Ibis 117: 17–18. doi:10.1111/j.1474-919X.1975.tb04187.x.  (англ.)
  29. Hume, J. P.; R. P. Prys-Jones, R. P. (2005). New discoveries from old sources, with reference to the original bird and mammal fauna of the Mascarene Islands, Indian Ocean (PDF). Zoologische Mededelingen 79 (3): 85–95.  (англ.)
  30. Fuller, E. (2002). Dodo – From Extinction To Icon. London: HarperCollins. с. 16–26. ISBN 978-0-00-714572-0.  (англ.)
  31. Schaper, M. T.; Goupille, M. (2003). Fostering enterprise development in the Indian Ocean: The case of Mauritius. Small Enterprise Research 11 (2): 93. doi:10.5172/ser.11.2.93.  (англ.)

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]