Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу

Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу
Васальна держава, де-факто автономна
1185 – 1479 ↓
Герб
Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу: історичні кордони на карті Графство Кефалонії та Закінфу
Столиця	Кефалонія
Форма правління	монархія
Історичний період	Пізнє Середньовіччя
- Засновано	1185
- Розділ держави між Османською імперією та Венеційською республікою	1479
Попередник Наступник Візантійська імперія Османська імперія Венеційська республіка

Пфальцграфство Кефалонії та Закінфу (італ. Contea palatina di Cefalonia e Zante) — державне утворення, що існувало з 1185 по 1479 роки як фактичного чи номінального васалу норманського Сицилійського королівства, Венеційської республіки та латинського Ахейського князівства. Розташовувалось на захоплених у Візантійської імперії Іонічних островах Кефалонія та Закінф. На відміну від численних латинських державних утворень на території Візантійської імперії, було створено не після захоплення Константинополя в 1204 році, а ще у 1185 році, коли ці острови були захоплені сицилійським адміралом Маргаритом да Бриндізі, а сицилійський король Вільгельм II Добрий у винагороду за його службу надав Маргариту право на управління цими територіями і відповідний титул.

Після Маргарита, до 1325 року графство потрапило під головування гілки родини Орсіні, після чого на короткий час перейшло до Анжуйського дому, і, пізніше, у 1357 році, до родини Токко. Останні використовували графство як плацдарм для здобуття володінь в континентальній Греції, та в 1411 році змогли отримати контроль над Епірським деспотатом. Проте, зіткнувшись з наступом Османської імперії, династія поступово втрачала континентальні володіння і графство знову скоротилось до свого початкового розміру. Утримувалось Токко до 1479 року, коли внаслідок османського, а згодом венеційського завоювання, ці територій було розділено між османами та Венецією.

Історія

Норманське завоювання і заснування пфальцграфства (1185)

Початок латинського правління на островах був пов'язаний з корсаром та адміралом сицилійського флоту Маргаритом да Бриндізі, відомим хронікерам пізнього XII століття. Він розвинув бурхливу діяльність на службі у Вільгельма II Доброго, норманського короля Сицилії. В латинських документах 1192 та 1193 років в Греції він був підписаний як Margaritoni Admiral Count Melitios (адмірал-граф Маргарітоні Мелітос). Незважаючи на незрозуміле походження Маргарита, після норманського завоювання земель Візантії в 1185 році Вільгельм II передав йому ці острови в Іонічному морі в обмін на послуги, які він надавав сицилійським норманам.

Володіння Орсіні (1195-1335)

Через 10 років, в 1195 році, Маттео (Майо) Орсіні, ймовірно, представник гілки роду пфальцграфів Риму, успадкував Маргарита як правитель Іонічних островів. Щоб закріпити своє становище, Майо визнав суверинітет над островами Венеції та Папи Римського, а пізніше князя Ахейського. В той же час православне єпископство островів було скасовано, єпископські престоли були зайняті латинянами і введено в дію феодальну систему. Наступник Майо, Ріккардо Орсіні, "найблагородніший граф та владика Кефалонії, Закінфу та Ітаки", надав у 1264 році маєтки Латинському єпископству Кефалонії. Під час правління цього правителя Кефалонія стала прихистком для піратів.

Сім'я Орсіні не лише керувала Іонічними островами, а й на початку XIV століття завоювала Епір, завдяки чому вони також отримали титул деспота Епіру. Деякі члени сім'ї приймали православну віру та одружувались на гречанках. Після смерті Джованні II Орсіні в 1335 році, острови були окуповані анжуйцями з Сицилійського королівства, які, як правителі Ахеї, з цього часу утримували їх під своїм сюзеренітетом.

Володіння Токко (1357-1479)

Володіння Карло I Токко

Анжуйська окупація закінчилась в 1357 році, коли Роберт Тарентський передав Кефалонію, Закінф та Ітаку сину неаполітанського губернатора Корфу Леонардо I Токко, у винагороду за допомогу в звільненні Роберту з угорського полону. Рід Токко володів цими грецькими територіями понад століття і забезпечував єдність в управлінні цими трьома іонічними островами.

Після розширення свого панування на Лефкаду, Леонардо I Токко намагався закріпити свої позиції у суперечках з Венецією, папою Римським, сицилійськими анжуйцями, але в основному з албанцями Епіру і вступив в сімейні стосунки з старовинною флорентійською родиною Аччаюолі. Ця політика дозволила Токко посилити свій вплив, який досяг свого апогею в XV столітті з експансією на континентальне узбережжя, а саме після того, як Карло I Токко завоював Яніну (1411) та Арту (1416). Він отримав титул деспота Епіру від візантійського імператора Мануїла II Палеолога і дотримувався візантійських традицій. І на островах Іонічного моря, і на материкових територіях у Центральній Греції династія Токко намагалася завоювати прихильність населення шляхом поступок сеньйорам, згідно з літописом Токко, за рахунок "спадщин", "маєтків", "кратімат" і "пронойя". Дотримуючись аналогічної політики на релігійному фронті, Леонардо III (1448–1481), останній з династії Токко, відновив православний єпископський престол Кефалонії, який був скасований Орсіні.

Османське завоювання і ліквідація пфальцграфства (1479)

На початку 1479 року Османська імперія уклала мирний договір з Венеційською республікою, який поклав край довгій 14-літній Першій османсько-венеційській війні. Укладання мирної угоди з венеційцями і забезпечення їх нейтралітету в можливих конфліктах, розв'язало руки Мехмеду II в його експансіоністських планах в Егейському та Адріатичних морях. Влітку 1479 року османський флот з 29 кораблів на чолі з беєм Валони Гедик Ахмед-пашею захопив Пфальцграфство Кафалонії і Закінтфу і аннексував острови Лефкада, Кефалонія, Закінф та Ітака до складу Османської імперії. Ще до приходу османського флоту, останній правитель пфальцграфства Леонардо III Токко покинув володіння і втік до Неаполітанського королівства.

Спроба повернення Токко і розподіл островів між Венецією і Османською імперією

В 1481 році, відразу після смерті султана Махмеда II, скориставшись тим, що вся увага османів зосередилась на внутрішніх суперечках за престол, брати Леонардо і Антоніо Токко здійснили за допомогою армії неаполітанських і каталанських найманців, наданих їм королем Неаполю Фердинандом, успішну спробу вибити невеликі османські залоги, залишені на островах Кефалонія і Закінф і повернути собі владу над ними. Леонардо зробив брата Антоніо Токко співправителем пфальцграфства Кефалонії та Закінфу.

Проте вже у 1482 році венеційці, незадоволені перспективою об'єднання обох берегів на виході з Адріатичного моря в руках Неаполітанського королівства, вибили загони Токко спочатку з Закінфу, а в 1483 році — також і з Кефалонії. Антоніо був вбитий внаслідок заколоту власних каталонських найманців в замку Св.Георргія на Кефалонії, а Леонардо в черговий раз втік зі свого колишнього володіння і перебрався до Риму, де отримав від папи римського Сікста IV пенсіон в 2 тис. дукатів. Помер Леонардо III Токко 1503 року в Римі (за іншими відомостями це сталося 1495/1496 або 1499 року).

За договором 1484 року, венеційці поділили захоплені у Токко острови з Османською імперією, залишивши Закінф собі і передавши Кефалонію османам. Незабаром, у 1550 році, під час Другої османсько-венеційської війни, венеційці остаточно захоплили Кефалонію та Ітаку у османів і завершили об'єднання колишніх територій пфальцграфства Закінф і Кефалонія під владою Венеційської республіки, яка володіла цими островами аж до моменту ліквідації республіки в 1797 році Наполеоном Бонапартом.

Пфальцграфи Кефалонії та Закінфу

Поза династіями

• Маргарит з Бриндізі (1185—1195)

Династія Орсіні

• Матвій I (1195—1238)
• Матвій II (1238—1259)
• Річард (1259—1304)
• Іоанн I (1304—1317)
• Миколай (1317—1323)
• Іоанн II (1323—1325)

Анжуйці

• Іоанн (1325–1336)
• Роберт Тарентський (1336–1357)

Династія Токко

• Леонардо I (1357–1376)
• Карло I (1376–1429)
• Леонардо II (1376—1399)
• Карло II (1429–1448)
• Леонардо III (1448–1479)
• захоплено османами
• Антоніо (1481—1484)

Джерела

• Fine, John Van Antwerp (1994) [1987]. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. Ann Arbor, Michigan: University of Michigan Press. ISBN 0-472-08260-4.
• Nicol, Donald M. (1984) [1957]. The Despotate of Epiros 1267-1479: A Contribution to the History of Greece in the Middle Ages (вид. 2. expanded). Cambridge University Press. Архів оригіналу за 10 червня 2016. Процитовано 2 серпня 2020.
• Nicol, Donald M. (1993). The Last Centuries of Byzantium, 1261–1453 (вид. Second). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-43991-6.
• Zečević, Nada (2014). The Tocco of the Greek Realm: Nobility, Power and Migration in Latin Greece (14th-15th centuries). Belgrade: Makart. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 2 серпня 2020.