Битва на Синіх Водах

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Литовсько-русько - татарські війни
Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах.1362 рік.jpg
Дата: вірогідно між 24 вересня — 25 грудня 1362
Місце: річка Синюха, Україна
Результат: Перемога ВКЛ
Сторони
Flag of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg Велике князівство Литовське Золота Орда
Командувачі
Ольгерд Гедимінович Кутлуг-Бей
Хаджи-Бей
Димитр
Військові сили
близько 20-25 тис. чол. від 10 до 20 тис.чол.
Втрати
невідомо важкі

Би́тва на Си́ніх Во́дах (Синьово́дська би́тва; вірогідно між 24 вересня — 25 грудня 1362[1]) — битва, що відбулася на річці Сині Води між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та ордами монголо-татарських правителів на Поділлі, поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області).

Літописні відомості про битву[ред.ред. код]

Великий князь литовський Ольгерд

Збереглося тільки декілька літописних звісток про битву. Розгром трьох ординських князів, тогочасних спадкоємних володарів Подільської землі, військом великого князя литовського Ольгерда в битві біля Синіх Вод уперше згадується в літописній оповіді «Про Поділля». Як зазначає історик Фелікс Шабульдо, «ім'я автора цієї писемної пам'ятки залишилося невідомим. Певним є те, що він мав причетність до вищих урядово-бюрократичних кіл Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського й написав свій твір на початку 1430-х років, у розпал польсько-литовського воєнного конфлікту, в ході якого обидві сторони розв'язували політичну проблему: кому саме — Польському королівству чи Великому князівству Литовському — належатиме вся Подільська земля» [2]. В недатованій літописній оповіді повідомляється: [3]

Коли господаремь был на литовьскои земли князь великий Олгирд и, шедь в поле с литовьским воискомь, побиль татар на Синеи воде, трех братовь: князя Хачебея а Кутлубуга и Дмитрия. А тыи трии браты Татарьское земли, отчичи и дедичи Подольскои земли, а отт них заведали атамани и боискаки, приеждючи от тыхь атамоновь, имовали с Подольскои земли дан.

ХРОНІКА ЛИТОВСЬКА Й ЖМОЙТСЬКА повідомляє: «Року 1332. Олгерд, постановивши примире на двѣ лѣтѣ з крижаками [крестоносцами] прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татаров в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор — Корията, князя новгородского сынове. A гды пришли до Синей Воды, минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда з трома цариками на три обозы роздѣленныи, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана.»[1]

Рогозький літописець, складений в остаточній редакції восени 1396 року, повідомляє: [4]

Въ лѢто 6871… Того же лѢта [т. е. 1363] Литва взяли Коршевъ (Корчев (Корчеськ)) и сотворишас[я] мятежи и тягота людемъ по всеи земли. Тое же осени Олгерд Синю воду и БѢлобережіе[5] повоевалъ.


Така ж, але дещо скорочена звістка міститься у Никонівському літописному зводі кінця 1520-х років: [6]

Въ лѢто 6871… Того же лѢта Литва взяша Коршеву. Того же лѢта князь великій литовскій Ольгерд Гедименович Синюю воду и БѢлобережіє повоєва.

І, нарешті, Густинський літопис повідомляє: [7]

В лѢто 6870… В сіє лѢто Ольгерд побѢди трех царков Татарских из ордами их, си єсть, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего, и нача над сими владѢти, им же отци его дань даяху.

Історіографія питання[ред.ред. код]

Аналізуючи проблему входження Поділля до складу Великого князівства Литовського в другій половині 14 століття, історик Дмитро Ващук зазначив: «Синьоводська битва здавна привертала до себе увагу дослідників. Незважаючи на велику кількість наукових праць, достеменно не встановлено час битви, її місце і чи взагалі вона була» [8].

Праці Мацея Стрийковського[ред.ред. код]

Започаткував розгляд питання про Синьоводську битву польський історик 16 століття Мацей Стрийковський. У творі «O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego…», написаному 1577 року і виданому тільки через 400 років — 1978 року у Варшаві, Стрийковський коротко висвітлив битву і датував її 1329 роком. У праці «Хроніка польської, литовської, жмудської і всієї Русі», виданій 1582 року в Кенігсбергу, історик детальніше висвітлив битву на Синіх Водах, а датував її вже 1331 роком [9].

Праці істориків 19 — початку 20 століття[ред.ред. код]

Предметом дискусії істориків 19 — початку 20 століття були час і місце битви (у тому, що битва була, вони не сумнівалися). Володимир Антонович у «Нарисі історії Великого князівства Литовського до середини 15 століття» (Київ, 1878) зазначив, що «1362 року Ольгерд здобув рішучу перемогу над трьома татарськими князями: Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром на берегах ріки Сині Води. Залишки розбитої ним Орди відійшли частково у Крим, а частково на Добруджу — і Поділля перейшло під владу Литовців» [10]. Антоновича підтримали історики права Михайло Ясинський у праці «Статутні земські грамоти Литовсько-Руської держави» (Київ, 1889) [11] і Федір Леонтович у праці «Нариси з історії литовсько-руського права. Утворення Литовської держави» (Санкт-Петербург, 1894) [12].

Іншу думку щодо дати Синьоводської битви мав Матвій Любавський. Він її оприлюднив у працях «Обласний поділ і місцеве управління Литовсько-Руської держави до часу видання першого Литовського статуту» (Москва, 1892) [13] і «Нариси історії Литовсько-Руської держави до Люблінської унії включно» (Москва, 1910) [14]. Матвій Кузьмич вказав, що «Поділля було зайняте сином Коріята Гедиміновича після того, як 1363 року великий князь Ольгерд побив на Синій Воді татарських ханів», яким «місцеве руське населення через своїх отаманів платило данину».

Михайло Грушевський висловив думку, що, найімовірніше, битва відбулася бл. 1363 року, можливо, не на Синіх Водах, а на Сниводі. У четвертому томі «Історії України-Русі» (друге видання, Київ — Львів, 1907; в 10 т., у 13 кн.) він писав: «Нарешті мусимо задовольнитися тим виводом, що в 1363 р. Ольгерд увійшов у конфлікт з Татарами, ходив походом в полудневу Київщину й розгромив там Татар, і що в зв'язку з сим, по всякій правдоподібності, стояла формальна окупація Київщини й Поділля».[15]

Сучасні дослідження[ред.ред. код]

Синьоводській битві було присвячено дві наукові конференції, які відбулися 1997 та 1998 року в Кіровограді. 2005 року за матеріалами цих конференцій Інститут історії України НАН України видав збірник статей «Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях».

Ймовірним місцем битви нині вважається урочище Татарка між селами Добрянка та Тишківка.[16][17]

Перебіг битви[ред.ред. код]

Перший етап битви
Другий етап битви
Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах

Доволі докладний опис Синьоводської битви міститься тільки у хроніці Мацея Стрийковського (наведений фрагмент переклав українською мовою Фелікс Шабульдо): [18]

Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир з прусськими і ліфляндськими хрестоносцями, виправився у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі як йти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів.

Історик Олексій Брайченко зазначив: «Зауваження щодо цього опису, як його прихильників, так і у критиків, ґрунтуються на одних і тих джерелах і не дозволяють, на наш погляд, ані щось напевно стверджувати, а ні аргументовано відкинути. Залишається констатувати, що такий опис існує і зазначені в ньому дії військ Ольгерда й татарських князів відповідають рівню воєнного мистецтва тієї доби» [19].

Виходячи з опису Стрийковського, Синьоводську битву можна розбити на два етапи.

Перший етап — це протистояння поділеної на три відділи орди та розташованих півколом і поділених на шість загонів військ Ольгерда. Спроба ординців знищити загони у центрі виявилася невдалою. Військо розступалося і пропускало кінноту, обстрілюючи її з боків.

На другому етапі битви війська Ольгерда переходять у наступ. Вони прагнуть оточити ординців і знищити. Ординці не витримують натиску і відступають. Битва завершилася переслідуванням військами Ольгерда залишків орди.

Наслідки та значення битви[ред.ред. код]

Унаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ i захоплене ними у середині 13 століття Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря.

Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликовської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.

Битва описана в литовсько-білоруських літописах.

Спільними зусиллями предків сучасних литовців, білорусів і українців у цій битві потужному золотоординському війську було завдано нищівної поразки. Унаслідок переможної Синьоводської битви до Литовсько-Руської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) починаючи з 1362 р. Київщини, Переяславщини та Поділля до складу Литовської держави.

Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили політичну мудрість. Вони здобули собі довір'я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобутки в усіх сферах життя.

Синьоводська битва в мистецтві[ред.ред. код]

У 2011 році у світ вийшов історичний роман(для дітей) Володимира Рутківського «Сині Води». Роман вийшов двома книгами: «Князь бродників» (Кн.1.) та «Стріли впритул»(Кн.2). У тому ж році роман Рутківського був отримав нагороду як Книга року Бі-Бі-Сі[2].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Згідно з Хронікою Биховця — 1351 року.
    1351 hod. Kniaź weliki Olgierd, sobrawszysia so siłami swoimi litowskimi, y szodszy pobił tatar na Siney wode, troch bratow, Chaczy-beja, a Kutłubuhu, a Dmitreja. A tyie try braty u Orde panowali a otczycze y dedycze byli Podolskoie zemli, a ot nich położeni byli na Podoli atamany, kotoryie wsi dochody zawedali, a k nim pryieżdżali baskaki tatarskije i w tych atamanow beruczy dani k Orde wożywali. Brat że welikoho kniazia Olgierdow kniaź Korjat derżal Nowohorodok Litowski, a w neho byli czotyry syny: kniaź Jurj, kniaź Alexandr, kniaź Konstantyn a kniaź Fedor. Ino tyie kniażata Korjatowiczy, try braty, z dozwoleniem welikoho kniazia Olgierda, diady swoieho, y s pomoczyiu litowskoiu poszli w Podolskuju zemlu. A w tot czas w Podolskoy zemli ne był ni odyn horod ni derewom rublenny, ni kamenem budowany. Tohdy tyie kniażata, pryszodszy w Podolskuiu zemlu, y woszli wo pryiaźń so atamany y poczali boronity Podolskuiu zemlu od tatar, y bayskakom wychoda poczali ne dawaty. Nayperwey naszli sobie twerżu na rece na Smotryczy, y tut sobi naradyli horod Smotrycz. W druhom meste byli czerncy w hore, i w tom meste naradyli horod Bokotu. Y łowiaczy w łowach pryhodyłosia im uhonity oleney mnoho w tom ostrowe, hde nyni Kamenec łeżyt. I posekszy les umurowali horod Kamenec; a z toho wsi horody podolskija podełali y wsiu zemlu Podolskuiu osieli. ПСРЛ. — Т.32. — М.: Наука, 1975, — Хроника Быховца. — С.139.
  2. Шабульдо Фелікс. Синьоводська битва 1362 p. у сучасній науковій інтерпретації // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. — К., 2005. — С. 9.
  3. Слуцкая летопись // Полное собрание русских летописей. — Т. 35: Летописи белорусско-литовские. М. 1980. — С. 74; Супрасльская летопись // Там же. — С. 66.
  4. Рогожский летописец // Полное собрание русских летописей. — Т. 15. — Вып. 1. — М., 1965. — Стб. 75.
  5. Див. Болохівська земля#Болохівські міста
  6. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью // Полное собрание русских летописей. — Т. 11. — СПб., 1879 (перевидання: М., 1965. — С. 2).
  7. Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — Т. 2. — СПб., 1843. — С. 350.
  8. Ващук Д. П. Проблема входження Поділля до складу Великого князівства Литовського в другій половині XIV ст.: історіографічний аспект // Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв'язків: історія і сучасність: Збірник наукових праць за підсумками міжнародної науково-практичної конференції. — Кам'янець-Подільський, 2004. — С. 40.
  9. Шабульдо Ф. Синьоводська проблема: можливий спосіб її розв'язання. — К., 1998. — С. 69.
  10. Антонович В. Очерк по истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия. — К., 1878. — Выпуск 1. — С. 149.
  11. Ясинский М. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. — К., 1889. — С. 64—65.
  12. Леонтович Ф. Очерки по истории литовского-русского права. Образование Литовского государства. — Санкт-Петербург, 1894. — С. 183.
  13. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. — Москва, 1892. — С. 57.
  14. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — Москва, 1910. — С. 24.
  15. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4. — К., 1993. — С. 82.
  16. Матвієнко Л. В. Ми — з колишнього дикого поля. Наш край в легендах, переказах, художніх творах. — 1992.
  17. Історія Добровеличківського району. Кіровоградська регіональна торгово-промислова палата
  18. Macej Stryjkowski. Kronika Polska, Litewska, Žmódzka і wszystkiej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. 2. — S. 6—7.
  19. Брайченко Олексій. Синьоводська проблема: перспективи комплексних краєзнавчих досліджень // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. — К., 2005. — С. 37.

Джерела[ред.ред. код]

  • Акты, относящиеся к истории Западной России. — СПб., 1848. — Т. 2.
  • Густинская летопись // Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ). — Т. 2. — СПб., 1843.
  • Книга Большому Чертежу / Подготовка к печати и редакция К. Н. Сербиной. — М.; Л., 1950.
  • Кордт В. Материалы по истории русской картографии. — К., 1910.
  • Летопись Красинского // ПСРЛ. — Т. 35. — Летописи белорусско-литовские. — М., 1980.
  • Летопись Рачинского // ПСРЛ. — Т. 35. — Летописи белорусско-литовские. — М., 1980.
  • Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою летописью // ПСРЛ. — Т. ХІ. — СПб., 1879 (перевидання: М., 1965).
  • Литвин М. О нравах татар, литовцев и московитян. — М., 1994.
  • Ольшевская летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — Летописи белорусско-литовские. — М.,1980.
  • Рогожский летописец // ПСРЛ. — Пг., 1922. — Т. 15. — Вып. 1.
  • Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992.
  • Слуцкая летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — Летописи белорусско-литовские. — М., 1980.
  • Супрасльская летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — Летописи белорусско-литовские. — М., 1980.
  • Хроника Быховца. — М., 1966.
  • Dlugossii J. Historiae Poloniae. — Cracoviae, 1878. — T. V.
  • Lietuvos Metrika. Knyga Nr.8 (1499–1514). Uzrasymu knyga 8. — Vilnius, 1995.
  • Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Žmodzka і wszystkiej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. 2.
  • Cromer M. O sprawach dziejach i wszystkich inszych potocznościach koronyh Polskich ksiąg XXX. — Krakow, 1611. — Ks. XV.
  • БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ: велика «шахівниця» князя Ольгерда

Література[ред.ред. код]