Битва під Підгайцями (1667)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Битва під Підгайцями 1667
Польсько-татарські війни
Польсько-козацькі війни
Atak Kawalerii.jpg
Атака кавалерії (художник Юзеф Брандт)
Дата: 6-16 жовтня 1667 року
Місце: Підгайці, зараз у Тернопільській області
Результат: перемога Речі Посполитої
Сторони
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg Річ Посполита Gerae-tamga.png Кримське ханство
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Військо Запорозьке
Командувачі
POL COA Janina.svg Ян Собеський калга султан Кирим Ґерай,
Alex K Petro Doroshenko.svg Петро Дорошенко
Військові сили
3 000 жовнірів
6 000 озброєних селян
18 гармат
16-20 000 татар
15 000 козаків, 30-40 гармат
3 000 яничарів, 12 гармат

Би́тва під Підга́йцями сталася 6-16 жовтня 1667 року, під час польсько-козацько-татарської війни 1666-1671 біля містечка Підгайці, зараз у Тернопільській області. Коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський із 3 тисячами війська, підтриманого озброєними селянами, успішно відбив атаки 30-тисячної козацько-татарської союзної армії під проводом гетьмана Петра Дорошенка та калги-султана Кирим Ґерая. Після цієї поразки та під примусом татарського союзника гетьман Дорошенко уклав угоду, що визнавала зверхність Речі Посполитої над Правобережною Україною.

Передумови[ред.ред. код]

Від кінця квітня 1666 року уряди Московської держави й Речі Посполитої вели між собою в селі Андрусові переговори про мир. Гетьманові Петрові Дорошенку стало відомо, що в московського уряду був намір зректися претензій до Правобережної України, щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. Дорошенко вирішив ударити на Річ Посполиту, щоб примусити її зректися з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, які пертрактували в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України. Дорошенко заручився восени 1666 року допомогою з Криму — до нього прийшло 30 тисяч ординців. Польський уряд, по ліквідації рокоша Любомирського, вислав 6 тисяч коронного війська на Україну під проводом регіментаря Маховського. Маховський вступив у грудні 1666 р. на Поділля й першим ділом зруйнував містечко Івангород, яке не хотіло піддатися добровільно. Але вже 19 грудня на нього напав Дорошенко між Браїловом і Брацлавом і знищив цілий його відділ. Сам Маховський попав у полон і був відвезений до Криму.

Це прискорило заключення нею договору в Андрусові (13 січня 1667 р.). На основі цього договору встановлялося перемир'я між Москвою та Річчю Посполитою на 13 років; Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна Україна під Польщею; Київ залишався в московських руках тільки на два роки; Запорожжя мало зоставатися під спільною зверхністю Польщі й Москви. Андрусівський трактат зустріли однаково неприхильне як Дорошенко, так і турки й татари: для першого він дуже утруднював його програму злуки обох частин України, а для Туреччини й Криму виникала небезпека спільного супроти них фронту Польщі й Москви.

Але зречення московського уряду претензій до Правобережної України розвязувало Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів він вислав до Криму посольство клопотатися, щоб новий хан Аділь Ґерай (поставлений турками замісць скинутого в 1665 Мехмед Ґерая IV) помирився з Москвою і вкупі з ним воював Польщу.[1]

Західний похід гетьмана Дорошенка[ред.ред. код]

У травні 1667 року гетьман Правобережної України Петро Дорошенко активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. Були розіслані універсали про мобілізацію козаків, котрі мали збиратися під Корсунем. До Стамбула вирушило посольство засвідчити готовність прийняти протекцію султана. Мехмед IV позитивно поставився до цієї пропозиції. У серпні гетьман застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер "заховалися під опіку султана". Прибулі в другій половині травня кілька тисяч татар Батирші-мурзи, на їхню вимогу, разом із уманськими козаками полковника Григорія Білогруда були послані по здобич на захід. Вони вдерлися в Летичівський повіт Подільського воєводства та на Волинь, де захопили численний ясир. У червні кількатисячний чамбул Елле-мурзи й козаки Гоголя пройшли через Поділля до Тернополя. Протягом липня-серппя татари, котрі приходили на допомогу Дорошенку, вчинили спустошливі рейди до Старокостянтинова, Меджибожа, Острога, Заслава, Збаража, Вишнівця й Дубна. Вимушена згода гетьмана на проведення цих походів у західноукраїнські землі була його великим політичним прорахунком, бо призвела до втрати в майбутньому підтримки з боку місцевого населення. Зазнавши лиха від татар, воно стало шукати захисту в польських воєначальників, чим напрочуд вдало скористався призначений коронним гетьманом Ян Собеський.[2]

У середині серпня 1667 року Дорошенко здобуває Чигиринський замок і посилює облогу польського гарнізону Білої Церкви. Не довіряючи обіцянкам короля надати "удільність" частині козацької України, він силою близько 15 тисяч козаків з 30-40 гарматами разом із 16-20-тисячним татарським військом на чолі з калгою-султаном Кирим Ґераєм на початку вересня вирушає в похід проти Речі Посполитої. На поміч йому прийшло й 3 000 турецьких яничарів із 12 гарматами. За визнанням Собеського, козаки мали намір іти аж до Вісли. Основні сили українців і татари просувалися через Старокостянтииів на Тернопіль. Допоміжного удару з боку Подністров'я завдавав Гоголь[3] (захопивши з козаками й опришками Шарівку, він атакував Ярмолинці, де, за словами автора "Римованої хроніки", кожен поляк "мусів, захищаючись, скакати як горобець на нитці.[2]

План Собеського[ред.ред. код]

Річ Посполита, стомлена громадянською війною (рокошем Любомирського), була не готова до війни, тому гетман польний Ян Собеський мусив сам разом із місцевим населенням, зімпровізувати оборону краю від нашестя. Вже в червні він повідомив шляхту Руського і Люблінського воєводства про можливу небезпеку. Гетьман, показуючи приклад великої енергії і служіння країні, зумів зібрати 15000 жовнірів (до цього числа входили гарнізони фортець і приватні війська). Крім того, озброїв багато селян, які охоче приєдналися до війська.[4] Хоча вони були православними русинами, але татарські грабежі їм настільки досадили, що вони вирішили бити татар, навіть якщо це означало також воювати проти своїх співвітчизників-козаків Дорошенка.

Підгаєцька кампанія, осінь 1667 року

Перед підходом з'єднаної козацько-татарської армії Собеський вирішив скористатися досвідом Стефана Чарнецького під час кампанії 1664 року проти козаків, застосувавши його для розгрому татарських чамбулів. Собеський розумів, що його сили недостатні для того, щоб розбити козацько-татарську армію Дорошенка у вирішальній битві. З другої сторони він знав, що головною метою татарського походу був грабунок і ясир. Також Собеський знав, що якби він спробував затулити шлях вглиб країни армії Дорошенка, ставши в одному укріпленому таборі (за прикладом Збаража, то частина сил супротивника могла б його легко заблокувати в таборі, тоді як татарські чамбули отримали б можливість безкарного плюндрування краю. Саме тому Собеський прийняв рішення розділити армію на п'ять з'єднань кількістю від кількохсот до пари тисяч жовнірів. Кожна така група захищала певний район або перекривала важливий шлях, опираючись на зміцнені фортеці Західного Поділля, Волині й Галичини (Кам'янець, Теребовля, Бережани, Дубно, Броди та інші) або укріплений табір, а тому не боючись того, що їх може знищити військо Дорошенка. При цьому кожна група мали достатню кількість рухомих сил, здатних до погрому окремих чамбулів. Поєднання наступальної сили польської кінноти з оборонною здатністю фортець повинно було принести добрий результат. Собеський хотів розпорошити сили противника й, нав'язавши їм маневрову боротьбу, знищити.[5]

З другою частиною (3000 війська) Собеський став спочатку під Кам'янцем, куди він дістався 20 вересня. Тут він розраховував поставити під загрозу зручний відкритий шлях на Львів. Але Дорошенко з Кирим Ґераєм не піддалися на хитрість. Під прикриттям пропозиції про ведення переговорів союзники 25 вересня рушили з-під Старокостянтинова на захід, через Збараж і Вишневець та дійшли 3 жовтня до Поморян. Собеський, дізнавшись про появу татар і Дорошенка у Галичині, 1 жовтня вирушив до Підгаєць і став там 4 жовтня на відстані 45 км од головних сил супротивника, загрожуючи її комунікаційним лініям та розраховуючи на те, що Дорошенко вирішить його розбити.

Коли татари розпустили чамбули, виявилося, що польські відділи були розташовані так, що нападники скрізь натрапляли на опір і більшість відправлених чамбулів було розбито.[6] Особливо чутливих поразок татари зазнали під Поморянами, Бучачем і Нараєвом. Лише Зборів здався без боротьби, ставши жертвою грабежу орди. Коли з'ясувалось, що урозсип діяти не вдалося, козацько-татарські сили знову зосередилися в кулак і рушили на Львів.

Сутичка з татарами (художник Максиміліан Ґєремський, 1867)

На шляху до Львова, під Підгайцями, козаки й татари наштовхнулися на армію польного коронного гетьмана Яна Собеського (3000 солдатів, 6000 озброєних селян і 18 гармат), що затулила їм дорогу. Обране Собеським для бою місце було дуже зручно обороняти. На північ від Підгайців лежить височина, обмежена з одного боку лісом, а з другого річкою Коропцем, що утворює тут смугу ставів. Височина поділена ярами та струмками на східну і західну частину. З півдня й заходу Підгайці прикривали густі ліси, а зі сходу болота і глибокі балки. Собєський заздалегідь провів інженерну підготовку поля бою, звівши два равеліни з гарматами на північ від підгаєцького замку. Більшість військ Собеського лишилися в резерві. Відділи Кирим Ґерая і Дорошенка (біля 20000 війська) підійшли до Підгайців вже 4 жовтня, але битва почалася на два дні пізніше - 6 жовтня.[7]

Битва[ред.ред. код]

Костел в Підгайцях, 15-2 пол. 17 ст., у якому була підписана Підгаєцька угода

Особливості поля бою змусили союзну армію поділитися на два крила, що могли слабо взаємодіяти тактично через те, що поле бою було розділене глибоким яром на дві частини. При цьому як західна, так і східна частини поля шириною були не більше 1 км, що мало наслідком неможливість для козацько-татарського війська використати свою чисельну перевагу: у першому ешелоні могло йти не більше 8-10 тисяч вояків.[8]

Задум Кирим Ґерая й Дорошенка полягав у тому, щоб ударом татарської орди, прямуючої бережанським шляхом на західній частині підгаєцької височини, по лівому флангу поляків втягнути в бій всі сили Собєського та відволікти їх від спроби козаків здобути Старе Місто Підгайців, форсувати Коропець, вийти на тили розташування поляків та відрізати їх від підгаєцького замку.

Собеський розмістив всю свою піхоту й артилерію у двох равелінах у формі півкола під командою майбутнього гетьмана Яблоновського (переможця татарів під Устечком у 1694 році), тримаючи в резерві всю свою кінноту.

Схема битви під Підгайцями 1667 р.

Першим почав наступ калга-султан з татарами, але оскільки він вівся на вузькому фронті, Собеський зупинив його вогнем піхоти і артилерії з польових укріплень, а також контратаками кінноти із другої лінії. У контратаці взяло участь дві третини кінноти Собєського, 13 корогов під проводом поручника гетьманської гусарської корогви Олександра Поляновського. Цим 800 полякам протистояло близбко 2 000 татарської кінноти, яка через брак простору не могла реалізувати чисельну перевагу та оточити Поляновського. Тим часом польська артилерія почала вести вогонь через голови своєї кінноти по другій лінії татар, не даючи їм прийти на допомогу першій лінії.

В цей час почалася атака Дорошенка на правий фланг Собеського. Проти козаків Собеський кинув решту кінноти, 400 коней на чолі з поручником Вілчковським. Ця атака повинна була дати час польській піхоті і селянам закінчити лінію шанців: довести її до Коропця і перекрити шлях у тил польського розташування.

Атака козаків була підтримана вогнем козацьких гамат, і супроводжувалася спробою сфорсувати струмок вище Старого Міста із метою обійти поляків з тилу. Вона також закінчилася невдачею: її зупинила, крім решти другої лінії, також кіннота, перекинута з лівого крила після того, як там було відбито татарів. Ці 5 козацьких (панцерних) і татарських корогов, 300 чи 400 коней, атакували загін козаків, що переходив через струмок, і розбили його. При цьому їх атакувала татарська кіннота, що підтримувала наступ козаків, і відрізала їм відступ до правого берега річки. 5 корогов тоді пробилися до групи Вілчковського і разом з нею вдарили на татарську кінноту.[8]

Татари Кирим Ґерая на польському лівому фланзі відступили, і це дозволило полякам разом з селянами і табірною челяддю перейшти у контратаку і відкинути козаків Дорошенка. Козаки, атаковані з трьох сторін, запанікували та побігли, а козацько-татарські резерви через вузький фронт завширшки 1 км не змогли подати їм допомоги.

Невдача козацько-татарського війська, окрім складності штурму добре захищеної позиції супротивника в умовах складної місцевості, була обумовлена поганою координацією дій двох частин коаліційного війська.[8] Через високі втрати козаки й татари відмовилися від спроби досягти швидкого розв'язання бою і використовуючи кількісну перевагу, приступили до облоги польських військ.[5] Втрати поляків також були високими, до 500 чоловік.[9]

Угода[ред.ред. код]

Під час цієї облоги польські гарнізони, розсіяні по краю, перекрили лінії постачання козацько-татарського війська. Крім того, запорозький кошовий отаман Ждан Ріг (Іван Кириленко) і харківський полковник Іван Сірко, союзник Речі Посполитої, з 2000 запорожців вдерся до Криму і користуючись з відсутності на півострові серйозних військових сил, пограбував і розорив край так, що там залишилися «тільки пси й коти». Прорвавшись через Перекоп, козаки зруйнували м. Арбаутук, вбили понад 2 тис. чоловіків, захопили в рабство 1,5 тис. жінок і дітей, звільнили 2 тис. невільників і з тріумфом повернулйся до Січі.[9]

Ця звістка страшенно наполохала татар, які були з Дорошенком, і відібрала у них охоту далі воювати в Галичині. Вони почули недовір'я до своїх союзників козаків. Багато почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Кирим Ґерай почав 16 жовтня переговори з Собеським, і всього за яких чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир»; а щодо козаків, то вони мали б залишатися в польскім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія. Угода також передбачала обмін полоненими.[9]

Під час переговорів татари зокрема запропонували союз проти Росії. Згідно з цими угодами, в обмін на "подарунки" татари повинні були утриматися від набігів, і також утримувати від нападу Буджацьку і Добрудзьку орди, які не визнавали зверхності кримського хана. У окремому універсалі 18 жовтня було дозволено татарам повернутися у Крим разом із захопленим ясиром. Тому, повертаючись назад, татари лише на Покутті спустошили близько 300 сіл.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що мусив наспіх копати окопи, щоб захистити свій табор від «союзників». Коли на третій день Кирим Ґерай запропонував своє посередництво, то йому не залишалося нічого іншого, як приступити й собі до переговорів із Собеським.

Через три дні, 19 жовтня, дійшло до угоди з гетьманом Дорошенком: Дорошенко і все Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; дідичі могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; польська залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточну полагоду відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського.[10]

Через брак достатніх сил підгаєцька кампанія не могла принести тривалої політичної користі Речі Посполитій. Єдине, чого вдалося добитися Собеському, це запобігти надмірним людським і матеріальним втратам. З іншого боку, можна лише уявляти, за словами відомого дослідника Дмитра Дорошенка, яким важким ударом для Дорошенка став «такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил!»[10]

Цікаво, що радянська "Історія Української РСР" згадує про цю битву як про перемогу Дорошенка: «Наступного року поблизу Підгайців полки Дорошенка і татарські загони знову оточили військо Речі Посполитої і завдали йому поразки»[11]

Битва у контексті військового мистецтва 17-18 століть[ред.ред. код]

Битва під Підгайцями з польського боку носила оборонно-наступальний характер. План польського головнокомандувача мав витоки у плані Яна Казимира, складеному на битву під Варшавою у 1656 році проти шведів. Бойовий порядок мав на меті каналізування дій супротивника у потрібному для поляків напрямку, при тому чисельну слабість війська було скомпенсовано польовими фортифікаціями. При тому польський фронт не перетворювався на одну монолітну лінію укріплень, що змусило б супротивника вдатися до єдиної альтернативи − спроби обходу з тилу. Два окремих равеліна із досить широким інтервалом між ними створювали ілюзію можливості прориву крізь польські лави. На практиці фланговий вогонь з укріплень та контратаки кінноти з другої лінії виявилися достатніми для нанесення супротивнику поразки.

Два равеліни півкруглої форми давали кінноті кращі можливості взаємодії з артилерією, ніж було б у випадку однієї безперервної лінії шанців. Битва під Підгайцями мала проміжну форму між битвою у чистому полі та захистом укріпленого табору. Подібний характер носіли бої в перший день Журавненської битви, де Собеський збудував редути перед укріпленим табором. Аналогічно ужив систему польових укріплень Петро І в битві під Полтавою (1709), а пізніше також маршал Франції Моріц Саксонський під Фонтенуа (1745).

Укріплення дозволили Собеському незважаючи на малу чисельність його війська вжити метод економії сил: понад половину його військ складав резерв. Характерним було його постійне відтворення, при тому резервом ставало все, що в цей час не було задіяне на якому-небудь відрізку фронту (подібно тому, як сталося в битві під Простками у 1656 р.). Резерв Собеського мав свою генезу не тільки з класичному понятті резерву, але й у діях самостійних авангардів чи ар'єргардів (Варка, Простки (1656), Новгород-Сіверський (1664), дії рокошан під Ченстоховою (1665) та Монтвами (1666)). Такі групи мали в той чи інший спосіб зв'язати чи виманити супротивника та підготувати як найкращі умови для ведення бою своїм головним силам. Під Підгайцями роль авангарду відігравала перша лінія (равеліни); оборонний потенціал фортифікації та вогнепальної зброї заступив тут маневреність кавалерії. Еквівалентом головних сил став резерв. Дальшим розвитком системи оборони, основним чинником якої був сильний резерв, стала битва під Львовом (1675). [5]

Додаток. Козацькі літописи про Підгаєцьку кампанію[ред.ред. код]

«

Того ж року гетман Дорошенко татарской сторони, затягнувши орду з Ґалга солтаном и инними султанами великую потугу на ляхов и искупивши войско свое козацкое, ходив противко ляхов, але оного в Полщу не допущено, бо войско стояло под Подгайцами. И так видячи албо маючи відомость певную, же орди великіе вишли, стали жолніре по фортеціях, а гетман коронній Ян Собескій з войском стал в Подгайцах, которого орда з Дорошенком облегли и там чрез немалій час держали в облеженю. Що и далій может бы не приступала орда до трактатов, доказуючи своего, але татаром стала помішка в Криму, бо запорожці з Сірком кошовим ходили в Крим, которих зостріл хан з ордами у Перекопу, где, давши бой, козаки орду зламали, и мусіл хан уступати, и орда розно пойшли каждій до жони и дітей. Итак козаки тиждень Крим пустошили, палили села, и узявши немалую здобич, повернули на Запорожже. О чом почувши орда, учинивши згоду з гетманом коронним, и повернули у Крим, а гетман Дорошенко до Чигирина

 »

Літопис Самовидця, http://litopys.org.ua/samovyd/sam03.htm

«

Того ж року гетьман Дорошенко з дружніми йому татарами обліг в Підгайцях коронного гетьмана Яна Собецького, що простував на Україну. Ляхам довелось вельми сутужно. Та коли до татар прийшла звістка, що Сірко із запорізькими козаками гостює в Криму, то орда й Дорошенко нашвидку замирилися з коронним гетьманом. А хан, хоч і перестрів козаків під Перекопом (він там став з тими ордами, що залишалися в Криму), хоч і звів з ними битву та багатьох перебив, все ж не переміг козаків. Козаки перемогли його і змусили спершу відійти, а потім присилувати і втікати. Орда кинулася від Перекопу рятувати своїх жінок та дітей та спасатися в горах. А козаки більше тижня по Криму гуляли, села палили, Крим пустошили. А взявши чималу здобич, повернулися на Запоріжжя. Саме з причини цього розгрому опісля і орда і Дорошенко підтвердили своє перемир'я з коронним гетьманом.

 »

Літопис Грабянки, http://litopys.org.ua/samovyd/sam03.htm

«

Трактат із солтаном Калгою

Оскільки його милість солтан Кирим Ґерай Калга ввійшов сюди, в держави його королівської милості і Річі Посполитої, з військами кримськими, ногайськими, буджацькими, білогородськими не з іншим наміром, тільки з тим, щоб постановити й підтвердити давні пакти, за багато років перед тим утверджені з його милістю королем і Річчю Посполитою іменем теперішнього його милості хана, його наступника, також і цілого Криму, а особливо ті, які недавно постали з його милістю ханом та з Іслан-Гереєм, що пішов із цього світу, як і наступником його, ханом, його милістю Мехмет-Гереєм. Отож, зійшовшись між собою тут, під Підгайцями, його милість пан гетьман від імені його милості короля й цілої Річі Посполитої та його милість солтан іменем його милості теперішнього хана і його наступника на потім, як і цілого Криму, і всіх їхніх милостей, присягалися, вмовившись разом, до вічної приязні і на вічно нерозривний мир.

По-перше, все, що тільки сталося поміж обома народами, як у минулу зиму, так і в теперішні часи, пустили у вічну непам’ять, віддавши те на таємний суд Божий. А щоб не доходило в подальшому до такого розірвання приязні, його милість пан гетьман вимагає під присягою, що коли б мали заходити коли-небудь і які-небудь оказії, незгоди або претензії поміж згаданими державами, має вирішуватися це через послів, і до їхнього повернення все повинно лишатися у спокої, і не повинні виявлятися знаки неприязні.

А що його милість солтан обіцяє й присягається іменем його милості теперішнього хана і його наступників, як і цілого Криму, бути ворогом ворогів його королівської милості і Річі Посполитої, ставати з військами, яких його королівська милість та Річ Посполита потребуватиме на будь-яку послугу Річі Посполитої, то навзаєм і його милість гетьман обіцяє й забезпечує іменем його королівської милості й Річі Посполитої віддавати подарунки[12] згідно з давніми звичаями, що належать їхнім милостям ханам і кримським ордам, починаючи від того поприсяження зобопільної дружби. На знак того й задля вічної приязні з його милістю ханом і цілим Кримом він ординує при його милості солтані і своїх людей, щоб перебували біля його милості хана[13],— вони так довго мають там залишатися, доки не повернеться до його милості хана посол, виправлений на сейм за подарунками. Зате його милість хан не посилатиме без відома й приязної волі його королівської милості та цілої Річі Посполитої жодних військ в Україну і в держави його королівської милості. А що деякі орди буджацькі, білогородські, також ногайці й немала частина оракулів, візабетелів не визнають себе в послушенстві його милості хана, то й тоді його милість солтан убезпечує його милість пана гетьмана й упевнює, що коли б згадані свавільні орди входили малими чи також великими купами в держави його королівської милості, то його милість солтан іменем його милості хана обіцяє їх присмиряти, жодної не виказуючи протекції і не допускаючи з’єднуватися з ними своїм військам.

Оскільки на прохання його милості хана і солтана Калги його королівська милість і Річ Посполита приймає козаків до ласки як своїх власних підданих, аби задовольнялися вони тим, що їм декларуватиметься призначеною від його королівської милості комісією, і хай ствердять свою покірність у тому присягою. Обіцяє його милість солтан для утвердження ґрунтовнішої приязні і братерської вірності справити у його милості хана, щоб в’язнів, побраних під Браїловом, тобто пана Маховського й інших, які вже відзиваються й відзиватимуться, його милість хан повернув до Польщі, а його милість пан гетьман навзаєм обіцяє випросити у його королівської милості, щоб той на знак щирого братерства з його милістю ханом наказав випустити на волю татар, різночасно побраних в ув’язнення.

Його милість солтан убезпечує, що він з усіма ордами правдиво обіцяє його милості панові гетьману — як з цього місця, так і повертаючись до Криму,— не дозволить він чинити зі свого відома жодних набігів у будь-який бік і взагалі закаже, аби не ходили; свавільників же своїх зволить громити і на знак ґрунтовнішого братерства має ствердити те присягою. На що для кращої віри з підписом рук наших притискаємо й печатку. Даний під Підгайцями вересня 16 дня 1667 року.

Гіт-Герей солтан; Керим-Герей Калга, солтан великих орд кримських; Якки-Герей; Гем-Герей; Сирам-бей; мурза Забей Карачага; Маутша-мурза; Мадукала; Адиша-мурза; Мах-мурза; Мит Гієткша Мурта.

ТАТАРСЬКА ПРИСЯГА

Присягаємо єдиному господові Богові, тому, який створив небо й землю, море й усе, що ми дотримуємося загалом і зокрема всього, що є в тих пунктіх, які описано й висловлено в підписанім трактаті. А коли будь у чому не дотримаємо й зламаємо нашу присягу, хай нас той господь Бог, до якого взиваємо, покарає на цьому й на тому світі; і покарає нас завжди і нащадків наших, наче ворожою шаблею. І чинимо це іменем його милості хана, солтана Калги, Нурадина від імені Криму і всіх орд, що знаходяться під державою його милості хана.

ПІДГАЄЦЬКІ ПАКТИ, постановлені з його милістю паном Дорошенком, гетьманом запорозьким[14]

Ясновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман, пізнавши щиру готовність його милості пана Петра Дорошенка, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, до послуг його королівської милості й Річі Посполитій і маючи його запевнення, що не з війною, але з проханням благають ласки його королівської милості й Річі Посполитої, обіцяє згаданому панові гетьману з військом його королівської милості Запорозьким подати прохання до його королівської милості й Річі Посполитої, аби все те, що сталося дотіль, його королівська милість і Річ Посполита піддала цілковитому забуттю. А щоб це його милість король та Річ Посполита ясніше побачили, його милість пан гетьман запорозький і Запорозьке військо обіцяють відтепер цілковите й вірне підданство його королівській милості й Річі Посполитій, щире бажання на всілякі послуги і вирікається на потім всіляких протекцій, покладаючи свою безпеку на саму тільки ласку його королівської милості й Річі Посполитої. І щоб бути достойнішими її, зобов’язується всім панам, як дідичних добр, так і державних добр його королівської милості, чи їхнім намісникам, давати допомогу для їхнього безпечного мешкання в домах, за винятком того, про що покірно просять, аби козаки й їхні хутори були вільні.

А оскільки ясновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман не має повної сили на заспокоєння претензій його королівської величності Запорозьких військ, то всі їхні вимоги відкладає до найближчого сейму, на який військо його королівської милості Запорозьке зашле своїх послів і проситиме комісії, в чому їм допоможе ясновельможний його милість пан маршалок. Між тим він убезпечує Запорозьке військо, що до комісії не вводитиме коронних, його королівської милості, військ у жодне місто, нікуди, де тільки мешкають козаки, що належать до Запорозького війська. Навзаєм і запорозькі війська не повинні вимагати жодних міст, у яких досі козаків не було. А що то за міста, має бути висловлено особливим актом.

Через те, що білоцерківська залога не може мати достатнього утримання без утиску людей Запорозького війська, лишаючись у такому числі, як і в Білій Церкві, так і в інших містах, то його милість пан маршалок на прохання його милості пана гетьмана Запорозького війська і цілого війська згоджується послати офіцера до його милості пана Стахурського[15] з розпорядженням, щоб частину людей спроваджено з Білої Церкви, суворо наказавши, аби його милість пан комендант, лишаючись у Білій Церкві, у найменший спосіб не важився чинити жодної кривди людям, що належать до Запорозького війська, під загрозою військового суду. Тим же розпорядженням накаже панові коменданту, щоб як церковні речі, так і те, що взято в полковника паволоцького, віддав цілком, кому належить, без усілякої відволоки, аби всі покривджені були задоволені.

Ці пункти мають бути зараз зміцнені присягою з боку його королівської милості й Річі Посполитої через ясновельможного його милості пана великого маршалка і коронного польного гетьмана та їхніх милостей панів комісарів, призначених до трактування, а з боку війська його королівської милості Запорозького через його милість пана Петра Дорошенка, гетьмана, обозного військового, генеральних суддів, осавулів, сотників і всіляку старожитну старшину, та стверджені, згідно з писаною формою. Даний під Підгайцями, 19 жовтня, дня, 1667 року.

ПРИСЯГА ВІЙСЬКА його королівської милості Запорозького[14]

Я, Петро Дорошенко, гетьман війська його королівської милості Запорозького, всі обозні, судді, осавули, полковники, сотники і всі разом старшини своїм і цілого війська його королівської милості Запорозького іменем тих, що лишаються як тут, в обозі під Підгайцями, так і тих, що лишились удома, котрі є тепер і котрі будуть на потомні часи, присягаємо панові Богові святому, єдиному в святій трійці, перед найсвятішою Дівою і всіма святими, що як і предки наші, які мали повну силу і начальство від многовладних найясніших польських королів та Річі Посполитої, своїх дідичних панів, так і ми будемо постійно й тривко почуватися в тому-таки вірному підданстві його королівської милості та Річі Посполитої, обіцяючи його королівській милості та Річі Посполитій всілякі щирі та зичливі послуги, вирікаючись усілякої сторонньої протекції своїм і наступників наших, належних до військ його королівської милості, іменем. Зі сторонніми[16] без відома його королівської милості не матимемо кореспонденції ані посольства, але покладаємо все наше майно і власне здоров’я його королівській милості та Річі Посполитій в надії, що його королівська милість, пан наш милостивий, та Річ Посполита милостиво вдовольнять наші прохання. А ми все те, що висловлено в пунктах, написаних під Підгайцями, і те, що зараз обіцяємо, утверджуємо нинішньою клятвою. А коли б не дотримали в будь-чому, хай покарає нас господь Бог на душах, тілах, дітях, майні нашому тепер і на потомні часи. Постановивши ці вищеописані Підгаєцькі пакти, гетьман Дорошенко з козаками, Нурадин-солтан з татарами, а гетьман польний з поляками роз’їхалися з-під Підгайців по домівках.

А на цьому боці Дніпра, того ж 1667 року, приятель гетьмана Брюховецького отець Методій, єпископ оршанський, могилевський та мстиславський, прибувши з Москви[17], поїхав у Гадяче в Пилипівський піст на святого Миколу[18], щоб відвідати свого друга Брюховецького, з яким, відновивши давню дружбу, прийшов і в таке приятельство, що прирік на одруження з братаничем[19] Брюховецького і дочку свою Методіївну. Після цього сватання вірність Брюховецького до царської величності відразу почала перемінюватися і ховано хилитися до зради.
 »

Літопис Самійла Величка, http://litopys.org.ua/velichko/vel25.htm

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://varnak.psend.com/narys/ch4.html
  2. а б Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - (Сер. Україна крізь віки) Т.7. - К.: Альтернативи, 1999. - ISBN 966-7217-26-4 стор. 287
  3. Дорошенко, том ІІ, стор. 78 подає загальне число війська Дорошенка в 24 тисячі та 40 гармат; тому цей допоміжний удар було нанесено силами до 10 тисяч козацького війська, напевно з кількома гарматами
  4. 17-18 тис. подільських, волинських і галицьких селян і міщан, Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - (Сер. Україна крізь віки) Т.7. - К.: Альтернативи, 1999. - ISBN 966-7217-26-4 стор. 288 Там же дається вище число коронних військ — 25 тисяч.
  5. а б в Wojskowy Instytut Historyczny, zakład historii dawnego wojska polskiego. Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Tom II, 1648—1864. Redaktor naukowy Janusz Sikorski. Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej. Warszawa • 1966. p.107-110
  6. Смолій і Степанков (Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - (Сер. Україна крізь віки) Т.7. - К.: Альтернативи, 1999. - ISBN 966-7217-26-4 стор. 288) трактують події дещо інакше:

    П.Дорошенко й Кирим Ґерай, знявши облогу Вишнівця, захопили Збараж, Тернопіль, Зборів і Поморяни й звернулися з листами до львів'ян, пропонуючи розпочати переговори про умови здачі міста. Розгадавши задум Я.Собеського, вони вирушили основними силами (близько 20 тис. осіб) проти нього й уже 6 жовтня з'явилися під Підгайцями.

  7. Віммер дає цю дату під знаком питання
  8. а б в Wieslaw Majewski Podhajce — letnia i jesenna kampania 1677 r. Studia i materiały do historii wojskowości, tom VI, Część 1, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej Warszawa 1960 - str. 47-98
  9. а б в Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - (Сер. Україна крізь віки) Т.7. - К.: Альтернативи, 1999. - ISBN 966-7217-26-4 стор. 288
  10. а б Дорошенко, том ІІ, стор. 78
  11. Історія Української РСР, том 2, Наукова Думка, Київ 1979 стор. 91
  12. Відомі «упоминки», які польські королі мали виплачувати кримським ханам за ненапад
  13. Тобто заложників.
  14. а б Подано у перекладі з польської мови
  15. Стахурський — польський генерал-майор, комендант польської залоги в Білій Церкві. Ця залога дуже наприкрилася козакам і місцевому населенню. Тут було близько трьох тисяч поляків.
  16. Тобто зі сторонніми державами.
  17. Методій прибув із Москви в Ніжин у вересні, сюди писав йому Брюховецький, запрошуючи у Гадяче, щоб помиритися.
  18. Тобто 6 грудня (за ст. ст.). В. Ейнгорн вираховує приблизну дату прибуття Методія в Гадяче — не раніше 27 листопада.
  19. Тобто племінником.


Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]