Литовці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Литовці
lietuviai
Lietuviai.Lithuanians.png
нагорі: Міндаугас
другий ряд: Гедимінас, Кестутис, Вітаутас, Йогайла
третій ряд: Барбора Радвілайте, Мікалоюс Радвіла Чорний, Лауріс Гуцявічус, Симонас Даукантас
четвертий ряд: Мотеюс Валанчус, Мікалоюс Константинас Чурльоніс, Антанас Баранаускас, Відунас
унизу: Йонас Басанавічус
Загальна кількість 4–5 мільйони (оцінка)
Найбільші розселення Литва 2,765,600

В інших країнах Європи: [1]

Інші країни:

Близькі етнічні групи Латиші, Білоруси
Мова Литовська
Релігія Католицизм


Лито́вці (самоназва лит. lietuviai, одн. лит. lietuvis) — європейський народ, більша частина якого проживає в Литві.

Історія[ред.ред. код]

Основою формування литовців були балтійські племена, предки яких, ототожнювані з носіями неолітичної культури човноподібних сокир, проникнули в басейн рік Німан і Даугава в першій половині 2-го тисячоліття до нашої ери, асимілювавши місцеве населення. На початку нашої ери тут сформувалися племена, що ввійшли пізніше до складу литовців,— власне литовці, або аукштайти, жемайти, скальви й надруви, а також частина судавів, південні групи куршів, земгалів і селів, частина північних прусів (бартів, нотангів, сембів). Скальви, надруви й частина пруссів утворили в [[XVI столітті субетнічну групу летувинників (литовників).

У IXXII століттях формуються державні утворення — князівства-„землі“: Делтува, Каршува, Летува та інші, об'єднані в першій половині XIII століття у Велике князівство Литовське, включаючи північно-західні області Білорусі (так звану Чорну Русь), з другої половини XIII століття — західно-руські землі, до середини XV століття — аж до Верхнього Подніпров'я й верхів'їв Оки й Волги. В XII—XIV століттях Литва вела боротьбу з агресією Тевтонського ордена, що захопив в 1283 землі прусів і в 13821398 — Жемайтію. Після прийняття католицтва в 1387 підсилюються зв'язки Литви з Польщею, що привели до утворення в 1569 єдиної польсько-литовської держави — Речі Посполитої — і посиленої полонізації литовської феодальної верхівки. Літературна мова почала складатися на основі аукштайтського діалекту з XVII сторіччя.

В 17951815 етнічна територія литовців увійшла до складу Російської імперії. В 1919 утворена незалежна Литовська республіка, в 1940—1990 — Литовська РСР у складі СРСР. У березні 1990 Верховна Рада республіки прийняла Акт про відновлення Литовської держави, у травні — Декларацію про державний суверенітет Литви.

Розселення[ред.ред. код]

Історико-етнокультурні регіони сучасної Литви

Субетнічний поділ[ред.ред. код]

На сьогодні в Литві найпоширенішим є поділ титульної нації на п'ять основних субетнічних груп, кожна з яких приурочена до певного історико-етнокультурного регіону Литви і мають специфічні діалекти, які деякі дослідники піднімають до статусу мов, особливо діалект жмудь. Це жемайти або жмудь (самогіти), дзуки, аукшайти, судови (ятвяги), пруські литовці. Також існують такі значні групи як занавіки, капси, суйти.

Культура[ред.ред. код]

релігія[ред.ред. код]

Традиційні заняття[ред.ред. код]

Основне традиційне заняття Литовців — орне землеробство (жито, ячмінь, овес, пшениця, горох, льон, з кінця 18 століття — картопля). Стародавні знаряддя — двозуба соха, борона-суковатка, витиснута в 19 столітті плетеної, потім рамною бороною, коса (у західних районах), у центральних — напівкоса (коса з короткою рукояткою), у східних — зубчастий серп; молотили ціпами й дерев'яними ковзанками. Були розвинені конярство, розведення великої рогатої худоби й свиней. Традиційне бортьове бджільництво в 16-19 століттях змінилося на колодне, а наприкінці 19 — 1-й половині 20 століття — на рамне. На морському узбережжі розвивається рибальство. Традиційні ремесла — ткацтво, вишивка, ковальське, обробка дерева, різьблення по дереву, плетиво, гончарство.

Житло[ред.ред. код]

Найдавніший тип поселення — село з купчастим плануванням, в 16 столітті поширилося вуличне планування, в 19-20 століттях — однодворки (на заході вони відомі зі стародавності). Садиба складається з житлового будинку (у селах він ставився торцем до вулиці, перед ним розбивався квітник) і господарських будівель (комори-кліті, клуні, лазні, скотарні), розташованих навколо відкритого двору. Планування садиб у селах носять більше строгий характер, чим на хуторі з розкиданими господарськими будівлями. Найдавніший тип житла (нумас), що служило також хлівом, — однокамерна срубная будівля з відкритим вогнищем у центрі й димовому отворі в ковзані даху — за археологічним даними відомий з 1-го тисячоріччя нашої ери, з 16 століття використається в основному як господарська будівля й приміщення для худоби. На сході поширюється курна хата з холодними прибудов-сіньми.

До 19 століття формуються 3 традиційних типи литовського житла: жемайтський на заході, аукштайтський на сході й південному сході, занеманський. Жемайтсбкий зрубний будинок (троба) сходить до стародавнього нумасу: має чотирискатний дах, іноді з димовими отворами; у центрі — нежиле приміщення з вогнищем (каминас), на якому тепер готовлять корм худобі (спочатку — єдиним вогнищем у будинку), по сторонах — житлові кімнати, тепер опалювальні печами-голландками. Занеманський будинок (гринча) близький до жемайтскому, має довгий вузький корпус із ґанком у довгій стороні, що веде в покрову, і додатковим входом з торця, що веде в робочі приміщення, дах двосхила, пологому, солом'яному, черепичному або тесова, у центрі будинку — кухня із сіньми, з однієї сторони від них — спільна кімната для повсякденних робіт із хлібною піччю й опалювальними лежанками, з іншого боку — спальня й приміщення для гостей. Аукштайтская хата (пиркя) має прототипом курну хату, відому в Латгалії, у західних росіян і білорусів. Складається з житлової хати із чорною російською піччю, сіней і холодної світлиці-камори. В 1-й половині 20 століття поширилися сільські будинки сучасного планування типу котеджів.

Одяг[ред.ред. код]

Жінки і дівчата у святковому вбранні. Литовці: дзуки. Початок ХХ ст.

Традиційний жіночий одяг — довга сорочка, широка спідниця (звичайно 2-3), фартух, тканий або плетений пояс, по святах — безрукавка. На голові дівчини носили вінки зі стрічок і галуна, іноді — на твердій основі, заміжні жінки — полотенчатий убор-намітку. З 2-й половини XIX сторіччя поширилися чіпці й хустки. Одяг прикрашався вишивкою, були поширені срібне, бурштинове, коралове й скляне намисто. Верхній одяг — покривало-скара, узимку — серм'яги, овчинні кожушки. По покрої, розцвіченню й техніці виготовлення тканин виділяються 6 основних варіантів костюма: жемайтський, аукштайтський, дзукський, клайпедський, капський і занавикський.

Чоловічий одяг раніше втратив національну специфіку, ніж жіночий: він складався з полотняної сорочки, полотняних, сукняних або напівшерстяних штанів, жилета, полотняного або сукняного каптана, валяного капелюха; узимку носили серм'ягу, овчинні шуби й кожушки. Традиційне робоче взуття Литовців — постоли, шкіряні постоли, у західних районах Литви також дерев'яні башмаки (клумпяй), у святкові дні — чоботи. У сучасному одязі використаються народний орнамент і колірна гама; збереглися традиції в'язання візерункових рукавичок, панчоха й т.п.

Страви[ред.ред. код]

Основу харчування становили житня, рідше пшеничне борошно, ячмінна й вівсяна крупа, горох, молоко, м'ясо. З кінця XVIII — початку XIX століття широке поширення набули картопляні страви. Зберігаються традиційні страви з тертої картоплі з м'ясною, сирною та іншою начинкою (цепеліни), сир із кмином тощо.

Обряди і фольклор[ред.ред. код]

У литовському селі були сильні громадські традиції — помочи (галка), сябровство, посиденьки й т.п. До XIII—XIV століть переважали більші родини, пізніше більша патріархальна родина заступила малу. У традиційних сімейних відносинах головну роль відігравав батько, двір передавався у спадщину старшому синові або зятеві.

У весільних обрядах особливу роль відігравав сват (пиршлис) і кінний глашатай (квеслис), що оповіщав про весілля. Традиційна весільна обрядовість багата на пісні, жартівливі діалоги, ігри. Важливе значення мали календарні свята з ряженням на Святки й Масницю, гулянки з багаттями, гойдалкою тощо. На Іванів день й ін. традиції народних гулянок зберігаються дотепер. Для народного мистецтва характерні дерев'яна скульптура, художнє ткацтво, ковальство, обробка бурштину. Найвідоміші твори фольклору — пісні-дайни, трудові, обрядові, сімейні, військово-історичні й ін.

З початку XX сторіччя влаштовуються свята пісень, вселитовські — з 1924. Багатий казковий фольклор, що вплинув на професійне мистецтво (поема й балет на сюжет казки «Егле — королева вужів»). У фольклорі численні етіологічні перекази, релікти давніх міфів (про громовника Перкунасе й ін.).

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]