Взяття Умані (1768)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Взяття Умані 21 червня 1768 року[1] — кульмінаційний момент Коліївщини (гайдамацького повстання 1768 року).

Передумови[ред.ред. код]

Докладніше: Коліївщина
Карта гайдамацького повстання 1768 року («Коліївщини»)

На початку червня 1768 повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові Потоцькому. Це був важливий торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдовою і Туреччиною. В ньому було багато заможного населення, чужих купців, тут була василіанська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком.

Місто було добре укріплене. 8 квітня 1760 року тут було урочисто закладено фортецю. А 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами — Новоміську та Раківську. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії), костьол, синагога, ратуша, дерев'яні житлові будинки.[2]

Власник поселень, Францишек Салезій Потоцький, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом «генерального губернатора» Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були розміщені частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії (повстанці) почали наближатися до Умані, комісар Бендзіньський привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.[3]

Проти гайдамаків Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і 20 червня розпочав наступ на Умань. Після здобуття її 21 червня повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту — полковником і князем уманським.

Іван Гонта[ред.ред. код]

GontaIvan1768.jpg

Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, попри те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрювати Гонту у зв'язках із гайдамаками: прийшов донос, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.

На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу «на вірність вітчизні» і замість запланованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і «всю Україну». Делегація євреїв міста принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і єврейських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси пороху для гармат. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.

Перехід Гонти на бік гайдамаків[ред.ред. код]

Зустріч Гонти й Залізняка під Уманню

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську — отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто, їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато визначних панів та старшин польської армії.

А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.

14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та євреїв, і підійшли під Умань.

Гонта сам був син селянина й зробив добру кар'єру на службі в надвірній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Що було мотивом його переходу на бік гайдамаків? Як думає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім"я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обовязок приєднатися до народньої справи, Ів. Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала ролю чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця.

17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. В місті вибухнув шал радости. Але інженер Шафранський, який пильно дивився в далековид, спостеріг, що воно щось не так, бо за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а польські частини перед містом поставлені у стан бойової готовості.

Взяття Умані[ред.ред. код]

Здобуття Умані гайдамаками

Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.

Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.

Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.

Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби; ще й інше горе їх спіткало: не стало води, поскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замка; прорили 30 сажнів, а води не виявилося. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.

Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою «уманська різня».

«Уманська різанина»[ред.ред. код]

В пам'ять про цей день (5 таммуза за юдейським календарем, відмічався постом та особливою молитвою на пам'ять про загиблих) було складено кілька єврейських плачів, в одному з яких говориться:

Отче небесний! Як міг Ти споглядати,
Щоб українські євреї зазнали таких страждань?
Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,
Володарю світу!
Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.

Один із основоположників хасидизму, Нахман із Брацлава у 1810 р., передчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися в Умані, кажучи: «Душі померлих там за віру чекають на мене».


Часто також підкреслюється, що багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.[4]

Наслідки[ред.ред. код]

Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту — полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти Православ'я, або покинути край. З-під Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Відгомін в літературі[ред.ред. код]

Взяття Умані і постать Гонти досі привертає пильну увагу як української, так і польської історіографії та художньої літератури. Польські таврують Гонту як зрадника й розбійника, українські визнають його за героя визвольної боротьби, мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ. Особливо ідеалізувала Гонту стара народницька школа українських істориків із професором Володимиром Антоновичем та редакцією журналу «Киевская Старина» на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка оспівала уманського сотника, зробивши його центральною постаттю в поемі «Гайдамаки».

У польській літературі уманським подіям присвячені твори пол. «Sen srebrny Salomei» Словацького, пол. «Zamek kaniowski» Гощиньського i пол. «Koliszczyzna i stepy» Грабовського.

Михайло Станіславович Чайковський, який особисто знав сина губернатора Младановича, коли той був уже у похилому віці, у своїх спогадах зазначає наступне:

"Был там также кс. Младанович, сын уманского губернатора (управителя) во время резни; он был крестным сыном Гонты и был им спасен. Теперь он был инвалидом монастыря и не нес никаких обязанностей, а все только рассказывал об уманской резне, об Украине, гайдамаках, Запорожье. Он все помнил и все рисовал в своих рассказах живыми красками.

Удивительная вещь — он не выражал ни ненависти, ни раздражения против Гонты. Всю вину преступления он приписывал Феликсу Потоцкому и польской шляхте. Вот слова, которые я часто слышал от него: «выучили его читать, писать и понемножку всяким наукам, а потом хотели его бить, сажать в „гусак“; сделали его полковником, — а полковник он был дельный, потому что он лучше знал военное дело, чем региментари, бригадиры и ротмистры, — а потом хотели его ошельмовать, как хама, мужика; и муравей кусает, если ему досаждают, а что же человек, да еще такой как Гонта? Паны наварили этого пива, а люд Божий должен был его пить — и пьет, да никак не выпьет до дна».".

Примітки[ред.ред. код]

  1. 10 червня за старим стилем.
  2. http://warhistory.ukrlife.org/4_08_2.html
  3. Виклад подій дається за Петро Мірчук. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р. http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html
  4. Петро Мірчук. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р. http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html

Посилання[ред.ред. код]