Жан-Бедель Бокасса

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жан-Бедель I Бокасса
фр. Jean-Bédel Bokassa; Bokassa I
Жан-Бедель I Бокасса фр. Jean-Bédel Bokassa; Bokassa I

Час на посаді:
1 січня 1966 — 4 грудня 1976
Попередник Давид Дако
Наступник Давид Дако

Час на посаді:
4 грудня 1976 — 20 вересня 1979
Наступник посаду скасовано

Народився 22 лютого 1921(1921-02-22)
Бобангі, Середнє Конго, Французька Екваторіальна Африка Flag of France.svg
Помер 3 листопада 1996(1996-11-03) (75 років)
Бангі, Центральноафриканська Республіка Центральноафриканська Республіка
Дружина 18 дружин, у тому числі й коронована імператриця Катерина
Релігія Католицизм, перейшов в іслам, потім знову в католицизм

Жан-Беде́ль Бока́сса (* 22 лютого 1921, Бобанґі — 3 листопада 1996, Бангі) — президент Центральноафриканської Республіки у 19661976 рр., пізніше самопроголошений імператор (19761979).

Військова кар'єра[ред.ред. код]

Син сільського старости з племені мбака (родом з якого було багато посадовців Центральної Африки колоніального періоду). Його ім'я Жан-Бедель — результат неправильно прочитаного в календарі скороченого імені католицького святого Жан-Батіст де ла Саль (Jean-B. de la S. перетворилося в Jean-Bédel), Бокасса — ім'я, яке означає «маленький ліс» мовою мбака, пізніше стали використовувати як прізвище (а після проголошення імперії — знову як ім'я). Втративши батьків у віці 6-и років (батька розстріляли французи, мати наклала на себе руки), його виховували родичі, що готували його у священики. Одначе 1939 року Бокасса поступив на військову службу. Він зробив собі кар'єру в армії, під час Другої світової війни служив у військах Шарля де Голля («Франція, що бореться»); його було нагороджено орденом Почесного легіону та Лотаринзьким хрестом. Брав участь у висадці союзних військ у Провансі та боях на Рейні в 19441945. Після війни навчався в академіях в Сен-Луї (Сенегал), потім повернувся до Франції, навчався в Шалон-сюр-Марні, воював в Індокитаї та Алжирі.

На 1961 рік він був уже капітан. В 1964 році перейшов із французької армії на службу в центральноафриканську. Президент ЦАР, його кузен Давид Дако, призначив Бокассу начальником штабу збройних сил та надав йому звання полковника.

Президент[ред.ред. код]

31 грудня 1965 — 1 січня 1966 року Бокасса здійснив державний заколот («новорічний заколот» або «путч дня Св. Сильвестра»), повалив Дако та посадив його до в'язниці. Змову склав начальник жандармерії, якого Бокасса нейтралізував, але скористався путчем на свою користь. Шеф Генштабу проголосив себе президентом та очільником єдиної політичної партії — «Руху за соціальну еволюцію Чорної Африки» (фр. Mouvement pour l'évolution sociale de l’Afrique Noire або MESAN, МЕСАН). Ця партія включала до себе в обов'язковому порядку все доросле населення країни. 4 січня президент скасував конституцію ЦАР та почав диктаторське керування. В березні 1972 року Бокасса проголосив себе довічним президентом. 19 травня 1974 року йому було надано звання маршала.

В 1969 і 1974 роках відбувалися невдалі спроби скинути Бокассу через державний заколот; 1976 року було влаштовано замах на його життя. Ці події були для нього тільки приводами задля зміцнення своєї одноосібної влади.

Брав участь у панафриканському русі, зокрема, в 1968 році став засновником Союзу центральноафриканських держав, куди входили також Демократична Республіка Конго й Чад. Був прибічником «повернення до землі», підтримки сільського господарства та аграрної реформи в країні. У зовнішньополітичній орієнтації вагався між радянським блоком, Заходом та Рухом неприєднання. В червні 1970 року відвідав з офіційним візитом СРСР. Після зустрічі з Муаммаром Каддафі Бокасса вирішив прийняти іслам і короткочасно змінив своє християнське ім'я, Жан-Бедель, на Салах-ед-дін Ахмед Бокасса. Швидше за все, це була лише хитрість задля привернення фінансової допомоги Лівії.

Імператор[ред.ред. код]

У вересні 1976 року Бокасса розпустив уряд і замінив його на Раду Центральноафриканської революції (за зразком Ради революційного командування Лівії; до цієї Ради було включено звільненого з в'язниці Дако). На з'їзді партії МЕСАН 4 грудня 1976 року президент проголосив республіку монархією та перейменував її на Центральноафриканську Імперію. Він видав імперську конституцію, знову прийняв католицизм. Повний його титул звучав так: Імператор Центральної Африки, волею центральноафриканського народу, який об'єднано в національну політичну партію МЕСАН. Затим, що ефіопського імператора Хайле Селассіє I було скинуто за два роки до цього, Бокасса став одним з двох керівних імператорів у всьому світі — другим був японський монарх Хірохіто.

Він коронувався як Бокасса I під час незвично пишного ритуалу рівно за рік опісля, 4 грудня 1977 року. На коронацію було витрачено більш ніж 20 мільйонів доларів. Черевики, в яких він був під час коронації, занесено до Книги рекордів Гіннеса як найдорожчі у світі. Церемоніал багато в чому копіював коронацію Наполеона I, котрого новоспечений імператор вважав за свого кумира та наслідував його. На коронацію було запрошено керівників усіх світових та африканських держав, а також Папу Римського Павла VI. Очевидно, для нього готували роль Папи Пія VII, з рук якого Наполеон вирвав корону й сам нею увінчався. Проте, попри всі обіцяні щедрі подарунки, ані Папа, ані голови держав не з'явилися в Бангі на церемонію; Францію було презентовано міністром у справах співпраці, оркестром ВМФ та батальйоном, що гарантував безпеку під час коронації. Багато хто вважав Бокассу за психічно ненормального та порівнювали його з ексцентричним диктатором Уганди Іді Аміном.

Із казковою розкішшю коронації та імператорського двору контрастував надзвичайно низький рівень життя в країні. В 1977 році в країні був 1 лікар на 43,4 тис. мешканців і лише 1 зубний лікар на всю імперію.

Попри те, що імперія вважалася за конституційну, жодних пом'якшень у диктатурі Бокасси не сталося. Арешти інакодумців, тортури, в яких імператор особисто брав участь, були звичайною справою. Режим підтримувано від французького уряду на чолі з Валері Жискар д'Естеном, якому Бокасса надавав вигідні умови розробки покладів корисних копалин, зокрема, урану, що потрібний для французької програми атомної зброї. В 1975 році Жискар оголосив Бокассу своїм «другом» та «членом сім'ї», а також декілька разів приїздив до Центральної Африки на полювання.

Скинення[ред.ред. код]

Транспортний літак Transall. Такий самий літак використав французький спецназ для висадки в Бангі

Після низки жорстоко придушених виступів опозиції, що викликали міжнародний резонанс та привернули увагу правозахисників (зокрема, демонстрації школярів, котрі протестували проти дорогої уніформи, нав'язаної їм урядом; більш ніж 100 з них було вбито) в 1979 році дальша підтримка режиму Бокасси ставала для Франції ганебна. Приблизно в той самий час розповзлися чутки про канібалізм монарха. Окрім того, накреслювалося нове зближення Центральної Африки з Лівією (що було для Франції неприпустимо). За відсутності імператора, який був з офіційним візитом у Лівії, за участі французьких десантників (операція «Баракуда») в Бангі було здійснено 20 вересня 1979 р. безкровний державний заколот, після якого Давид Дако знову став президентом відновленої республіки. Французький дипломат Жак Фоккар назвав цю операцію «останньою колоніальною експедицією Франції».

За декілька тижнів у французькому сатиричному тижневику «Канар аншене» було оприлюднено подарунки, котрими Бокасса купував лояльність у Жискара (зокрема, це були діаманти). За умов економічної кризи це все не грало на руку президентові, який 1981 року програв вибори Франсуа Міттерану. Пізніше з'ясувалося, що діаманти Бокасса вручав також і Генрі Киссінджеру в 1973 році.

Вигнання й суд[ред.ред. код]

Бокасса вирушив із Лівії в Кот-д'Івуар, а потім мешкав у Франції, в замку біля Парижа (Ардікур, департамент Івелін).

В той час на його Батьківщині над ним було влаштовано заочний суд, що присудив йому смертну кару (1980). В 1986 році він здійснив, мабуть, найексцентричніший вчинок у його житті: він самохіть повернувся в ЦАР, розраховуючи на те, що народ знову посадить його на трон. Одначе його було негайно арештовано й він постав перед новим процесом, де йому було висунуто обвинувачення в державній зраді, вбивствах, канібалізмі та розкраданні державного майна. Бокасса активно захищався на суді та зумів переконати суддів у тому, що частини тіл жертв він зберігав у холодильнику не з метою вживати в їжу, а в символічних цілях («печінка ворога приносить талан») і т. п. Хоча його визнали невинним в канібалізмі, решти обвинувачень вистачило, щоб знову засудити його 12 червня 1987 року до смертної кари. Наступного року його помилували, і вирок замінили на довічне ув'язнення, а потім і на двадцятирічне. Після відновлення демократичного устрою в 1993 році в країні було оголошено загальну амністію, й Бокасса вийшов на волю. Він помер від інфаркту за три роки після звільнення, 3 листопада 1996 року. В останні роки життя Бокасса називав себе тринадцятим апостолом і стверджував, що він мав таємні зустрічі з Папою Римським.

Бокасса мав 18 дружин і 77 дітей, що він їх визнав; одна з дружин, імператриця Катерина Дангіаде, була його вінчаною католицькою дружиною й він коронував її за зразком коронації Жозефіни Богарне. Старший син Бокасси та Катерини, що народився 2 листопада 1975 року, кронпринц Жан-Бедель, у період існування імперії був спадкоємцем престолу, а після смерті батька 1996 — головою центральноафриканського імператорського дому (Жан-Бедель Бокасса II).

Спадщина[ред.ред. код]

1 грудня 2010 президент ЦАР Франсуа Бозізе підписав указ про повну реабілітацію Жан-бедел Бокасси, відповідно до якого повалений імператор був «відновлений в усіх правах». Бозізе назвав Бокассу «великим гуманістом» і «сином нації, визнаним усіма як великого будівничого» і підкреслив «Я хочу говорити про Бокасса. Він побудував країну, а ми зруйнували все, що він побудував»[1][2].

12 січня 2011 французький Замок Ардікур, що раніше належав Жан​​-Бедель Бокасса, був проданий на аукціоні за 915 000 євро[3]. Замок розташований під Парижем і має житлову площу майже в 550 кв.м. На його території також знаходиться будинок для прислуги, парк і автомобільний гараж[4]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Riccardo Orizio: Allein mit dem Teufel. Begegnungen mit sieben Diktatoren, Kreuzlingen, München 2004.