НАТО

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
НАТО
Прапор НАТО
Типи членів 28 членів
Офіційна/і мова/и Французька
Англійська
Штаб-квартира Бельгія Брюссель, Бельгія
Поточний голова Данія Андерс Фог Расмуссен
Веб-сайт http://www.nato.int/cps/uk/natolive/index.htm
Країни-члени НАТО
Країни-члени НАТО

Організа́ція Північноатланти́чного до́говору (ОПАД), «НАТО», або Північноатлантичний Альянс, ПАА (англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO, фр. L'Organisation du Traité de l'Atlantique Nord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. Сьогодні 28 держав є членами НАТО. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли СРСР ветував багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО, і конфронтація між цими блоками тривала до розпаду СРСР.

Структура НАТО[ред.ред. код]

Саміт країн НАТО, 2002

НАТО є військово-політичним блоком 28 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління. Це сотні комітетів, груп, служб, управлінь чи підрозділів планування, військових і цивільних (транспортних, медичних і т. д.) і навіть навчальних Центрів з підготовки та перепідготовки фахівців. НАТО — міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для повсякденного функціонування її згідно з Договором: проведення зустрічей, підготовка та прийняття рішень, реалізація інших завдань в рамках спільних інтересів всіх членів альянсу.

Основна частина військових сил та військової інфраструктури належить державам-членам НАТО, залишається під їх безпосереднім управлінням і національним командуванням до тих пір, поки не виникне необхідність в їх виділенні цілком (або частково) для вирішення певних військових завдань під загальним НАТОвським командуванням.

Бюджетування[ред.ред. код]

Фінансування навчання і складу національних контингентів здійснюється за рахунок бюджету відповідних держав. Вони ж несуть всі витрати з утримання своїх представництв при НАТО, виплачують платню офіцерам, прикомандированим до штаб-квартири альянсу. Платня цивільних службовців виплачується з бюджету НАТО. Всі програми НАТО фінансуються спільно тими державами, які в них беруть участь.

Починаючи з кінця Другої світової війни, на Сполучені Штати припадає 75 відсотків усіх витрат на оборону НАТО, в порівнянні з 50 відсотками у період холодної війни[1].

Головні органи[ред.ред. код]

  • Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),
  • Генеральний секретар,
  • Комітет планування оборони (міністри оборони),
  • Військовий комітет (начальники штабів),
  • Регіональні командування.

Країни-члени НАТО[ред.ред. код]

Дата Країна Загальна
кількість
членів
4 квітня 1949 Бельгія Бельгія Велика Британія Велика Британія Данія Данія Ісландія Ісландія Італія Італія Канада Канада Люксембург Люксембург Нідерланди Нідерланди Норвегія Норвегія Португалія Португалія США США Франція Франція 12
18 лютого 1952 Греція Греція Туреччина Туреччина 14
6 травня 1955 Німеччина Німеччина 15
30 травня 1982 Іспанія Іспанія 16
12 березня 1999 Польща Польща Угорщина Угорщина Чехія Чехія 19
2 квітня 2004 Болгарія Болгарія Естонія Естонія Латвія Латвія Литва Литва Румунія Румунія Словаччина Словаччина Словенія Словенія 26
1 квітня 2009 Албанія Албанія Хорватія Хорватія 28

Розширення[ред.ред. код]

Докладніше: Розширення НАТО
Хронологія розширення НАТО.

Розширення НАТО — це процес вступу нових членів до НАТО. НАТО є військовим союзом держав в Європі та Північній Америці, що являє собою систему колективної оборони. Процес вступу до альянсу регулюється Статтею 10 Північноатлантичного договору і наступних угод. Країни, охочі приєднатися повинні відповідати певним вимогам і завершити багатоступінчастий процес, що включає політичний діалог і військову інтеграцію. Процес приєднання перебуває під контролем Північноатлантичної ради, керівного органу НАТО.

Контингент у Європі[ред.ред. код]

близько 80 000 американських військовослужбовців, дислокованих в Європі, поряд з понад 200 000 членів сімей і цивільних службовців[1].

Військові операції[ред.ред. код]

Інтервенція в Боснію та Герцеговину[ред.ред. код]

Літак НАТО готується до повітряних бомбардувань під час операції «Рішуча сила» після Сребреницької різанини

Боснійська війна розпочалася в 1992 в результаті розпаду Югославії. Погіршення ситуації призвело до резолюції 816 Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй 9 жовтня 1992 про створення безпольотної зони над центральною Боснією та Герцеговиною, яку НАТО почала втілювати в життя з 12 квітня 1993 з операції «Заборона на польоти». З червня 1993 до жовтня 1996 додана Операція Sharp Guard у морському виконанні (ембарго на постачання зброї та економічні санкції) проти Союзної Республіки Югославії. 28 лютого 1994 НАТО зробила свою першу військову дію збивши чотири літаки боснійських сербів, що порушили безпольотну зону.[2]

Бомбардування Югославії силами НАТО[ред.ред. код]

Бомбардування Югославії силами НАТО (в джерелах НАТО — операція «Союзна сила» (англ. Operation Allied Force, у сербських джерелах — агресія НАТО (серб. НАТО агресија) — військова операція блоку НАТО проти Союзної Республіки Югославія в період з 24 березня по 10 червня 1999 року, що стала завершальнім етапом Косовської війни, призвівши до виводу югославських військ з території краю Косово й Метохія та до його переходу під контроль сил НАТО, а пізніше — ООН.

Війна в Афганістані[ред.ред. код]

Війна́ в Афганіста́ні (англ. War in Afghanistan) — поточний збройний конфлікт між Міжнародними силами сприяння безпеці під проводом НАТО та ультрарадикальним ісламіським рухом Талібан на території Афганістану. Збройний конфлікт розпочався 7 жовтня 2001 року із вторгнення американських та британських військ за планом операції «Непохитна свобода», у відповідь на терористичні акти 11 вересня 2001.

Співпраця з державами з-поза Альянсу[ред.ред. код]

Партнерство заради миру[ред.ред. код]

Росія Росія
Білорусь Білорусь
Швеція Швеція
Фінляндія Фінляндія
Ірландія Ірландія
Австралія Австралія
Сербія Сербія
Швейцарія Швейцарія
Узбекистан Узбекистан
Таджикистан Таджикистан
Киргизстан Киргизстан
Туркменістан Туркменістан
Мальта Мальта

Індивідуальний партнерский план[ред.ред. код]

Молдова Молдова
Україна Україна
Казахстан Казахстан
Грузія Грузія
Азербайджан Азербайджан
Вірменія Вірменія

План дій щодо членства[ред.ред. код]

Республіка Македонія Македонія
Чорногорія Чорногорія
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина

Союзники і партнери НАТО[ред.ред. код]

Ірак Ірак
Афганістан Афганістан
Пакистан Пакистан
Монголія Монголія
Південна Корея Південна Корея
Японія Японія
Австралія Австралія
Нова Зеландія Нова Зеландія
Колумбія Колумбія

Стамбульська ініціатива про співпрацю[ред.ред. код]

Кувейт Кувейт
Катар Катар
Бахрейн Бахрейн
ОАЕ ОАЕ

Cередземноморський діалог[ред.ред. код]

Марокко Марокко
Алжир Алжир
Єгипет Єгипет
Ізраїль Ізраїль
Йорданія Йорданія
Мавританія Мавританія

Можливі члени[ред.ред. код]

Члени і партнери НАТО в Європі
   Члени НАТО
   План дій щодо членства
   Індивідуальний партнерский план
   Партнерство заради миру
Члени і партнери НАТО в світі
   Члени НАТО
   План дій щодо членства
   Індивідуальний партнерский план
   Партнерство заради миру
   Cередземноморський діалог
   Стамбульська ініціатива про співпрацю
   Глобальні партнери

Євроатлантичне партнерство[ред.ред. код]

Для допомоги в подальшому співробітництві між 28 державами-членами НАТО та 22 «країнами-партнерами» було засновано дві рамкові програми:

  • Партнерство заради миру (ПЗМ), яку створено в 1994 і засновано на індивідуальних двосторонніх відносинах між кожною країною-партнером і НАТО: кожна така країна може вибрати ступінь своєї участі. Програма ПЗМ вважається операційною ланкою Євроатлантичного Партнерства.[3] До учасників програми зараховано всіх нинішніх і колишніх членів Співдружності Незалежних Держав. Білорусь приєдналася до натівського «Партнерства заради миру» в 1995[4]
  • Рада Євроатлантичного партнерства, вперше скликана 29-го травня 1997, являє собою форум для регулярної координації, консультацій і діалогу між 49-ма учасниками.[5]


  • Програму «Середземноморський діалог» було започатковано в 1994 для взаємодії подібним чином з Ізраїлем та країнами Північної Африки.
  • «Стамбульська ініціатива співробітництва», оголошена в 2004 як діалоговий форум для Середнього Сходу на тих засадах, що й «Середземноморський діалог», все ще очікує реалізації.

Контактні країни[ред.ред. код]

З 1990–1991 Альянс поступово збільшив свої контакти з країнами, які утворюють частину будь-якого з вищезгаданих партнерських угруповань. Політичний діалог з Японією розпочався у 1990, також ряд ненатівських країн долучилися до миротворчих операцій у колишній Югославії.

Альянс виробив набір генеральних ліній у відносинах з іншими країнами, поза вищенаведеними угрупованнями, у 1998. Ці генеральні лінії не дозволяють офіційного оформлення відносин, але віддзеркалюють бажання Альянсу нарощувати співробітництво. Внаслідок розлогих дебатів термін «Контактні країни» було погоджено членами Альянсу в 2004. Цей статус нині мають Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея та Японія

Україна—НАТО[ред.ред. код]

Відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі[7]. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи, має спільний кордон з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні[8].

1991 — Вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва.

1994 — Приєднання до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

1996 — Розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеґовині.

9 липня 1997 — підписання Хартії про Особливе партнерство в Мадриді, яка відкрила шлях для проведення консультацій та співпраці з питань євроатлантичної безпеки. Відповідно до Хартії була створена Комісія Україна—НАТО, що ухвалює рішення та здійснює управління заходами співробітництва, відкрилася місія України при НАТО, відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні.

1998 — Заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи.

1999 — Відкриття Офісу зв'язку НАТО у Києві, розгортання українсько-польського батальйону у Косові.

2000 — Ратифікація Угоди про статус сил, що беруть участь у заходах ПЗМ, яка сприяла участі України у військових навчаннях.

22 листопада 2002 з метою поглиблення та розширення відносин Україна—НАТО підписаний у Празі План дій Україна—НАТО[9], який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. У його рамках реалізується щорічний Цільовий план Україна—НАТО.

2004— Ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України.

21 квітня 2005 — у Вільнюсі започатковано Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

З 18 до 20 жовтня 2005 відвідини північноатлантичною радою НАТО (ПАР) України. Постійні представники 26 країн-членів НАТО та Генеральний секретар пан Яап де Хооп Схеффер взяли участь у засіданні Комісії Україна — НАТО (КУН).

З 23 до 24 жовтня 2005 — Саміт НАТО—Україна у Вільнюсі, Литва. Генеральний секретар НАТО Яап Де Гооп Схеффер заявляє, що Альянс готовий надати Україні допомогу в здійсненні політичних і військових реформ, необхідних для членства Києва у НАТО. Міністр оборони США Дональд Рамсфельд обіцяє Києву всебічну підтримку Вашингтона.

20062008 — НАТО оголошує політику відкритих дверей щодо вступу України.

15 січня 2008 — подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО (так званий «лист трьох», який підписаний Президентом України Віктором Ющенко, прем'єр-міністром Юлією Тимошенко і головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком).

3 квітня 2008 — на Бухарестському Саміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради одностайно було погоджено Декларацію, у якій Україну (поряд з Грузією) було запевнено у майбутньому отриманні членства у НАТО.

« НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ... Ми звернулись до міністрів закордонних справ з проханням зробити першу оцінку прогресу на їх зустрічі в грудні 2008 Міністри закордонних справ мають повноваження приймати рішення щодо ПДЧ для України та Грузії [1]  »

4 квітня 2008 на підсумковій прес-конференції по результатах саміту у Бухаресті генеральний секретар Яаап де Хооп Схеффер проголосив, що поза усякими сумнівами Україна і Грузія приєднаються до НАТО [2] Також у рамках робочої Комісії Україна-НАТО українські керівники були завірені, що НАТО хоче запросити Україну приєднатися до альянсу.

21 серпня 2009 в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі підписана Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору від 9 липня 1997. У документі відображені зміни у відносинах між Україною і НАТО, що відбулися з часу підписання Хартії про особливе партнерство в 1997, зокрема, в контексті рішень, прийнятих у 2008 про майбутнє членство України в Альянсі та практичні механізми наближення до цієї мети[10].

2 квітня 2010 Віктор Янукович своїм рішенням, ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Основні галузі співпраці[ред.ред. код]

Консультації та співпраця між Україною та НАТО охоплюють широке коло питань, які були визначені Хартією від 1997 та Планом дій від 2002. Заходами керує Комісія Україна — НАТО (КУН), яку було засновано відповідно до Хартії і яка має на меті розвивати відносини Україна — НАТО та забезпечувати належне виконання положень Хартії.

  • Співпраця у галузі безпеки: Україна та НАТО активно співпрацюють у плані підтримання безпеки та стабільності на євроатлантичному просторі. Протягом останніх років Україна по черзі виділила піхотний батальйон, батальйон механізованої піхоти та вертолітний загін для участі у діяльності керованих НАТО миротворчих сил НАТО на Балканах, у Боснії та Герцеговині, а в операціях у Косові брав участь український вертолітний загін та значна кількість особового складу з української частини українсько-польського батальйону. Іншим кроком, що засвідчив готовність України сприяти зміцненню міжнародної стабільності та боротьбі з тероризмом, стало надання Україною права прольоту над її територією авіації НАТО, яка перевозила війська до складу Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на території Афганістану та особовий склад коаліційних сил під проводом США, залучених до операції «Нездоланна свобода». Україна також відрядила 1600 військовослужбовців до польського сектора міжнародних багатонаціональних стабілізаційних сил в Іраку, де представлені миротворці з кількох країн НАТО та країн-партнерів.
  • Оборонна реформа: Програма співробітництва у галузі оборонної реформи між Україною та НАТО масштабніша, ніж з будь-якою іншою країною-партнером і надає змогу Україні використовувати накопичений роками досвід та фахові знання країн — членів Альянсу у галузі оборонної реформи. Україна звернулася до НАТО за допомогою у здійсненні трансформації своїх надлишкових збройних сил, що комплектуються за призовом, у меншу за чисельністю, професійну та більш мобільну армію, яка відповідала б потребам країни у галузі безпеки, а також була здатною відігравати активну роль у підтриманні європейської безпеки і стабільності. Ключовими кроками мали стати розробка нової Стратегічної концепції та Військової доктрини, а також надання Україні допомоги у проведенні та завершенні комплексного оборонного огляду. Першорядним завданням НАТО було допомогти Україні зміцнити демократичний та цивільний контроль над збройними силами та підвищити рівень оперативної сумісності з військами країн НАТО.
  • Озброєння: Технічне співробітництво між Україною та НАТО у галузі озброєнь передусім зосереджено на підвищенні рівня сумісності систем озброєнь з метою сприяння участі України у спільних операціях з підтримання миру. Співпрацю у цій галузі було розпочато, коли Україна вступила до програми НАТО «Партнерство заради миру» та почала брати дедалі активнішу участь у діяльності різних груп з питань озброєнь під егідою Наради національних директорів з питань озброєнь -найвищого органу НАТО, який визначає можливості співпраці між країнами — членами стосовно закупівлі військової техніки та встановлює технічні стандарти. У березні 2004 відбулося перше засідання Спільної робочої групи Україна — НАТО з питань озброєнь, яка відтоді сприяє розвиткові контактів у цій галузі.
  • Планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру: Країни — члени НАТО та країни-партнери надали Україні допомогу у ліквідації наслідків сильних повеней, що сталися у 1995, 1998 та 2001. До того ж, починаючи з 1997, відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння у галузі планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та готовності до катастроф, у цій галузі було започатковано широкомасштабну співпрацю, яка принесла Україні безпосередню практичну користь. Основну увагу було приділено намаганням допомогти Україні, насамперед її західним регіонам, уразливим перед повенями, краще підготуватися до подібних надзвичайних станів та подолання їх наслідків. В Україні проводилися навчання ПЗМ, які мали на меті випробувати в дії процедури реагування на повені та надання допомоги цивільному населенню. Такі тренування пройшли на Закарпатті у вересні 2000. А у 2001 розпочато проект за участю сусідніх країн з метою розвитку у басейні річки Тиси ефективної системи запобігання та реагування на повені.
  • Наука і охорона довкілля: Наукова співпраця з Україною розпочалася у 1991. Відтоді за рівнем участі у Науковій програмі НАТО Україна поступається лише Росії. її розвиткові також сприяло створення Спільної робочої групи з питань наукової співпраці та у галузі охорони довкілля. НАТО співфінансувало кілька проектів з метою забезпечення українських науково-дослідницьких колективів мінімально необхідною інфраструктурою комп'ютерних мереж та доступом до Інтернету. Окрім застосування наукових розробок у галузі захисту від тероризму та нових загроз -відповідно до нового спрямування Наукової програми НАТО — Україна визначила для себе такі пріоритети співпраці у науковій галузі на 2004 рік: інформаційні технології, біологія клітини та біотехнології, нові матеріали, захист довкілля і раціональне використання природних ресурсів. Співпрацю у галузі довкілля переважно зосереджено на екологічних проблемах, спричинених оборонною діяльністю.

Громадська думка[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

Експерти та аналітики вважають, що низький рівень підтримки членства України у НАТО зумовлений такими факторами:

  • стійким уявленням про ворога;
  • наявністю російського фактору, який присутній у інформаційному полі;
  • відсутністю достатньої інформації про діяльність Альянсу.

Усе це призвело до формування у громадян певних міфів, стереотипів та упереджень. Міфи, як і будь-які інші ідеологічні конструкції, час від часу потребують підживлення, тому виникають історії про мілітаристський характер Альянсу, невідповідність Конституції України з НАТО, безперспективність цієї організації тощо. Розвінчання міфів та упереджень – шлях до розуміння діяльності НАТО.[11]

Результати опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» наприкінці липня 2012 р., свідчать, що останнім часом ставлення громадян до вступу України в НАТО погіршилось: з 24% — в січні 2011-го до 20% — в лютому 2012 року, і до 17% — в липні 2012 року. Не підтримують вступ України до НАТО 70% опитаних. Ще 13% — не визначилися. Яскраво вираженою є підтримка приєднання України до Північноатлантичного Альянсу тільки на Заході країни.[12]

65% опитаних з 10 по 15 серпня фондом «Демократичні ініціативи» українців проти вступу України до НАТО. При цьому 13,3% опитаних позитивно ставляться до такого кроку, 21,8% — не змогли відповісти.[13]

У зв'язку з вторгненням російських військ в Україну в березні 2014 року думка українців щодо приєднання до НАТО різко змінилася, зокрема, за результатами опитування «інтернет-референдуму»[14] 69% українців-користувачів інтернету виступили за вступ до НАТО, 31% — проти.

Канал NATO TV[ред.ред. код]

Докладніше: NATO TV

NATO TV — теле-інтернет канал НАТО. Метою каналу є поліпшення іміджу Північноатлантичного альянсу в суспільстві. Канал відкрився під час саміту НАТО в Бухаресті 2-4 квітня 2008.

Доступний користувачам на сайті Альянсу. Для користувачів, телекомпаній, що бажають ретранслювати NATO TV, передбачена можливість завантаження з сайту відеоматеріалів каналу.

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б Craig Whitlock NATO allies grapple with shrinking defense budgets
  2. Zenko 2010, pp. 137–138
  3. «NATO.int». NATO.int. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2010-08-22. 
  4. «Nato and Belarus - partnership, past tensions and future possibilities». Foreign Policy and Security Research Center. Процитовано 2010-11-25. 
  5. «NATO Topics: The Euro-Atlantic Partnership Council». Nato.int. Архів оригіналу за 2004-03-20. Процитовано 2010-08-22. 
  6. «Declaration by the North Atlantic Treaty Organization and the Islamic Republic of Afghanistan». Nato.int. Архів оригіналу за 2006-09-13. Процитовано 2010-08-22. 
  7. http://www.nato.int/docu/other/ukr/2006/pr06-150u.htm
  8. http://www.nato.int/docu/other/ukr/2006/pr06-150u.htm
  9. «План Дій Україна-НАТО». Nato.int. Архів оригіналу за 2003-02-10. Процитовано 2010-10-24. 
  10. Україна для НАТО тепер особливий партнер
  11. Україна-НАТО: від знайомства до повноцінного членства / Укл. Павлюк М.В. – Чернівці, 2008. – 38 с. (с. 8)
  12. 70% українців проти вступу до НАТО (опитування)
  13. Опитування: Українці не хочуть до НАТО
  14. http://tsn.ua/video/video-novini/internet-spilnota-progolosuvala-za-ukrayinu-v-skladi-nato-i-yes.html?type=2 69% українців-користувачів інтернету за вступ до НАТО, 31% — проти

Офіційні сайти[ред.ред. код]

Статті на тему[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. НАТО (Довідник). Київ: Основи. 1997. 430 с.
  2. Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура, відносини з Україною: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів та слухачів магістерської підготовки за напрямом «Державне управління» / Кол. авт.;за заг. ред. проф. Д. І. Дзвінчука. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2012. — 604 с.(у співавторстві)
  3. Україна-НАТО: від знайомства до повноцінного членства / Укл. Павлюк М.В. – Чернівці, 2008. – 38 с.


Політика Це незавершена стаття з політики.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
США Це незавершена стаття про Сполучені Штати Америки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.