Клондайкська золота лихоманка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Старателі на підйомі до Чілкутського перевалу

Клонда́йкська золота лихома́нка також: Ю́конська золота́ лихома́нка або Аля́скська золота́ лихома́нка (англ. Klondike Gold Rush)  – міграція шукачів золота на Клондайк в Юконі у 1896-1899-х роках. 16 серпня 1896 р були відкриті багаті родовища золота в руслах кількох притоків річки Клондайк. Коли новина через рік дійшла до Сієтла та Сан-Франциско, вона спричинила небачену раніше "золоту лихоманку", що зрушила з місця понад 100 тис. людей. Проте шлях до золота виявився занадто важкий для багатьох і лише 30-40 тисяч змогли дістатися до селища Доусон-Сіті на злитті рік Юкон і Клондайк. Більшість золотошукачів незабаром вернулися з порожніми руками. Лише близько 4 тисяч змогли знайти золото, з них лише сотня дійсно розбагатіли. І лише кілька змогли потім зберегти і примножити це багатство. Наплив старателів до Клондайку закінчився влітку 1899 року, коли золото відкрили поблизу селища Ном (Аляска) на березі Берінгової протоки.

Головний наслідок золотої лихоманки на Клондайку - не саме видобуте золото, а те, що вона надала поштовху освоєнню північно-західних територій Канади і Аляски.

Стрателі шукали золото на Юконі починаючи з 1880-х років, проте окремі знахідки не були настільки великі, щоб раптово розбагатіти, і те, що було знайдено, давалося дуже важкою працею на грані фізичного виснаження і голодування.

Коли в 1896 році були відкриті багаті родовища золота на річці Клондайк, це викликало велике збудження серед місцевих старателів, які постаралися застовбити всі перспективні ділянки. Вони мали на це досить часу, оскільки віддаленість та ізольованість району від зовнішнього цивілізованого світу затримала цю новину на цілий рік. Лише в липні наступного року новина про золото прибула до Америки і відразу сколихнула всю країну. Газети своїми невиваженими, неперевіреними і напівфантастичними статтями довели мільйони людей до істерії. Тисячі людей кидали роботу і вирушали на пошуки золота. Більшість нічого не знала про старательство, не була призвичаєна до фізичної праці і тим більше до неймовірно виснажливої подорожі. Мало того, багато з них взагалі погано уявляли, де знаходиться Клондайк. Крім самих майбутніх старателів в дорогу вирушили ті, хто бажав заробити на самих старателях, а не на золоті, - фотографи, письменники, торгівельники, ремісники, жінки легкої поведінки і навіть відверті шахраї та злочинці.

Щоб дістатися до золотих копалень більшість вдавалися до подорожі кораблем до портових міст Скагвай (Аляска) або Дайї, обох розташованих над каналом Линн (англ. Lynn Canal) на західному побережжі Аляски, потім — пішки 53 км по Чилкутській стежці (англ. Chilkoot Trail), долали хребет Берегових гір (англ. Coast Mountains) та прямували або Чилкутським перевалом, або перевалом Уайта до озера Беннет або озера Ліндман, які знаходилися вже в провінції Британська Колумбія. Кожен старатель повинен був мати з собою річний запас продуктів, оскільки в невеличкому Доусон Сіті їжі для десятків тисяч новоприбулих не було. Загалом повна поклажа важила близько 900 кг (американська тонна). На канадському кордоні за цим слідкувала Північно-Західна поліція (нині: Королівська канадська кінна поліція). Поліція також обмежувала вхід і в'їзд злочинцям, вилучала зброю та повертала всіх, у кого були недостатні запаси харчів. Крім того на переході поліція не пропускала складні брезентово-гумові човни, оскільки вони були небезпечні для плавання. Строги вимоги поліції, гори та холод заставили багатьох вернутися з півдороги назад до цивілізації.

Старательство було нелегкою справою, золото було розкидане так, що могло ошукати навіть досвідчених шукачів. Багаторічна мерзлота дуже сповільнювала роботу в копальнях. В результаті деякі старателі займалися скупівлею і перепродажем перспективних ділянок, залишаючи важку роботу для інших. Доусон Сіті з невеличкого індіанського містечка на 500 жителів всього за два роки перетворився на найбільше місто на Алясці (30-40 тис жителів у 1898 р.). Місто було закладено на болотяній місцевості, хаотично забудовано, вулиці весною перетворювалися на болотяні канали, де коні грузли по коліна в багнюку. Місто страждало від пожеж, високих цін і епідемій, спричинених жахливою антисанітарією. Незважаючи на те, нові багачі витрачали значні суми в гральних салонах і на спиртне. Найбільш страждали від нашестя старателів корінні жителі - індіанці племені Ген. Багато з них померли в резервації, куди їх переселили, щоб звільнити місце для старателів.

Вже наступного року - 1898 - газети в Америці і Канаді починають втрачати інтерес до Клондайку. А ще через рік золото знайшли в Ном на західному побережжі Аляски. З цією новиною більшість шукачів з Клондайку відразу подалися до нових родовищ. Населення Доусон Сіті за кілька днів скоротилося з 40 до 8 тисяч, і в наступні роки продовжувало далі скорочуватися. Вважається, що золота лихоманка на Клондайку закінчилася в 1903 році, коли золото почали вимивати важким промисловим обладнанням. Загалом в Клондайку було видобуто близько 570 тонн золота.[1] Зараз цей район виживає головним чином за рахунок туристів, які ще можуть спробувати намити кілька піщинок золота на сувенір.

До золотої лихоманки[ред.ред. код]

Корінне населення північно-західної Америки ще задовго до приходу європейців добувало в цьому районі мідь. Золоті самородки індіанцями не цінувалися, оскільки метал цей м'який і для домашнього господарства малопридатний.[2][3][4] Російська імперія та Компанія Гудзонової затоки досліджували цей район ще напочатку 19-го століття, але головна мета була торгівля пушниною, яка не вимагала важкої праці на рудниках і майже відразу давала прибуток. Навіть перші старателі щоб вижити поєднували пошуки золота з торгівлею пушниною.[2][5]

У другій половині 19-століття американські шукачі золота добралися до Аляски.[6] Їм вдалося домовитися з корінними племенами Тлінгітів та Тагішів щодо проходу через Чілкутський і Уайт перевали, оскільки індіанці охороняли ці перевали від чужаків. У 70-80-х роках перші старателі добралися до вехів'я Юкону і ріки Клондайк.[7] На той час там проживало племя Ген, яке займалося лише полюванням і риболовлею, і нічого не знало про золото на їх землях.[8] [9]

У 1883 році Ед Шіффелін знайшов розсипи золота вздовж річки Юкон. У 1886 році пошукова експедиця виявила значні родовища золота вздовж Юкону аж до притоки річки Сорокова Миля і заснувала селище Сорокова Миля - на місці впадання річки Сорокова Миля в Юкон.[10][11] В цей же час золото було знайдене в районі річки Клондайк, але його було замало, щоб стовбити ділянки.[5] В кінці 1880-х на Юконі було кілька сотень старателів, які добували незначну кількість золота і попутно торгували з індіанцями Ген.[12][13][14]

На Алясці найбільшим поселенням було Сіркле, засноване у 1893 році. За три роки воно зросло до 700 жителів, мало магазин, оперу, школу, бібліотеки. Сюди старателі звозили намите золото і купували необхідні речі. В кінці 1896 році з відкриттям золота на Клондайку містечко практично спорожніло, залишилося лише кілька жителів.[15]

Відкриття золота[ред.ред. код]

У серпні 1896 р. троє людей під керівництвом Скуком Джим Майсон (англ. Skookum Jim Mason), представника корінного племені Тагіш Тгваан (англ. Tagish Khwáan), попливли на північ вниз за течією ріки Юкон із району 'Каркрос' (англ. Carcross) шукати родичів — сестру Кейт Кармак (англ. Kate Carmack) і її чоловіка на ім'я Джордж Кармак (англ. George Carmack).[16] Група застала подружжя Кармак (разом з їх дочкою Ґрафі Ґрейсі) за ловлею лосося над витоком річки Клондайк.

Незабаром до них підійшов старатель з багаторічним стажем Роберт Гендерсон (англ. Robert Henderson) за походженням з Нової Шотландії. Він вже два роки намивав золото на річках Індіан і Зототе Дно (Golden Bottom Creek), але ніколи не був задоволений його кількістю. На запитання Кармака, які новини, Гендерсон сказав, що є перспективи на річці Золоте Дно, де він сам намиває. Кармак запипитав, чи там вже всі ділянки розібрані, на що Гендерсон відповів, що для Кармака там ще знайдеться місце. І додав репліку, яка згодом коштувала самому Гендерсону мільйони,: "Але я не хочу, щоб там стовбили ділянки ці кляті сиваші (образливе прозвище місцевих індіанців)". Для самого Кармака це мало бути образливо, оскільки його дружина Кейт була дочкою вождя індіанського племені, і в них була дочка змішаної крові.[17]

Кармак не послідував відразу пораді Гендерсона, а лише через кілька днів вирушив до його стоянки. Причина такого неспіху - Кармак не був професійним старателем і не дуже цікавився золотом. Основне його заняття було риболовля і сплавляння лісу до Сорокової Милі.[18] Коли ж Кармак зі своєю сім'єю та індіанським родичами вирушив шукати Гендерсона, то він не пішов вздовж річок Клондайк, Ганкер і Золоте Дно, а вибрав шлях навпростець - від місця впадання річки Раббіт в Клондайк - і через гірський хребет до річки Золоте Дно. По дорозі вони зробили кілька намивів по річці Раббіт, але виявили лише трохи золотого пилу, ради якого не вартувало стовбити ділянки. На річці, ще промишляв Гедерсон, вони знову зробили пробні намиви, але, як і раніше, результати їх не вразили. Надалі невідомо, як саме відбувалася розмова Кармака і Гендерсона. Кожен пізніше стверджував, що саме він порадив іншому спробувати щастя на річці Раббіт.

Достеменно відомо два факти. Перший - Кармак пообіцяв Гендерсону дати знати, якщо він щось знайде варте уваги на річці Раббіт. Другий - Гендерсон в образливій формі відмовив родичам Кармака продати їм трохи тютюну. Останнє обійшлося Гендерсону дуже дорого.[19]

Група Кармака знову через гірський хребет вернулася до річки Раббіт. На цей раз вони зупинилися біля притоки безіменної річки, де і зробили 16 серпня 1896 року повторні намиви. І вже перший намив залишив на дні 12,5 г золота - на 4 долари в тодішніх цінах. Якщо намив на 10 центів вважався на Юконі добрим результатом, то така знахідка заставила всіх учасників групи кричати і танцювати. Дуже швидко вони наповнили золотим піском і самородками порожню сумку з-під набоїв.[20]

Невідомо, хто в дійсності був першовідкривачем - Джордж Кармак чи Джим Скукум, але Джордж відразу застовбив дві ділянки для себе, бо йому, як першовідкривачу, дозволялося мати додаткову ділянку. Ще по одній ділянці для індіанських родичів - Джима і Чарлі. Можливо Джордж заявив себе першовідкривачем, бо старателі напевно б не погодилися, щоб місцевий індіанець був першим і мав право на дві ділянки.[20] Кожна ділянка, за тодішніми законами, простягалася на 500 футів (150 м) за руслом ріки і вширки - до найближчих гір. Ширина ділянки не була істотна, оскільки золото залягало завжди в руслах рік. Річку Раббіт перейменували в - Бонанза, а безіменну притоку назвали Ельдорадо.

На другий день група вирушила до Сорокової Милі, щоб зареєструвати свої ділянки. Про Гендерсона і обіцянку сповістити його про відкриття, Джордж не згадував. По дорозі Кармак, слідуючи традиціям старателів, ділився новиною зі всіма зустрічними. Спочатку Джорджу ніхто не вірив, оскільки всі його добре знали - він не був професійним старателем, старався жити за укладом індіанців, і, головне, часто прибріхував у своїх розповідях. Але вигляд новознайденого золота швидко переконував недовірливих, що відкрито щось нове і значне.[21] Навіть в постерунку на Сороковій милі клерк розсміявся, коли почув, що Джордж знайшо золото. Але швидко замовк, коли побачив сумку повну золота. З того часу вже ніхто не сміявся і не називав Кармака "Брехунчик Джордж".[22] Клондайкська золота лихоманка розпочалася.[23]

Новина дуже швидко поширилася серед інших таборів старателів. До кінця серпня всі ділянки на Бонанзі були вже розібрані і зареєстровані.[24] Наступні ділянки були розібрані на річці Ельдорадо. Згодом виявилося, що родовища на Ельдорадо навіть багатші, ніж на Бонанзі.[25] Багато старателів почали перепродувати свої ділянки за великі гроші. Ціни на них були настільки високі, що частина старателів вирішила взяти лише цю ціну і не займатися розробкою шахт. Перед самим Різдвом 1896-го року новина про золото дісталася до містечка Сіркле. Незважаючи на зиму, багато шукачів відразу вирушили на собачих санках вверх по Юкону, щоб застовбити кращі ділянки.[26] Зовнішній цивілізований світ ще нічого не знав про новознайдене родовище. Канадські службовці були надіслали повідомлення своєму начальству в Оттаву про нове родовище і про наплив старателів, але ніхто на це не звернув уваги.[27] Замерзлі ріки на цілу зиму і весну зупинили пароплави і лише в липні 1897-го року перше судно покинуло Юкон, везучи в Америку нове золото і казкові історії про Клондайк.[28]

Початок золотої лихоманки[ред.ред. код]

Cover of a gold seekers manual, published 1897
Обкладинки посібника для старателів, 1897[29]

Відкриття золотих покладів на Юконі трапилося у самий відповідний момент, коли була гостра нестача запасів золота у всіх розвинутих країнах світу.[30][31]

Тодішній золотий стандарт прив’язував паперові гроші до наявних золотих запасів. Різке скорочення золотих добутків наприкінці 19 століття спричинило швидше зростання ціни золота, ніж паперових грошей, що ще пришвидшило вилучення золота з обігу.[30] Це викликало кризи в 1893 і 1896 роках. На фоні економічної депресії ширилися безробіття і фінансова невпевненість.[31]

15 липня 1897 у Сан-Франциск прибув перший пароплав з Аляски, а через два дні інший пароплав прибув до Сієтла.[32] Газети писали, що новоспечені багатії привезли на двох суднах золота на 1,139,000 доларів США (на 2010 рік це відповідало майже одному мільярду доларів), але пізніше стверджувалося, що це ще занижена вартість золота.[33]

Звістка про золоті копальні на Клондайку сколихнула все населення Північної Америки. Майже мільйон людей виявили наміри поїхати на північ за золотом. Але в дорогу змогли вирушити близько 100 тисяч . Більшість повернули з півдороги назад і до Клондайку добралося 30-40 тисяч шукачів. З них лише кілька сотень знайшли золото. Дійсно розбагатіти змогли кілька десятків і лише одиниці в кінці-кінців розумно розпорядилися і зберегли своє багатство.

Канадський історик П’єр Бертон (до речі, народжений саме на Клондайку, у Доусон Сіті) описує, що Клондайкське золото «було достатньо далеко, щоб бути романтичним, і достатньо близько, щоб бути досяжним».

Крім того, прибережні порти на північному заході Америки відчайдушно потребували оживлення торгівлі в цьому регіоні.[34] Газети наповнилися статтями про нове золоті копальні і романтичними описами пригод старателів. Особливо постарався в рекламі Клондайку Ерастус Брейнерд – тодішній секретар бюро інформації торгової палати Сієтла. Він в цьому мав свій інтерес – проголосити Сієтл як центр відправки старателів на Клондайк і як базу забезпечення їх всім необхідним.[35][36]

Шукачі були багатонаціональні, хоча 60-80 % становили жителі Америки і недавні емігранти, які найбільш страждали від економічної депресії.[37][38] Значна частина шукачів не мали жодного гірничого досвіду і були клерками, продавцями, фермерами, що розорилися.[39]

В самому Сієтлі заради Клондайку покинули свої місця мер міста, дванадцять поліцейських і багато водіїв трамваїв.[40] Мер Сієтла William. D. Wood вирушив на Клондайк водяним шляхом – на пароплаві. Правда, до золотих покладів він так і не дістався – звернув з півдороги, коли судно замерзло на річці Юкон. До Клондайку залишалося близько 900 км, але колишній мер вернув назад і пройшов 600 км пішки до побережжя Берінгового моря.

Серед шукачів золота були і відомі, успішні люди – колишній губернатор Вашингтону Джон Макгро, адвокати, фотографи і репортери відомих газет.

Сієтл і Сан-Франциско вперто конкурували між собою за бізнес, пов’язаний з відправкою і постачанням експедицій на Юкон, але Сієтл був попереду.[41] Ринок товарів швидко наповнився назвою «Клондайкський», бо товари були ніби-то спеціально призначені для далекої Аляски.[42] Одяг, сухі продукти, інструменти, ліки, сигари, ковдри, пічки отримували приставку «Клондайкський» і продавалися за вищою ціною.[43] Пропонувалися навіть спеціальні велосипеди для снігу, вітрильні санки, «снігові поїзди»", годинникові тарелі для промивки золота і навіть рентгеновські детектори для пошуку золота. Для шукачів публікувалися брошури з порадами щодо маршрутів на Клондайк, реманенту, одягу, поведінки, гірничої справи.[44][45] Одна з таких брошур - Klondike: A Manual For Goldseekers (Клондайк: Посібник для шукачів золота) - містила понад 300 сторінок порад.

Дороги на Клондайк[ред.ред. код]

Route to the Klondike
Маршрути на Клондайк (червона мітка). Детальніше в додатку.

До Клондайку можна дістатися від Берінгового моря вверх по течії Юкону, вниз по Юкону від його початку, або по бічних притоках Юкону. Навігація по Юкону можлива влітку між червнем і листопадом від його дельти аж до містечка Уайтхорс вище від Клондайку. Загалом подорож, зважаючи на географію регіону і кліматичні умови, була дуже важка. Гори були складні для переходів, звивисті річки в багатьох місцях непроходимі для човнів, коротке літо дуже гаряче, а взимку температура опускалася до -50 °C.)[46][47][50]

Для перевезення поклажі використовувалися собаки, коні, мули, олені, або людська сила.[51] Але були місця, де можна було перенести вантаж лише на собі, по частинах, вертаючись багато разів назад. На гірських переходах навіть собак інколи доводилося брати на спину.

Невдовзі після початку прибуття шукачів канадський уряд ввів закон, який дозволяв входити на територію Юкону лише шукачам, що мали річний запас продуктів. Як правило, це важило близько 520 кг. Разом з реманентом вага поклажі становила 900 кг (американська тонна).[52] Звичайно, що ціни на собак і коней нечувано зростали. Навіть слабенький кінь, який в Каліфорнії вартував не більше 50 доларів, в Дайї коштував до 700 доларів (19,000 доларів на ціни 2000 р).[53][55]


Морський шлях[ред.ред. код]

Від Сієтла або Сан-Франциска шукачі могли діститися до Доусон Сіті морем.[56] До форту Св. Миколая (колишня російська колонія на Алясці) потрібно було проплисти 4000 км морем і далі по річці Юкон ще 2700 км. Цей шлях називали "дорогою багатіїв", оскільки квитки на судна були недешеві для пересічного американця —- початкова ціна 150 доларів, а ближче до зими вже до 1000 доларів. [57][59]

Всі судна, що здатні були триматися на воді, відразу стали в ціні. Попитом користувалися риболовецькі катера, старі пароплави з гребними колесами, навіть вугільні баржі з залишками вугілля. Всі були перевантажені понад міру і не одне судно по дорозі до Аляски затонуло.[60] Пароплав Clara Nevada попри заборону перевозити одночасно динаміт і людей, вийшов у плавання з обома і вибухнув поблизу порту Скагвай, забравши з собою 65 життів.[61] Один із пасажирів паровника Amur так описував умови плавання: «...плаваючий бедлам; диявол, спущений з ланцюга; чорна дира Калькутти в Арктиці». Судно, розраховане на 100 пасажирів, містили вп'ятеро більше людей. Стільки ж було і різнопородистих собак, які, як згодом виявилося, були абсолютно непристосовані до північних умов.[62]

Пароплав Eliza Anderson на Алясці

В хід пішов і сорокарічний пароплав з боковими гребними колесами Eliza Anderson, який вже багато років стояв на "мертвому якорі" і слугував як гральний салон. Він був настільки старий, що його паровий двигун не мав конденсатора, не було електричного генератора, котел не тримав тиску, навіть компасу не було. Тим не менше, на нього було продано вдвічі більше квитків, ніж там було місця. І цей корабель ще вів за собою караван з інших таких же малопридатних до плавання суден, включаючи легку прогулянкову яхту на буксирі. Під час подорожі пасажири не раз прощалися з життям і писали прощальні листи родичам, вимагали повернути судно назад, і лише із-за впертості капітана продовжували подорож. Eliza Anderson не дійшла 1200 км до форту Св.Майкла - розбилася об причал на проміжній зупинці. Частина пасажирів, що ще прагнула дістатися до Клондайку, пересіла на інше судно, а у форті Св.Майкла - знову на інше. Але час було втрачено і останнє судно не встигло доплисти до Доусон Сіті до зими. Коли через десять з половиною місяців після відплиття з Сієтла залишки пасажирів дісталися Доусона, то більшість відразу купили зворотній квиток. З тих, хто з цієї експедиції залишилися, до осені 1898-го дожили лише троє. Решта померли від цинги, дезинтерії, покінчили самогубством. І лише двоє змогли знайти золота на кілька тисяч доларів.[63]

Загалом морським шляхом до Клондайку відправилося 1800 чоловік, але всі, хто не встиг відплисти до 1 серпня, були захоплені згодом в льодовий полон на Юконі і змушені були зимувати в жахливих умовах.[64][66] Лише 43 шукачів встигли дістатися до Клондайку до настання зими 1897/98. З них 35 змушені були вертатися назад, оскільки більшість своїх запасів їжі та реманенту вони покинули були по дорозі, спішучи до Клондайку.[67]

Сухопутні шляхи[ред.ред. код]

Південно-східний шлях[ред.ред. код]

Більшість золотошукачів вдавалися до подорожі кораблем до портових міст Скагвай (англ. Skagway) або Дайї (англ. Dyea), обох розташованих над каналом Линн (англ. Lynn Canal) на західному побережжі Аляски, потім — пішки 53 км по Чилкутській стежці, долали Береговий хребет та прямували або Чилкутським перевалом (англ. Chilkoot Pass), або перевалом Уайт до озера Беннет або озера Ліндман, які знаходилися вже в провінції Британська Колумбія.[68] Далі – на човнах і плотах до самого Клондайку. Вздовж усього Юкону від озера Беннет до Доусон Сіті берега річки були всіяні наметами шукачів, які зупинялися на перепочинок і ремонт.[69][70]

Скагвай і перевал Уайт[ред.ред. код]
Prospectors ascending the Chilkoot Pass in a long line
На березі Дайї, березень 1898

Кораблі, що приходили до Скагвай, із-за мілини змушені були ставати на якір за 1,6 км від берега. На плоти і баржі скидалилися всі продукти і реманент, частина поклажі розбивался, падала у воду, або просто зникала в загальному безладі, що панував на березі. Кожен покладався сам на себе, бо всі місцеві вантажники подалися на Клондайк. Коней і волів з кліток відразу скидали у воду і вони самі у крижаній воді добиралися до берега.[71] Найбільш розважливі і далекоглядні шукачі об’єднувалися в групи, щоб спільно перевозити і пильнувати своє майно. Прикрою несподіванкою для майбутніх старателів стали припливи, які сягали 9 метрів. Багато хто лишився всього майна, якщо не встиг вчасно перенести його подалі від води. До всього добавлялися клопоти з митним оформлення вантажу. Реманент, закуплений в Канаді, не міг бути відкритий у Скагвай, оскільки це була територія США. Він повинен був супроводжуватися представником митниці аж до перевалу Уайт.[72] [73]

Це коштувало 10 доларів в день за рахунок подорожуючого. Ті, хто закупився у США, повинні були платити мито вже на Канадській території.

Маршрут до перевалу Уайт напочатку був нескладний, але далі стежка в де-яких місцях звужувалася до 0,6 м завширшки, проходила через валуни і гострі каміння.[74] Для коней це була непосильна дорога і робота, але їх не шкодували і використовували без відпочинку до останнього, тому що всі спішили потрапити в Клондайк до зими. Частина коней, яких купили майбутні старателі, взагалі не були приручені, або ніколи перед тим не використовувалися для подібної роботи. Крім того, лише незначна кількість старателів мала хоч якісь навики поводження з тваринами. Більшість тварин страждали від неправильної упряжі чи кріплення вантажів. На вузькій стежці рух був дуже повільний, часто зупинявся і в'ючні тварини годинами стояли з вантажем на спині. Умови для тварин були настільки важкі, що де-які самі вчиняли самогубство, кидаючись з кам’яних уступів. З трьох тисяч коней, що були привезені в Скагвай, майже всі загинули по дорозі до перевалу.[75] Ущелина, що знаходиться за 5 км до перевалу, отримала тоді назву Ущелина Мертвих Коней. [77]

Понад п’ять тисяч людей пробували дістатися до перевалу Уайт осінню 1897-го року. Лише дуже мала частина з них змогла до вересня пройти весь шлях до озера, коли маршрут із-за осінньої розпутиці став непрохідний.[74] Ті, хто не встиг, зрозуміли, що до зими на Клондайк вони не потраплять і їх чекає зимівля в палатках і хижинах. Багато з них почали розпродувати своє майно, щоб купити квитки на зворотню дорогу.

З настанням морозів маршрут знову відкрився для тих, хто не здався і не повернув назад.[74] Але на той час, отримавши тривожні повідомлення з Доусон Сіті про загрозу голоду, Північно-Західна поліція (нині: Королівська канадська кінна поліція) встановила нові правила перетину канадського кордону на Юконі. Кожен повинен був мати продуктів на рік – 520 кг. Разом з необхідним реманететом загальна поклажа становила близько 900 кг. На Юконі не було магазинів і складів, все потрібно було брати з собою, навіть цвяхи. Всі поклажа розпаковувалася у клунки по 30 кг (скільки міг дорослий винести за раз на перевал). Ті, хто переносив свої речі сам, змушений був принаймні 30 раз вертатися за своїми речами. Фізично сильному чоловіку потрібно було майже три місяці щоденної праці, щоб перенести свої речі через перевал до озера Беннет. За цей час він проходив 4000 км.[51] Стежина до перевалу була щільно запруджена шукачами, всі йшли крок-в-крок. Якщо хтось ступив в сторону, щоб зупинитися і перевести дух, то йому доводилося інколи годинами чекати, поки він зміг знайти якийсь проміжок і втиснутися назад у неперервний людський потік.

Дайї і Чілкутський перевал[ред.ред. код]

Координати: 64°03′25″ пн. ш. 139°26′10″ зх. д. / 64.05694° пн. ш. 139.43611° зх. д. / 64.05694; -139.43611

Prospectors ascending the Chilkoot Pass in a long line
На під'йомі до Чілкутського перевалу, 1898

Шукачі, що висадилися біля селища Дайї, 5 км північніше від Скагвай, йшли Чілкутською стежкою через Чілкутський перевал до озера Ліндман, яке сполучалося з очером Беннет.[78] Чілкутський перевал був на 180 м вищий за Уайт, і, хоч і видавався важчим, в дійсності виявився легшим, ніж перевал Уайт. Ним скористалося найбільше шукачів - близько 22 тисяч.[79] Маршрут після спочатку пологого підйому переходив у дуже крутий і вже перед самим перевалом підйом становив 35 градусів.

На такому схилі навіть собак доводилося нести на спині. Про коней мова взагалі не йшла.[80][82] Рівна ділянка перед останнім, самим крутим, підйомом називалася Вагою, бо на ній наново переважували поклажу перед канадським прикордонним постом. Холод, крутий під'йом і вантаж на спині робили сходження дуже важким, дорога до вершини висотою всього 300 м займала цілий день.[83]

Відразу знайшлося досить кмітливих людей, що почати заробляти гроші не на золоті, а на самих золотошукачах. Вони протягували канати, щоб легше було підійматився вгору, вирубували у льоді сходинки, які називали "Золоті Сходи"".[84] Наприкінці 97-го року навіть був споруджений перший канатний підйомник для вантажів на кінній тязі.[84] У травні 1898-го вже працювало п'ять підйомників з паровими двигунами, вони витягували наверх щохвилини візки вагою 137 кг. За все це потрібно було платити. Там же ціла група шахраїв встановлювала палатки вздовж трейлу і пропонувала передихнути і тут же зіграти в азартні ігри.

У 1898 році були споруджені чотири підвісні канатні дороги до Чілкутського перевалу, серед них – перша у світі електрична канатна дорога довжиною 730 м.[85][48]

Чілкутський перевал діяв до 1898 року. У вересні 97-го по ньому потужний пройшовся сель, зносячи на своєму шляху палатки шукачів. Тоді загинуло троє людей. А у квітні 1898 року пронеслася снігова лавина, яка забрала з собою більше 60 життів.[86]

Наприкінці цього ж року почала діяти залізниця через перевал Уайт. Чілкутський перевал відразу спорожнів, канатні дороги почали розбирати на металобрухт, а Дайї стало містом-привидом.

Від перевалів до Доусона[ред.ред. код]

Від перевалів Уайт і Чілкутського дорога до озера йшла додолу, тому перехід вже не був таким виснажливим. За доброї погоди старателі кріпили до санок саморобні вітрила, щоб полегшити собі і тваринам роботу. На озерах Беннет і Ліндуман старателі розкладати намети і відразу приступали до будівництва плотів і човенів, які весною доправили б їх вниз по Юкону до Доусона.[87][89] За кілька зимових місяців біля озер був вирубаний майже весь ліс і споруджено 7124 саморобних суден різних форм, розмірів, конструкцій і надійності.[88]. Розпилювання стовбурів дерев на бруси і дошки було не було таким небезпечним, як перехід через перевали, але все ж дуже виснажливим і не одна пара друзів чи компаньонів розпалася на цій роботі. Перші човни і плоти віплили в кінці травня 1898 року, як тільки скресла крига.[90]

На річці шукачі зустрілися з новими перешкодами і випробуваннями — до Уайтхорсе течія була небезпечна, з кількома швидкими перепадами.[91]

Після того, як багато човнів розбилися і півтори сотні людей потонуло в холодних бурхливих водах, Північно-Західна Кінна Поліція встановила правила безпеки, прискіпливо перевіряючи всі судна і забороняючи жінкам і дітям знаходитися в них при проходженні перепадів. Вони повинні були берегом обходити небезпечні водні маршрути.[92][93] Додаткові правила встановлювали, що кожне судно з людьми повинно мати ліцензованого лоцмана, який коштував 25 доларів за один перехід. Багато старателів, щоб зекономити, вивантажували човни і полишали їх плисти порожніми через перепади, стараючись потім піймати їх нижче по течії.[93] Протягом літа Норман Макаулей побудував кінну канатну тягу для човнів. За тих же 25 доларів він перетягував човни через каньон в обхід перепадів.[94]

Канадський шлях[ред.ред. код]

Альтернативним до південно-східного маршруту був канадський шлях, який більшою частиною проходив по канадській території.[95] Канадці вибирали його з патріотичних міркувань і щоб не проходити американську митницю.[95] Перша частина шляху (1600 км) починалася з в місті Ashcroft, British Columbia Ашкрот Британської Колумбії і проходила через белота, річкові и і гори аж до селища Ґленора на річці Стікіне.[96] Принаймні 1500 шукачів пройшли вибрали цей маршрут.[97] Вони зустрілися з такими ж труднощами, що і ті, хто добирався до Ґленори від прибережного містечка Врангель. Болота і льодяна каша виснажували людей. В’ючні тварини масово гинули або ставали непридатними як тягова сила. На маршруті панував хаос.[98]

Три інших маршрути починалися в місті Едмонтон в Альберті. Вони були не набагато кращі, і навіть не заслуговували називатися маршрутами, але все ж рекламувалися як «задні ворота до Клондайку»".[99][100] Основний маршрут – «верховий» - йшов на північний захід від Едмонтона до річки Піс, далі горами до Клондайку, перетинаючи річку Лаярд.[101] Інші два маршрути, відомі, як «водяні», більше йшли ріками. Один – човном по річках, переходом до річки Пеллі і далі човном до Доусон Сіті.[102] Інший – по річці Маккензі до форту Макферсон, далі до форту Юкон і 640 км вверх по Юкону до Доусон Сіті.[102][103] Приблизно 1660 шукачів вибрали ці три маршрути, з них лише 685 дійшли до кінця. Дехто затратив 18 місяців на весь шлях.[104] На той час золота Клондайкська золота лихоманка вже почала затихати.

Американський шлях[ред.ред. код]

Подібно до канадського маршруту, був ще американський, який починався в порту Вальдез, набагато північніше від Скагвай. Пароплавні компанії рекламували його, як кращий маршрут, ніж через Скагвай. Його спробували 3500 чоловік та жінок.[105] Ніякого контролю за шукачами не було і вони самі вирішували, скільки провізії брати в дорогу. Одні запасалися на три місцяці, інші - на трохи більше року. Як виявилося пізніше, навіть найбільш запасливим їжі до кінця подорожі не вистачило.

Перші пароплави до Вальдез прибули осінню. Погодні умови під час плавання були настільки нестерпні для тварин, що ще на пароході довелося застрілити майже всіх собак, коней, мулів та ослів.[106] Величезний льодовик між портом і горами робив цей маршрут майже непрохідним. До перевалу потрібно було долати 32 км на висоту 1,6 км.[106] На де-яких ділянках лише з допомогою канатів і блоків можна було витягнути наверх вантаж.[106] Майже всі шукачі почали страждали від осліплення снігом.[106] Лише 200 людей змогли його подолати. Холод і цинга забрали життя багатьох інших.[107]

Інші шукачі пробували старий російський маршрут через льодовик Маласпіна, трохи східніше від Вальдез. Але, що ті, що рекламували його як пряму дорогу до золота, нічого не знали про нього. Маршрут виявився ще складнішим, смертельним майже для всіх, хто спробував його подолати. Одна з груп, що налічувала 19 жителі Нью-Йорка, з неймовірними зусиллями зійшла наверх льодовика, але вже не могла осилити шлях до Доусона і повернула назад. Після спуску з льодовика живими залишилося лише четверо людей, двоє з них осліпли.[108]

Прикордонний контоль[ред.ред. код]

Klondikers and their supplies at US-Canadian border line on Chilkoot Pass, 1898
Старателі з поклажою на кордоні Чилкутського перевалу, 1898[110]


З того часу, як США в 1867 році викупила в Росії Аляску, кордони в Південно-східной Алясці були предметом суперечок між США, Канадою і Британією.[111] І Канада і США претендували на порти Дайї і Скагвай.[111] Тисячі американських старателів в цьому регіоні, велика кількість золота, складність державного управління віддаленими і часто ізольованими районами робили прикордонний контроль непростою політичною проблемою.[112]

Напочатку золотої лихоманки США відрядило невеликий загін до Сіркле Сіті на випадок інтервенції до Клондайку, оскільки Канада розглядала питання виселення всіх американських золотошукачів з території Юкону.[113] Ні виселення, ні інтервенція не відбулися, натомість США погодилися зробити Дайї як допоміжний порт для прибуття в Канаду, щоб британські судна могли могли безперешкодно вивантажувати товари і канадських пасажирів. Канада у свою чергу погодилася дозволити американським старателям промишляти на Клондайку.[114]

Обидва рішення не були популярні ні в США, ні в Канаді. Американські бізнесмени скаржилися, що порушена їх монополія на торгівлю в цьому регіоні, а канадська громадськість вимагала певних заходів проти американських старателів.[114]

Канадська Північно-Західна кінна поліція встановила контрольні пости на кордоні Території Юкону, включаючи перевали Чілкутський і Уайт.[115] Поліцейські були озброєні, маючи навіть кулемети Максим[116]. До їх обов’язків входило впровадження закону, що вимагав від всіх, хто входив на територію Юкону, мати річний запас продуктів. Вони також вилучали незаконну зброю, виконували функції прикордонних митників.[117]

Останнє було дуже непопулярне серед американських громадян, які змушені були платити 25% мита на свої товари.[118] Кінна поліція загалом мала добру репутацію, хоча і були звинувачення у хабарництві.[119] Старателі ж старалися пронести дорогі товари контрабандою. В першу чергу це стосувалося шовку для жінок на Клондайку і віскі для салунів.[120]

Добування золота[ред.ред. код]

До Доусон Сіті під час золотої лихоманки добралися від 30 до 40 тисяч старателів, з них лише 15-20 тисяч пробували знайти золото. З останніх золото знайшли не більше 4000 старателів і лише кілька сотень щасливчиків розбагатіли.[121] На той час, коли більшість шукачів влітку 1898 року прибули на Клондайк, найкращі ділянки вже були давно розібрані старожилами, або тими, хто встиг добратися туди до зими 1897/98 року.[122] Річки Бонанза, Ельдорадо, Ганкер і Домініон були всі розмічені на майже 10 тисяч ділянок. Нові шукачі мали йти далі, щоб застовбити щось для себе.[123]

Золото на Клондайку залягало окремими жилами, які були витіснені на поверхню вулканічними процесами мільйони років тому. Ерозійні процеси знесли золото в русла рік у вигляді самородків, піску та золотого пилу. За тисячоліття річки багатократно змінювали свої русла. Старі русла інколи підіймалися в результаті геологічних зміщень. Тому золото можна було знайти і в шарах осадів в долинах теперішніх рік, і на підвищеннях.

Відшукати старі русла рік було непростою справою, часто долею випадку. Тому в перший рік старателі розробляли існуючі русла. Наприкінці 1897 році, коли всі існуючі русла були розібрані, почали розробляти підвищені місця. Золото було розподілене дуже випадково і нерівномірно, що робило майже неможливим прогноз перспективності окремих ділянок.[124] Був лише єдиний надійний метод – це пробивати пробні шахти на всю глибину алювію, що часто становила від 4 до до 9 м. Вічна мерзлота робила цей процес дуже трудомістким і повільним[125]

Photograph of miners
Старателі в шахті, 1898.

Гірничі розробки починалися з очищення поверхні від рослинного шару і сміття.[126] Потім викопувалася і вибиватися шахта. Якщо шахта видавалася перспективною, вона поглиблювалася на всю товщину алювію аж до корінних порід, де золота було найбільше.[126] Пробивання вертикальної шахти ретельно контролювалося, щоб не пропустити можливу золоту жилу і щоб вчасто відкоректувати напрямок пошуків.[126]

Клондайк знаходиться у субарктичній кліматичній зоні, де ґрунти, починаючи з глибини 1,8 м, вічно замерзлі.[127][128] Тому, як правило, викопувати шахти починали влітку, коли розтанув верхній шар, і коли відразу можна промити породу і оцінити перспективність ділянки. Але золота лихоманка не терпіла затримок.[125] Наприкінці 19-го століття для пробивання мерзлоти використовували розмив водою під тиском і драги. Але це потребувало важкої і дорогої промислової техніки, яка не встигала за шукачами на Клондайк.[127][129]

Натомість старателі розігрівали мерлоту багаттями. За раз можна було відігріти до 36 см ґрунту, який потім витягувався на поверхню і знову розкладалося вогнище. Це повторювалося, поки не були досягнуті коренні породи. Укріплення шахт не проводилося, оскільки вічна мерзлота скріплювала алювіальні породи не гірше цементу. Але все ж інколи траплялися обвали, коли надто сильний вогонь розморожував стінки шахти.[130] Перед спуском в шахту її потрібно було провітрити від диму отруйних газів. Для цього найчастіше використовували міхи. Розталий алювій, часто у вигляді болота, витягували нагору, де він взимку відразу замерзав. Видобутий ґрунт чекав до літа, поки можна буде його промити.[131][132] Інколи старателі лише через кілька місяців могли оцінити, наскільки вони збагатіли на своїй ділянці.

Альтернативний, більш ефективний метод полягав у розмороженні ґрунту парою, але для цього потрібен був котел, труби, і в шахті накопичувалося багато конденсату. В перші роки на Клондайку цей метод не був поширений.[133]

Photograph of mining operation
Гірнича розробка з використанням вашгердів, c.1899

Влітку видобуті породи промивалися водою в довгих лотках.[134] Питома вага золота в сім разів більша, ніж гравію, тому легші породи вода змивала з лотка, а на дно осідали золоті самородки і важкий пісок. Промивання могло повторювалося до 20 разів.[135] Як правило, породу промивали кілька днів в з’єднаних один з одним лотках. Потім потік води перекривали і досліджували осад на лотках. Промивання потребувало багато води і річки були рясніли складними міні-дамбами і дерев’яними жолобами для води.[136]

На підвищення воду неможливо було доставити по жолобах, тому старателі виконували «сухе» промивання – ящики з подрібненою породою розхитували і вібрували на спеціальних конструкціях.[137] Це створювало ефект киплячого шару і важке золото осідало на дно.

В кінці зібране золото (самородки, пісок, пил) обмінювався на чек в одному з банків в Доусон Сіті. А в самому місті більшість розрахунків здійснювалася золотим піском. Кожен старатель мав з собою невеличку вагу. Курс золота був 16 доларів за унцію.[138][140]

Старателі дуже пильно слідкували за межами своїх ділянок. Навіть кілька сантиметрів в ту чи іншу сторону могли вартувати сотні доларів. На дуже багатих ділянках протягувалися шнурки, від них до землі опускався висок. Інколи лише таким способом могли визначити, кому належить золотий самородок.

Бізнес[ред.ред. код]

Щоб проводити гірничі справи потрібен час і гроші, особливо після того, коли ближній ліс був вирубаний і стовбури дерев для спорудження лотків, розведення багаття в шахтах треба було доставляти на великі віддалі.[136] Орієнтовно старатель повинен був витрати на дрова 1500 доларів, на спорудження дамби – 1000 доларів, на водовідні лотки – знову 1500 доларів, на коробки для промивання породи – 600. Загалом це сягало 4600 доларів).[136]

Привабливістю Клондайку було те, що знайдене золото концентрувалося на невеличких ділянках.[141] Де-які річки Клондайку були в 15 разів багатші золотом, ніж колись у Каліфорнії і навіть зараз у Південній Африці. Наприклад, з 29-ї ділянки на річці Ельдорадо лише за два роки було добуто золота на 230 тис.доларів (18 млн в цінах 2013 р.).[141] [143]

Photograph of mining operation
Золотошукачі чекають на реєстрацію своїх заявок на родовища золота.

За канадськими законами старателі повинні були мати ліцензію на свої пошукові роботи. Її можна було отримати відразу в Доусон Сіті, або при відправці з Вікторії – столиці Британської Колумбії в Канаді.[144] Якщо старатель знаходив ділянку, варту розробки, він повинен був зареєструвати її. Для цього ділянка відмічалася кілками і старатель спішив до Доусона, де уповноважений за 15 доларів реєстрував її).[145] З 1897 року дозволялося реєструвати лише одну ділянку на особу (прізвище), подружня пара (а таких було немало) могла реєструвати дві ділянки – на різні прізвища чоловіка і жінки.[146][147]

Перший рік ділянка розроблялася безплатно, наступні роки за неї потрібно було платити 100 доларів.

Як правило, ділянку потрібно було зареєструвати на протязі 60 днів. Якщо старатель без поважних причин забарився, інший міг стовбити цю ділянку.[148] Бувало, що на незареєстровану ділянку було відразу кілька претендентів. Тоді між ними проводилися змагання. [150]

Уряд Канади збирав роялті з добутого золота – 10-20%.[151]

Розмір ділянки, яку можна було застовбити, постійно був предметом суперечок. Традиційно, заявка могла бути зареєстрована на 150 м (500 футів) довжини річки, включаючи берега до найближчого водорозділу. Канадські представники пробували зменшити ділянку до 46 м, але під тиском старателів пішли на компроміс – 76 м (250 футів). Єдиний вийняток робили для першовідкривачів золотоносних річок, де першопроходець отримував дві ділянки.[152][154] Точно розміряти ділянки було складно, особливо для старателів, кожен з яких старався захватити собі хоч трішки, але більше. Канадський уряд призначив Уільяма Огівіла топографом і після його перевимірів було виявлено багато надлишкових шматків землі, які були виставлені для реєстрації.[155] Де-які з них були дуже багаті на золото.[155]

Після реєстрації ділянки можна було продавати, при цьому ціна на них залежала від перспективності ділянки.[156] Багаті старателі могли собі дозволити купувати «неперевірені» ділянки на багатообіцяючих річках по 5 тис. доларів (4 млн в цінах 2000 р.)).[156] Наприклад восьма ділянка на Ельдорадо була продана за 350 тис доларів (280 млн).[156]

Менш удачливі, або недостаньо екіпіровані шукачі швидко ставали бідаками. Дехто розпродував своє майно і вертався на південь.[157] Інші наймалися робітниками на чужі копанки, або шукали роботу в Доусон Сіті. Денний заробіток у 15 доларів був дуже високий у порівнянні з американськими стандартами, але низький для Клондайку.[157] Але надія знайти нові золотоності річки постійно підтримувала дух багатьох бідних старателів, які шукали золота навколо Клондайку.[157] При найменшій чутці про нове золото вони кидали свої ділянки і рушали до нових місць в надії застовбити багате місце.[158] Надії ці, як правило, були примарні.

Життя на Клондайку[ред.ред. код]

Великий наплив золотошукачів створив житловий бум вздовж маршрутів до Клондайку. Нові поселення були часто хаотичними скупченнями наметів і дерев’яних зрубів. Більшість з них були обезлюднені після золотої лихоманки. Основна кількість старателів були чоловіки, але жінки також добиралися до Клондайку, найчастіше супроводжуючи своїх чоловіків.[159] Де-які самотні жінки працювали у гральних і танцювальних салонах, заохочуючи новоявлених багатіїв витрачати своє золото на розваги.[160]

Найбільшим новим поселенням став Доусон Сіті на самій річці Клондайк. Містечко Доусон було порівняно спокійне поселення, завдячуючи законам і порядку, які встановлювались Канадською кінною поліцією. Гральний бізнес і проституція були дозволені, але злочинність була дуже незначною. Це становило разючий контраст з американським селищем Скагвей, яке прославилося своїми кримінальними порядками. [161][162]


Міста «на дріжджах»[ред.ред. код]

Два порти – Дайї і Скагвай, через які проходили основні маршрути старателів, до початку золотої лихоманки були маленькими поселеннями, в кожному з яких було лише по одному дерев’яному зрубу.[163] Оскільки причалів в цих портах не було, вантажі з кораблів виносилися прямо на берег, звідки їх власники старалися пошвидше винести подалі від високого припливу. [164] Вантажі розбивалися, розкрадалися і губилися в загальній суматосі.[165] Де-які подорожуючі спеціально прибували, щоб організувати постачання товарів для майбутніх старателів. Частина самих шукачів, побачивши, наскільки важким буде шлях до Доусона, вирішувала пристати до бізнесу з обслуговування старателів.[164] Вже в перші тижні на болотистому березі Дайї і Скагвай з’явилися торгівельні ятки, салуни і офіси – частина в наметах, частина в наспіх складених зрубах.[166]

Скагвай швидко став знаменитий у новинах. Відомий природоохоронець Джон М'юр описував містечко як «мурашине гніздо, яке перенесли до чужої місцевості і розворушили палицею».[165] Перевали Уайт і Чілкут, що вели від Скагвай до Клондайку, стали пізньої осені 1897 року непроходимі і близько 5 тисяч шукачів затрималися в містечку, не маючи змоги ні йти вперед, ні вертатися додому.[167] В той час, як Дайї протягом зими залишався транзитним пунктом, Скагвай перетворювався на більш осіле містечко.[167] Незабаром був збудований пірс і частина пароплавів, що прямували до Дайї, почали швартуватися в Скагвай.[168]

Містечко належало до території США, але жодна служба не слідкувала за провопорядком. Практично панувало беззаконня – пиятики, стрілянина, проституція.[169] Сем Стіл – суперінтендант канадської кінної поліції – після відвідин Скаквай замітив, що це «було лише трохи краще, ніж пекло на землі ... майже найбільш злочинне місце у світі».[170] Тим не менше, станом на літо 1898 року Скагвай, маючи від 15 до 20 тисяч мешканців, було найбільшим містом на Алясці.[171]

Пізнього літа 1897-го року Скагвай і Дайї потрапили під контроль Мильного Сміта і його банди, прибули які в числі перших і облаштувалися в Скагвай.[172][173] Мильний Сміт був ошуканцем і злодієм, його банда, що налічувала 200-300 осіб, обманювала і обрадала старателів на всіх дорогах до кордону з Канадою.[174] Вони створювали фіктивний бізнес – салуни, агентства – щоб приховати свої махінації. [175][176] Одним із таких агенств був фіктивний телеграфний офіс, де відповідно вдягнутий оператор ніби-то передавав телеграми до США і Канади, навіть імітуючи отримання відповідей.[177] Коли терпіння людей дійшло до краю, вони сформували комітет самоуправи і в кінці кінців при спробі чергового пограбування в перестрілці Мильний Сміт був вбитий.[172][178] Його банда швидко розпалася.

Інший порт — Врангель — на маршруті Стікіне, який слугував проміжним пунктом золотих лихоманок попередніх років, знову швидко розширився, разом з супутніми грабунками, азартними іграми і голими танцівницями в салунах.[179] Поселення Вальдез на березі Аляскинської затоки слугувало пристанком для тих, хто обрав «американський маршрут» і в безуспішних спробах залишився майже без припасів зимувати в наметах в 1897-98-х роках. [107] Населення Едмонтона (Канада) зросло від 1200 до 4000 жителів протягом 1898 року.[180] Поза Аляскою ряд міст теж відчутно збільшили свою популяцію – Сан-Франциско, Сієтл, Такома, Портланд, Ванкувер.[180]

Доусон Сіті[ред.ред. код]

Доусон Сіті. На передньому плані – річка Клондайк. 1898.

Доусон Сіті було закладене у перші дні Клондайкської золотої лихоманки, коли Жозеф Ладу і власник магазину Артур Гарпер вирішили заснувати бізнес на старателях, що прибували на Клондайк.[181][182] Вони купили в уряду 72 га прибережної болотистої території на місці, де річка Клондайк впадає в Юкон, розбили план вулиць (які ще потрібно було забудувати) і взялися постачати дерево та інші припаси для золотошукачів.[183] Місцевих індіанців Ген, що жили поблизу Доусон, канадська поліція переселила на 5 км вниз по течії Юкону, в невеличку резервацію.[184]

Відпочатку місце, вибране під поселення, якнайменше для цього підходило – болотиста місцевість, що частково затоплювалася при весняних повенях, нестача питної води. Єдина перевага – зручність доставляння деревини та інших товарів, можливість швартування для невеликих річкових пароплавів. Напочатку невелике поселення носило назву «Містечко Гарпера і Ладу», але невдовзі було перейменоване в Доусон на честь канадського науковця і геодезиста Мерсера Доусона [185]. Американці, які становили 90% населення Доусона, почали називати його за американською традицією Доусон Сіті. Слово "Сіті" вказувало не на статус міста, а на те, що це поселення є центром старательства.[186]

Вже в першу зиму 1896 року в Доусон Сіті проживало понад 500 чоловік. В перші місяці золотої лихоманки майже всі старателі з берегів Юкону (а це кілька тисяч кілометрів берега) перебралися до Доусона. Ділянка для забудови (як правило – спочатку намет, потім зруб) коштувала 500 доларів.[185] Але до січня 1897 року в містечку було лише п’ять дерев’яних споруд, а решта – намети. [186]

В першу зиму відчувалася гостра нестача всього – від продуктів до реманенту. Єдине, чого було вдосталь – це золота. Сіль цінувалася більше, ніж золотий пісок.[186] Жодне місто у світі не мало стільки мільйонерів (в долях до всього населення), і ніде в світі не було таких жахливих умов виживання. Взимку доводилося вбивати навіть найбільш цінних собак, оскільки для них не було їжі.[187] Річка Клондайк була одна з найбагатших на рибу, але влітку і осінню старателі були зайняті погонею за золотом і не запаслися рибою для собак.

Від повного голоду Доусон врятував один м’ясник, що наприкінці осені доставив мешканцям партію телятини.[187]

Front Street in Dawson with wagon stuck in mud, 1898
Доусон Сіті: вулиця Фронт Стріт з кінним возом, загрузлим в багно, 1898

Пізньої весни 1898-го року, коли почали прибувати майбутні старателі, населення Доусона різко збільшилося до 30 тисяч.[185] Центральна вулиця – Фронт Стріт – являла собою поспішне нагромадження магазинів і будинків, решта території – зруби і намети. В перші тижні Доусон зі сторони більше нагадував наметовий табір, ніж містечко.[188] Водопостачання і каналізація були відсутні. Лише два джерела з питною водою і дві ріки, які дуже швидко стали брудними.[189] Весною необлаштовані вулиці перетворювалися на болотяні шляхи. Забрудненне нечистотами, місто потерпало від комарів і мушок.[190] Ділянки на забудову зросли в ціні і сягали 10-20 тис.доларів, а рентування зрубу обходилося в 100 доларів на місяць.[191]

В результаті прибулі почали селитися на південному березі річки Клондайк, зайняли навіть колишнє поселення індіанців. Кілька невеличких поселень виникли поблизу рудників на річці Бонанза.[192][193]

Віддаленість Доусона створювала проблеми з постачанням необхідних для прожиття товарів. Особливо критичною ситуація стала наприкінці літа 1897 року. [185][194] Завдяки першій хвилі старателів, які встигнули добратися до Клондайку до морозів, населення збільшилося до 5000 і стало очевидно, що продуктів на зиму не вистачить. На той час кінна поліція ще не вимагала на кордоні річного запасу продуктів і багато новоявлених старателів прибули з мінімільним вантажем. Ті ж, що переселилися з інших стоянок на Юконі, теж не могли мати багато продуктів. Прибуваючим на човнах з берега кричали: "В Доусоні немає магазинів. Якщо ви не маєте спорядження і їжі, - ради Бога, вертайте назад!".[195]

Два невеличкі пароплави, що мали доставити продукти до Доусона, застряли на мілині за півтисячі кілометрів і їх захопили місцеві старателі. Вони відвантажили собі продукти і чесно за них заплатили.[196] А самому Доусону загрожував голод. Оголошення на центральній вулиці Фронт Стріт починалося словами “Голод заглядає в обличчя кожного, хто перечікує і сподівається на зовнішню допомогу ...».[197]

Після попереджень, що очікується голодна зима, частина старателів виїхали з Клондайку вниз по річці до форту Юкон, де застрягли інші пароплави з провізією [197], а частину найменш забезпечених поліція евакуювала до форту Юкон. Старателям, що вирішували покинути Доусон на пароплаві Weare, давали безплатний квиток і п’ять днів безплатного харчування на судні. 160 чоловік пристали на те. Коли замерз Юкон, кілька груп шукачів спробували вернутися назад до гірських перевалів Чілкут і Уайт. Півдюжини людей загинуло, не дійшовши до перевалів, решта вернули в Доусон.[197]

На щастя в кінці вересня 1897-го року одне судно компанії NATT таки пробилося до Доусона, але майже весь його вантаж становило віскі. Розлючений менеджер торгівельного посту Доусона мало не задушив на палубі президента NATT. Через день прибуло ще одне судно, але теж напівпорожнє.[197]

Ціни в Доусоні завжди були високі, і ще й стрибали відповідно до сезону. Взимку 97-го року сіль на вагу цінувалася як золото, цвяхи вартували 28 доларів за фунт (0,45 кг)) [198] . Банка масла коштувала 5 доларів.[199] Взимку не було жодної можливості знайти корм для коней і всі вісім коней, що ще залишалися в Доусоні, були забиті і використані для годівлі собак.[198] Продукти в магазинах відпускалися обмежено. Навіть мільйонер міг купити продуктів лише на кілька днів вперед. Поліція взимку заарештовувала лише тих, хто міг взяти з собою до в’язниці свою їжу.[200]

Завдяки тому, що населення Доусона зменшилося на кілька сотень людей і встановленому раціону, голоду серед старателів в першу зиму золотої лихоманки не було. Проте виселені індіанці, які раніше були бажаними клієнтами місцевих магазинів, тепер були покинуті напризволяще і багато жінок та дітей померло тої зими.

За таких умов цинга, викликана нестачею вітаміну С, була головною проблемою Доусона, не лише взимку, але й влітку. Англійські старателі називали ци хворобу «канадська чорна нога», за видимими ознаками захворювання.[201][202] Серед тих, хто захворів, був і майбутній письменник Джек Лондон, який встиг дістати квиток на пароплав з Сан-Франциска і добратися до Клондайку в числі перших старателів осінню 97-го року. Золота на зареєстрованій ділянці Джек не знайшов, а цинга порекреслила подальшу кар’єру старателя.[203] . Натомість світ забагатився новим письменником.

Перші продукти, що були доставлені пізньої весни 98-го, продавалися за рекордні ціни: яйце – 3 долари, яблуко – 1 долар (відповідно, 81 і 27 доларів в цінах 2000 р.).[204]

Звістка про очікуваний голод в Доусоні занепокоїла Конгрес США. Було проголосовано за виділення 200 тис.доларів щоб закупити табун оленів і доправити його до Доусона. 539 оленів були куплені в Норвегії, доставлені до Нью-Йорка, далі поїздом – до Сієтла, пароплавом – до початку маршруту Дальтона в каналі Лінн. Табун супроводжували 43 лапляндці, 10 фінів і 15 норвежців. Звідти вони більше 9 місяців добиралися до Доусона. В дорозі частина оленів були вбиті вовками, індіанцями, загинули від затягнутих ошийників, померли від голоду. Наприкінці навіть самі погоничі голодували. В решті решт оленяча рятівна експедиція в січні 1899-го року дісталася до Доусона. Від неї залишилася п’ята частина – 114 оленів і на той час голод вже місту не загрожував. Експедиція, яка задумувалася, як рятівна, тепер була такою, яка сама поребувала порятунку.[205]

Дизентерія і малярія були звичними хворобами в Доусоні. Черевний тиф збирав свої жертви протягом літа.[206] В госпіталі, який своїми силами збудував отець єзуїт Вільям Джадж, налічувалося до 140 пацієнтів і ще тисячі «переходили» хвороби на ногах.[207] У наступні роки вже було вжито певних заходів – прокладено водопровід, каналізацію.[206] Епідемічна ситуація покращилася, але тиф все ще залишався проблемою.[206] Сам отець Вільям, якого називали «Святий Доусона», помер взимку 1899-го від пневмонії. [208]

Племя індіанців, переселене на 5 км вниз по Юкону, теж зазнало епідемій тифу і дифтерії, які сильно вирідили корінних жителів. Цинга індіанців не зачепила із-за особливостей їх харчування.[209]

Новозасноване містечко було дуже вогненебезпечним. Всі будинки обігрівалися дровами, освітлювалися свічками і гасовими лампами. На випадок пожеж не вистачало води, особливо проблематично було гасити вогонь взимку, коли вода замерзала не доходячи до насосів.[210] Перша велика пожежа трапилася 25 листопада 1897 року, коли танцівниця Бель Мітчел розбила гасову лампу.[211] Друга, більш катастрофічна пожежа трапилася у жовтні 1898 року, коли вогонь знищив два салуни, поштове відділення і банк. Втрати становили півмільйона доларів.[212][213] А в той час, коли палала пожежа, на надворі лежало розібране устаткування для гасіння пожежі. Його не могли скласти і використати, бо місто не згоджувалося запалатити за нього 12 тис.доларів - це менше, ніж де-хто програвав в карти при одному розкладі.[214][215] Після пожежі фінансові питання були швидко владнані і сотня пожежників приступила до служби.[215]

Доусон швидко відбудовувався, але через кілька місяців — у квітні 1899 року — нова пожежа знищила 117 будівель з удвічі більшим збитком – 1 млн доларів. За іронією долі пожежна бригада саме в той день страйкувала, вимагаючи підвищення платні.[216][217]

Незважаючи на важкі побутові умови, велика кількість золота, що проходила через Доусон, заохочувала розкішний стиль життя багатих старателів. Салуни зазвичай були відкриті цілодобово. Віскі було там найзвичайнішим напоєм.[218] Азартні ігри – рулетка, покер, кості – не обмежувалися в ставках, які могли сягати тисячів доларів.[218] Найбільшу ставка була у грі Сема Бонніфілда і Луїса Гольдена - 200 тис.доларів (160 млн), яку виграв Сем, маючи на руках чотирьох королів.[219] Салуни та інші розважальні заклади оформляли свої фасади в модному парижському стилі, в останні роки - з електричним підсвітленням.[220] Салуни приносили прибуток навіть кращий ніж золоті копальні, особливо, якщо там було піаніно чи інший музичний інструмент.

Перше невеличке піаніно було привезене сімейною парою Гюсон через Чілкутський перевал, розібраним на малі частини, які обмотали шерстяною матерією. В Доусоні піаніно зібрали і продали в салун Еша. В перший же вечір прибуток Еша зріс з трьох до тридцяти тисяч доларів. А шерстяні шмати міссіс Гюсон використала згодом для в’язання светрів, які вигідно продавала.[221]

Існує багато розповідей, як багаті старателі витрачали неймовірні суми на свої розваги. Такий собі Джіммі Макмагон якось витратив 28 тис.доларів (760 тис.) за один вечір.[222] Більшість розрахунків здійснювалося золотим піском, якого немало просипалося на підлогу. Молодий помічник Монте Сноу якось за раз назмітав з підлоги салуну золотого пилу на 278 доларів.[222]

Доусон бачив багато мільйонерів-оригіналів в ті часи: Білл Гейтс, гравець і дамський любимчик, що ходив завжди у шовковому вбранні з діамантами, якось скупив всі яйця в Доусоні, наказав їх зварити і нагодувати ними своїх собак[223] Франк Конрад кидав золоті самородки на палубу параплава, коли його улюблений співак відпливав з Клондайку.[224][225] Танцівниця Дейсі Д’ара носила пояс з золотих монет, а Герті Лавджой вставила діамант у передні зуби.[226] Лише мільйонер Алекс Макдональд, хоч його й називали «Король Клондайку», ніколи не робив грандіозних гулянь і закупів.

Примітно, що не дивлячись на широкі ріки віскі, що лилися в Доусоні, практично не було випадків замерзання нетверезих старателів в взимку. Всі старателі визнавали, що спиртне перед дорогою в мороз - вірна смерть.

Порядок і законність[ред.ред. код]

Американська і канадська системи підтримання порядку кардинально різнилися. Американці не терпіли втручання поліції у свої справи. Вони старалися самі розібратися зі своїми проблемами, створюючи громадські комітети і вибираючи шерифів, які б представляли їх інтереси і підтримували порядок. Тільки за цієї системи необмежена корупція і залякуваня призвели до того, що найбільший злочинець на Алясці Мильний Сміт став маршалом на параді Дня незалежності. У Канаді ж керівники поліції призначалися урядом.

У 1897 році порядок забезпечували 96 членів Північно-Західної Кінної Поліції, через рік їх збільшилося до 288. До літа 1898 року поліцією керував Чарльз Константіне, потім його змінив колишній військовий полковник Сем Стіл, відомий своєю строгістю і принциповістю.

Саме завдяки строгим порядкам вдалося запобігти сотням, якщо не тисячам трагедій на Юконі. Порядок починався вже від Канадського кордону, де поліція не пропускала старателів без річного запасу продуктів. Старателі десятки разів перетинали кордон, переносячи частинами свою поклажу, і було непросто організувати їх контроль і облік. Але поліція з цим справлялася.

Крім того, поліція контролювала процес спорудження човнів і плотів на берегах озер Ліндман і Беннет, давала поради, забороняла спускати на воду ненадійні човни – «плавучі труни», як їх називали поліцейські.

Стілс запровадив реєстрацію всі суден, що спускалися вниз по Юкону до Доусона – кожен плавзасіб отримував свій номер і запис в журналі – імена подорожуючих, їх адреси і адреси родини. Поліцейські контролювали проходження човнів і плотів на 800-кілометровому маршруті до Доусона. Якщо хтось не з’являвся на проміжному пункті в очікуваний час, поліція організовувала його пошуки. Стілс особисто супроводжував флотилію з 7 тисяч саморобних суден вниз по Юкону. Він призначив капрала Діксона, що мав досвід плавання по ріках, відповідальним за проходження численних порогів, де перед тим розбилися десятки човнів. Капрал перевіряв кожен човен і пліт – чи він безпечний для проходження порогів, висаджував дітей і жінок, щоб вони берегом проходили небезпечні перепади, і дозволяв пропливати човну лише якщо там була хоча б одна людина, що розбиралася у веслах і човнах. Американці були дуже незадоволені такими порядками і втручанням у їх приватну справу – плисти чи не плисти. Але Стілс накладав 100 доларів штрафу за порушення правил. В результаті човни перестали розбиватися на річкових перепадах. Із тридцяти тисяч людей, що сплавлялися по Юкону в 1898 році, нещасних випадків було лише 23.

Крім того, поліція вирішувала спірні питання поділу майна між старателями, розпоряджалася майном тих, хто помер чи загинув – цінні речі відправлялися родичам, інші розпродувалися, а гроші теж відсилалися до спадкоємців.

На відміну від американської території Аляски, Доусон Сіті було законослухняним містом. Протягом 98-го року в Доусоні і його околицях не було жодного вбивства, лише кілька серйозних крадіжок. На всьому Юконі було заарештовано в цей рік 150 людей. Більшість арештів – за проституцію, оскільки поліція хотіла якось врегулювати секс-індустрію. «Некеровані» повії регулярно заарештовувалися, платили штраф 50 доларів, проходили медогляд і верталися назад до своїх справ. Зібрані гроші поліція віддавала на госпіталі.

Поліцейські ПЗКП на Юконі, 1900.

Поліція також вимагала строгого дотримання так званого «синього закону», що забороняв будь-яку працю в неділю. Салуни та інші бізнеси закривалися в суботу рівно за одну хвилину до опівночі. Кожного, хто був помічений за працею в неділю, поліція штрафувала, або відправляла заготовляти дрова для постерунку. Одного разу навіть був оштрафований старатель, який в неділю перевіряв свої рибальські тенета. Іншого разу були оштрафовані учасники собачих перегонів. [227]

Загалом поліція того часу на Клондайку поважається істориками за її ефективність і чесність. Правда, роботу поліції сильно полегшувала ізольованість Клондайку – було легко контролювати прибуття небажаних осіб, а тих, хто вчинив правопорушення чи злочин легко було впіймати.

На противагу до поліції, перші представники місцевої влади критикувались за некомпетентність і корупцію. Томас Фосет, що в перші місяці був золотим комісіонером і тимчасовою головою адміністрації Клондайку, звинувачувався у приховуванні деталей нових заявок і невірній їх реєстрації. Обурення старателів було настільки велике, що вже подумували прогнати адміністрацію силою. Проте уряд Канади вчасно замінив (без обвинувачень) Фосета новим адміністратором – майором Джеймсом Уолшем, який через два місяці залишив пост по хворобі. Лише наступному адміністратору – геодезисту за фахом Уільяму Огілві вдалося навести порядок з розміренням і обліком зареєстрованих ділянок. Він зажив славу вмілого, чесного і непідкупного керівника. Маючи необмежений доступ до делікатної інформації, він ніколи цим не скористався і не пробував збагатитися на золотих ділянках. Втім, посадові правила забороняли йому робити будь-який бізнес на золоті.

Поштова справа[ред.ред. код]

Crowd in line for mail at Dawson post office, 1899
Черга перед поштовим офісом, 1899


На Клондайку завжди існував «інформаційний голод». Віддаленість і важкодоступність затримували новини з цивілізованого світу на багато місяців. Навіть «новини річної давності» там ще вважалися свіжими новинами. Всі старі газети, реклами, етикетки перечитувалися, поки не вивчалися напам’ять. В 1897 році пароплави привезли друкарські верстати, щоб започаткувати новий ринок друкованої продукції. Втім, першу газету «Клондайкський Самородок» надрукував на портативній друкарській машині Джін Келлі. Але справжньою щоденною стала газета «Опівнічне Сонце», слідом – газета «Шахтар Доусона». Наприкінці зими запаси газетного паперу вичерпалися і для друку використовували обгортковий папір, який мали м’ясники для свого товару. У червні 1898 року старателі купили на аукціоні одни номер газети з Сієтла і скинулися по долару чоловіку, що вголос читав новини.

Доставка листів була хаотична і погано організована, оскільки уряди США і Канади не організували взаємодію в поштовій службі. Заваджали дві проблеми. Напочатку вся пошта з США йшла через містечко Джуно на південному сході Аляски, далі Юконом через Доусон аж до Сіркле Сіті. З Сіркле Сіті американська поштова служба відсилала пошту назад до Доусона. В результаті багатомісячних подорожей листи губилися, нищилися конверти, ставали нерозбірливими прізвища адресатів.

Друга проблема існувала в самому Доусоні, де спочатку не було поштового відділку. Листи зазвичай розбиралися в двох магазинах і в салуні. Поліція пробувала сама зайнятися поштовою справою в місті, але із-за браку досвіду, не змогла з цим впоратися. Один пароплав міг привезти до 7,5 тис листів, які видавалися у відділку особисто. Це створювало довгі черги, в яких доводилося чекати інколи три дні. Хто не міг витрачати час на стояння – наймав підлітків і жінок, які за 5 доларів пильнували пошту. Поштових марок, як і взагалі паперу, не вистачало. Їх видавали по дві штуки на особу. В 1898 році поштову справу від поліції перебрав на себе тренований персонал. Справа пішла трохи організованіше, але черги ще залишалися.

Жінки на Клондайку[ред.ред. код]

У 1898 році жінки на Клондайку становили 8%, а в Доусоні – 12% від усіх проживаючих. Багато жінок прибували з чоловіками, або у складі родин, були і такі, що самі відправлялися у подорож. Більшість з жінок у подорож погнали такі ж соціальні та економічні проблеми, як і в чоловіків, але преса приділяла їм більше уваги. Непропорційна більша доля чоловіків на Клондайку заохочувала ділові пропозиції до молодих неодружених жінок – доставити їх на Клондайк щоб влаштувати сімейне майбутнє з багатим чоловіком. Невідомо, чи хтось пристав на цю пропозицію ділової подорожі. Але окремі самотні жінки насправді відправлялися на Аляску в надії на вигідне одруження. Довідники давали практичні поради щодо жіночого одягу для Клондайку, який мав бути звично консервативний – довгі спідниці і корсети. Але жінки самі пристосовували своє вбрання до умов проходження маршрутів. Від жінок у складі групи завжди очікували виконання кухонних обов’язків на все товариство. Лише незначна кількість жінок зважилася взяти в подорож з собою дітей.

Прибувши на Клондайк, лише мала частина жінок працювала в копальнях – менше одного відсотка. Навіть ті, хто був одружений зі старателями, займались головним чином домашніми справами. Це була важка, одноманітна і самотня справа – розтоплювання льоду і снігу, розділення заможених продуктів, рубання дров,готування їжі, пошуки ягід у лісі. В Доусоні та інших поселеннях де-які жінки заробляли пранням одягу. Це була дуже важка праця в тих умовах, але можна було одночасно брати на домашній догляд дітей. Інші знаходили роботу у сфері облуговування – офіціантки або стюардеси на пароплавах. Останнє добре оплачувалося, але чергувалося з періодами безробіття.

Sheep camp roadhouses in 1898
Придорожня станція на маршруті до Клондайку, 1898
Photograph of roadhouse
Придорожня станція на Клондайку

І чоловіки, і жінки відкривали придорожні станції, де подорожуючі могли відпочити, поїсти і поспати. Як правило, жінки краще давали раду такому бізнесу.

Кілька жінок працювали носильниками на перевалах, або були домашньою прислугою.

Багатші жінки, маючи достатній капітал, могли інвестувати його в копальні або інший бізнес. Одна з найвідоміших бізнесвумен на Клондайку була Белінда Малруні. Белінда взяла з собою пакунки з шовковою білизною, бавовняною матерією і пляшки для гарячої води (термоси). В Клондайку товари швидко розійшлися за шестикратною ціною. Спочатку Белінда заснувала придорожню станцію у найвигіднішому місці – злитті рік Ельдорадо і Бонанза, потім ресторан в Доусоні, готель Градн Форкс. Вона завжди мала шосте відчуття – на чому можна заробити. Белінда розпорядилася, щоб після прибирання готелю і ресторану все сміття з підлоги пересіювати – і заробляла «зі сміття» 100 доларів щодня – все завдяки золотому піску, що просипався на підлоги з кишень і одягів клієнтів-старателів. Пізніше вона продає цей готель щоб побудувати ще розкішніший триповерховий, обстановку до якого замовлено було в Скагвеї і Сієтлі, скуповує кілька копалень, виходить заміж за графа-самозванця, банкрутує, знову багатіє на Алясці, поселяється в США і поступово витрачає своє багатство.

Марта Блек, з вельми заможньої родини, теж запланувала з чоловіком подорож на Клондайк. Але чоловік вибрав більш тепліший клімат на Гаваях, тому Марта до Клондайку вирушила зі своїм братом. Там вона успішно вклала гроші в різні копальні і пилорами, народила сина, виїхала з Клондайку і знову повернулася. Згодом Марта Блек була вибрана до Палати общин Канади.

Відносно невелика кількість жінок працювало у сфері розваг і секс-індустрії. Елітна частина жінок були високооплачувані актриси і куртизанки в Доусоні, нижчий рівень — танцюристки, часто за сумісництвом і офіціантки. Послуги і робота цих жінок дуже добре оплачувалися, але вони працювали багатогодинні зміни і мали значні витрати на свій одяг і косметику. Індустрія розваг поєднувалася з секс-індустрією, де жінки заробляли на життя проституцією. Сам секс-бізнес концентрувався на південному березі річки Клондайк — в Клондайк-Сіті, і віддалених від центру вуличках Доусона. Існувала сексуальна ієрархія, наверху якої були борделі і приймальні кімнати, нижчим рівнем йшли незалежні магазинчики, де під вивіскою «Сигари» пропонували сесуальні послуги. На самому низу знаходилися повії, що працювали в невеличких будиночках і палатках. Життя останніх було постійною боротьбою за виживання і самогубства серед них не були рідкістю.

Індіанські жінки також відіграли певну роль в золотій лихоманці. Багато жінок племені Тлінгіт працювали носильщиками, інколи носячи разом з пакунками і своїх дітей. Жінки племені Ген, що проживали біля Доусона, тим не менше майже не мали контактів з білими людьми. Між індіанками і білими жінками була велика соціальна прірва. Хоч до золотої лихоманки і були приклади, коли білі чоловіки одружувалися з індіанками (як, наприклад, Джордж Кармак, що мав за дружину Кейт – дочку вождя племені Тагіш), пізніше цього майже не траплялося. Та і сам Кармак, розбагатівши, невдовзі покинув дружину з дочкою. Дуже мало старателів одружилося з жінками племені Ген і дуже мало жінок цього племені працювало повіями. «Респектабельні» білі жінки старалися уникати контактів з індіанськими жінками або повіями, а хто був помічений у таких стосунках — викликав обурення і скандал.

Кінець Золотої Лихоманки[ред.ред. код]

People leaving Dawson for Nome, Sep. 1899
Старателі покидають Доусон заради Ноум, Вересень 1899

У 1899 році вже була прокладена телеграфна лінія між Скагвай і Доусоном.[228] У 1898 почалося будівництво залізниці через перевал Уайт і до вершини навігації по Юкону. Це була перша вузькоколійна залізниця на Алясці. На той час, коли у 1900 році був забитий останній костиль біля містечка Уайтхорс, золота лихоманка спала і колія виявилася майже закинута.[229]

Незважаючи на покращення у зв’язку і транспорті, починаючи з 1898 року золота лихоманка почала затухати. [230] Це почалося влітку 1898 року, коли багато новоприбулих у Доусон шукачів, не можучи ні застовбити придатну ділянку, ні заробити собі на прожиття, верталися додому.[230] Для тих, що залишалися, заробітки сильно зменшилися – до 100 доларів на місяць у 1899 році.[230] Газети теж втратили інтерес до Клондайку і навіть почали підсміюватися з золотошукачів.[230] Весною 1898 року розпочалася Іспансько-американська війна і Клондайк зійшов з чільних сторінок газет.[231] Дійшло до того, що фраза «а пішов би ти на Клондайк!» стала популярним виразом для незгоди з кимось.[230] Реманент і спорядження золотошуків вже не було в попиті і нерозпродані товари виставлялися в Сієтлі за дуже зниженими цінами.[230]

Інша причина в занепаді Клондайку була в самому Доусон Сіті, який за в 1898 році перетворився з безладного, хоч і багатого містечка, в більш солідне, консервативне місто з набором цивілізаційних зручностей, таких як «цинкові ванни і піаніно, більярдні столи, килими з Брюселю в столових готелів, друковані французькою мовою меню і гостеві бали».[228] Сенатор Джеррі Лінч, відвідавши Доусон, порівнював нові покриті дороги і гарно вдягнуту публіку до вулиці Стренд у Лондоні, яка славилався своєю елегантністю.[232]

Містечко більше не було привабливим для золотошукачів, які звикли до більш простого способу життя.[230][228] Навіть колись беззаконне містечко Скагвай стало більше спокійним і респектабельним у 1899 році.[230]

А останньою подією, що заспокоїла Доусон, було відкриття золота в інших місцях Аляски і Канади, що започаткувало інші золоті лихоманки, вже далеко від Клондайку. У серпні 1898 році золото знайшли на озері Алтін біля витоків річки Юкон, а взимку 1898-99 років ще більше родовище відкрили біля поселення Ноум біля гирла Юкону.[122][233][234] У 1899 році потік золотошукачів зі всього аляскінського регіону хлинув до Ноум. Доусон за один тиждень зменшився з 30-тисячного міста до 8-тисячного міcтечка.[122][233] Клондайкська золота лихоманка закінчилася.[235]

Спадок від золотої лихоманки[ред.ред. код]

Люди[ред.ред. код]

Пам’ятна плита присвячена Skookum Jim, Юкон, 2005

Лише дуже невелика кількість зі 100 тисяч шукачів, що вирушили до Клондайку, розбагатіли.[121] Як правило, кожен з них витрачав близько 1,000 доларів (27,000) щоб дістатися до Клондайку. Загальні вітрати всіх шукачів перевищували вартість золота, що було видобута між 1897 і 1901 роками.[180] В той же час, більшість з тих, хто напочатку знайшов золото, втрачали все в наступні роки.[236] Старателі часто помирали без цента за душою,, марно стараючись повторити своє везіння в інші роки, на інших ділянках.[236] Бізнесмен і старатель Алекс Макдональд, наприклад, продовжував скуповувати ділянки після золотого буму, аж поки не закінчилися гроші. Він помер в бідності, все ще продовжуючи старательство. Антуан Стандер, що знайшов золото на річці Ельдорадо, страждаючи від алкоголізму, розтринькав всі свої гроші і змушений був найнятися працювати на кухні пароплава, щоб оплатити свій квиток додому.[237] Джордж Кармак покинув свою дружину-індіанку Кейт, якій складно було призвичаїтися до нового способу життя, знову одружився і жив достньо заможньо. Джим Скукум отримував великі прибутки зі своїх ділянок, але не міг осісти на одному місці і продовжував старательство аж до своєї смерті в 1916 р. Чарлі Доусон жив на широку ногу і трагічно загинув, будучи п’яним.[238] Роберт Гендерсон – старатель, який підказав Кармаку шукати золото на річці Раббіт, — прохворів майже всю золоту лихоманку. Але згодом отримував пожиттєву пенсію в 200 доларів від канадського уряду – за свій вклад у відкриття золота.[239][198]

Пам’ятна плита присвячена Джозефу Ладу, Доусон Сіті, 2005

Найбагатші власники салунів в Клондайку, бізнсмени і гравці, зазвичай теж втрачали своє багатство і помирали в бідності.[240] Джін Аллен, наприклад, редактор газети "Клондайкський самородок", збанкрутував і решту життя працював в редакціях невеликих газет. Сам Бонніфілд, азартний гравець і власник салуну, страждав від нервових нападів і помер у злиднях.[240] "Клондайкська Кейт" стала знаменитою танцівницею в Доусоні і залишалася популярною в Америці аж до її смерті в 1957 р. Її партнер і коханець Олександр Пантагес, почавши свою кар’єру в Доусоні з прибирання і прислуговування в салунах, став одним з найбільших американських олігархів театру і кіно.[241] Бізнесвумен Марта Блек вийшла повторно заміж і згодом стала другою жінкою в канадському парламенті.[242] [243]

Джозеф Ладу, засновник Доусон Сіті і успішний бізнесмен, чиї статки оцінювалися в п'ять мільйонів доларів, продав свій бізнес в пік самої лихоманки - у 1897 році, вернувся до Америки і одружився на своїй давній симпатії. Колись її батьки не дозволили дочці вийти заміж за бідного Джозефа, тепер же вони були раді такому одруженню. Але тринадцять років, що він провів на Юконі, далися взнаки і невдовзі Джозеф Ладу помер від туберкульозу.[244]

Золота лихоманка повністю змінила життя корінного населення Аляски.[245] Тінгіти і Койюкони на короткий час мали значну вигоду, наймаючись до статарелів носильниками і провідниками, продаючи їм продукти і реманент.[246] Проте, на значному періоді часу, після золотої лихоманки, всі народності потерпали від шкоди, завданої довкіллю – забруднені ріки, вирубані ліси. Особливо постраждало племя Ген.[246] Їх популяція почала скорочуватися ще напочатку 1880-х років, коли було знайдене перше золото на річці Сорокова Миля. Але катастрофою стало переселення племені в резервацію біля Клондайку, де індіанці страждали від забруднення води і епідемії віспи.[209] Рибальство і мисливство стало майже неможливим в цьому районі і в 1904 році вже потрібна була допомога поліції, щоб врятувати плем’я від голоду.[247]

Міста[ред.ред. код]

 Dyea Alaska
Сучасний Скагвай з круїзним судном, 2009

Доусон Сіті почав занепадати після закінчення золотої лихоманки. Кращий транспорний зв’язок сприяв появі на Клондайку великих, більш сучасних гірничих машин, що докорінно змінили золодобувну справу. [248][249] Видобуток золота зростав аж до 1903 року завдяки драгам і гідророзмивам, пізніше кількість золота поступово зменшувалася. До 2005 року з Клондайку було добуто приблизно 570 т золота. [248][249][1] Коли журналістка Лора Бертон приїхала до Доусон Сіті в 1907 році, він ще процвітав, але подалі від центральної Фронт Стріт місто опустіло і було запруджене, «пічками, меблями, тарілками для промивання породи, наборами посуди, сифонами, звалищами поржавілої гірничої техніки – котли, лебідки, тачки і насоси». ".[250] У 1912 році з колишніх 30 тисяч мешканців залишилося 2000 і Доусон поступово претворювався на місто-привид. [251]

У 1972 в Доусоні залишалося всього 500 людей, а багато навколишніх поселень стали повністю безлюдними. [252] У ХХІ столітті Доусон Сіті ще залишався маленьким містечком золотодобувної промисловості. Туризм давав істотну частину прибутку до бюджету містечка. Багато будинків в центрі зберегли свій історичний вигляд. [253] Населення потрохи зростало – до 1300 у 2006 році. Долина річки Клондайк теж залишила в собі сліди золотої лихоманки – русло ріки повністю змінене драгами. [254]

 View of Skagway with cruise ships
Дайї колись і тепер

Порт Скагвай сильно зменшився після лихоманки, але все ж залишився історично добре збереженим, чим заохочує туристичний бізнес. [255] У 2010 році розпочалися реставраційні роботи в колишній гостинниці, де облаштувався був знаменитий гангстер Мильний Сміт.

У Скагваї є один з двох туристичних центрів Клондайкського Національного Парку Золотої Лихоманки. Інший центр знаходиться у Сієтлі. [256] Дайї навпаки, після золотої лихоманки було закинуте і зараз є містом-привидом. [257] Залізниця через перевал Уайт, яка була закинута у 1899 році, знову відкрилася у 1988 і зараз обслуговує лише туристів, які пробують свої сили на Чілкутському перевалі. [258]

Культура[ред.ред. код]

Золота лихоманка на Клондайку швидко стала складовою частиною північно-американської культури і знайшла своє відображення у поемах, історіях, фотографіях і рекламах багато років поспіль після її завершення.[259] На Юконі третього понеділка серпня відмічають як свято «День Відкриття», із широкою рекламною кампанією для заохочення туризму.[260][261] Події золотої лихоманки часто перебільшуються і не завжди є акуратно висвітленими, як в тодішній, так і в сучасній літературі. Як правило, стараються зупинитися на найбільш трагічних і захоплюючих подіях. [260][261] Історик Кен Коатес описує лихоманку як «життєрадісний, гарний міф», який продовжує захоплювати і приваблювати людей.[262]

Численні романи, книги і поеми були написані за подіями на Клондайку.

Джек Лондон використав сцени з золотої лихоманки у своїх романах і оповіданнях, таких, як Поклик предків – романі про їздову собаку за кличкою Бек.[93][263] Його ж перу належать і Біле Ікло (англ. White Fang), збірник оповідань Любов до життя (англ. To build a Fire) про нелегке життя старателів на Клондайку.

Його товариш по перу поет, лірик Робер Сервіс, хоч і не брав участі у погоні за золотом, але оселився в Доусон Сіті у 1908 році. Сервіс написав кілька поем про золоту лихоманку, зокрема Поема про старожила, що стала одним з бестселлерів поезії першої декади ХХ століття. Разом з нею було популярна новела «Трейл 98-го», яка була написана на шпалерах в одному з дерев’яних будиночків у Доусоні.[93][264][265] Інші його відомі вірші Стрілянина Дан Мигру (англ. The Shooting of Dan McGrew) і Кремація Сема Макґі (англ. The Cremation of Sam McGee).

Канадський історик П’єр Бертон виріс у Доусоні, де його батько був старателем. До його пера належать численні книги з історії Канади і, зокрема, історії Клондайкської золотої лихоманки.[266] Спогади ірландця en:Micí Mac Gabhann, викладені в продиктованій ним книзі Rotha Mór an tSaoil («Важка дорога на Клондайк»), дають живу уяву про події тих часів.[267]

Жуль Верн написав Золото Вулкан (англ. Le Volcan d'Or) (р. 1899) про нестатки під час Клондайкської золотої лихоманки.

Чарлі Чаплін в німе кіно — Золота лихоманка пригодницька комедія 1925 року, поставлена Чарлі Чапліном, який також виступив автором сценарію, продюсером, композитором та зіграв одну з головних ролей. В цій стрічці герой Чапліна, Бродяга, відправляється на пошуки золота Аляски, де як завжди на нього чекають нескінченні пригоди та безліч комічних ситуацій.

Галерея[ред.ред. код]

Додатки[ред.ред. код]

Карти Клондайкської золотої лихоманки


Юкон в часи золотої лихоманки

Маршрути через Дейя і Скагвей

Маршрути Такоу, Стікіне і Едмонтон

Золоті ділянки Клондайку


Список припасів для Клондайку


Цей рекомендований список був розроблений Північно-Тихоокеанською залізничною компанією в 1987 році. Вважалося, що цього достатньо для старателя на один рік. Загальна вага поклажі становила приблизно 1 американську тонну (907 кг) і вартувала близько 140 доларів (3,800 доларів на ціни 2000 року).

  • 68 кг бекону
  • 180 кг муки
  • 11 кг вівсянки
  • 68 кг бекону
  • 180 кг муки
  • 11 кг вівсянки
  • 57 кг бобових
  • 4,5 кг чаю
  • 4,5 кг кави
  • 11 кг цукру цукор
  • 11 кг сушеної картоплі
  • 11 сушеної цибулі
  • 6,8 кг солі
  • 0,45 кг перцю
  • 34 кг сухофруктів
  • 3,6 кг порошку для печива
  • 3,6 кш соди
  • 0,23 кг концентрованого оцту
  • 340 г супового порошку
  • 1 банка гірчиці
  • 1 коробка сірників (на чотирьох людей)
  • 1 плита (на чотирьох людей)
  • Корито для промивання золота
  • Набір малих відер (ковшів)
  • 1 велике відро
  • Ніж, виделка, ложка, чалка і тарілка
  • Пательня
  • Кавние і чайник
  • Точильний камінь
  • Дві кирки і лопата
  • Одна лучкова пилка
  • Ремні
  • Дві сокири на 4 людей і одна запасна ручка
  • Шість прями напилків (200 мм) і два скошених на одну групу старателів
  • Cкобель, коловорот, рубанок і мототок на всю групу
  • 9,5 м канату
  • 3,6 кг смоли (пеку) і 2,3 кг паклі на чотирьох людей
  • Цвяхи різних розмірів 2,3 кг на чотирьох людей
  • Палатка, 3,0 м х 3,7 м на чотирьох людей
  • Полотно
  • Два проолієних тенти на один човен
  • 4,6 м сітки від комарів для кожного
  • 3 пари теплої білизни
  • 1 тепла шерстяна куртка
  • 2 пари теплих шерстяних штанів
  • 1 тепла прогумована куртка
  • 12 теплих шерстяних шкарпеток
  • 6 теплих шерстяних рукавиць
  • 2 теплих сорочок
  • 2 пари теплих гумових чобіт на товстій підошві
  • 2 пари взуття
  • 4 ковдри на двох людей
  • 4 рушники
  • 2 пари штанів-комбінезонів
  • 1 проолієний одяг
  • Кілька змін літнього одягу
  • ліки



Коментарі[ред.ред. код]

  1. а б Burke, Hart, p. 525
  2. а б Berton, 2001, p. 4
  3. Emmons, pp. 182–183
  4. а б Backhouse, 1995, p. 7
  5. а б Gould, 2001, p. 7
  6. Berton, 2001, p. 5
  7. Berton, 2001, pp. 7–9
  8. Porsild, 1998, pp. 44–45
  9. Один з із індіанців племені Ген пізніше казав, що "мій народ знав все про Клондайк, але нічого не знав про золото".[4]
  10. Berton, 2001, pp. 9–15
  11. Gould, 2001, p. 8
  12. Berton, 2001, p. 14
  13. Allen, 2007, p. 2
  14. Porsild, 1998, p. 46
  15. Berton, 2001, p. chp 4
  16. Berton, 2001, pp. 38–39
  17. Berton, 2007, pp. 10-11
  18. Berton, 2007, p. 12
  19. Berton, 2007
  20. а б Berton, 2007, p. 15
  21. Berton, 2007, p. 20
  22. Berton, 2007, p. 21
  23. Згодом Джек Лондон майже точно виклав історію відкриття Клондайкського золота в романі "Буйний день"
  24. Berton, 2007, p. 23
  25. Berton, 2007, p. 24
  26. Berton, 2001, pp. 66–67
  27. Berton, 2001, pp. 68–69
  28. Berton, 2001, p. 87
  29. Bramble, 1897, p. cover
  30. а б Berton, 2001, p. 94
  31. а б Morse, 2003, p. 122
  32. Berton, 2001, p. 93
  33. Winslow, 1952, pp. 30–31
  34. Berton, 2001, p. 95
  35. Berton, 2001, p. 102
  36. Berton, 2001, p. 96
  37. Fetherling, 1997, p. 125
  38. Porsild, 1998, p. 201
  39. Berton, 2001, p. 112
  40. Berton, 2001, pp. 101–102
  41. Berton, 2001, p. 114
  42. Berton, 2001, p. 106
  43. Berton, 2001, pp. 105–106
  44. Berton, 2001, p. 110
  45. The Chicago Record, 1897, p. ix
  46. Gardner, 2008, p. 394
  47. The Chicago Record, 1897, p. 23
  48. а б Winslow, 1952, p. 115
  49. Winslow, 1952, p. 222
  50. Погода могла бути і сприятливою, і перешкодою. Зимовий шлях означав глибокий сніг і підступну кригу. Зате замерзало болото і сніг міг згладжувати гострі каміння і валуни, які потрібно було б обходити влітку.[48] Теоретично було можливо подорожувати і взимку на собачих упряжах, але при дуже низьких температурах навіть собаки мусіли зупинятися і шукати притулку - в наметі чи зариваючись в сніг.[49]
  51. а б Berton, 2001, pp. 154–155
  52. Berton, 2001, p. 154
  53. Berton, 2001, pp. 238–239
  54. Berton, 2001, p. Chp. 4.4
  55. До золотої лихоманки ціни на цих тварин становили 3–5 доларів ($81–135).[54]
  56. Berton, 2001, p. 124
  57. Berton, 2001, p. chp. 4,6
  58. Berton, 2001, p. chp. 4,2
  59. З іншої сторони, конкуренція між залізницями сприяла зниженню ціни квитків у напрямку Клондайку.[58]
  60. Berton, 2001, pp. 124–125
  61. Berton, 2007, p. 57
  62. Berton, 2007, pp. 56-57
  63. Berton, 2007, pp. 107–111
  64. Berton, 2001, pp. 190–195
  65. Berton, 2001, p. chp. 7,2
  66. Колишній мер Сієтла W. D. Wood був в одній з таких груп. Мер і його компаньони також змушені були провести зиму на замерзлому Юконі, поїдаючи запаси їжі, яку вони планували продати з вигодою в Доусоні. Сам мер розпродав на цій зимівлі свої запаси і вернув назад.[65]
  67. Berton, 2001, p. 190
  68. Berton, 2001, pp. 140–141
  69. Winslow, 1952, p. 124
  70. Adney, 1994, p. 113
  71. Berton, 2007, p. 58
  72. Berton, 2007, p. 59
  73. Перевал Уайта не контролювався місцевими індіанцями. Білим людям цей перевал у 1887 році показав Джим Скукум - індіанець, що через 9 років був співвідкривачем золота на Клондайку. Уільям Огілві назвав перевал в в честь міністра внутрішніх справ Канади Томаса Уайта
  74. а б в Berton, 2001, p. 141
  75. Berton, 2007, pp. 60-61
  76. London, 2004a, p. 35
  77. Джек Лондон, який пройшов через перевал Уайт, словами одного з героїв своїх творів описував, як шукачі відносилился до своїх коней: "Чоловіки застрілювали їх, спрацьовували їх до смерті і коли вони вмирали, то йшли назад до берега і купували інших ... Їх серця перетворювалися в камінь — у тих які витримували і не розривалися — і вони ставали звірами, чоловіки з Ущелини Мертвих Коней."[76]
  78. Berton, 2001, p. 241
  79. Berton, 2001, p. 236
  80. Berton, 2001, p. 243
  81. Berton, 2001, p. chp. 8.1
  82. Коні,покинуті перед перевалом, пізніше відловлювали і відстрілювали.[81]
  83. Berton, 2001, pp. 243–244
  84. а б Berton, 2001, p. 244
  85. Berton, 2001, p. 247
  86. Winslow, 1952, pp. 120–121
  87. Berton, 2001, pp. 262, 268–269
  88. а б Thomas, 2012, pp. 7,10
  89. Деякі човни були були перенесені через перевали (частинами, чи одним цілим) і були відразу готові до плавання. Був навіть один невелички річний пароплавA. J. Goddard, вироблений в Сан-Франциску, якого частинами перенесли через Скагвай і перевал Уайт і зібрали на озері Беннет.[88]
  90. Berton, 2001, p. 269
  91. Winslow, 1952, p. 131
  92. Berton, 2001, pp. 272–273
  93. а б в г Winslow, 1952, p. 132
  94. Berton, 2001, p. 273
  95. а б Berton, 2001, p. 207
  96. Berton, 2001, pp. 207–208
  97. Berton, 2001, pp. 208–210
  98. Berton, 2001, pp. 212–213
  99. The Chicago Record, 1897, p. 189
  100. Berton, 2001, pp. 216–218
  101. Berton, 2001, pp. 218–222
  102. а б Berton, 2001, pp. 226–232
  103. Porsild, 1998, p. 6
  104. Berton, 2001, pp. 218, 225
  105. Berton, 2001, p. 197
  106. а б в г Berton, 2007, p. 113
  107. а б Berton, 2001, pp. 198–202
  108. Berton, 2007, pp. 120-123
  109. Berton, 2001, pp. chp. 8.3
  110. Взимку сніговий покрив становив до 21 м, ховаючи не лише поклажу, але й віхи, якими були позначені місця складування. На самому перевалі старателі могли купити донатс і кружку кави за 2,5 долари. Стільки ж вартував повний обід з трьох страв в Сієтлі.[109]
  111. а б Winslow, 1952, p. 72
  112. Winslow, 1952, pp. 75–76
  113. Winslow, 1952, pp. 71, 75, 77
  114. а б Winslow, 1952, pp. 76–77
  115. Morrison, 1985, p. 63
  116. Berton, 2001, p. 248
  117. Berton, 2001, pp. 154, 248–249
  118. Winslow, 1952, p. 79
  119. Berton, 2001, p. 249
  120. Berton, 2001, p. chp. 8.2
  121. а б Berton, 2001, p. 396
  122. а б в Allen, 2007, p. 3
  123. Winslow, 1952, pp. 154, 165
  124. Winslow, 1952, pp. 158–159
  125. а б Winslow, 1952, p. 160
  126. а б в Winslow, 1952, p. 159
  127. а б Allen, 2007, p. 11
  128. а б Winslow, 1952, p. 169
  129. Morse, 2003, p. 92
  130. Morse, 2003, p. 99
  131. Allen, 2007, pp. 11–12
  132. Влітку сонячні промені розморожували витягнутий ґрунт зі швидкістю 60 см за день; дехто зі старателів і влітку розпалював багаття, щоб швидше розморозити породи.[128]
  133. Adney, 1994, p. 419
  134. Allen, 2007, p. 12
  135. Winslow, 1952, p. 170
  136. а б в Winslow, 1952, p. 172
  137. Winslow, 1952, p. 171
  138. Berton, 2001, pp. 288–289
  139. Berton, 2001, p. 289
  140. Лише чистий золотий пил оцінювався в 16 доларів. "Промисловий пилюка", яка ще містила чорний пісок, купувалася по 11 доларів. Приватні покупці давали 16 доларів і за неочищене золото, але при цьому недоважували товар.[139]
  141. а б Winslow, 1952, p. 236
  142. Berton, 2001, pp. 54–55
  143. Початково 29-та ділянка належала двом іншим старателям — Тайєру і Олеру, але вони вважали, що там нічого вартого немає і шукали змоги пошвидше пререпродати її кому-небудь. Нагода трапилася, коли вони зустріли в салуні старого старателя шведа Чарлі Андерсона. Напоївши Чарлі до відповідного стану, вони продали 29-ту ділянку всього за 800 доларів. Наступного дня Чарлі пробував вернути свої гроші, кажучи, що сп'яну не пам'ятав про якусь угоду. Але поліція стала на сторону продавців і ділянка залишилася за Чарлі. Пізніше виявилося, що вона є одною з самих багатих на Ельдорадо. Чарлі Андерсон отримав прізвисько "Щасливий Швед".[142]
  144. Winslow, 1952, p. 184
  145. Winslow, 1952, p. 183
  146. Winslow, 1952, p. 181
  147. Backhouse, 1995, p. 156
  148. Allen, 2007, p. 9
  149. Berton, 2007, pp. 212-215
  150. Джек Лондон в одному з творів описав подібний випадок, коли на одну ділянку претендували два старателі. В результаті кількагодинної гонитви обоє претендентів одночасно прибули до реєстраційного пункту в Сороковій Милі і ділянка була порівно розділена між ними. Джек Лондон не описував що було далі. В дійсності згодом виявилося, що ця ділянка не мала золота.[149]
  151. The Chicago Record, 1897, p. 148
  152. Winslow, 1952, pp. 181–182
  153. Allen, 2007, p. 15
  154. Незважаючи на постійні диспути про довжину ділянок на Клондайку, становище старателів там було більш певне, ніж під час золотої лихоманки в Каліфорнії в 1848-52 роках, де із-за напливу старателів вже існуючі ділянки довелося зменшувати.[153]
  155. а б Berton, 2001, pp. 72–74
  156. а б в Winslow, 1952, p. 165
  157. а б в Winslow, 1952, p. 173
  158. Winslow, 1952, p. 174
  159. Porsild, 1998, p. 20
  160. Berton, 2001, pp. 352–253
  161. Winslow, 1952, p. 142
  162. Berton, 2001, p. 306
  163. Berton, 2001, pp. 134–135
  164. а б Berton, 2001, pp. 137–138
  165. а б Berton, 2001, p. 137
  166. Berton, 2001, p. 139
  167. а б Berton, 2001, p. 145
  168. Winslow, 1952, p. 98
  169. Berton, 2001, pp. 148–149
  170. Berton, 2001, p. 149
  171. Winslow, 1952, p. 99
  172. а б Smith, 2009, p. 532
  173. Berton, 2001, p. 150
  174. Berton, 2001, pp. 150–151, 153, 331
  175. Smith, 2009, pp. 454–455
  176. Berton, 2001, p. 152
  177. Berton, 2001, pp. 152–153
  178. Berton, 2001, pp. 327–329
  179. Berton, 2001, p. 213
  180. а б в Berton, 2001, p. 412
  181. Berton, 2001, p. 47
  182. Winslow, 1952, pp. 139–140
  183. Berton, 2001, p. 48
  184. Porsild, 1998, p. 49
  185. а б в г Winslow, 1952, p. 140
  186. а б в Berton, 2007, p. 155
  187. а б Berton, 2007, p. 156
  188. Winslow, 1952, p. 141
  189. Winslow, 1952, pp. 146–147
  190. Winslow, 1952, pp. 141, 147
  191. Winslow, 1952, pp. 140, 146–147
  192. Winslow, 1952, p. 155
  193. Berton, 1974, p. 80
  194. Allen, 2007, p. 8
  195. Berton, 2007, p. 159
  196. Berton, 2007, p. 160
  197. а б в г Berton, 2007, p. 161
  198. а б в Winslow, 1952, p. 149
  199. Berton, 2001, p. 182
  200. Berton, 2007, p. 163
  201. Berton, 2001, p. 84
  202. Porsild, 1998, p. 148
  203. Haley, 2010, p. 111
  204. Winslow, 1952, p. 148
  205. Berton, 2007, p. 165
  206. а б в Morse, 2003, p. 239
  207. Porsild, 1998, p. 146
  208. Berton, 2007, p. 189
  209. а б Porsild, 1998, p. 50
  210. Winslow, 1952, p. 226
  211. Berton, 2001, p. 386
  212. Berton, 2001, pp. 386–387
  213. Winslow, 1952, pp. 226–227
  214. Berton, 2001, p. 387
  215. а б Berton, 2007, p. 191
  216. Berton, 2001, pp. 388–389
  217. Winslow, 1952, pp. 228–229
  218. а б Winslow, 1952, p. 191
  219. Berton, 2001, pp. 372–373
  220. Berton, 2001, pp. 358–359
  221. Berton, 2007, p. 157
  222. а б Winslow, 1952, p. 193
  223. Berton, 2001, pp. 81–82
  224. Berton, 2001, p. 363
  225. Berton, 2001, pp. 55, 383, 399
  226. Berton, 2001, pp. 366–367
  227. Berton, 2007, p. 179
  228. а б в Winslow, 1952, p. 232
  229. Morse, 2003, p. 61
  230. а б в г д е ж и Berton, 2001, p. 391
  231. Berton, 2001, p. chp. 4.2
  232. Berton, 2001, p. 390
  233. а б Berton, 2001, pp. 391–392
  234. Harvey, 1999, p. 155
  235. Berton, 2001, p. 393
  236. а б Berton, 2001, pp. 396–397
  237. Berton, 2001, pp. 396–399
  238. Berton, 2001, p. 406
  239. Mole, 2009, p. 134
  240. а б Berton, 2001, p. 401
  241. Berton, 2001, pp. 402–403
  242. Porsild, 1998, pp. 177–178
  243. Cook, McLean, p. 53
  244. Berton, 2007, pp. 204-205
  245. Porsild, 1998, pp. 58–59
  246. а б Porsild, 1998, p. 59
  247. Porsild, 1998, p. 58
  248. а б Allen, 2007, pp. 3, 22
  249. а б Morse, 2003, p. 111
  250. Berton, 1974, p. 40
  251. Berton, 1974, p. 120
  252. Berton, 2001, p. 414
  253. Evans, 2010, pp. 165, 170
  254. Berton, 1974, p. 415
  255. Wright, 2005, p. 70
  256. Runte, 2011, p. 132
  257. Evans, 2010, p. 234
  258. Evans, 2010, pp. 71, 233
  259. Coates, 1994, pp. xv–xvii
  260. а б Evans, 2010, p. 37
  261. а б Coates, 1994, p. xxii
  262. Coates, 1994, pp. xviii, xxii
  263. Berton, 2001, p. 465
  264. Berton, 1974, p. 71
  265. Cameron, 1997, pp. 95–96
  266. Berton, 2001, pp. 424–425
  267. Bowden, 2008, pp. 532-533

Посилання[ред.ред. код]