Макс Фріш

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Макс Рудольф Фріш (нім. Max Rudolf Frisch; 15 травня 1911, Цюрих — 4 квітня 1991, Цюрих) — швейцарський прозаїк, драматург і публіцист, який вважався одим з найкращих в німецькомовній літературі після Другої світової війни. У своїх творах Фріш приділяв велику увагу проблемам людської самоідентифікації, індивідуальності, відповідальності, моралі та політичної волі. В післявоєнних публікаціях його ключовим елементом стає іронія. Входив до «Групи Ольтен» (Gruppe Olten).

Основні дати життя та творчості[ред.ред. код]

1911 рік — народився 15 травня в Цюриху в сім'ї архітектора.
19241930 роки — навчання в реальній гімназії.
19311933 роки — вивчав германістику в Цюриху, покинув навчання, працював вільним журналістом. Поїздка на Балкани.
19361945 роки — вивчав архітектуру в Цюрихському політехнічному інституті; диплом інженера.
1938 рік — премія імені Конрада Фердинанда Маєра.
19391945 роки — військова служба рядовим в артилерії.
1942 рік — робота в архітектурному бюро в Цюриху.
1946 рік — поїздка до Німеччини, Італії, Франції.
1948 рік — поїздки до Праги, Берліна, Варшави. Зустріч із Бертольдом Брехтом у Цюриху.
1951 рік — Рокфелерівський грант за драматичні твори.
1952 рік — однорічне перебування у США, Мексиці.
1954 рік — ліквідація архітектурного бюро, вільний письменник.
1955 рік — премія імені Вільгельма Раабе міста Брауншвайґа.
1956 рік — подорож до США, Мексики, на Кубу.
1957 рік — подорож до арабських країн.
1958 рік — Премія імені Ґеорґа Бюхнера. Літературна премія міста Цюрих.
19601965 роки — проживання в Римі.
1962 рік — д-р h.c. Філіпського університету в Марбурзі.
1963 рік — літературна премія землі Північний Рейн-Вестфалія.
1965 рік — премія міста Єрусалим. Подорож до Ізраїлю. Премія імені Шіллера землі Баден-Вюртемберґ. Переїзд на проживання до Тессіна (Швейцарія).
1966 рік — перша поїздка до СРСР, Польщі.
1968 рік — друга поїздка до СРСР. Політична публіцистика в Цюриху.
1969 рік — Перебування в Японії.
1970 рік — перебування в США.
1974 рік — Велика премія імені Шіллера Швейцарського шіллерівського фонду.
1976 рік — Премія миру Біржового об'єднання німецької книжкової торгівлі.
1986 рік — літературна премія Нойштадта.
1989 рік — премія імені Гайнріха Гайне міста Дюссельдорф.
1991 рік — помер 4 квітня в Цюриху.

Біографія[ред.ред. код]

Батько Макса Фріша, вихідець з Австрії Франц Бруно Фріш, був архітектором, мати Кароліна Буттіна Фріш (уроджена Вільдермут) працювала гувернанткою. Після закінчення Цюрихської реальної гімназії, майбутній письменник вчиться з 1930 по 1932 роки в Цюрихському університеті, вивчаючи германістику. Після смерті батька у 1932 році Фріш кидає навчання та йде працювати журналістом та оглядачем до газети «Новий часопис Цюриха» (Neue Zürcher Zeitung), однієї з найголовніших газет Швейцарії. Працюючи в NZZ він виробив пожиттєві протиречиві погляди на відносини між любов'ю та ненавистю, які досить контрастували з консервативними поглядами, які поширювала його газета. У 1933 році він подорожував Східною та Південно-Східною Європою; 1935 року вперше відвідує Німеччину. В цей час пише «Юрг Рейнгарт» (1934 рік) та «Відповідь з тиші» (1937 рік). 1936 року вступає на архітектурний відділ Цюрихської вищої технічної школи, який закінчує 1940-го року. В цей період Макс Фріш читає роман Ґотфріда Келлера «Зелений Генріх» й розчаровується у власній творчості.

Перший відомий архітектурний проект Макса Фріша було здійснено у 1942 році, коли він виграв тендер на конструювання публічного басейну в самому центрі Цюриха (the Letzigraben).

Під час Другої світової війни Фріша мобілізують до армії, де він починає вести щоденник, який публікується 1940-го року під назвою «Сторінки з речового мішка»; пізніше з'являється роман «Важкі люди, або J'adore ce qui me brule», що з французької перекладається як «Обожнюю те, що мене спалює».

В 1947 році Макс Фріш зустрічається з Бертольтом Брехтом в Цюрихові. У 1951 році він отримує грант від фундації Рокфеллера та проводить один рік в США. Після 1955 року він працює виключно як вільний письменник. Його пізнання післявоєнної Європи яскраво описується в щоденникові 19461949 років; він складався з перших нарисів його подальших робіт.

Незважаючи на творчу діяльність, Макс Фріш заробляє на життя до 1960-х років працею архітектора. Попутньо, починаючи з другої половини 1940-х років, він працює для театру й пише п'єси «Санта Крус», «І ось вони знову співають», «Китайський мур» тощо. Протягом 1950-их та 1960-их років Фріш пише кілька романів, які розкривають проблеми віддалення та тотожності сучасних суспільств. Це «Штіллер» (1954 рік), «Гомо Фабер» (1957 рік) та «Назву себе Гантенбайн» (1964 рік), які принесли йому світове визнання. До того ж він пише політичні п'єси, такі як «Андорра» та «Пан Бідерман і палії». Все це довершується його щоденниками. Вони складаються з сучасних медіарепортажів та парадоксальних анкет. У 1969 році Макс Фріш закохується у жінку на ім'я Антонія Квік.

В 1960-ті роки Макс Фріш багато подорожує, відвідуючи Японію, Сполучені Штати Америки та інші держави. 1972 року він оселяється в Берліні, а на початку 1980-х переїжджає до США, де проживає у Нью-Йоркові з Еліс Лок-Кері, якій присвячено частину нещодавно віднайдених і ще не виданих щоденників Макса Фріша.

Макс Рудольф Фріш помер від раку 4 квітня 1991 року в Цюрихові. Разом з Фрідріхом Дюрренматтом Макс Фріш вважається одним з найбільш впливовіших письменником ХХ століття. Він отримував нагороди від Марбурзького університету Німеччини в 1962 році, Бардського коледжу в 1980 році, Нью-Йоркського університету в 1982 році, Бірмінгемського університету в 1984 році та Берлінського технічного університету в 1987 році. Він також отримав багато важливих німецьких літературних премій, таких як {{Премія імені Ґеорґа Бюхнера]] в 1958 році, Премія миру німецької книжкової ярмарки (Friedenspreis des Deutschen Buchhandels) в 1976 році та Премія Гайнріха Гайне в 1989 році. В 1965 році він отримує Єрусалимську премію за свободу індивідуальності в суспільстві.

Деякі головні теми його робіт були присвячені пошукові або втраті самоідентифікації; вині або невинуватості (духовна криза сучасного світу після проголошення Ніцше про те, що "Бог мертвий"); технологічна всемогутність (людське переконання в тому, що все можливо і технології дозволяють людям контролювати все) проти долі (особливо в “Гомо Фабер”); а також створенню Швейцарією собі іміджу толерантної демократії, яка базується на консенсусі — критика цього переконання як ілюзії та змальовування людей (особливо швейцарців), які налякані їх власною свободою та стурбовані головним чином контролем кожної частини їхнього життя.

Багато його робіт посилаються або зосереджені навколо політичних проблем часу.

Основні твори[ред.ред. код]

Окремі твори[ред.ред. код]

1. П'єса «Біографія».

Через чотири роки після роману про Гантенбайна, в 1968 році Фріш написав п'єсу «Біографія». Її герой — інтелігентна людина, вчений — отримує можливість прожити своє життя по-новому й почати все наново, але не має сил перебороти тиск суспільних та особистих обставин, як не має сили він роздивитися цілі й сенсу в звичному своєму існуванні. Що з того, що вирішальна ситуація повториться ще раз? Структуру особистості вже відштамповано. Що з того, що більшості людей не торкнулося випробування історією? Хиткість свідомості людини нашого часу Фріш виявив точно.

2. «Щоденник 1946-1949».

У виданому 1950 року «Щоденникові 1946-1949» Макс Фріш записав, як вразила одного разу сільського хлопчину тривіальна ситуація: коли людина сидить за столом з декількома людьми, вона говорить зовсім не так, як говорила б, лишившись наодинці із собою. Вона ніби на час віддаляється від себе, презентується оточуючим кращою (а може й гіршою!), ніж вона є. В такому роздвоєнні поки нема омани; відбулося лише необхідне підлаштування під запропоновані обставини. Але як далеко заходить при цьому відхід від себе? Чому свідомість людини настільки мінлива?

3. «Щоденник 1966-1971».

«Люди, — відмічає Макс Фріш в „Щоденникові 1966-1971“, — завжди сподіваються знайти локальну, точну причину кожної події. Вони прагнуть все поставити в ряд й радіють зрозумілості, якої досягли». «Чи не тому, — питає він в іншому місці, — ми так любимо роздумувати про нацизм в Німеччині та його причини: німецькі „причини“ не відповідають нашим, і це заспокоює».

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Макс Фріш «Санта Крус».- М., 1989;
  2. Павлова Н. С, Сидельник В. Д. Швейцарские варианты: Литературные портрета.- М., 1990;
  3. Макс Фріш «homo Фабер». — К., 2003;
  4. Энциклопедия для детей. Аванта +/За ред. В.Володина. — 15т. Всемирная литература. — Часть 2. XIX и ХХ века. — М., 2001.