Ізраїль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Держава Ізраїль
Медінат Їсра'ель
מדינת ישראל
دولة إسرائيل
Даулат 'Ісра'іль

Прапор Ізраїлю Герб Ізраїлю
Прапор Герб
Гімн: «Гатіква» הַתִּקְוָה Надія
Розташування Ізраїлю
Столиця Тель-Авів (з серпня 1980 столицею було проголошено Єрусалим, але більшість держав світу не визнали це)
31°47′ пн. ш. 35°13′ сх. д. / 31.783° пн. ш. 35.217° сх. д. / 31.783; 35.217
Найбільше місто Єрусалим
Офіційні мови іврит, арабська[1]
Державний устрій Парламентська республіка
 - Президент Реувен Рівлін
 - Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу
Незалежність  
 - Проголошено 14 травня 1948 
Площа
 - Загалом 20 770 км² (151)
 - Води (%) 2%
Населення
 - оцінка 2011 р. 7 825 600[2] (97)
 - перепис 2013 р. 8 134 100
 - Густота 365 чол/км² (30)
ВВП (ПКС) 2011 р., оцінка
 - Повний 200.905 біл. долларів.[3] (50)
 - На душу населення 31,004 долларів (28)
ВВП (номінальний) 2011 р., оцінка
 - Повний 235.446 біл. долларів. (41)
 - На душу населення 32,297 долларів (27)
Валюта Ізраїльський новий шекель (ILS)
Часовий пояс EET (UTC+2)
 - Літній час EEST (UTC+3)
Домен інтернету .il
Телефонний код +972

Держава Ізра́їль — країна в південно-західній Азії на південно-східному узбережжі Середземного моря.

На півночі межує з Ліваном, на північному сході — з Сирією, на сході — з Йорданією, на південному заході — з Єгиптом.

Незалежність держави проголошено 14 травня 1948 року, на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 від 29 листопада 1947 року.

Згідно з Декларацією Незалежності, Ізраїль є єврейською державою.[4] Водночас Ізраїль є багатонаціональною та демократичною державою, де, разом з євреями, рівні права мають всі інші релігійні та етнічні групи: араби-мусульмани, араби-християни, друзи, бедуїни та ін. Зокрема, арабські партії та депутати представлені в Кнесеті[5].

Jerusalem Dome of the rock BW 14.JPG

Зміст

Походження назви[ред.ред. код]

Яків бореться з янголом (Александр Луї Лелуа, 1865)

Впродовж останніх трьох тисячоліть слово «Ізраїль» позначало як Землю Ізраїльську (івр. אֶרֶץ יִשְׂרָאֵל‎, Е́рец-Їсрае́ль), так і весь єврейський народ. Джерелом цієї назви служить Книга Буття, де патріарх Яків син Ісаака після боротьби з ангелом Бога отримує ім'я Ізраїль:

«І сказав (ангел): як ім'я твоє? Він сказав: Яків. І сказав [йому]: віднині ім'я тобі буде не Яков, а Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і людей долати будеш» (Книга Буття. Глава 32:28)

Вчені розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сара (управляти, бути сильним, мати владу, дану зверху), таким чином утворюючи слово, яке означає «Має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/Битва Еля»[6]. Згодом, єврейський народ, який походить від Іакова, став називатися «Діти Ізраїлю», «Народ Ізраїлю» або «ізраїльтяни».

Перша в історії згадка слова «Ізраїль» була знайдена на стелі Мернептаха на території Стародавнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е.) та належить до народу, а не до країни[7].

Сучасна держава була названа «Медінат Їсраель» — Держава Ізраїлю. Розглядалися також і інші назви: Ерец Їсраель (Земля Ізраїлю), Сіон, Іудея[8]. У перші тижні незалежності уряд нової держави для позначення громадян країни вибрав слово «ізраїльтяни». Вперше воно було згадане офіційно у виступі першого міністра закордонних справ Моше Шарета[9].

Британський мандат у Палестині (1918-1948)[ред.ред. код]

Історична карта Палестини, 1900

Під час Першої світової війни секретар закордонних справ Великобританії Артур Бальфур видав документ, що отримав згодом назву Декларації Бальфура. У ньому декларувалося, що Британія «дивиться позитивно на підставу в Палестині національного дому для єврейського народу» [10].

В 1919 — 1923 (Третя алія) в Палестину прибули 40 тис. євреїв, в основному зі Східної Європи. Поселенці цієї хвилі були навчені сільському господарству і могли розвивати економіку. Незважаючи на квоту імміграції, встановлену британською владою, єврейське населення зросло до кінця цього періоду до 90 тис. Болота Ізреельскої долини і долини Хеферу були осушені і земля зроблена придатної для сільського господарства. У цей період була заснована федерація профспілок, Гистадрут. Арабські протести проти єврейської імміграції привели до Палестинським бунтів і формуванню єврейської воєнізованої самооборони («Хагана»)[11].

В 1922у Ліга Націй вручила Великобританії мандат на Палестину, пояснюючи це необхідністю «встановлення в країні політичних , адміністративних та економічних умов для безпечної освіти єврейського національного дому» [12]. Через яффський бунт на самому початку Мандата, Британія обмежила єврейську імміграцію і частина території, що планувалася для єврейської держави, була віддана під створення Трансіорданії [13]. У той час країну населяли переважно араби-мусульмани, однак найбільше місто, Єрусалим, був переважно єврейським[14]. В 1924 — 1929 (Четверта алія) в Палестину приїхали 82 тис. євреїв, в основному в результаті сплеску антисемітизма в Польщі і Угорщині. Згодом, однак, приблизно 23 тис. емігрантів цієї хвилі покинули країну.

Підйом нацистської ідеології в 1930-х роках в Німеччині привів до П'ятої Алії, яка була напливом чверті мільйона євреїв, що рятувалися від нацизму. Цей наплив закінчився Арабським повстанням 1936-1939 років та виданням Великобританією «Білої книги» 1939 року, яка фактично зводила нанівець імміграцію євреїв до Палестини. Країни світу відмовлялися приймати євреїв, що рятувалися від Катастрофи, що разом із забороною Великобританії на переселення до Палестини фактично означало смерть для мільйонів. Для обходу заборони на імміграцію в Палестину була створена підпільна організація «Моссадле-Алія Бет», яка допомагала євреям нелегально дістатися до Палестини і врятуватися від Катастрофи[15].

По закінченні Другої світової війни єврейське населення Палестини становило 33 % порівняно з 11 % в 1922 році [16][17].

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Ізраїлю

До незалежності[ред.ред. код]

Мапа Ізраїлю

Одним із центральних завдань сіонізму було створення єврейської держави. Таку державу сіоністи вирішили створити на території Палестини. З 80-их років 19 століття сюди почали переселятись євреї з країн Східної Європи. Після утворення 1897 року Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) сіоністи стали створювати трести, які фінансували переселення євреїв до Палестини.

Теодор Герцль, провісник створення єврейської держави, 1901 року

В роки Першої Світової війни Близький Схід став ареною військових дій між Туреччиною та державами Антанти. Для успіху у війні проти Туречинни Антанта шукала підтримки у арабів. У 1915-1916 рр. Верховний комісар в Єгипті та правитель Мекки шериф Хусейн домовились про повстання арабів проти турків і визнання майбутньої об'єднаної арабської держави з боку Великої Британії. Але у травні 1916 року Британія уклала секретний договір із Францією про післявоєнний розподіл азійської частини Османської імперії (договір Сайкс-Піко), за яким Палестина залишалась в руках Британії.

2 листопада 1917 року міністр закордонних справ Британії Бальфур виступив із декларацією, за якою його уряд дозволяв створення в Палестині національного осередку для євреїв. Спираючись на цей документ, ВСО стала обстоювати свої територіальні претензії. Так, у лютому 1919 року на Паризькій мирній конференції сіоністська делегація вимагала створення єврейського осередку, який охоплював би, крім Палестини, ще й південний Ліван, Голанські висоти, всю долину річки Йордан та частину Синайського півострова.

25 квітня 1920 року на конференції в Сан-Ремо Верховна рада Антанти надала Великій Британії мандат на управління Палестиною. В преамбулу тексту мандата була включена декларація Бальфура.

З початку 1930-х років, зі зростанням сіоністської колонізації, почав активізуватись арабський антиколоніальний рух. У жовтні 1930 року британський уряд випустив офіційну заяву — «Білу книгу», у якій декларував, що чисельність їшува має підлягати контролю та що євреї не повинні претендувати на управління Палестиною. Сіоністи негативно поставились до «Білої книги» і вимагали більшої самостійності для єврейського населення.

Після Другої світової війни сіоністи, вимагаючи більшої самостійності, перейшли до терористичної діяльності. Завершення колоніального правління Британії вже було очевидним, тому у лютому 1947 року Британія передала палестинське питання до ООН. 29 листопада Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 181 про припинення британського мандату і розподіл Палестини на дві держави. 14 травня 1948 року ВСО та лідери єврейської спільноти Палестини проголосили створення Держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї.

Незалежність[ред.ред. код]

14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держави Ізраїль, а вже наступного дня почалась Перша арабо-ізраїльська війна 1948-49 років, результатом якої стали 6,7 тис. км² території Палестинської арабської держави на користь Ізраїлю. 1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року — північ Синайського півострова, 1955 року провела кілька військових рейдів проти Сирії. За підтримки Франції та Великої Британії 1956-57 року Ізраїль захопив Синайський півострів до Суецького каналу та Сектор Газа. В 1965-66 вторглись до Західного берега ріки Йордан. В результаті шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег ріки Йордан, сирійські Голанські висоти та знову єгипетський Синайський півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулась війна на виснаження, 1970 року Ізраїль напав на Єгипет.

В 1973-74 роках відбулась Друга арабо-ізраїльська війна. 1978 року ізраїльська армія вторглась до південного Лівану. У серпні 1980 року об'єднаний Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю, але світова спільнота не визнала це, всі посольства досі знаходяться в Тель-Авіві. В 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша ліванська війна), війська з якого були виведені 2000 року. Під час Війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль піддався нападові з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною відбулися 1992 року і вже 1993 року Ізраїль визнав Палестинську автономію і вивів війська з деяких окупованих територій. 1994 року був підписаний мирний договір із Йорданією. 2006 відбулась Друга ліванська війна.

Географія[ред.ред. код]

Докладніше: Географія Ізраїлю

Кордони[ред.ред. код]

Докладніше: Кордони Ізраїлю

Ізраїль розташований на Близькому Сході та межує на півночі з Ліваном, на сході з Сирією і Йорданією, на півдні з Єгиптом, на сході та південному заході — з палестинськими територіями. Із заходу береги країни омивають води Середземного моря (протяжність берегової лінії — 188 км); на сході частина кордону проходить по Мертвому морі (56 км); на крайньому півдні Ізраїль має вихід до Акабської затоки Червоного моря (10 км).

Більшість країн визнає кордонами Зелену лінію, встановлену при підписанні припинення вогню після війни 1948–1949 років[18], що обмежує територію загальною площею 20 770 км², з яких біля 2% зайняті водою[1]. Проте під фактичним контролем Ізраїлю знаходяться і деякі інші території, що не визнаються його сусідами, найбільшими з яких є Голанські висоти (1 176 км²) та територія Східного Єрусалима (70 км²). Загалом, територія, що контролюється країною, становить приблизно 22 072 км²[19], а разом із Палестинськими територіями територія Ізраїлю становить 27 799 км²[20] (для порівняння, площа Київської області становить 28 131 км²).

Рельєф[ред.ред. код]

Північна частина території країни, яка носить назву плато Галілея, являє собою підвищенну рівнину (нагір'я) висотою в середньому 600–700 м. Гори мають складчасто-брилову будову, однак у рельєфі складчастість не дуже виражена. Найбільший вплив на формування рельєфу здійснили пізні гелогічні процеси, насамперед розломи та брили. Круті схили масивів у багатьох районах прорізані вузькими та глибокими долинами. На північному сході країни лежить північна частина долини річки Йордан.

Центральна частина країни — вузька низинна прибережна смуга (рівнина Шарон), яка простяглась уздовж Середземного моря. Берегова смуга слабко порізана, природних гаваней мало, єдина затока — Хайфа — розташована в північній частині узбережжя.

Майже половину території країни займають посушливі зони та напівпустельне плато Негев. На півночі Неґев переходить в гірські масиви. Зі сходу вони опускаються до велетенського грабену Ель-Гор, найбільш глибока частина якого зайнята Мертвим морем (максимальна глибина — 356 м) та знаходиться на 392 м нижче рівня Середземного моря. На південь від Мертвого моря до Червоного простягається долина Арава.

Геологічна будова[ред.ред. код]

Територія країни складена переважно породами мезозоя, третинної та четвертинної систем. Найбільш широко поширені верхньокрейдяні відклади, представлені вапняками, мергелями та доломітами. Вони мають потужність до 750 м. В крейдяних вапняках отримали широкого розвитку карстові процеси. Третинні відклади (вапняки та піщаники) поширені в прибережній частині і на плато Галілея. В ізраїльській частині долини Йордана зустрічаються потужні алювіальні утворення.

Корисні копалини[ред.ред. код]

Серед неметалевих корисних копалин найбільше значення мають природний газ, калійні солі, натрій, бром (Мертве море), гіпс, будівельний камінь (Негев), кварцові піски. У верхньокрейдяних відкладах зустрічаються поклади асфальтів та фосфоритів. Наявні родовища залізних (Рамім) та мідних руд (Тімна), нафти (Хелєц), газу (морські газові родовища Тамар та Даліт). В районі Хули видобувається торф, також на крайньому півдні країни — коштовне каміння. В пустелі Негев є запаси хромової та марганцевої руд, горючих сланців та слюди.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Ізраїлю субтропічний середземноморського типу, із сухим спекотним літом та м'якою дощовою зимою. Влітку переважає тропічне повітря, взимку воно чергується з повітряними масами помірних широт. Рельєф значно обумовлює різноманіття кліматичних умов в різних районах країни.

Пересічна річна кількість опадів різко спадає із заходу на схід та з півночі на південь: від 1 000 мм у Верхній Галілеї до 30 мм в районі Ейлата та від 500 мм в центральних районах до 50 мм на узбережжі Мертвого моря. Найбільша кількість дощових днів припадає на січень-лютий. В ці місяці відносна вологість становить у середньому 72%, тоді як у червні — 47%. Грози бувають рідко, в середньому 7 днів на рік.

Пересічна річна температура на узбережжі Середземного моря 20 °C, в гірських районах знижується до 15-16 °C. Найбільш спекотний клімат має південна частина країни, де середньорічна температура перевищує 22 °C, а пересічна температура найспекотнішого місяця 30 °C. Взимку бувають від'ємні температури; абсолютний мінімум температури сягає −4 °C на висоті 750 м.

В центральних районах країни, на висоті приблизно 750–800 м, при середньорічній температурі 17 °C, пересічні місячні показники коливаються від 9 °C у січні до 24 °C у серпні. Тут понад 300 днів на рік утримується температура понад 15 °C, а 160 днів — понад 25 °C.

Переважаючи вітри мають північний та західний напрямки: влітку північні та північно-західні, взимку — північно-східні. Навесні та на початку літа з півдня та південного сходу дме спекотний та сухий вітер хамсин, який сильно підвищує темературу та сухість повітря та негативно впливає на рослинність. В Негеві бувають пилові бурі (в середньому приблизно 12 днів за рік).

Гідрографія[ред.ред. код]

Долина річки Йордан. Галілея

Ресурси прісної води в країні оцінюються в 1 800 млн м³ за рік, з яких 1 100 млн м³ дають малі річки та джерела, 320 млн. — ізраїльська частина Йордана, 200 млн. — водотоки басейну річки Яркон. Прісну воду отримують також шляхом опріснення морської води та очистки стічних вод. Основним резервуаром системи водопостачання країни слугує Тиверіадське озеро (Кінерет) — приблизно 4 млрд м³, від якого йде водогін протяжністю 142 км до міста Рош-га-Аїн, де він з'єднується з водогоном Яркон-Негев (109 км). Нечисленні річки західної частини країни належать до басейну Середземного моря, більшість з них пересихають в спекотні пори року. Східна частина — безстічна.

Ґрунти[ред.ред. код]

В західній частині країни, яка отримує достатню кількість опадів (узбережжя та схили гір), переважають коричневі ґрунти сухих субтропічних лісів та чагарників. В центральних та східних районах поширені гірські сіро-коричневі ґрунти, на півдні — ґрунти субтропічних пустель. Деякі гірські ділянки не мають ґрунтового покриву. В прибережній смузі вміст гумусу у верхньому горизонті (до 10 см) сягає 2,4%, а на глибині 1 м — до 0,75%.

Флора[ред.ред. код]

Тамариск. Пустеля Негев

Флора Ізраїлю різноманітна — нараховує більш як 2 000 видів, 115 з яких ендемічні. Рослинність більшої частини країни належить до середземноморської лісової підобласті голарктичної області. Власне середземноморський елемент становлять вічнозелені дерева та чагарники: лавр, платан, маслина, алеппська сосна, чорна сосна, рускус, дуб, інжир, самшит, папороті, асфоделові, ладанникові. Зустрічаються східноазійські види: волоський горіх, виноград. Поширені терпентинове фісташкове дерево, ялівець звичайний, суничник, сирійський клен. У горах зростають також таборський дуб та платан.

У центральній та східній частині країни переважають колючі чагарники: маквіс, гарріга, фрігана. Дерева представлені головним чином соснами, вічнозеленими дубами, кипарисами. В районі Мертвого моря (там, де ґрунтові води залягають високо і немає засоленості) зустрічаються представники тропічної флори: африканські види акацій та ін. На крайньому півдні (на береговій рівнині, в південній частині грабена та на височинах) поширені солончаки з рідким покривом із чагарників та напівчагарників, а також з ефемерами, які розвиваються тільки після дощу. Для цього району характерні солянкові, сведа, лебедові, саксаул, полин, гармала та ін.

Важливу роль відіграють такі культурні рослини як: зернові культури (пшениці, ячмінь), цитрусові, персикові та гранатові дерева, маслини, в південних районах — фінікові пальми.

Фауна[ред.ред. код]

Верблюди

Територія Ізраїлю входить до складу середземноморської підобласті палеарктичної фауністичної області. Із хижих ссавців характерні смугаста гієна, каракал, шакал. Поширені копитні, гризуни. Із птахів часто зустрічаються дрофи, жайворонки, рябчики, білоголовий сип, яструбиний орел, великий підорлик, бородань, чорний гриф, шуліка, канюк, декілька видів соколів, стерв'ятник, малий яструб, сичі і сови: сипуха, пугач, неясить; водяться лелеки, чаплі, пелікани, одуди, сойки, мартини, ворони, кам'яні куріпки та інші. По всій території зустрічаються плазуни — ящірки, змії (удав, різні види гадюк та ін.). Із домашніх тварин найважливіше значення мають коні, віслюк, дрібна рогата худоба, в низці районів — верблюди. В травні 2008 року національним птахом Ізраїлю був обраний одуд — понад 35% населення проголосовали за нього[21].

Стан навколишнього середовища[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Населення Ізраїлю становить 6 990 700 осіб (2005; 3 902 400 осіб в 1983), у тому числі 1 050 000 осіб — палестинських арабів. Цікавим є факт посмертного надання громадянства Ізраїлю 6 млн євреїв, що загинули під час Голокосту[Джерело?].

Мови[ред.ред. код]

Офіційними мовами в країні є єврейська (іврит) та арабська. Поширені серед населення також російська, англійська, їдиш та інші європейські й азійські мови.

Основні показники[ред.ред. код]

  • Вікова структура населення (2007, оцінка)[22]: 0-14 років — 26,1% (чоловіки 858 246 осіб, жінки 818 690 осіб); 15-64 років — 64,2% (чоловіки 2 076 649, жінки 2 046 343); 65 років та старіші — 9,8% (чоловіки 269 483, жінки 357 268)
  • Середній вік населення (2007, оцінка) — 29,9 років, з них чоловіки — 29,1, жінки — 30,8
  • Тривалість життя (2007, оцінка) — 79,59 років, з них чоловіки — 77,44, жінки — 81,85
  • Загальний (брутто) коефіцієнт відтворення (2007, оцінка): 2,38 народжених дітей на 1 жінку
  • Здоров'я населення (2007, оцінка): носіїв ВІЛ, у тому числі і хворих на СНІД, — 0,1%
  • Писемність (2004, оцінка) — 97,1%, з них чоловіки — 98,5%, жінки — 95,9%

Етнічний склад[ред.ред. код]

На 2004 рік в країні проживало:

Віросповідання[ред.ред. код]

На 2004 рік найпоширенішими представниками релігій були:

Густота населення[ред.ред. код]

Пересічна густота населення становить 326 людей на км² (2003). Максимальна концентрація жителів характерна для прибережної рівнини, де проживають 3/4 єврейських та майже 2/3 арабських громадян Ізраїлю. В Тель-Авівському окрузі густота населення сягає понад 6 000 осіб/км², в районі Хайфи — 1 500 осіб/км². Відносно густо заселені Єрусалимський (800 осіб/км²), Центральний (700) та Північний (200) округи. У Південному окрузі, який займає понад 2/3 території країни, проживає 13% ізраїльських громадян, а густота населення сягає 40 осіб/км².

Міське та сільське населення[ред.ред. код]

За прийнятою в Ізраїлі 1983 року класифікацією, якщо населений пункт нараховує понад 2 тис. осіб, він вважається містом, в іншому випадку — селом. За такою класифікацією міщани становлять 90% населення країни (в Єрусалимському окрузі — 95%, Північному — 78%, Хайфському — 94%, Центральному 90%, Тель-Авівському — 99,9%, Південному — 80%), а селяни — 10%.

Найбільші міста[ред.ред. код]

Найбільші агломерації: Тель-Авів — 2 752 000 мешканців, Хайфа — 865 000 мешканців. В таблиці нижче наведені міста з населенням понад 40 тис. мешканців станом на 2005 рік.

1 Єрусалим 701 000 13 Ашкелон 110 000 25 Кір'ят-Ґат 49 000
2 Тель-Авів 365 000 14 Реховот 103 000 26 Ґіватаїм 47 000
3 Хайфа 274 000 15 Герцлія 83 000 27 Акко 46 000
4 Рішон-ле-Ціон 226 000 16 Кфар-Сава 81 000 28 Нацрат-Ілліт 46 000
5 Ашдод 207 000 17 Хадера 78 000 29 Карміель 45 000
6 Беер-Шева 191 000 18 Раанана 73 000 30 Ейлат 45 000
7 Петах-Тіква 179 000 19 Лод 70 000 31 Модіїн 44 000
8 Нетанья 170 000 20 Бейт-Шемеш 66 000 32 Ход-ха-Шарон 42 000
9 Холон 166 000 21 Назарет 64 000 33 Умм-ель-Фахм 41 000
10 Бней-Брак 141 000 22 Рамла 64 000 34 Кір'ят-Моцкін 41 000
11 Бат-Ям 132 000 23 Нагарія 51 000 35 Тверія 41 000
12 Рамат-Ґан 126 000 24 Кір'ят-Ата 50 000 36 Афула 40 000

Українська діаспора[ред.ред. код]

Вихідців з України (як етнічних євреїв, що народилися в Україні і згодом емігрували в Ізраїль, так і етнічних українців — мешканців Ізраїлю) — за приблизними підрахунками 300–400 тис. осіб.[23]

Державно-політичний устрій[ред.ред. код]

Ідеологія[ред.ред. код]

Міжнародний сіонізм являє собою форму єврейського націоналізму, яка панує в Державі Ізраїль та єврейських спільнотах низки розвинених країн. Політичний сіонізм — це напрямок, який безпосередньо пов'язаний з ідеєю утворення єврейської держави. Він виник в кінці XIX ст. Для цього періоду було характерне посилення національного тиску, з одного боку, а з іншого — поява численних ідеологічних течій. Сіонізм відображає уявлення того часу про шляхи вирішення проблем, які стоять перед єврейськими спільнотами в країнах їх проживання.

Звинувачення Ізраїлю в апартеїді[ред.ред. код]

За звинуваченнями декількох правозахисних організацій, в Ізраїлі широко запроваджена система апартеїду. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International зокрема констатує:

«У Ізраїлі більшість законів безумовно є дискримінаційними. Вони сягають до моменту утворення держави Ізраїль 1948 року, яке мало жорстоку пам'ять перенесеного євреями в Європі факту расистського геноциду під час Другої світової війни, і тому Ізраїль був заснований на понятті Єврейської держави для євреїв»[24].

Правова система[ред.ред. код]

Ізраїль не має конституції і на території Ізраїлю діють британські закони[Джерело?] і юридичне право, а також закони, прийняті Кнесетом (парламент Ізраїлю). 2003 року конституційна комісія Кнесету почала підготовку конституції. Станом на 2011 ця робота ще не була завершена.

Система влади[ред.ред. код]

Будівля кнесету

У Ізраїлі замість єдиної конституції діє зведення основних законів. Починаючи з 1958 року було прийнято 14 таких актів, 11 з яких залишаються в силі. Серед них закон про кнесет (1958), про уряд (2001), про армію (1976), про столицю Ізраїлю Єрусалим (1980), про свободу і гідність людини (1992).

Парламент

Держава Ізраїль — парламентська республіка. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент — кнесет (з івриту — «збори»), який складається з 120 депутатів. Вибори до кнесету загальні, прямі при таємному голосуванні. Виборці голосують не тільки за списки, які висунули політичні партії, але й за блоки партій, які можуть виступати за єдиним списком. Характерно те, що число списків в ході виборів до кнесету, як правило, перевищує число постійно діючих політичних партій. Місця в парламенті розподіляються пропорційно числу голосів, поданих за кожен список, але не менше 1% всіх голосів. Кнесет вибирається на 4 роки. При необхідності можуть бути призначені дострокові вибори. Засідає кнесет не менше 8 місяців за рік, збираючись на 2 сесії щорічно. Засідання, як правило, відкриті, протоколи видаються тільки на івриті. Процедура роботи в парламенті визначається спеціальними законами.

Кабінет президента
Президент

Глава держави — президент — вибирається кнесетом на 7 років. Президент не може бути переобраним на другий термін (до 2000 року президент міг бути обраним на два п'ятирічних терміна). Він має чисто представницькі функції, на кшталт функцій конституційного монарха. З 2007 року президентом Ізраїлю є Шимон Перес.

Уряд
Зірка Давида

Уряд Ізраїлю представлений кабінетом міністрів. Він є центральним виконавчим органом в системі державної влади, а його глава — прем'єр-міністр — фактично головною посадовою особою країни, яка визначає внутрішню та зовнішню політику. Формально уряд відповідальний перед кнесетом. Уряд приступає до виконання своїх обов'язків після того, як його глава викладе в кнесеті програму діяльності уряду і оголосить про його склад, а парламент зі свого боку висловить уряду вотум довіри. Прем'єр-міністром Ізраїлю є Біньямін Нетаньягу.

Округи Ізраїлю: (1) Північний, (2) Хайфський, (3) Центральний, (4) Тель-Авівський, (5) Єрусалимський, (6) Південний

Державна символіка[ред.ред. код]

Гербом Ізраїлю є культовий семисвічник — менора.

Державний прапор Ізраїлю, рішенням державної ради від 26 жовтня 1948 року, є полотно з білого поля, на якому зображені сині смуги зверху та знизу та синя шестикутна зірка («Зірка Давида») посередені.

Гімн Ізраїлю — «Гатіква» («Надія»). Текст поета Нафталі-Герца Імбера, автор музики невідомий. Слова були опубліковані 1887 року, з 1897 року «Хатіква» стала сіоністським гімном, а після утворення держави Ізраїль — державним гімном.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Територія Ізраїлю поділяється на 6 округів (махоз), 15 підокругів (нафа) та на 50 природних регіонів.

Округ Площа, км² Населення, осіб (2005) Столиця
Єрусалимський (Єрушала́їм)  652 851 400 Єрусалим
Тель-Авівський (Тель-Авів) 171 1 190 000 Тель-Авів
Південний (Даро́м) 14 231 1 002 400 Беер-Шева
Північний (Цафо́н) 3 324 1 185 400 Назарет
Центральний (Мерка́з) 1 276 1 649 800 Рамле
Хайфський (Хейфа́) 863 858 000 Хайфа

Збройні сили[ред.ред. код]

Ізраїль є однією з найбільш мілітаризованих держав світу, що пояснюється його геополітичним становищем. Армія оборони Ізраїля (ЦАГАЛ) комплектується на основі загального військового призову (до війська мобілізуються усі чоловіки та жінки, що досягли 18-ти річного віку та визнані придатними до несення служби). Армія налічує 176 500 активних військовослужбовців[25] та 445 000 резервістів[25]. Армія оборони Ізраїлю складається з Сухопутних військ, Військово-повітряних та Військово-морських сил.

Економіка[ред.ред. код]

Докладніше: Економіка Ізраїлю

Ізраїль вважається однією з найрозвиненіших країн південно-західної Азії. Країна займає перше місце в рейтингу Всесвітнього банку «Легкість ведення бізнесу»[26] та в рейтингу Всесвітнього економічного форуму «Світова конкурентоздатність». В рейтингу «Кращі країни для ведення бізнесу» журналу Forbes Ізраїль займає 16 місце у світі[27]. Ізраїль займає 2 місце у світі після США за кількістю новоутворених компаній та має найбільше представництв у списку компаній NASDAQ за межами Північної Америки.[28]

Промислові вироби: високотехнологічні продукти, деревина і папір, фосфати, їжа, напої, тютюн.

Рослинництво: цитрусові, овочі, бавовна.

Тваринництво (2004): 400 тисяч голів худоби; 40 мільйонів курей; кози — 64 тисячі; свині — 195 тисяч; вівці — 390 тисяч.

Рибальство (2003): 24,831 метричних тон.

Електрика (2003): 44,2 млрд кВтГ.

Зайнятість (1996): 2,6% — сільське і лісове господарство, 20,2% — промисловість, 7,5% — будівництво, 12,8% — торгівля, 6,2% — транспорт і зв'язок, 13,1% — фінанси і бізнес, 6,4% — особисті послуги, 31,2% — суспільні послуги.

Експорт: цитрусові й інші фрукти, авокадо, добрива, алмази, пластмаса, нафтохімікати, текстиль, електроніка (військова, медична, наукова, промислова), електронно-оптичні, прецизійні інструменти, літаки і ракети.

Фінанси[ред.ред. код]

Націонаньний дохід (2004) — 129 млрд дол.; на душу населення — 20 800 дол.; зростання — +3,9%.

Імпорт (2004) — 36,8 млрд дол. Партнери: США-15%, Бельгія-10,1%, Німеччина-7,5%, Швейцарія-6,5%, Велика Британія-6,1%.

Експорт (2004) — 34,4 млрд дол. Партнери: США-36,8%, Бельгія-7,5%, Гонконґ-4,9%.

Туризм — 2 039 млн дол.

Бюджет (2004) — 52,2 млрд дол.

Державні резерви — 17,5 млрд дол.

2004 року ціни впали на 0,4%.

Освіта і наука[ред.ред. код]

Освіта[ред.ред. код]

Докладніше: Освіта в Ізраїлі
Медичний факультет університету Техніон, Хайфа

Ізраїль має одну з найтриваліших у світі систему освіти, разом з Японією поділяючи за цим показником друге після Південної Кореї місце в Азії[29]. Також, згідно з даними ЮНЕСКО, Ізраїль має найвищий рівень письменності в Південно-Західній Азії[30].

Згідно із законом про освіту, ухваленим 1953 року, школи в Ізраїлі поділяються на кілька типів: державні (світські), арабські, державно-релігійні та незалежні, багато з незалежних шкіл є «невизнаними» міністерством освіти. Державні світські школи є найбільшою групою шкіл і відвідуються більшістю єврейських і неарабських учнів в Ізраїлі. Більшість арабів відправляють своїх дітей в школи, де основною мовою навчання є арабська, що надалі заважає дітям здобути хорошу освіту і роботу через слабке володіння гебрейською мовою[31]. Незалежні школи є найрізноманітнішою групою. Тоді як у «визнаних» незалежних школах, як і у решті категорій, 75% предметів входять до обов'язкового списку, невизнані самостійно вибирати програму навчання. Серед них, зокрема, ультраортодоксальні та християнські школи.

Освіта в Ізраїлі обов'язково для дітей від 5 до 18 років[32][33]. Шкільна освіта розділена на три ступені: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), вища школа (10-12 класи). Протягом навчання у вищій школі учні поступово здають іспити, за результатами яких вони отримують атестат зрілості (геб. теудат баґрут), необхідний для поступлення до вищих навчальних закладів, що також вимагається багатьма працедавцями. Знання основних предметів — математики, Тори, гебрейської мови, ізраїльської і світової літератури, англійської мови й історії є обов'язковим для отримання атестату[34]. В арабських, християнських і друзських школах екзамен зі знання Тори замінюється екзаменом з ісламу, християнства або релігії друзів[35]. Ті, хто не бажає здавати або нездатний пройти ці іспити, отримають диплом про закінчення школи іншого типу. 2003 року дещо більше половини ізраїльських школярів отримала атестат зрілості[36].

Переважна більшість вищих навчальних закладів спонсоруються державою, що значно зменшує вартість освіти[34][37]. Всього в Ізраїлі вісім університетів:

Решта суто ізраїльських вищих навчальних закладів називається коледжами, серед яких як регіональні, тобто філії університетів, так й незалежні. Суттєву частку вищої освіти таких здійснюють понад 30 філій іноземних вищих навчальних закладів.

Ізраїль займає одне з перших місць у світі за числом жителів, що мають вищу освітою (20% населення)[38][39]. Позитивно на цей показник впливає не тільки ізраїльська освіта, але й приток іммігрантів з колишнього СРСР, 40% яких мали диплом про закінчення вищого навчального закладу[38].

Наука і технології[ред.ред. код]

Початок ізраїльській науці поклали строби перетворити практично дику та неосвоєну територію на сучасну країну. Зараз, проте, освіті ізраїльська наука стала дуже різноманітною та вкриває численні області науки. Число людей, задіяних у наукових дослідженнях та технологічних розробках, так само як і відсоток витрат щодо ВВП, є одними з найвищих у світі. Багато наукових досліджень також ведеться у співпраці з іншими країнами[40].

Понад 80% всіх наукових робіт, що приводять до публікацій, проводиться в університетах, університети є основними центрами фундаментальної науки у країні, що проводиться на найвищому світовому рівні. Так, чотири громадянина Ізраїлю стали лауреатами Нобелевской премії у наукових дисциплинах[41] і він займає перше місце у світі по числу наукових публікацій на душу населення[42][43]. Але фундаментальна наука не є єдиним напрямком діяльності університетів, на що вказує велике число патентів, отриманих ними, їх зв'язки з промисловістю та успішна робота багатьох дослідницьких центрів, заснованих поруч з університетами[40].

Найбільшою галуззю промисловості країни, що використовує передові технології, є військова промисловість. В Ізраїлі виробляються найрізноманітніші продукти військового призначення, від амуніції, ручної зброї, такої як автомат Uzi, артилерії і ймовірно накращого у світі танку Меркава до найсучасніших електронних військових систем, таких як систем протиракетної оборони Arrow, безпілотні літальні апарати, авіоніка та цілі літаки. Великою частиною ізраїльського військового комплексу є електроника, що не обмежується військовими застосуваннями, але розвинута й в цивільному секторі.

Ізраїль також відомий високим технічним рівнем сільського господарства, системами комп'ютерного контролю та автоматизації сільськогосподарських процесів. Володіючи мізерними водними ресурсами, Ізраїль має в своєму розпорядженні розвинені водозберігаючі технології, включаючи краплинне зрошування, винайдене в Ізраїлі.[44].

Ізраїль також є одним з лідерів у використанні сонячної енергії на душу населення[45], розробивши деякі з найсучасніших техлологій сонячної енергетики[46], а ізраїльські компанії працюють над енергетичними проектами по всьому світу[47][48]. Хоча Ізраїль поки що лише планує будівництво великих сонячних електростанцій, понад 90% домохозяйств використовують сонячну енергію для обогріву води[49][50]. Згідно з даними Міністерства національної інфраструктури, щороку країна зберігає біля 2 млн барелів нафти завдяки використанню сонячної енергії[51], чому, зокрема, допомогає жаркий та сонячний клімат країни та наявність вільних пустельних ділянок[46][47][48].

Більш того, Ізраїль є однією з восьми країн, здатних самостійно виробляти і запускати супутники. Вже 1988 року Ізраїль запустив свій перший супутник серії Офек (івр. אופק‎) «Офек-1» з космодрому Пальмахім. Бюджет ізраїльської космічної програми становить усього 1 млн доларів США, без урахування фондів інвестованих в проект «Венус» (близько 7 мільйонів доларів) з приблизно 70 мільйонів, що виділяються щорічно для ізраїльської військової програми.

Ізраїль також вважається однією з країн, що мають ядерну зброю, арсенал якої оцінюється у понад 150 одиниць[52], а для її доставки існує повноцінна ядерна тріада[53]. Тим не менш уряд країни ніколи не визнавав наявності ядерної зброї, а деталі про неї стали відомі лише через десятиріччя після початку робіт, завдяки кільком випадкам витоку інформації, найвідоміший з яких трапився завдяки співробітнику Центру ядерних досліджень Негев (у місті Дімона) Мордехаю Вануну. Хоча Ізраїль ще не має атомних електростанцій, зараз планується будівництво АЕС в Негеві, що може бути завершене до 2015 року[54].

Культура[ред.ред. код]

Визначні пам'ятки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Ізраїльська література — це переважно поезія й проза на івриті як частина ренесансу івриту як розмовної мови із середини XIX століття. Невелика частина книг виходить на інших мовах, таких як арабська, англійська і російська. За законом два екземпляра всіх друкованих видань в Ізраїлі повинні направлятися в Єврейську національну й університетську бібліотеку Ієрусалимського Єврейського Університету. 2001 року цей закон був змінений і включив також копії аудио- і відеозаписів, і ін. недрукованих видань.[55] 2006 року 85% з 8000 книг, спрямованих у бібліотеку були на івриті.[56] Тиждень гебрейської Книги проводиться щорічно в червні й включає книжкові ярмарки, публічні читання й виступи ізраїльських письменників по всій країні. Протягом цього тижня вручається й головна ізраїльська літературна нагорода Премія Сапир.

1966 року ізраїльський письменник Ш.-Й. Агнон розділив Нобелівську премію з літератури з німецькою письменницею єврейського походження Неллі Закс.[57]

Музика і театр[ред.ред. код]

Див. також: Музика Ізраїлю

Ізраїльська музична культура складалася на основі національних музичних культур палестинських євреїв та арабів, а також музичних традицій, принесених євреями, що переселилися до Ізраїлю з різних країн. Ряд сучасних музичних установ (в тому числі філармонія та оперний театр) були закладені за часів британського мандату на управління Палестиною, інші з'явились вже за часів незалежності.

ЗМІ[ред.ред. код]

Музеї[ред.ред. код]

Найвідомішим музеєм та одним з найважливіших культурних установ країни є Музей Ізраїлю у Єрусалимі[58]. Музей присвячений мистецтву та археології та є місцем зберігання Свитків Мертвого моря[59] і величезної колекції предметів юдейської історії та європейського мистецтва[58]. Також дуже відомий музей Холокосту Яд Вашем в Єрусалимі — найбільший у світі архів інформації, присвяченої цій сторінці світової історії[60].

Серед інших музеїв, багато присвячено археології та стародівній історії, перш за все через розташування Палестини на перехресті багатьох культур. Серед музеїв цієї категорії Рокфелерівський музей, Музей біблейських земель та Башта Давида в Єрусалимі, Ерец-Ісраель в Тель-Авіві, Музей спадщини вавілонських євреїв в Ор-Єгуді, частина Хайфського музею і Музей Хечта в Хайфі та багато дрібніших музеїв по всій країні[61]. Кілька історичних музеїв присвячені вже пізнішій історії єврейського народу та країни Ізраїль. Серед них Музей Діаспори на кампусі Тель-Авівського університету — інтерактивний музей, присвячений історії єврейських спільнот всього світу[62], та Музей Незалежності.

Музеї мистецтва у країні також численні та представляють різноманітні культурні традиції країни та світу. Крім загальних колекцій Тель-Авівського музею мистецтв і вже згаданих Музею Ізраїлю та Хайфського музею тут є музеї єврейського, ісламського, руського, далекосхідного і японського мистецтва. Крім основних музеїв у великих містах, кілька відомих музеїв знаходяться у невеликих поселеннях, так музей Мішкан-Ле-Оманут в кибуці Ейн-Харод-Меухад вважається найбільшою картинною галереєю на півночі країни[63].

Мова[ред.ред. код]

Державні мови — іврит, арабська.

Релігія[ред.ред. код]

Релігійний склад населення: юдеї (80,1%), мусульмани-суніти (14,6%), християни (2,1%), друзи та інші (1,8%).

Свята[ред.ред. код]

Вихідний день в Ізраїлі — субота. П'ятниця — день скорочений.

Рош ха-шана — символізує настання єврейського нового року, біблійне свято.

Йом кіпур — день спокутування гріхів

Суккот — свято врожаю.

Шміні-ацерет — Сімхат-тора.

Ханука — в пам'ять про перемогу над грецькою армією і перемогу єврейського духу над ідолопоклонниками — еллінами.

Ту бі-шват — день дерев.

Песах — свято звільнення з єгипетського рабства.

День Катастрофи і героїзму — в пам'ять про шість мільйонів євреїв, які загинули під час Другої світової війни.

День пам'яті полеглих воїнів — в пам'ять про всіх євреїв, які віддали своє життя за утворення і незалежність держави Ізраїль.

Лаг ба-омер — в пам'ять про повстання Бар-Кохбі проти Риму.

День Єрусалима — свято, присвячене столиці Ізраїлю.

Тиша бе-ав — день руйнування Першого і Другого Храмів

День незалежності Ізраїлю — Державне свято. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію з закликом до утворення єврейської держави в Єрец Ісраель. У 5-ий день місяця Іяра 5708 р. (14 травня 1948 р.) Національна Рада на чолі з Давидом Бен Гуріоном проголосила утворення єврейської держави в Єрец Ісраель, що отримав назву Держава Ізраїль.

Наступного року, після того як новонароджена держава героїчно відбила напад п'яти арабських держав, Кнесет (парламент Ізраїлю) ухвалив закон про національне свято в 5-ий день місяця Іяра, яке отримало назву Йом га-Ацмаут — День Незалежності.

У перші роки після утворення держави свято відзначалося безпосередніми проявами радості, піснями і танцями на вулицях. Армія була гордістю нації, тому вражаючі військові паради були кульмінацією свята. З плином років військові паради проводитися перестали. Здавалося недоречним влаштовувати пишні офіційні урочистості, оскільки ентузіазм перших років дещо ослаб.

Дехто вважає за краще відзначати Йом га-Ацмаут вечорами в колі друзів, влаштовуючи прогулянки і пікніки, відвідуючи нові підприємства, громадські заклади і військові бази — наочні свідчення розвитку країни.

Існують і публічні церемонії, які стали традиційними: церемонія запалення факелів на горі Герцля, що знаменує офіційний початок Йом га-Ацмаут; нагородження національними преміями Ізраїлю; Міжнародна молодіжна вікторина з Танаху (покликана підкреслити особливий зв'язок долі держави з Танахом, а народу Ізраїлю — з його традицією і славним минулим).

Спорт[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б «Israel». The World Factbook. Central Intelligence Agency. 2007-06-19. 
  2. «Main Indicators». Central Bureau of Statistics. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  3. «Israel». International Monetary Fund. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  4. «Israel». Country Report (англійською). Freedom House. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  5. «Демократичний фронт за мир та рівні права (ХАДАШ)». Ізраїль. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  6. Wenham, Gordon J. (1994), Word Biblical Commentary, vol. 2 (Genesis 16-50), ст. 296-97 ISBN 0-8499-0201-0
  7. Barton & Bowden 2004, ст. 126. «The Merneptah Stele… is arguably the oldest evidence outside the Bible for the existence of Israel as early as the 13th century»
  8. «Popular Opinion» (англійською). The Palestine Post. с. 1. 
  9. «On the Move» (англійською). Time. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  10. «Balfour Declaration 1917». The Avalon Project at Yale Law School (en). Yale University. 2 листопада 1917. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-07. 
  11. Scharfstein 1996, p. 269. «During the First and Second Aliyot, there were many Arab attacks against Jewish settlements... In 1920, Hashomer was disbanded and Haganah ("The Defense") was established.»
  12. «League of Nations: The Mandate for Palestine, July 24, 1922». Modern History Sourcebook (en). Fordham University. 24 липня 1922. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-05. 
  13. Liebreich 2005, p. 34
  14. (англ.)JVW Shaw . A Survey of Palestine. Vol 1: Prepared in December 1945 and January 1946 for the Information of the Anglo - American Committee of Inquiry. Reprinted 1991 by The Institute for Palestine Studies, Washington, DCP 148
  15. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок aliyot не вказаний текст
  16. «The Population of Palestine Prior to 1948» (en). MidEastWeb. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-05. 
  17. populationpalestine.html «Population Statistics» (en). Israeli-Palestinian ProCon.org. Процитовано 7 липня 2008. 
  18. «Дорожная карта» продвижения к постоянному урегулированию палестино-израильского конфликта в соответствии с принципом сосуществования двух государств на основе оценки выполнения сторонами своих обязательств
  19. «Area of Districts, Sub-Districts, Natural Regions and Lakes». Statistical Abstract of Israel (англійською). Israel Central Bureau of Statistics. 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-06. 
  20. «Israel (Geography)». Country Studies (англійською). The Library of Congress. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-01. 
  21. «Израиль выбрал национальным символом удода - птицу, почитаемую в арабском Египте». NEWSru. 29 мая 2008 года. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-02. 
  22. CIA. The World Factbook
  23. «Громадянство — категорія політична»: Бесіда з послом України Ігорем Тімофеєвим — Еврейская Газета, 29 лютого 2008
  24. Боротьба проти апартеїду
  25. а б англ. {{{1}}}"The Institute for National Security Studies", chapter Israel, 2012 8 May 2012.
  26. «Economy Rankings - Middle East & North Africa». The World Bank Group. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 06-09-2007. 
  27. «Best Countries for Business». Forbes. 28 июня 2007 года. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-04. 
  28. «NASDAQ Appoints Asaf Homossany as New Director for Israel». NASDAQ. 6 февраля 2005 года. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 04-08-2007. 
  29. «Comparing Education Statistics Across the World». Global Education Digest 2004 (англійською). UNESCO Institute for Statistics. 2004. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-04. 
  30. «Human Development Indicators». Human Development Report 2005 (англійською). United Nations. 2 липня 2007. Процитовано 2007-08-04. 
  31. Franklin Parker. (10 октября 1984). «ED250227 — Israeli Schools: Religious and Secular Problems» (англійською). Education Resources Information Center. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-06. 
  32. Or Kashti, Shahar Ilan. (19 липня 2007). «Knesset raises school dropout age to 18» (англійською). Haaretz. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-05. 
  33. «Summary of the Principal Laws Related to Education» (англійською). МЗС Ізраїлю. 26 січня 2003. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-04. 
  34. а б «Education» (англійською). Ministry of Immigrant Absorption. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-05. 
  35. «The Israeli Matriculation Certificate» (англійською). United States-Israel Educational Foundation via the University of Szeged University Library. январь 1996 року. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-05. 
  36. «Pupils in Grade XII, matriculation examinees and entitled to а certificate» (англійською). Israel Central Bureau of Statistics. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-07-02. 
  37. «Higher Education in Israel» (англійською). Embassy of Israel in Washington, DC. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2007-09-10. 
  38. а б «Top Ten Reasons to Invest in Israel». Israeli Consulate, New York City. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2007-08-01. 
  39. «Israel: IT Workforce». Information Technology Landscape in Nations Around the World. American University. Процитовано 2007-08-14. 
  40. а б Science and Technology Israel Ministry of Foreign Affairs
  41. «Israeli professor shares Nobel Prize in Economics for 2005» (англійською). МЗС Ізраїлю. 5 жовтня 2005. Архів оригіналу за 2012-08-09. Процитовано 2007-08-04. 
  42. Michael Heylin. (27 листопада 2006). «Globalization Of Science Rolls On». Chemical & Engineering News (англійською) (American Chemical Society). с. 26—31. Процитовано 21 серпня 2007. 
  43. Evelyn Gordon. (24 серпня 2006). «Kicking the global oil habit» (англійською). The Jerusalem Post. Процитовано 4 серпня 2007. 
  44. Dov Sitton. (20 вересня 2003). «Development of Limited Water Resources — Historical and Technological Aspects» (англійською). Israeli Ministry of Foreign Affairs. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-11-07. 
  45. Gershon Grossman, Ofira Ayalon, Yifaat Baron, Debby Kaufman. «Solar energy for the production of heat» (англійською). Samuel Neaman Institute. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-11-07. 
  46. а б Israel Pushes Solar Energy Technology, Linda Gradstein, National Public Radio, October 22, 2007.
  47. а б At the Zenith of Solar Energy, Neal Sandler,BusinessWeek, March 26, 2008.
  48. а б Looking to the sun, Tom Parry, Canadian Broadcasting Corporation, August 15, 2007.
  49. Del Chiaro, Bernadette; Telleen-Lawton, Timothy. «Solar Water Heating (How California Can Reduce Its Dependence on Natural Gas)» (PDF). Environment California Research and Policy Center. Процитовано 2007-09-29. 
  50. Bright ideas, Ehud Zion Waldoks, Jerusalem Post, October 1, 2008.
  51. Israeli Section of the International Solar Energy Society[недійсне посилання], edited by Gershon Grossman, Faculty of Mechanical Energy, Technion, Haifa; Final draft.
  52. «Israel «has 150 nuclear weapons»». BBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-06-30. 
  53. Александр Шульман. Ядерный меч Израиля
  54. «Биньямин Бен-Элиэзер: «Проект АЭС будет вскоре представлен»». NEWSru-Израиль. 4 августа 2007 года. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-06-30. 
  55. «Depositing Books to The Jewish National & University Library» (англійською). Jewish National and University Library. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-21. 
  56. «Israeli Book Statistics for 2006» (англійською). Jewish National and University Library. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-12. 
  57. «The Nobel Prize in Literature 1966» (англійською). Nobel Foundation. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-12. 
  58. а б «About the Museum». The Israel Museum, Jerusalem. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-13. 
  59. «Minting in the Land of Israel» (англійською). The Israel Museum, Jerusalem. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-07. 
  60. «Национальный Меморіал Катастрофи (Шоа) і Героїзму». Яд Вашем. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-07. 
  61. Israel Museums Guide Discover Israel
  62. «Museum Information» (англійською). Beth Hatefutsoth. Процитовано 2008-07-07. 
  63. «Мишкан Леоманут, Ейн Харод». Il Museum's. TravelNet. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-07-07. 

Посилання[ред.ред. код]