Куба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Республіка Куба
República de Cuba

Прапор Куби Герб Куби
Прапор Герб
Девіз: 'Patria o Muerte ó Socialismo o Muerte'
(ісп. «Батьківщина або смерть — соціалізм або смерть»)
Гімн: La Bayamesa
Розташування Куби
Столиця
(та найбільше місто)
Гавана
23°08′ пн. ш. 82°23′ сх. д. / 23.133° пн. ш. 82.383° сх. д. / 23.133; 82.383
Офіційні мови іспанська мова
Державний устрій Соціалістична Республіка
 - Президент Рауль Кастро
Незалежність  
 - від Іспанії 10 жовтня 1868 
 - Республіка 20 травня 1902 
Площа
 - Загалом 110 861 км² (105)
Населення
 - оцінка 2006 р. 11 382 820 (73)
 - перепис 2002 р. 11 177 743
 - Густота 102/км² (97)
ВВП (ПКС) 2005 р., оцінка
 - Повний 39,17 млрд. (н. д.)
 - На душу населення $3 500 (н. д.)
ІРЛП  (2003) 0.826 (висока) (50-та)
Валюта Кубинський песо (CUP)
Часовий пояс −5
Домен інтернету .cu
Телефонний код +53

Куба (ісп. Cuba МФА: [ˈkuβa] Ку́ва), офіційно Республіка Куба — держава у Вест-Індії, розташована на найбільшому однойменному острові Куба (ісп. Cuba) та прилеглих островах в Карибському морі.

Куба — країна з найбільшою кількістю населення в Карибському басейні і має специфічну культуру, яка виникла в результаті злиття багатьох народів і цивілізацій. Республіка Куба — одна з небагатьох соціалістичних країн світу. Вона має однопартійну систему, де влада зосереджена в руках комуністичної партії на чолі з Раулем Кастро.

Розташування[ред.ред. код]

Куба розташована в північній частині Карибського басейну на перехресті Карибського моря, Мексиканської затоки та Атлантичного океану. Куба лежить на півдні від американського півострова Флорида, на заході від Гаїті і на сході від Мексики.

Історія Куби[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Куби
Іспанські володіння в Карибському басейні.

Територія Куби була заселена тубільним індіанським населенням ще в IV тисячолітті до нашої ери. З колонізацією острова іспанцями у XVI сторіччі індіанське населення було повністю винищене і зараз залишилось дуже мало свідчень про їхню культуру та життя. Христофор Колумб відкрив острів 28 жовтня 1492 року і проголосив його володінням Іспанської Корони.

Колоніальний період[ред.ред. код]

Себастіян де Окампо був першим, хто склав карту острова в 1511 році. Пізніше того ж року було засноване перше іспанське поселення. м. Гавана у 1515 р. Острів залишався у володінні Іспанії і протягом 388 років і служив головним центром іспанської експансії у регіоні. У 1762 р. Великобританія захопила Гавану на короткий час, але повернула її у володіння Іспанії наступного року. Так як і в багатьох інших регіонах нового світу, кубинське суспільство складалося з іспанської еліти землевласників, селян-креолів та рабів, яких завезли на Кубу з Африки.

На відміну від інших іспанських володінь в Америці, які швидко проголосили незалежність на початку XIX сторіччя, Куба довго залишалася вірною Іспанії завдяки добре налагодженій торгівлі з Європою та побоюванню повстань чорношкірих рабів і експансії Сполучених Штатів. Втручання США у внутрішні справи острова почалося ще 1848 року, коли спроба захопити острів повстянцями з Флоріди була придушена іспанською адміністрацією. США також формально зверталися до Іспанії з пропозицією купити Кубу і приєднати її до США, однак Іспанія відмовлялася, оскільки Куба залишалася ключовим і останнім володінням Іспанії на американському континенті.

Незалежність[ред.ред. код]

Острів здобув незалежність після Іспано-американської війни 1898 року, коли Іспанія за Паризькою мирною угодою відмовилась від володінь на Кубі. Країна, проте, залишалася під протекцією США до травня 1902 року, коли була проголошена незалежність. Згідно з поправкою Платта Сполучені Штати мали контроль над економічною та зовнішньополітичною діяльністю республіки й утримували Ґуантанамо у своєму володінні. Ця поправка була скасована тільки 1934 року.

Протягом десятиліть країною керували вибрані президенти і диктатор Фульхенсіо Батиста, який захопив владу у країні внаслідок державного перевороту. Під його керівництвом у країні поширилась корупція та посилилися репресії проти опозиції. У 1959 році режим Батисти було повалено опозиційним рухом на чолі з Фіделем Кастро й Ернесто Че Гевара. Новий режим викликав невдоволення американської адміністрації і проти Куби було впроваджене економічне ембарго, яке триває донині.

Революційна Куба[ред.ред. код]

Американські машини, які збереглися від часу американського ембарго на Кубі.

У квітні 1961 року, за підтримки ЦРУ була організована спроба військового вторгнення емігрантської анти-кастровської опозиції на кубинську територію в Затоці Свиней. Після тріумфального розгрому емігрантських військ у затоці 16 квітня 1962 року Фідель Кастро проголосив кубинську революцію соціалістичною і посилив інтеграцію Куби в соціалістичний табір та зближення з Радянським Союзом. Тісна економічна й військова співпраця Куби та СРСР і розміщення радянських ядерних ракет на острові призвели до Карибської кризи 1962 року. Криза була розв'язана, коли СРСР погодився забрати ракети з острова.

З моменту погіршення стосунків із США та зближенням з СРСР понад мільйон кубинців емігрувало до Сполучених Штатів. Економічні втрати від ембарго США компенсувалися економічною допомогою СРСР. За цей період Кубі вдалося диверсифікувати свою економіку і почати виробництво та переробку інших продуктів крім цукру, який довгий час був основною галуззю економіки. Як член соціалістичного табору Куба брала участь у військових діях в Африці і Азії, де діяли загони кубинської армії. Куба також надавала підтримку революційним та повстанським рухам в Латинській Америці.

З розпадом Радянського Союзу і припиненням економічної допомоги погіршилася економічна ситуація й на Кубі. Економіку вдалося знову перепрофіліювати на індустрію туризму, яка зараз є чи не найголовнішим джерелом валютних надходжень у країну. Республіка Куба підтримує стосунки з іншими країнами світу крім США, де все ще діє ембарго. Погіршення стосунків з деякими європейськими країнами відбувалося під час хвиль репресій проти опозиційних сил у країні. Незважаючи на тимчасову хворобу та похилий вік, Фідель Кастро залишається на чолі країни й отримує моральну та економічну підтримку від братських режимів Уґо Чавеса в Венесуелі та Ево Моралеса в Болівії.

Державний устрій[ред.ред. код]

Згідно з конституцією країни 1976 р. та її новою редакцією 1992 р., Куба — «соціалістична держава». Найвищий орган влади — Національна асамблея народної влади (ісп. Asamblea Nacional de Poder Popular), яка обирає 609 депутатів загальним голосуванням на п'ятирічний термін. Асамблея обирає зі свого складу Державну раду, яка представляє її між сесіями, виконує її ухвали та здійснює інші функції. Рада несе відповідальність перед асамблеєю і звітує перед нею.

Голова Державної ради наділений надзвичайно широкими повноваженнями. Він очолює уряд і одночасно є верховним головнокомандувачем збройних сил, скликає засідання Державної ради і Ради міністрів, а також керує ними, видає закони, інші ухвали і нормативні акти, схвалені Державною радою, Радою міністрів або його виконкомом. Фідель Кастро — голова Державної ради з 1976 р., він безперервно очолює кубинський уряд з 1959 р. В його руках зосереджена влада держави, уряду, правлячої партії і збройних сил. У 2003 р. був переобраний головою Державної ради.

У разі відсутності, хвороби або смерті голови Державної ради, виконувати його обов'язки повинен перший заступник голови, яка є другою офіційною особою в державі. Цю посаду займає брат Фіделя Кастро — Рауль Кастро Рус. Він одночасно другий секретар ЦК КПК, перший заступник голови Ради міністрів і міністр оборони країни. 31 липня 2006 р. під час хвороби Фідель Кастро передав обов'язки голови Державної ради своєму братові Раулю. У квітні 2007 р. він проголосив про свій намір повернутися до керівництва державою.

Важливу роль на місцях відіграють «Комітети захисту революції», створені після 1960 р. Вони здійснюють постійне спостереження за становищем у громадах і збереженням порядку, організовують вакцинацію населення тощо.

Політичні партії[ред.ред. код]

Після 1959 р. політичниі партії, опозиційнї уряду Фіделя Кастро, були заборонені. Офіційно продовжувалася діяльність тільки трьох проурядових організацій — «Руху 26 липня», очолюваного самим Кастро, народно-соціалістичної партії і «Революційного директората 13 березня». У 1961 р. вони злилися в «Об'єднані революційні організації», перетворені в 19621963 рр. в Єдину партію соціалістичної революції Куби (ЕПСРК). Це було початком однопартійної системи на Кубі.

Комуністична партія Куби (КПК) — створена в жовтні 1965 р. на основі ЕПСРК, проте її перший з'їзд був проведений тільки 1975 р., другий — 1980 р. Ідеологія КПК ґрунтується на «ідеях Хосе Марті» і марксизму-ленінізму. Згідно з конституцією, компартія відіграє керівну роль у суспільстві і політичній системі. Під її контролем діють профспілки, молодіжні, жіночі та всі інші громадські організації.

У 1985 р. на Кубі був прийнятий закон про асоціації. Відповідно до нього Соціал-демократична партія Куби, Кубинська партія за права людини та інші зробили спробу зареєструватися, але всі вони отримали відмову. Опозиція на Кубі (правозахисна, соціал-демократична, пацифістська, ліберальна, анархістська) діє нелегально.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

До складу Куби входять 15 провінцій та один окремий муніціпалітет — о. Хувентуд. До революції 1959 року існувало шість історичних провінцій, які було пізніше поділено на 15 менших провінцій. Сучасний поділ нагадує поділ країни за часів іспанського володіння та війни за незалежність. Теперішні провінції поділені на подальші 169 муніципалітетів (ісп. municipios).

CubaSubdivisions.png
16 Ісла-де-ла-Хувентуд (Острів Молодості)
1 Пінар-дель-Ріо 9 Сьєго-де-Авіла
2,4 Гавана (провінція Гавана) 10 Камагуей
3 Місто Гавана (м. Гавана) 11 Лас-Тунас
5 Матанзас 12 Гранма
6 Сьєнфуегос (провінція Сьєнфуегос) 13 Ольгін
7 Вілья-Клара 14 Сантьяго-де-Куба
8 Санкті-Спірітус 15 Гуантанамо

Географія[ред.ред. код]

Див. також: Природа Куби, Геологія Куби, Гідрогеологія Куби, Сейсмічність Куби.

Велика частина Куби зайнята низинами та рівнинами, гірськими кряжами та піднесеннями. Гірські кряжі нижчі на заході та дещо вищі на сході, розташовані вздовж узбережжя. На заході, на півострові Гуанаакабібес, уздовж берега тягнеться вапняковий кряж із сильно еродованою поверхнею та своєрідним карстовим рельєфом. На захід від Гавани тягнеться вузький гребінь Сьерра-де-лос-органос заввишки від 150 до 750 м.

У центральній частині острова є високі гори Сьерра-де-Тринідад, із верхівкою Сан-Хуан, що сягає 1156 м. Найбільша гірська система Куби розкинулася на сході — долина Ґуантанамо розділяє її на північну частину (масиви Сьерра-дель-крісталь, Сьерра-де-ніпе, Кучильяс-де-тоа та Сьерра-де-пуріяль, що сягають до 1230 м) і південну, утворену хребтом Сьерра-Маестра, де є найвища точка Куби — пік Туркіно (1974 м).

Окрім гірських хребтів і піднесень ландшафт Куби рясніє карстовими формами й долинами. В одній із таких долин — Юмурі на півночі острова створено заповідник. Визначними пам'ятками долини є тропічні ландшафти й печери, система Бельямар відома своїми кристалічними утвореннями. Річка Юмурі протікає через депресію пласким дном, діаметром близько 8 км і крутими схилами заввишки близько 150 м.

Річки Куби не мають великого господарського значення. Найдовша річка — Кауто в гірській області південного сходу країни, задовжки приблизно 240 км, судноплавна для невеликих судів у нижній течії становить близько 120 км. Ґрунти Куби переважно (близько 80%) розвинені на продуктах вивітрення вапняків. Ці ґрунти відрізняються великою родючістю і є сприятливі для вирощування тропічних культур, передусім важливого для економіки країни цукрового очерету.

Флора[ред.ред. код]

Докладніше: Флора Куби

Завдяки м'якому клімату й родючим ґрунтам на Кубі є понад 3000 видів тропічних рослин і квітів. У деяких вологіших гірських районах трапляються ліси з червоного дерева, гуаякового, кампешевого дерева та цедрели. Із цінних порід понад усе поширена королівська пальма.

Кактуси Куби[ред.ред. код]

Докладніше: Кактуси Куби

По всьому острову можна побачити різноманітні види з родини Кактусових. У тропічних лісах виростають кактуси з роду Селеніцереус (Selenicereus), на схилах туфових гір та на оголеннях нагір'я Баракоа трапляються різні види Мелокактусів (Melocactus), на вузьких берегових терасах Сьэри-Маестро — різні види Опунцій (Opuntia), майже на всій території Куби можна побачити кактуси з родів Лептоцереус (Leptocereus) та Харізія (Harrisia), Хілоцереус (Hylocereus cubensis).

Фауна[ред.ред. код]

Докладніше: Фауна Куби

На Кубі мешкає приблизно 200 видів птахів і безліч різноманітних комах. Тут живуть гризуни чіпкохвості хутії (рід Capromys) і кубинський щелезуб (Solenodon cubanus). На острові також є декілька видів кажанів, а на узбережжі та в річках мешкає американський ламантин (Trichechus manatus). Олені були завезені на острови як дичина для мисливців. З рептилій водяться алігатори, ігуани й інші ящірки, а також декілька видів неотруйних змій. В озерах карстових печер мешкають сліпі риби та креветки.

Заповідники[ред.ред. код]

На Кубі нараховується понад 300 заповідників, які обіймають приблизно 22% території країни. ЮНЕСКО оголосила шість районів Куби біосферними заповідниками: півострів Гуанакабібес, Сьєрра-дель-Росаріо, національні парки Сьєнага-де-Сапата на заході, Ель-Кагуанес в центральній частині й парки Баконао та Кучильяс-дель-Тоа на сході острова.

Клімат[ред.ред. код]

Куба має тропічний клімат. Він відрізняється особливим температурним режимом, на який впливають теплі навколишні течії. Північно-східні пасати, що несуть вологу, досягають більшості території острова, за винятком глибоких долин у горах і деяких ділянок південно-східного узбережжя. Влітку температури дещо помірніші, взимку клімат як правило теплий і комфортний. На піднесеннях і на схилах північної частини країни температури нижче. У Гавані середня річна температура становить 25° С, температура найхолоднішого місяця (січня) — 22° С, найтеплішого (липня) — 28° С. Найвища температура на острові — 38° С. Часами на північно-східні райони Куби впливають з півночі холодні повітряні маси, які знижують температуру майже до 0° С. На всій території острова, за винятком крайнього південного сходу, випадає багато дощів (близько 1100 мм в рік), в основному влітку і восени. Взимку погода сонячна та суха.

Економіка[ред.ред. код]

Мануель Рівера-Ортіс: Урожай тютюну, Valle de Viñales, Куба (2002)
Докладніше: Економіка Куби

Куба — соціалістична держава. Її економіка майже повністю націоналізована і уряд запровадив і підтримує планову економіку.

Куба — аграрно-індустріальна країна. Основні галузі промисловості: цукрова, нафтова, харчова, тютюнова, текстильна, хімічна, паперова, деревообробна, нікелева, цементна, сільськогосподарське машинобудування. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський. Осн. мор. порти: Гавана, Сантьяго-де-Куба, Марієль, Сьєнфуегос, Нуевітас. Міжнародний аеропорт — в м. Гавана.

Див. також: Корисні копалини Куби, Історія освоєння мінеральних ресурсів Куби, Гірнича промисловість Куби.

Культура[ред.ред. код]

Див. також: Кубинська кухня

Культура Куби є яскравим прикладом взаємопроникнення іспанських та африканських культур.


Література[ред.ред. код]

Великий вплив на розвиток кубинської літератури справила боротьба за незалежність, що продовжувалася понад сто років. Започаткував романтизм в Іспанській Америці чудовий кубинський поет і прозаїк Хосе Марія де Ередія-і-Ередія (1803–1839). З інших кубинських письменників XIX ст. виділяються автори аболіціоністських романів Хертрудіс Гомес де Авельянеда (1814–1873) і Ансельмо Суарес-і-Ромеро (1818–1878), побутові письменники Сиріло Вільяверде (1812–1894) і Рамон Меса (1861–1911), поети-романтики мулати Пласидо (справжнє ім'я Габрієль де ла Консепсьйон Вальдес, 1809–1844) і Хуан Франсиско Мансано (1797–1854), найбільший представник поезії іспано-американського модернізму Хуліан дель Касаль (1863–1893). Центральне місце в кубинській літературі XIX ст. посідає національний герой Куби і пристрасний борець за незалежність Хосе Марті. Одним з найвидатніших філософів Куби був позитивіст Енріке Хосе Варона (1849–1933).

На початку XX ст. традиції реалістичної прози розвивали романіст Мігель де Карріон (1875–1929) і автори психологічних розповідей Альфонсо Ернандес Ката (1885–1940) і Хесус Кастельянос (1879–1912). У 1930 роках Куба стала осередком формування латиноамериканського «негризму». Видатним представником цієї течії був поет Ніколас Гильєн (1902–1989), чиї вірші звучні африканськими ритмами, пронизані пристрасним прагненням соціальної справедливості. Одним із зачинателів нового латиноамериканського роману був всесвітньо відомий письменник Алехо Карпентьєр (1904–1980). Інший відомий прозаїк і поет, Хосе Лесама Ліма (1910–1976), прославився як сміливий новатор форми.

Нова генерація сучасних кубинських письменників здобула популярність після революції. Це майстри розповіді Умберто Ареналь (нар. в 1926), Фелікс П'ється Родрігес (1909–1990), Онеліо Хорхе Кардосо (1914–1986), Верхиліо Піньєра (1912–1979), романісти Солер Пуїг (1916–1996), Синтіо Вітьєр (н. в 1921), Лісандро Отеро (н. в 1932), один із зачинателів латиноамериканської документально-художньої літератури «свідчення» Мігель Барнет (н. в 1940). Варто згадати Едмундо Десноес (н. в 1930), чимало творів якого присвячені краху старого світу і проблемам кубинської інтелігенції; за одним з його романів режисер Т. Гутьєррес Алеа поставив один з найчудовіших кубинських фільмів «Спогади про відсталість». Популярність мають також поети Елісео Дієго (1920–1994), Фаяр Хаміс (н. в 1930), Пабло Армандо Фернандес (н. в 1930) і Роберто Фернандес Ретамар (н. в 1930). До середини 1990-х років ряд молодших письменників здобув широку популярність як літературною майстерністю, так і вибором тем, які більшість післяреволюційних письменників воліла не порушувати. Серед найкращих з них — Сенель Пас і Абіліо Естевес.

Музика[ред.ред. код]

Багато специфічних особливостей кубинського мистецтва висвітлено і розтлумачено в працях антрополога і музикознавця Фернандо Ортіса (1881–1969), який досліджував роль африканської культурної спадщини в кубинській культурі і здобув міжнародну популярність. За Ортісом, «любовний союз між іспанською гітарою і африканським барабаном» породив найхарактерніші для Куби музичні форми, танець румбу і протяжну пісню-сон. Кубинська музика зберегла європейський мелос, сприйнявши своєрідні і багаті африканські ритми. Пісенні традиції іспанського фольклору простежуються в найпоширеніших музичних жанрах — таких, як романтичні пісні і балади (пунто), сільський танець сапатео (типу чечітки) і селянська пісня гуахіра.

Започаткували професійну кубинську композиторську школу Мануель Саумель Робредо (1817–1870) і Ігнасіо Сервантес Каванаг (1847–1905), який вперше використав у своїх кубинських танцях для фортепіано теми національного фольклору. Основоположниками кубинської опери стали Едуардо Санчес де Фуентес (1874–1944) і Хосе Маурі Естеве (1856–1937), який уперше звернувся до традицій афро-кубинського фольклору. Цю тенденцію розвинули в руслі сучасних музичних форм два найкращих кубинських композитора XX ст.: Амадео Рольдан (1900–1939) і Алехандро Гарсія Катурла (1906–1940). Велику популярність мають пісні і п'єси Ернесто Лекуони (1896–1963). Після революції національну музичну традицію розвивають композитори, що зазнали впливу західноєвропейського авангардизму: Карлос Фаріньяс (нар. в 1934), керівник національного симфонічного оркестру (засн. 1960) Мануель Дучесне Кусан (нар. в 1932), гітарист Лео Брауер (нар. в 1939), Хуан Бланко (нар. в 1920), прихильник електронної музики. «Товариство любителів музики» і «Ліцеум», які існували до революції і пропагували хорошу музику, були замінені після 1959 року численними будинками культури.

Народна кубинська музика залишається основою багатьох сучасних танцювальних ритмів у всьому світі. Крім співаків і музичних груп, що були популярними в 1930-х, 1940-х і 1950-х роках (таких як Бенні Мор і тріо «Матаморес»), світову популярність у 1990-х роках здобули такі співаки, як Пабло Міланес, Сільвіо Родрігес, Омара Портуондо і Єлена Бурке, джазові піаністи Чучо Вальдес і Гонсало Рубалькаба, а також ансамблі Еліо Плаксі, Ісаака Дельгадо, Пачо Алонсо, Адальберто Альвареса, ансамбль «Лос Бан-бан» тощо.

Кіно і театр[ред.ред. код]

Під егідою Кубинського інституту кіномистецтва і кінопромисловості, заснованого 1959 р., процвітає національна кінематографія. Найпопулярнішими є режисери Хуліо Гарсія Еспіноса (нар. в 1926), Умберто Солас (нар. в 1942) і Томас Гутьєррес Алеа (1928–1996). Фільми Лусія (1968) Соласа, «Спогади про відсталість» (1968) і «Суниці і шоколад» (1993) Гутьєрреса Алеа отримали багато міжнародних премій. Починаючи з 1979 р., в Гавані щорічно проходить міжнародний кінофестиваль — найбільший кінофорум у Латинській Америці і третій за значенням у Західній півкулі. Хоча на стані кубинської кінематографії сильно позначилася фінансова криза, пов'язана з падінням світової соціалістичної системи, до кінця 1990-х років у ній намітилися ознаки відродження; за допомогою іноземних кінопродюсерів, найчастіше мексиканських або іспанських, знімаються нові фільми. У грудні 1998 р. в Гавані відбувся 20-й традиційний кінофестиваль, і головний приз на ньому здобув кубинський фільм режисера Фернандо Переса.

Після революції в країні зросла кількість театрів, у тому числі таких, що дають вистави на відкритих майданчиках. Першим таким театром був створений у кінці 1960-х років експериментальний театр «Ескамбрай», яким керує Серхіо Коррієрі, що прославився виконанням головної ролі у фільмі Гутьєрреса Алеа «Спогади про відсталість». Сюжети п'єс, які ставляться в цьому театрі, запозичені з життя і відображають інтереси простих людей провінції Ескамбрай, а професійна діяльність трупи тісно пов'язана із соціологічною і політичною діяльністю. Загалом у країні діє понад 50 драматичних колективів. Велику популярність має Національний балет Куби, створений у 1948 році прославленою балериною Алісією Алонсо, а також «Балет Камагуея», фундатором якого був Фернандо Алонсо. Є також чудовий фольклорний танцювальний колектив.

Образотворче мистецтво[ред.ред. код]

Формування національної школи живопису відноситься до першої половини XIX ст., коли була заснована (1817) Академія Сан-Алехандро (нині — Національна школа витончених мистецтв Сан-Алехандро). Тенденція до відображення національної дійсності яскраво виявляється на рубежі XIX–XX ст. у творчості живописців Армандо Менокаля (1863–1942), який зобразив сцени визвольної війни, і жанристів Леопольдо Романьяча (1862–1951) і Рамона Лоя (нар. в 1894). На кубинських художників XX ст. помітно вплинуло сучасне французьке мистецтво. До їх числа відносяться абстракціоністи Амелія Пелаес (1897–1968) і Маріано Родрігес (нар. в 1912); своєрідні художники Кундо Бермудес і Рене Портокарреро (нар. в 1912), які використовують декоративні й архітектурні мотиви, Марсело Поголотті (н. в 1902), автор картин міської і пролетарської тематики; відомий Вільфредо Лам (нар. в 1902), для якого язичницький релігійний культ сантерії послужив основою власного фантастичного світу; нарешті, Маріо Карреньо, автор фресок, що зображають життя чорношкірих селян Куби. У 1950-х роках серед молодих художників набув великого поширення абстракціонізм, як форма протесту проти традиційного мистецтва. До цього напрямку належала відома «Група одинадцяти», що об'єднала найталановитіших представників молодого покоління, таких як Рауль Мартінес (нар. в 1927), Антонія Ейріс і Сервандо Кабрера Морене.

У період революції з'явилося нове покоління художників, багато з них здобули широку популярність, наприклад Хосе Бедія, Томас Санчес, Хуан Франсиско Ельсо Паділья, Мойсес Фіналі, Хосе Франко, Флавіо Гарсіандія, Мануель Мендіве, Сайда дель Ріо, Хулія Вальдес, Марта Марія Перес Браво. До них приєдналася низка ще молодших художників, які вже встигли заявити про себе у світі мистецтва: Абель Барросо, Таня Бругера, Карлос Естевес, Алісія Леаль, Ельса Мору, Сандра Рамос, подружжя Карпентер. У 1990-х роках з'явилася група талановитих художників-самоучок, у тому числі Роберто Гуді Матаморос, Ісабель де лас Мерседес і Хільберто де ла Нуес. Найбільшою самобутністю відрізняються роботи Гарсії Монтебраво, Луїса Родрігеса і Хуліана Еспіноси. Починаючи з 1984 р., коли Центр ім. Вільфредо Лама організував Перший Гаванський фестиваль мистецтв, кожні два роки в Гавані влаштовується міжнародна виставка образотворчого мистецтва («Б'єнналь»), що представляє мистецтво Латинської Америки і всього третього світу.

Музеї[ред.ред. код]

Найкращим музеєм Куби вважається Національний музей (заснований у 1913 р.), де представлена колекція витворів європейського мистецтва від античності до наших днів і кубинського живопису XVIII–XX століть. Варто згадати й інші музеї, наприклад, прекрасний музей кераміки, розташований у замку Кастильйо-дель-Реаль-Фуерса, Музей декоративного мистецтва (засн. в 1964), надзвичайно цікавий Наполеонівський музей (засн. у 1961), що представляє мистецтво, предмети побуту і зброю періоду 1789–1815 років; Музей мистецтва XVIII ст.; музей «Феліпе Поей» та Етнологічний музей.

У 1984 році ЮНЕСКО оголосило центр Старої Гавани «культурним надбанням людства». Була проведена реставрація багатьох старовинних будівель з метою відтворення їхнього первинного вигляду, причому цей процес продовжувався і в 1990-х роках. Чудовим зразком мистецтва реставраторів є реконструкція гаванської Старої площі (Пласа-В'єха).

Спорт[ред.ред. код]

Основними видами спорту на Кубі є бейсбол, бокс, волейбол і баскетбол. Популярні також плавання, спортивна риболовля і футбол. Уряд Кастро заохочує і щедро субсидує розвиток спорту. На Панамериканських іграх у Гавані (серпень 1991 р.) Куба посіла перше місце, завоювавши 140 золотих медалей. На Олімпійських іграх 1992 р. кубинці досягли значних успіхів у боксі і бейсболі й посіли четверте місце за загальною кількістю здобутих медалей. На Карибських і Центральноамериканських іграх, що проходили в Пуерто-Рико 1993 року, Куба завоювала 275 медалей, на 75 більше, ніж всі інші країни-учасниці разом узяті. Навіть у період економічної кризи в 1996 р. Куба зуміла вийти на п'яте місце за числом здобутих медалей на Олімпійських іграх в Атланті (США).

Населення[ред.ред. код]

Нині населення Куби становить 11,184 млн осіб. Офіційні джерела пропонують такі дані про склад населення: 65% — представники білої раси, 12% — афроамериканці, 22% — мулати. Однак інші джерела свідчать про те, що біле населення становить лише 40%, а решта людей, які проживають у країні, представлена, насамперед, афроамериканцями і мулатами (здебільшого), а також китайцями, євреями, арабами, індіанцями й іншими. Періодично зростання населення сповільнюється внаслідок еміграції.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]