Куба
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
Республіка Куба |
|||||
|
|||||
| Девіз: 'Patria o Muerte ó Socialismo o Muerte' (ісп. «Батьківщина або смерть — соціалізм або смерть») |
|||||
| Гімн: La Bayamesa | |||||
 |
|||||
| Столиця (та найбільше місто) |
Гавана 23°08′ пн. ш.; 82°23′ сх. д. |
||||
| Офіційні мови | іспанська мова | ||||
|---|---|---|---|---|---|
| Державний устрій | Соціалістична Республіка | ||||
| - Президент | Рауль Кастро | ||||
| Незалежність | |||||
| - від Іспанії | 10 жовтня 1868 | ||||
| - Республіка | 20 травня 1902 | ||||
| Площа | |||||
| - Загалом | 110 861 км² (105) | ||||
| Населення | |||||
| - оцінка 2006 р. | 11 382 820 (73) | ||||
| - перепис 2002 р. | 11 177 743 | ||||
| - Густота | 102/км² (97) | ||||
| ВВП (ПКС) | 2005 р., оцінка | ||||
| - Повний | 39,17 млрд. (н. д.) | ||||
| - На душу населення | $3 500 (н. д.) | ||||
| ІРЛП (2003) | 0.826 (висока) (50-та) | ||||
| Валюта | Кубинське песо (CUP) |
||||
| Часовий пояс | −5 (UTC) | ||||
| Домен Інтернет | .cu | ||||
| Телефонний код | +53 | ||||
Куба (ісп. Cuba [ˈkuβa] Ку́ва), офіційно Республіка Куба — держава у Вест-Індії на найбільшому одноіменному острові Куба (Cuba) в Карибському морі. Куба розташована в північній частині Карибського басейну на перехресті Карибського моря, Мексиканської затоки та Антлантичного океану. Куба знаходиться на південь від американського півострова Флоріда, на захід від Гаїті і на схід від Мексики. Куба — країна з найбільшою кількістю населення в Карибському басейні і має специфічну культуру, яка виникла в результаті злиття багатьох народів і цивілізацій. Республіка Куба — одна з небагатьох соціалістичних країн світу. Вона має однопартійну систему, де влада зосереджена в руках комуністичної партії на чолі з Фіделем Кастро.
Площа 111 тис. км2.
Населення бл. 11,184 млн чол. (2001).
Столиця — Гавана.
Офіц. мова — іспанська.
Грошова одиниця — кубинське песо.
Адміністративно-територіально Куба (з 1976) ділиться на 14 провінцій: Пінар-дель-Ріо, Гавана, Гавана місто, Матансас, Сьєнфуегос, Вілья-Клара, Санкті-Спірітус, Сьєго-де-Авіла, Камагуей, Лас-Тунас, Ольгін, Гранма, Сантьяго-де-Куба і Гуантанамо. Провінції діляться на муніципії. Особлива муніципія — о. Хувентуд, який підпорядковано безпосередньо центральному уряду.
Зміст |
[ред.] Історія Куби
Територія Куби була заселена тубільним індіанським населенням ще в 4 тисячолітті до нашої ери. З колонізацією острова іспанцями у 16 сторіччі індіанське населення було повністю винищене і зараз залишилось дуже мало свідчень про їхню культуру та життя. Христофор Колумб відкрив острів 28 жовтня 1492 року і проголосив його володінням Іспанської Корони.
[ред.] Колоніальний період
Себастіян де Окампо був першим, хто склав карту острова в 1511 році. Пізніше того ж року було засноване перше іспанське поселення. м. Гавана було засноване у 1515 р. Острів залишався у володінні Іспанії і протягом 388 років і служив ключовим центром іспанської експансії у регіоні. У 1762 р. Великобританія захопила Гавану на короткий час, але повернула її у володіння Іспанії наступного року. Так як і в багатьох інших регіонах нового світу, кубинське суспільство складалося з іспанської еліти землевласників, селян-креолів, та рабів, яких завезли на Кубу з Африки.
На відміну від інших іспанських володінь в Америці, які швидко проголосили незалежність на початку 19 сторіччя, Куба довго залишалася вірною Іспанії завдяки добре налагодженій торгівлі з Європою та побоювання повстань чорношкірих рабів і експансії Сполучених Штатів. Втручання США у внутрішнє життя острова почалося ще в 1848 році, коли спроба захопити острів повстянцями з Флоріди була придушена іспанською адміністрацією. США також формально зверталися до Іспанії з пропозицією купити Кубу і приєднати її до США, однак Іспанія відмовлялася, оскільки Куба залишалася ключовим і останнім володінням Іспанії на американському континенті.
[ред.] Незалежність
Острів здобув незалежність після Іспано-американської війни 1889 року, коли Іспанія за Паризьким мирним договором відмовилася від володінь на Кубі. Країна, проте, залишалася під протекцією США до травня 1902 року, коли була проголошена незалежність. Згідно поправки Платта Сполучені Штати мали контроль над економічною та зовнішньополітичною діяльністю республіки і утримували Ґуантанамо у свойому володінні. Ця поправка була скасована тільки у 1934 році.
Протягом десятиліть країною керували вибрані президенти і диктатор Фульхенсіо Батиста, який захопив владу в країні в результаті державного перевороту. Під його керівництвом в країні розквітла корупція і посилилися репресії проти опозиції. У 1959 році режим Батисти був повалений опозиційним рухом на чолі з Фіделем Кастро та Ернесто Че Гевара. Новий режим викликав невдоволення американської адміністрації і проти Куби було впроваджене економічне ембарго, яке триває по цей час.
[ред.] Революційна Куба
В квітні 1961 року, за підтримки ЦРУ була організована спроба військового вторгнення емігрантської анти-кастровської опозиції на кубінську територію в Затоці Свиней. Після триумфального розгрому емігрантських військ в затоці 16 квітня 1962 року Фідель Кастро проголосив кубінську революцію соціалістичною і посилив інтеграцію Куби в соціалістичний табір та зближення з Радянським Союзом. Тісні економічна і військова співпраця Куби і СРСР та розміщення радянських ядерних ракет на острові призвели до Карибської кризи 1962 року. Криза була розв'язана, коли СРСР погодився прибрати ракети з острова.
З моменту погіршення стосунків зі США та зближенням з СРСР більш як мільйон кубінців емігрувало до Сполучених Штатів. Економічні втрати від ембарго США компенсувалися економічною допомогою СРСР. За цей період Кубі вдалося диверсифікувати свою економіку і почати виробництво та переробку інших продуктів крім цукру, який довгий час був основною галуззю економіки. Як член соціалістичного табору Куба брала участь у військових діях в Африці і Азії, де діяли загони кубінської армії. Куба також надавала підтримку революційним та повстанським рухам в Латинській Америці.
З розпадом Радянського Союзу і припиненням економічної допомоги погіршилася економічна ситуація й на Кубі. Економіку вдалося знову перепрофіліювати на індустрію туризму, яка зараз є чи не найголовнішим джерелом валютних надходжень в країну. Республіка Куба підтримує стосунки з іншими країнами світу крім США, де все ще діє ембарго. Погіршення стосунків з деякими європейськими країнами відбувалося під час хвиль репресій проти опозиційних сил в країні. Незважаючи на тимчасову хворобу та похилий вік Фідель Кастро залишається на чолі країни і отримує моральну і економічну підтримку від братських режимів Уґо Чавеса в Венесуелі та Ево Моралеса в Болівії.
[ред.] Державний устрій
Згідно конституції країни 1976 р. і її новій редакції 1992 р., Куба — «соціалістична держава». Найвищий орган влади — Національна асамблея народної влади (ісп. Asamblea Nacional de Poder Popular), яка обирає 609 депутатів загальним голосуванням на п'ятирічний термін. Асамблея обирає зі свого складу Державну раду, яка представляє її між її сесіями, виконує її ухвали і здійснює інші функції. Рада несе відповідальність перед асамблеєю і звітує перед нею.
Голова Державної ради наділений надзвичайно широкими повноваженнями. Він очолює уряд і одночасно є верховним головнокомандуючим збройними силами, скликає засідання Державної ради і Ради міністрів і керує ними, видає закони, інші ухвали і нормативні акти, схвалені Державною радою, Радою міністрів або його виконкомом. Фідель Кастро — голова Державної ради з 1976 р., він безперервно очолює кубинський уряд з 1959 р. В його руках зосереджена влада держави, уряду, правлячої партії і збройних сил. У 2003 р. був переобраний головою Державної ради.
У разі відсутності, хвороби або смерті голови Державної ради, виконувати його обов'язки повинен перший заступник голови, яка є другою офіційною особою в державі. Цей пост займає брат Фіделя Кастро — Рауль Кастро Рус. Він одночасно другий секретар ЦК КПК, перший заступник голови Ради міністрів і міністр оборони країни. 31 липня 2006 р. Фідель Кастро передав обов'язки голови Державної ради своєму братові Раулю під час його хвороби. В квітні 2007 р. він проголосив про свій намір повернутися до керівництва державою.
Важливу роль на місцях відіграють «Комітети захисту революції», створені після 1960 р. Вони здійснюють постійне спостереження за становищем в громадах і збереженням порядку, організовують вакцинацію населення, тощо.
[ред.] Політичні партії
Після 1959 р. політичниі партії, опозиційнї уряду Фіделя Кастро, були заборонені. Офіційно продовжувалася діяльність тільки трьох проурядових організацій — «Руху 26 липня», очолюваного самим Кастро, народно-соціалістичної партії і «Революційного директората 13 березня». У 1961 р. вони злилися в «Об'єднані революційні організації», перетворені в 1962—1963 рр. в Єдину партію соціалістичної революції Куби (ЕПСРК). Це було початком однопартійної системи на Кубі.
Комуністична партія Куби (КПК) — створена в жовтні 1965 р. на основі ЕПСРК, проте її перший з'їзд був проведений тільки в 1975 р., другий — в 1980 р. Ідеологія КПК заснована на «ідеях Хосе Марті» і марксизму-ленінізму. Згідно конституції, компартія грає керівну роль в суспільстві і політичній системі. Під її контролем діють профспілки, молодіжні, жіночі і все інші громадські організації.
У 1985 р. на Кубі був прийнятий закон про асоціації. Відповідно до нього Соціал-демократична партія Куби, Кубинська партія за права людини та інші зробили спробу зареєструватися, але їм всім було відмовлено. Опозиція на Кубі (правозахисна, соціал-демократична, пацифістська, ліберальна, анархістська) діє нелегально.
[ред.] Територіальний поділ
В склад Куби входять 14 провінцій і один окремий муніціпалітет — о. Хувентуд. До революції 1959 року існувало шість історичних провінцій, які були пізніше поділені на 14 менших провінцій. Сучасний поділ нагадує поділ країни за часів іспанського володіння та війни за незалежність. Існуючі провінції розділені на подальші 169 муніципалітетів (ісп. municipios).
| 1 | Ісла-де-ла-Хувентуд (Острів Молодості) | ||
| 2 | Пінар-дель-Ріо | 9 | Сьєґо-де-Авіла |
| 3 | Гавана (провінція Гавана) | 10 | Камаґуей |
| 4 | Місто Гавана (м. Гавана) | 11 | Лас-Тунас |
| 5 | Матансас | 12 | Ґранма |
| 6 | Сьєнфуеґос (провінція Сьєнфуеґос) | 13 | Ольґін |
| 7 | Війя Клара | 14 | Сантьяго-де-Куба |
| 8 | Санкті-Спірітус | 15 | Ґуантанамо |
[ред.] Географія
Див. також: Природа Куби, Геологія Куби, Гідрогеологія Куби, Сейсмічність Куби.
Велика частина Куби зайнята низинами та рівнинами, гірськими кряжами і піднесеннями. Гірські кряжі нижчі на заході і дещо вищі на сході, розташовані уздовж узбережжя. На заході, на півострові Гуанаакабібес, уздовж берега тягнеться вапняковий кряж з сильно еродованою поверхнею та своєрідним карстовим рельєфом. На захід від Гавани протягується вузький гребінь Сьерра-де-лос-органос заввишки від 150 до 750 м.
У центральній частині острова знаходяться високі гори Сьерра-де-Тринідад, з верхівкою Сан-хуан, що сягає 1156 м. Найбільша гірська система Куби знаходиться на сході — долина Ґуантанамо ділить її на північну частину (масиви Сьерра-дель-крісталь, Сьерра-де-ніпе, Кучильяс-де-тоа і Сьерра-де-пуріяль що сягають до 1230 м) і південну, утворену хребтом Сьерра-маестра, де знаходиться найвища точка Куби — пік Туркіно (1974 м).
Крім гірських хребтів і піднесень ландшафт Куби рясніє карстовими формами і долинами. У одній з таких долин — Юмурі на півночі острова створений заповідник. Визначними пам'ятками долини є тропічні ландшафти і печери, система Бельямар, відому своїми кристалічними утвореннями. Річка Юмурі протікає через депресію плоским дном і діаметром близько 8 км. і крутими схилами висотою близько 150 м.
Річки Куби не мають великого господарського значення. Найдовша річка — Кауто в гірській області південного сходу країни, довжиною близько 240 км., судноплавна для невеликих судів в нижній течії довжиною близько 120 км. Ґрунти Куби переважно (близько 80 %) розвинені на продуктах вивітрення вапняків. Ці ґрунти відрізняються великою родючістю і сприятливі для вирощування тропічних культур, перш за все, важливого для економіки країни цукрового очерету.
[ред.] Флора і фауна
Завдяки м'якому клімату і родючим ґрунтам на Кубі є більш, як 3000 видів тропічних рослин і квітів. У деяких вологіших гірських районах зустрічаються ліси з червоного дерева, гуаякового, кампешевого дерева і цедрели. З цінних порід понад усе поширена королівська пальма.
На Кубі мешкає приблизно 200 видів птахів і безліч різноманітних комах. Тут зустрічаються гризуни ціпкохвості хутії (рід Capromys) і кубинський щелезуб (Solenodon cubanus). На острові також є декілька видів кажанів, а на узбережжі і в річках мешкає американський ламантін (Trichechus manatus). Олені були завезені на острови, як дичина для мисливців. З рептилій водяться алігатори, ігуани і інші ящірки, а також декілька видів неотруйних змій. У озерах карстових печер мешкають сліпі риби і креветки.
[ред.] Клімат
Куба має тропічний клімат. Він відрізняється особливим температурним режимом, на який впливають теплі навколишні течії. Північно-східні пасати, що несуть вологу, досягають більшості території острова, за винятком глибоких долин в горах і деяких ділянок південно-східного узбережжя. Влітку температури дещо помірніші, взимку клімат як правило теплий і комфортний. На піднесеннях і на схилах північної частини країни температури нижче. У Гавані середня річна температура складає 25° С, температура найхолоднішого місяця (січня) — 22° С, найтеплішого (липня) — 28° С. Найвища температура на острові — 38° С. Часами на північно-східні райони Куби впливають з півночі холодні повітряні маси, які знижують температуру майже до 0° С. На всій території острова, за винятком крайнього південного сходу, випадає багато дощів (близько 1100 мм в рік), в основному влітку і восени. Взимку погода сонячна і суха.
[ред.] Економіка
Куба — соціалістична держава. Її економіка майже повністю націоналізована і уряд запровадив і підтримує планову економіку.
Куба — аграрно-індустріальна країна. Основні галузі промисловості: цукрова, нафтова, харчова, тютюнова, текстильна, хімічна, паперова, деревообробна, нікелева, цементна, сільськогосподарське машинобудування. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський. Осн. мор. порти: Гавана, Сантьяго-де-Куба, Марієль, Сьєнфуегос, Нуевітас. Міжнародний аеропорт — в м. Гавана.
Див. також: Корисні копалини Куби, Історія освоєння мінеральних ресурсів Куби, Гірнича промисловість Куби.
[ред.] Культура
Культура Куби є яскравим прикладом взаємопроникнення іспанських і африканських культур.
[ред.] Література
Великий вплив на розвиток кубинської літератури справила боротьба за незалежність, що продовжувалася більше ста років. Започаткував романтизм в Іспанській Америці чудовий кубинський поет і прозаїк Хосе Марія де Ередія-і-Ередія (1803-1839). З інших кубинських письменників XIX ст. виділяються автори аболіціоністських романів Хертрудіс Гомес де Авельянеда (1814-1873) і Ансельмо Суарес-і-Ромеро (1818-1878), побутові письменники Сиріло Вільяверде (1812-1894) і Рамон Меса (1861-1911), поети-романтики мулати Пласидо (справжнє ім'я Габрієль де ла Консепсьйон Вальдес, 1809-1844) і Хуан Франсиско Мансано (1797-1854), найбільший представник поезії іспано-американського модернізму Хуліан дель Касаль (1863-1893). Центральне місце в кубинській літературі XIX ст. посідає національний герой Куби і пристрасний борець за незалежність Хосе Марті. Одним з найвидатніших філософів Куби був позитивіст Енріке Хосе Варона (1849-1933).
На початку XX ст. традиції реалістичної прози розвивали романіст Мігель де Карріон (1875-1929) і автори психологічних розповідей Альфонсо Ернандес Ката (1885-1940) і Хесус Кастельянос (1879-1912). У 1930 роках Куба стала осередком формування латиноамериканського «негризму». Видатним представником цієї течії був поет Ніколас Гильєн (1902-1989), вірші якого, звучні африканськими ритмами, пронизані пристрасним прагненням до соціальної справедливості. Одним із зачинателів нового латиноамериканського роману був всесвітньо відомий письменник Алехо Карпентьєр (1904-1980). Інший знаменитий прозаїк і поет, Хосе Лесама Ліма (1910-1976), прославився як сміливий новатор форми.
Нова генерація сучасних кубинських письменників здобула популярність після революції. Це майстри розповіді Умберто Ареналь (нар. в 1926), Фелікс П'ється Родрігес (1909-1990), Онеліо Хорхе Кардосо (1914-1986), Верхиліо Піньєра (1912-1979), романісти Солер Пуїг (1916-1996), Синтіо Вітьєр (н. в 1921), Лісандро Отеро (н. в 1932), один із зачинателів латиноамериканської документально-художньої літератури «свідчення» Мігель Барнет (н. в 1940). Варто згадати Едмундо Десноес (н. в 1930), багато творів якого присвячені краху старого світу і проблемам кубинської інтелігенції; за одним з його романів режисер Т. Гутьєррес Алеа поставив один з найпрекрасніших кубинських фільмів «Спогади про відсталість». Популярністю користуються також поети Елісео Дієго (1920-1994), Фаяр Хаміс (н. в 1930), Пабло Армандо Фернандес (н. в 1930) і Роберто Фернандес Ретамар (н. в 1930). До середини 1990-х років ряд молодших письменників здобув широку популярність як літературною майстерністю, так і вибором тем, які більшість післяреволюційних письменників вважала за краще не порушувати. Серед кращих з них — Сенель Пас і Абіліо Естевес.
[ред.] Музика
Багато специфічних особливостей кубинського мистецтва висвітлено і розтлумачено в працях антрополога і музикознавця Фернандо Ортіса (1881-1969), який досліджував роль африканської культурної спадщини в кубинській культурі і здобув міжнародну популярність. За Ортісом, "любовний союз між іспанською гітарою і африканським барабаном" породив найбільш характерні для Куби музичні форми, танець румбу і протяжну пісню-сон. Кубинська музика зберегла європейський мелос, сприйнявши своєрідні і багаті африканські ритми. Пісенні традиції іспанського фольклору простежуються в найбільш поширених музичних жанрах — таких, як романтичні пісні і балади (пунто), сільський танець сапатео (типу чечітки) і селянська пісня гуахіра.
Започаткували професійну кубинську композиторську школу Мануель Саумель Робредо (1817-1870) і Ігнасіо Сервантес Каванаг (1847-1905), який вперше використав у своїх Кубинських танцях для фортепіано теми національного фольклору. Основоположниками кубинської опери стали Едуардо Санчес де Фуентес (1874-1944) і Хосе Маурі Естеве (1856-1937), який уперше звернувся до традицій афро-кубинського фольклору. Цю тенденцію розвинули в руслі сучасних музичних форм два кращих кубинських композитора XX ст.: Амадео Рольдан (1900-1939) і Алехандро Гарсія Катурла (1906-1940). Великою популярністю користуються пісні і п'єси Ернесто Лекуони (1896-1963). Після революції національну музичну традицію розвивають композитори, що зазнали впливу західноєвропейського авангардизму: Карлос Фаріньяс (нар. в 1934), керівник національного симфонічного оркестру (засн. 1960) Мануель Дучесне Кусан (нар. в 1932), гітарист Лео Брауер (нар. в 1939), Хуан Бланко (нар. в 1920), прихильник електронної музики. «Товариство любителів музики» і «Ліцеум», які існували до революції і пропагували хорошу музику, були замінені після 1959 року численними будинками культури.
Народна кубинська музика залишається основою багатьох сучасних танцювальних ритмів у всьому світі. Крім співаків і музичних груп, що користувалися популярністю в 1930-х, 1940-х і 1950-х роках (таких як Бенні Мор і тріо "Матаморес"), світову популярність у 1990-х роках здобули такі співаки, як Пабло Міланес, Сільвіо Родрігес, Омара Портуондо і Єлена Бурке, джазові піаністи Чучо Вальдес і Гонсало Рубалькаба, а також ансамблі Еліо Плаксі, Ісаака Дельгадо, Пачо Алонсо, Адальберто Альвареса, ансамбль "Лос Бан-бан" тощо.
[ред.] Кіно і театр
Під егідою Кубинського інституту кіномистецтва і кінопромисловості, заснованого в 1959 р., процвітає національна кінематографія. Найбільшою популярністю користуються режисери Хуліо Гарсія Еспіноса (нар. в 1926), Умберто Солас (нар. в 1942) і Томас Гутьєррес Алеа (1928-1996). Фільми Лусія (1968) Соласа, «Спогади про відсталість» (1968) і «Суниці і шоколад» (1993) Гутьєрреса Алеа отримали багато міжнародних премій. Починаючи з 1979 р., в Гавані щорічно проходить міжнародний кінофестиваль — найбільший кінофорум у Латинській Америці і третій за значенням у Західній півкулі. Хоча на стані кубинської кінематографії сильно позначилася фінансова криза, пов'язана з падінням світової соціалістичної системи, до кінця 1990-х років у ній намітилися ознаки відродження; за допомогою іноземних кінопродюсерів, найчастіше мексиканських або іспанських, знімаються нові фільми. У грудні 1998 р. в Гавані відбувся 20-й традиційний кінофестиваль, і головний приз на ньому завоював кубинський фільм режисера Фернандо Переса.
Після революції в країні зросла кількість театрів, у тому числі таких, що дають вистави на відкритих майданчиках. Першим таким театром був створений у кінці 1960-х років експериментальний театр "Ескамбрай", яким керує Серхіо Коррієрі, що прославився виконанням головної ролі у фільмі Гутьєрреса Алеа Спогади про відсталість. Сюжети п'єс, які ставляться в цьому театрі, запозичені з життя і відображають інтереси простих людей провінції Ескамбрай, а професійна діяльність трупи тісно пов'язана з соціологічною і політичною роботою. Загалом в країні працює понад 50 драматичних колективів. Великою популярністю користуються Національний балет Куби, створений у 1948 році прославленою балериною Алісією Алонсо, а також "Балет Камагуея", фундатором якого був Фернандо Алонсо. Є також чудовий фольклорний танцювальний колектив.
[ред.] Образотворче мистецтво
Формування національної школи живопису відноситься до першої половини XIX ст., коли була заснована (1817) Академія Сан-Алехандро (нині - Національна школа витончених мистецтв Сан-Алехандро). Тенденція до відображення національної дійсності яскраво виявляється на рубежі XIX-XX ст. у творчості живописців Армандо Менокаля (1863-1942), який зобразив сцени визвольної війни, і жанристів Леопольдо Романьяча (1862-1951) і Рамона Лоя (нар. в 1894). На кубинських художників XX ст. помітно вплинуло сучасне французьке мистецтво. До їх числа відносяться абстракціоністи Амелія Пелаес (1897-1968) і Маріано Родрігес (нар. в 1912); своєрідні художники Кундо Бермудес і Рене Портокарреро (нар. в 1912), які використовують декоративні й архітектурні мотиви, Марсело Поголотті (н. в 1902), автор картин міської і пролетарської тематики; відомий Вільфредо Лам (нар. в 1902), для якого язичницький релігійний культ сантерії послужив основою власного фантастичного світу; нарешті, Маріо Карреньо, автор фресок, що зображають життя чорношкірих селян Куби. У 1950-х роках серед молодих художників набув великого поширення абстракціонізм, як форма протесту проти традиційного мистецтва. До цього напрямку належала відома "Група одинадцяти", що об'єднала найбільш талановитих представників молодого покоління, таких як Рауль Мартінес (нар. в 1927), Антонія Ейріс і Сервандо Кабрера Морене.
У період революції з'явилося нове покоління художників, багато з них здобули широку популярність, наприклад Хосе Бедія, Томас Санчес, Хуан Франсиско Ельсо Паділья, Мойсес Фіналі, Хосе Франко, Флавіо Гарсіандія, Мануель Мендіве, Сайда дель Ріо, Хулія Вальдес, Марта Марія Перес Браво. До них приєднався ряд ще молодших художників, які вже встигли заявити про себе в світі мистецтва: Абель Барросо, Таня Бругера, Карлос Естевес, Алісія Леаль, Ельса Мору, Сандра Рамос, подружжя Карпентер. У 1990-х роках з'явилася група талановитих художників-самоучок, у тому числі Роберто Гуді Матаморос, Ісабель де лас Мерседес і Хільберто де ла Нуес. Найбільшою самобутністю відрізняються роботи Гарсії Монтебраво, Луїса Родрігеса і Хуліана Еспіноси. Починаючи з 1984 р., коли Центр ім. Вільфредо Лама організував Перший Гаванський фестиваль мистецтв, кожні два роки в Гавані влаштовується міжнародна виставка образотворчого мистецтва ("Бьєнналь"), що представляє мистецтво Латинської Америки і всього третього світу. Музеї
Найкращим музеєм Куби вважається Національний музей (заснований у 1913 р.), де представлена колекція витворів європейського мистецтва від античності до наших днів і кубинського живопису XVIII-XX століть. Варто згадати й інші музеї, наприклад, прекрасний музей кераміки, розташований у замку Кастильйо-дель-Реаль-Фуерса, Музей декоративного мистецтва (засн. в 1964), надзвичайно цікавий Наполеонівський музей (засн. у 1961), що представляє мистецтво, предмети побуту і зброю періоду 1789-1815 років; Музей мистецтва XVIII ст.; музей "Феліпе Поей" і Етнологічний музей.
У 1984 році ЮНЕСКО оголосило центр Старої ГГавани «культурним надбанням людства». Була проведена реставрація багатьох старовинних будівель з метою відтворення їх первинного вигляду, причому цей процес продовжувався і в 1990-х роках. Прекрасним зразком мистецтва реставраторів є реконструкція Старої площі (Пласа-В'єха) Гавани.
[ред.] Спорт
Основними видами спорту на Кубі є бейсбол, бокс, волейбол і баскетбол. Популярні також плавання, спортивна рибна ловля і футбол. Уряд Кастро заохочує і щедро субсидує розвиток спорту. На Панамериканських іграх у Гавані (серпень 1991 р.) Куба посіла перше місце, завоювавши 140 золотих медалей. На Олімпійських іграх 1992 р. кубинці досягли значних успіхів у боксі і бейсболі і посіли четверте місце за загальною кількістю виграних медалей. На Карибських і Центральноамериканських іграх, що проходили в Пуерто-Ріко в 1993 р., Куба завоювала 275 медалей, на 75 більше, ніж всі інші країни-учасниці разом узяті. Навіть у період економічної кризи в 1996 р. Куба зуміла вийти на п'яте місце за числом завойованих медалей на Олімпійських іграх в Атланті (США).
[ред.] Див. також
[ред.] Посилання
- Укрінформ — Куба (укр.)
- Офіційна сторінка уряду Республіки Куба (англ.)
- Опис Куби
- Косинська Юлія, Крук Олег Зима на Острові Свободи. На Кубі революція стала брендом поруч із сигарами і ромом, на вулицях міст «вишивають» раритетні авто радянського виробництва, а економічні проблеми тільки зміцнюють патріотизм // «Україна Молода» № 023 за 7 лютого 2009 року
- Фотогалерея
