Московсько-шведська війна 1656—1658

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Російсько-шведська війна
Північна війна 1655—1660
Ruptuurisota.png
Карта інгерманландського театру воєнних дій
Дата: Липень 165621 червня 1661
Місце: Лівонія, Фінляндія
Результат: Статус-кво
Сторони
Coat of arms of Sweden (Lesser).svg
Herb Moskovia-1 (Alex K).svg
Командувачі
Магнус Габріель Делагарді
Густав Адольф Левенгаупт
Густав Евертссон Горн
Олексій Михайлович
Олексій Трубецькой
Матвій Шереметєв
Іван Хованський
Юрій Долгоруков
Петро Потьомкін
Військові сили
Фінляндія: 2 230 чоловік 1656
Швеція: 25 000 чоловік
Похід государя 1656:
20 000 Государева полку Олексія Михайловича
15 000 Великого полку князя Якова Черкаського
7 000 — 10 000 Новгородського полку князя Олексія Трубецького.[1]
Кампанії 1657-58 років:
Близько 10 000 новгородського полку[2]
Північна війна 1655—1660
Театри військових дійШведський потопМосковсько-шведська війна 1656—1658Померанський театр війни 1655—1660Дансько-шведська війна 1657—1658Дансько-шведська війна 1658—1660Норвезький театр війни 1655—1660

БитвиУйсцеДанцигСоботаЖарновКраківНовий ДвірВойничЯсна ГораГолонбВаркаКлецкоВаршава (1)Варшава (2)ДинабургКокенгаузенРигаПросткиФіліпувХойницеПерехід через БельтиКольдінгКопенгагенЕресуннНюборг

ДоговориКейданяй (1)Кейданяй (2)РиньськКенігсбергТишовцеМарієнбургЕльбінгЛабіауВільнаВідень (1)РаднойтВідень (2)Велява-БидгощТааструпРоскіллеГадячВалієсарГаагаОліваКопенгагенКардіс

Російсько-шведська війна 1656–1658 років велась Росією з метою недопущення польсько-шведської унії[1], повернення російських земель на узбережжі Фінської затоки, захоплених шведами у XVIXVII століттях, й отримання виходу до Балтійського моря. Воєнні дії велись на інгерманландському та лівонському напрямках.

Передумови[ред.ред. код]

За підсумками російсько-шведської війни 1610-17 років (Столбовський мир) Росія була змушена поступитись територією від Івангорода до Ладозького озера й, тим самим, цілковито втратила вихід до балтійського узбережжя. В результаті Тридцятирічної війни 1618–1648 Швеція увійшла до числа великих держав та зайняла панівне положення у Балтиці.

У 1654-55 роках послаблена визвольною боротьбою українського народу та війною з Росією Польща зазнала вторгнення шведів, які зайняли Варшаву та Краків (Північна війна 1655—1660). Річ Посполита опинилась на межі загибелі як держава, що вкрай занепокоїло австрійський двір. Одночасно, Великий гетьман литовський Януш Радзивілл уклав з Карлом Х Кейданську унію, за якою визнав владу шведського короля над Великим князівством Литовським, чим було зведено нанівець всі військові успіхи російсько-козацьких сил у ВКЛ[3], і неминуче втягувало Росію до конфлікту зі Швецією. Шведський король, намагаючись завоювати симпатію польської шляхти, обіцяв допомогу «проти москви й козаків»[1]. Ще на початку 1655 року шведський парламент вотував королю кошти для війни з Росією[4]. В результаті дипломатам імператора Фердинанда III удалось схилити Росію та Данію вступити до війни зі Швецією, щоб не допустити її посилення та спроб перегляду підсумків невдалих війн (російсько-шведської війни 1610-17 та Дансько-шведської війни 1643-45 років). Через реальну небезпеку сутичок з об'єднаними польсько-шведськими військами цар вирішив завдати попереджувального удару.

Влітку 1656 року Олексій Михайлович розпочав війну проти Швеції, а у жовтні уклав перемир'я з Річчю Посполитою. Формальним приводом до початку війни послужила помилка шведських дипломатів у царському титулі під час третьої ратифікації Столбовського миру 1655 року (угода ратифікувалась з причини вступу на престол нового короля Карла X Густава принца Пфальц-Цвейбрюккенського 1654 року)[5].

Кампанія 1656 року[ред.ред. код]

В кампанії 1656 російські війська діяли на трьох основних напрямках.

Головні сили на чолі з царем Олексієм Михайловичем — в напрямку Риги. 31 липня було взято Дінабург (Даугавпілс), 14 серпня — Кокенгаузен (Кокнесе) та 21 серпня розпочата облога Риги. Через зволікання Данії, не вдалось забезпечити блокаду міста з моря, й генерал-губернатор Лівонії Магнус Делагарді дочекався підкріплення загонами фельдмаршала Кенігсмарка й генерала Дугласа. Після отримання шведами підкріплень цар Олексій Михайлович прийняв рішення про відведення військ. Рішення про повне зняття облоги було пов'язано з провалом перемовин із ризьким гарнізоном щодо добровільної капітуляції: розрахунки на допомогу з цього питання курляндського герцога та бранденбурзького курфюрста не виправдались. Одночасно з'явились чутки про початок в Ризі епідемії чуми, що автоматично знімало питання про продовження облоги міста, оскільки створювалась загроза виникнення хвороби серед армії, що тримала Ригу в облозі[1]. 2(12) жовтня, коли виведення військ уже завершувалось, Делаґарді здійснив успішний напад на авангард російської армії. Російські війська відступили від Риги 5(15) жовтня, 6 (16) жовтня Делаґарді знову спробував атакувати російську армію, але був розбитий[1].

Допоміжним напрямком була південно-східна Лівонія та місто Юріїв. До міста була відряджена 8-тисячна армія під командуванням Олексія Трубецького та Юрія Долгорукова, у подальшому посилена артилерією. Після тривалої облоги (з кінця липня 1656) фортеця капітулювала 12 (22) жовтня. Окрім головної мети походу були захоплені сусідні замки — Нейгаузен (Новгородок-Лівонський), Ацель (Гов'я) та Кастер.

Третій напрямок дій російських військ 1656 року — Інгерманландія (з метою зайняття гирла річки Нева). У липні 1656 року війська під командуванням Потьомкіна (1000 чоловік у складі новгородських і ладозьких стрільців та піших козаків, солдат, карелів-переселенців (300 чоловік), «промислових людей»; 570 чоловік донських козаків та близько 30 чоловік копорських «вільних козаків»[2]) зайняли Нотебург (Орешек, нині — Шліссельбург) і Нієншанц. На цьому напрямку значну допомогу російським військам надавали партизанські загони православних карельських селян.

Кампанія 1657 року[ред.ред. код]

В кампанії 1657 шведи перейшли у наступ. Одночасно російський уряд більше не планував крупні військові акції: у лютому 1657 на боярській думі в Москві було винесено боярський вирок «промишляти усілякими заходами, щоб привести шведів до миру»[2]. Фельдмаршал Крюйс діяв у Карелії та Лівонії. Граф Магнус Делаґарді вторгся до Псковської області, узяв приступом Псково-Печерський монастир, проте невдовзі у березні поблизу села Мігузіце зазнав поразки від військ Матвія Шереметєва. 9(19) червня 1657 під Валком у Ліфляндії шведи (2700 чоловік) завдали поразки загону Шереметєва (2193 чоловік), який важко поранений потрапив у полон.

Перемога під Валком дозволила Магнусу Делаґарді здійснити контрнаступ в Лівонії. У серпні 1657 року шведська армія (4000-6000 регулярних військ і 1000 озброєних селян) взяла в облогу Юріїв (гарнізон під командуванням І. Хілкова налічував 800 чоловік). Облога Юріїва тривала два тижні, але активність гарнізону та невдача штурму змусили Делаґарді залишити облогу й рушити далі. У вересні армія Делаґарді взяла в облогу Гдов, якому також удалось устояти до підходу Новгородського розрядного полку.

У битві під Гдовом корпус графа Делаґарді був розбитий російськими військами під командуванням князя Хованського. Перемога над прославленим «графом Магнусом» у російському війську була сприйнята як тріумф.[6]

Розбивши війська графа Делаґарді, князь Хованський повернув ініціативу російським військам та перейшов у наступ. Переправившись через річку Нарву, російські війська знову напали на графа Делаґарді під Сиренськом[6]. Граф не став до бою та поспіхом відступив до Ревеля. Трохи не дійшовши до моря, князь Хованський припинив переслідування, оскільки далі лежали землі, де вирувала епідемія чуми[7]. В руках Хованського опинились Сиренський та Нарвський повіти. Повернувши до Нарви, російські війська захопили і спалили посад. Зібравши флотилію, князь переправився на правий берег Нарви, спустошивши Івангородський та Ямський повіти. Завдавши ще кількох поразок шведським військам, князь повернувся до Пскова. Перемога князя Хованського звела нанівець всі успіхи шведської армії 1657 року й повернула стратегічну ініціативу російській армії. Розроблена на 1657 рік система взаємодії різних воєвод в цілому виправдала себе, дозволила відбити напади шведських загонів і перейти в контрнаступ, причому за складних зимових умов 1657–1658 років[2].

Кампанія 1658 року та завершення війни[ред.ред. код]

Облога Риги 1656 року. Гравюра XVII століття

В кампанії 1658 року російські війська продовжили контрнаступ. П'ятитисячний загін князя Хованського заволодів Ямбургом та підійшов до Нарви. У лютому 1658 Данія, яка була головним союзником Росії, була змушена припинити воєнні дії та підписати зі Швецією мирну угоду[8]. Це дозволило шведам активізувати свої дії проти російських військ. Густав Горн, губернатор Нарви перейшов у контрнаступ, скував загін Хованського під Нарвою та знову зайняв Ямбург і Нієншанц.

На цьому воєнні дії завершились із певною перевагою на боці Росії.

Втрати сторін[ред.ред. код]

Питання встановлення втрат сторін у цій війні донині залишається найбільш неопрацьованою темою в історіографії[6]. В літературі зустрічаються цифри втрат 13 000 для шведської армії[9] та від 5 000[10] до 14 000[11] для російської.

Тривалий час найавторитетнішим джерелом, що послугувало для характеристики втрат російської армії, були офіційні публікації шведських реляцій щодо облоги Риги армією Олексія Михайловича й поразки Псковського полку Матвія Шереметєва під Валком. Так, за шведськими реляціями втрати армії царя Олексія Михайловича склали близько 14 000 чоловік убитими, а втрати Матвія Шереметєва — у 8 — 10 000 чоловік[6]. Однак у розпорядженні Шереметєва під Валком було тільки 2 000 ратників[6], а заява шведів про розгром цілої низки російських полків під Ригою не підтверджується архівними документами[1].

Одночасно сильно завищено і втрати шведської сторони. Тут, наприклад, некритично сприймається реляція князя Хованського після перемоги під Гдовом, у якій цифри втрат шведської армії (близько 3 000 чоловік) та її чисельність (8 000 чоловік) сильно перебільшені[6].

В цілому, ця проблема ще чекає на окреме дослідження.

Підсумки та наслідки війни[ред.ред. код]

Незважаючи на окремі невдачі, тактика «спаленої землі», поглиблена епідемією та підкріплена перевагою російських військ «полкової служби», поставила шведів в Естляндії у критичне становище[2]. Це дозволило припинити бойові дії у квітні 1658 й укласти вигідне перемир'я, що звільнило значні сили до початку нового наступу польсько-литовських військ.

22 серпня 1658 Горн і Хованський почали мирні перемовини й уклали тимчасове перемир'я, у листопаді під Нарву до містечка Валієсарі прибули уповноважені від Росії та Швеції та 20 грудня 1658 року було укладено Валієсарське перемир'я зі шведами терміном на три року, за яким Росія утримала частину завойованої Лівонії (з Дерптом і Марієнбургом). Однак після завершення термін перемир'я 1661 року Росії, задля уникнення одночасної війни зі Швецією та Польщею, довелось підписати зі Швецією Кардіський мирний договір (1661), за яким росія відмовлялась від усіх своїх завоювань 1656-58 років.

Найбільших успіхів сягнула австрійська дипломатія, яка зуміла чужими руками стримати посилення Швеції та зберегти послаблену Польщу, яка до 1661 року залишалась зв'язаною війною з Росією.

За досвідом цієї війни в Росії було здійснено військову реформу, що збільшила кількість полків нового строю. Зокрема, відбулись серйозні зміни в особовому складі кінноти: дворяни сотенної служби масово переводились до рейтарських полків[12].

Віленське перемир'я з Річчю Посполитою спричинило певне непорозуміння між Москвою та гетьманом Богданом Хмельницьким, який застерігав Олексія Михайловича про підступність «ляхів»[13], а після укладення Віленського перемир'я став жертвою провокації польської сторони та співпрацював зі Швецією у війні проти Речі Посполитої. Однак під час наступних за перемир'ям із Польщею перемовин Хмельницький підтримав питання щодо обрання Олексія Михайловича на польський трон[14]

Наступник Хмельницького Іван Виговський розірвав Переяславську угоду й підписав Гадяцький трактат із Польщею про повернення українських земель до складу польсько-литовської держави.

Явна помилка російської дипломатії, що не розрахувала сили держави й переоцінила можливості впливу на польський сейм, призвела до серйозної невдачі. Російська армія була послаблена, Польща отримала час для відновлення сил. В результаті Росія втратила шанс прискорити завершення війни з Польщею, яка тривала до 1667 року, а приєднання Білорусі та Правобережної України було відкладено до другої половини XVIII століття.

Інші конфлікти тих же часів[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Курбатов. Ризький похід царя Олексія Михайловича 1656 року: Проблеми й перспективи дослідження//Проблеми соціальної та політичної історії Росії: Збірка наукових статей / ред. Р. Г. Піхоя. М., 2009. С. 83 — 88
  2. а б в г д Курбатов. Російська армія у 1656-61 роках: Війська «полкової служби» Новгородського розряду у 1656-58 роках. М., 1998.
  3. Тетяна Таїрова-Яковлева. Іван Виговський//Единорогъ. Матеріали з військової історії Східної Європи доби середньовіччя та ранніх нових часів, вип. 1. — М., 2009.
  4. Мальцев. Росія та Білорусь у середині XVII ст. — М., 1974. — С. 107.
  5. Похльобкін. Відносини між шведською державою та російською державою
  6. а б в г д е Курбатов. Російсько-шведська війна 1656-58 років: проблеми критики військово-історичних джерел // Росія та Швеція у середньовіччі та нових часах: архівна та музейна спадщина. М, 2002. С. 150–166.
  7. Мальцев. Міжнародне положення Російської держави у 50-их роках та російсько-шведська війна 1656–1658 років// Нариси історії СРСР. Період феодалізму, XVII ст. / Під ред. Новосельського та Устюгова. М., 1955. С. 505
  8. Мальцев. Продовження й завершення російсько-польської війни (1658–1667) Андрусівське перемир'я // Нариси історії СРСР. Період феодалізму, XVII ст. / Під ред. Новосельського та Устюгова. М., 1955.
  9. R.Fagerlund «Kriget i Ostersjoprovinserna 1655–1661»
  10. Архів російської історії. Випуск 8. М.,2007
  11. Isacson, Claes Göran (2002). Karl X Gustavs krig (en: Charles X Gustav's war) . Historiska media. ISBN 9189442571.
  12. Курбатов. Морально-психологічні аспекти тактики російської кінноти в середині XVII століття // Військово-історична антропологія: Щорічник, 2003/2004: Нові наукові напрямки. — М., 2005. — С. 193–213
  13. Дві невідомі грамоти з листування царя Олексія Михайловича с гетьманом Богданом Хмельницьким 1656 р.//Слов'янський архів. 1958
  14. Грамота гетьмана Богдана Хмельницького до государя 10 липня 1657/Акти стосовно історії Південної та Західної Росії, М., 1879, т.11

Література[ред.ред. код]

  • Радянська історична енциклопедія. Москва, вид. «Советская энциклопедия», 1969.
  • Кн. Голіцин. Російська військова історія (частина 2). СПб., 1878