Руїна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).

Під час Руїни Гетьманщина була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою.

Визначення[ред.ред. код]

Як історичний термін «Руїна» започаткував Самійло Величко.[1] У свій час його вживав на сторінках своєї праці історик-літописець Самійло Величко. [2]

Микола Костомаров у вступі до своєї монографії «Руїна»1879-1880 писав[3]:

Назва «Руїна» — не видумана; вона залишилась в народних спогадах, особливо по відношенню до правобережної України, яка буквально була обернена в «руїну»…
Оригінальний текст (рос.)

Название «Руина» — не выдуманное; оно осталось в народном воспоминании, особенно по отношению к правобережной Украины, которая буквально была обращена в «руину»…

Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 16631687 та територіально — Лівобережною Україною.

Історики також трактують час по різному :

Передумови[ред.ред. код]

Гетьманщина в 1649–1654 роках

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина, виконуючи його волю, обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького. Але вже через місяць Юрія, який не встиг ніяк себе проявити, було позбавлено гетьманства за рішенням старшини, а на його місце, з великими суперечками, було обрано генерального писаря Івана Виговського — одного з найближчих соратників старого гетьмана. Новий гетьман викликав обурення серед козацтва — йому закликали те, що він мав польське походження та був одружений на доньці польського магната.[4]

Також загострилися соціальні конфлікти — з одного боку, козацька старшина привласнювала на місцях прибуток від оренди та частину податків, з іншої — війни та стихійні лиха призвели до розорення козаків, посполитих та міщан. Ще за часів Хмельницького козаки мали проблеми з оплатою їхньої служби, та навіть були змушені вдаватися до розбою. Обурення з цього росло ще при житті старого гетьмана. Виговський, в свою чергу, взяв курс на створення старшинської (по суті олігархічної) республіки. Він спробував частково відродити шляхетське землеволодіння на території південних лівобережних полків (Полтавського та Миргородського), які й стали головним центром повстання в Гетьманщині.

Події 1657–1659 років[ред.ред. код]

Повстання Пушкаря і Барабаша[ред.ред. код]

Обрання Івана Виговського гетьманом викликала велике незадоволення у козацькому середовищі. Особливо сильною була опозиція гетьману з боку Запорізької Січі. Вже у жовтні 1657 запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем відкрито виступили проти гетьмана, відмовившись визнавати його владу. Запорожці звинувачували Виговського у зраді за його відношення з Польщею та Кримом.[4]

У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Цей крок викликав велике невдоволення на Полтавщині, оскільки завдавав значних матеріальних збитків краю. Невдоволення діями Виговського ще більше посилилося, коли він повернув магнатові Юрію Немиричу його колишні маєтності.

Наприкінці 1657 повстали козаки Полтавського полку на чолі з Мартином Пушкарем, до них приєдналися й запорожці на чолі з Барабашем. Пушкар зумів залучити на свій бік дейнеків (див. Повстання дейнеків 1657-58), що значно посилило чисельність його загонів.

На початку 1658 проти повстанців було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та Сербських компанійців. У наслідок незнання сербами місцевості, війська повстанців розгромили компанійців в урочищі Жуків Байрак. Богун взнавши про оказію відступився й повернув військо з Полтавщини. На кінець березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям.

25 березня Виговський проголосив про союз з Кримським ханатом. У травні 1658 вірні Виговському полки та 15-40 тис. татар переправилися через Дніпро та рушили на Полтаву. Після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Полуозером (поблизу Полтави) повстанці змушені були відступити до Полтави, де їх в кінці травня оточили загони Виговського.

На світанку 1 червня Пушкар вивів своє військо з-за мурів та навальною атакою захопив табір супротивників. В ході подальшої битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук в руки, і Виговський ввів до бою свіжі сили татар. Барабаш, зрозумівши що сили гетьмана переважають і повстанню от-от настане кінець, залишив табір свого спільника та втік до Ромодановського. Пушкар загинув як і приблизно 15 тисяч повстанського війська. Повстання було остаточно придушено.

Барабаш відступив у російські порубіжні міста, але у серпні 1658 на прохання гетьмана він був арештований, а пізніше страчений.[5]

Союз Виговського з Польщею[ред.ред. код]

Польсько-литовсько-руська держава 1658 р. за Гадяцьким договором
Докладніше: Гадяцький договір

Після смерті Хмельницького влітку 1657 року у російської влади визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах. На противагу цьому Іван Виговський у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією.

Повстання Пушкаря і Барабаша, що спалахнуло у 1657-1658 рр. було мовчазно підтримано російською владою та російськими воєводами, які перебували в Україні. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею.

16 вересня 1658 року було підписано Гадяцький договір. В основу нового союзу України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Проект нової держави мав назву Річ Посполита Трьох Народів.

Проте, угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Руського, Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським царством.

Московська влада також не сприйняла цю угоду і розпочала війну з Україною.

Російсько-українська війна 1658–1659[ред.ред. код]

У серпні 1658 року, ігноруючи Переяславський договір, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого. По містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилалися російські залоги. У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.

У відповідь на військові дії московських воєвод гетьманський уряд вирішив відповісти військовою акцією на російській території. У серпні — вересні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько-московське прикордоння.

Початок війни проходив від кінця вересня до середини грудня 1658 р. Гетьманським військам вдалося вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15-тисячне московське військо із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя. Поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога козацьких військ у Варві з одного боку, та брак ресурсів, а також підтримки серед місцевого населення, змусила сторони укласти перемир'я. За умовами перемир'я російськи війська зняли облогу Варви та відступили до Лохвиці. Взимку 1658 р. обидві сторони активно готувались до продовження війни.

У грудні 1658 р. гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський вирушив на Лівобережжя з метою відновити контроль над частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.

Зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у сутичках гетьманських і московських військ. Гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій, але під московським контролем залишалось близько 10 українських міст.

Завершальний етап війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня. 18 квітня 1659 року — московське військо підходить до Конотопа. У Конотопі тоді перебувала найбоєздатніша на Лівобережжі частина гетьманських військ — три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким. 21 квітня місто опиняється в повній облозі. Оточенні у Конотопі козаки відмовились як здати росіянам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Чисельність російського війська під Конотопом становила близько 70 тисяч осіб.

27-29 червня 1659 р. у ході вирішальної Конотопської битви російські війська отримали нищівну поразку. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. 4 липня російські війська залишили територію Гетьманщини.

Поразка у війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Проте українська влада не змогла скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави.

Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері. У вересні 1659 р. проти Виговського виступили полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра. Це змусило гетьмана зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького.

Події 1660–1664 років[ред.ред. код]

Гетьманство Юрія Хмельницького[ред.ред. код]

Розділ України[ред.ред. код]

Правобережна Україна у 1663–1681 роках[ред.ред. код]

Лівобережна Україна у 1661–1687 роках[ред.ред. код]

Хронологія подій[ред.ред. код]

Під час «Руїни» країна, через внутрішню боротьбу козацьких кланів різних претендентів на єдиноправ'я в її межах, 1667-го року, внаслідок Андрусівського перемир'я, була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну між Річчю Посполитою та Московським царством.

Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському патріархатові.

Причини Руїни[ред.ред. код]

  • Виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями
  • Загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики
  • Відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами
  • Слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців.
  • Соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті).
  • Несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Юрій Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Степан Опара, Іван Сірко, Яким Сомко, Петро Суховій, Павло Тетеря).

Гетьмани епохи Руїни[ред.ред. код]

Зв'язки Гетьманів Руїни з ім'ям Хмельницького

Правобережні[ред.ред. код]

Лівобережні[ред.ред. код]

Руїна в культурі[ред.ред. код]

Дума Мазепи (уривок)

Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво,
А всі браття, то-то диво!
Нема ж любви, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.[6]

Література[ред.ред. код]

  1. Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1992.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «…докінчувався тридцятий рік нещасливих тогобічних українських подій з безперервним воєнним вогнем, а до того — з чварами, незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною» (Самійло Величко. Літопис. Т. 2. Розділ 18.)
  2. Тарас Чухліб. «Руїна» гетьманщини чи боротьба за утвердження української козацької держави?
  3. Костомаров Н. И. «Руина», «Мазепа», «Мазепинцы» Исторические монографии и исследования. (Серия «Актуальная история России»). М.: «Чарли», 1995. С. 7.
  4. а б Таирова-Яковлева Т. Г. Иван Выговский // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени, вып. 1. — М., 2009
  5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, М., 1872, т.7, стр. 241
  6. Дума пана гетьмана Мазепи (За списком В. Кочубея)

Шаблон:Uk-history-stub