Руїна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).

Під час Руїни Гетьманщина була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському патріархатові.

Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Річі Посполитої.

Визначення[ред.ред. код]

Як історичний термін «Руїна» започаткував Самійло Величко.[1] У свій час його вживав на сторінках своєї праці історик-літописець Самійло Величко. [2]

Микола Костомаров у вступі до своєї монографії «Руїна»1879-1880 писав[3]:

Назва «Руїна» — не видумана; вона залишилась в народних спогадах, особливо по відношенню до правобережної України, яка буквально була обернена в «руїну»…
Оригінальний текст (рос.)

Название «Руина» — не выдуманное; оно осталось в народном воспоминании, особенно по отношению к правобережной Украины, которая буквально была обращена в «руину»…

Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 16631687 та територіально — Лівобережною Україною.

Історики також трактують час по різному :

Передумови[ред.ред. код]

Гетьманщина в 1649–1654 роках

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина, виконуючи його волю, обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького. Але вже через місяць Юрія, який не встиг ніяк себе проявити, було позбавлено гетьманства за рішенням старшини, а на його місце, з великими суперечками, було обрано генерального писаря Івана Виговського — одного з найближчих соратників старого гетьмана. Новий гетьман викликав обурення серед козацтва — йому закликали те, що він мав польське походження та був одружений на доньці польського магната.[4]

Також загострилися соціальні конфлікти — з одного боку, козацька старшина привласнювала на місцях прибуток від оренди та частину податків, з іншої — війни та стихійні лиха призвели до розорення козаків, посполитих та міщан. Ще за часів Хмельницького козаки мали проблеми з оплатою їхньої служби, та навіть були змушені вдаватися до розбою. Обурення з цього росло ще при житті старого гетьмана. Виговський, в свою чергу, взяв курс на створення старшинської (по суті олігархічної) республіки. Він спробував частково відродити шляхетське землеволодіння на території південних лівобережних полків (Полтавського та Миргородського), які й стали головним центром повстання в Гетьманщині.

Події 1657–1659 років[ред.ред. код]

Повстання Пушкаря і Барабаша[ред.ред. код]

Обрання Івана Виговського гетьманом викликала велике незадоволення у козацькому середовищі. Особливо сильною була опозиція гетьману з боку Запорізької Січі. Вже у жовтні 1657 запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем відкрито виступили проти гетьмана, відмовившись визнавати його владу. Запорожці звинувачували Виговського у зраді за його відношення з Польщею та Кримом.[4]

У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Цей крок викликав велике невдоволення на Полтавщині, оскільки завдавав значних матеріальних збитків краю. Невдоволення діями Виговського ще більше посилилося, коли він повернув магнатові Юрію Немиричу його колишні маєтності.

Наприкінці 1657 повстали козаки Полтавського полку на чолі з Мартином Пушкарем, до них приєдналися й запорожці на чолі з Барабашем. Пушкар зумів залучити на свій бік дейнеків (див. Повстання дейнеків 1657-58), що значно посилило чисельність його загонів.

На початку 1658 проти повстанців було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та Сербських компанійців. У наслідок незнання сербами місцевості, війська повстанців розгромили компанійців в урочищі Жуків Байрак. Богун взнавши про оказію відступився й повернув військо з Полтавщини. На кінець березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям.

25 березня Виговський проголосив про союз з Кримським ханатом. У травні 1658 вірні Виговському полки та 15-40 тис. татар переправилися через Дніпро та рушили на Полтаву. Після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Полуозером (поблизу Полтави) повстанці змушені були відступити до Полтави, де їх в кінці травня оточили загони Виговського.

На світанку 1 червня Пушкар вивів своє військо з-за мурів та навальною атакою захопив табір супротивників. В ході подальшої битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук в руки, і Виговський ввів до бою свіжі сили татар. Барабаш, зрозумівши що сили гетьмана переважають і повстанню от-от настане кінець, залишив табір свого спільника та втік до Ромодановського. Пушкар загинув як і приблизно 15 тисяч повстанського війська. Повстання було остаточно придушено.

Барабаш відступив у російські порубіжні міста, але у серпні 1658 на прохання гетьмана він був арештований, а пізніше страчений.[5]

Союз Виговського з Польщею[ред.ред. код]

Польсько-литовсько-руська держава 1658 р. за Гадяцьким договором
Докладніше: Гадяцький договір

Після смерті Хмельницького влітку 1657 року у російської влади визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах. На противагу цьому Іван Виговський у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією.

Повстання Пушкаря і Барабаша, що спалахнуло у 1657–1658 рр. було мовчазно підтримано російською владою та російськими воєводами, які перебували в Україні. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею.

16 вересня 1658 року було підписано Гадяцький договір. В основу нового союзу України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Проект нової держави мав назву Річ Посполита Трьох Народів.

Проте, угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Руського, Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським царством.

Московська влада також не сприйняла цю угоду і розпочала війну з Україною.

Російсько-українська війна 1658–1659[ред.ред. код]

У серпні 1658 року, ігноруючи Переяславський договір, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого. По містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилалися російські залоги. У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.

У відповідь на військові дії московських воєвод гетьманський уряд вирішив відповісти військовою акцією на російській території. У серпні — вересні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько-московське прикордоння.

Початок війни проходив від кінця вересня до середини грудня 1658 р. Гетьманським військам вдалося вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15-тисячне московське військо із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя. Поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога козацьких військ у Варві з одного боку, та брак ресурсів, а також підтримки серед місцевого населення, змусила сторони укласти перемир'я. За умовами перемир'я російськи війська зняли облогу Варви та відступили до Лохвиці. Взимку 1658 р. обидві сторони активно готувались до продовження війни.

У грудні 1658 р. гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський вирушив на Лівобережжя з метою відновити контроль над частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.

Зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у сутичках гетьманських і московських військ. Гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій, але під московським контролем залишалось близько 10 українських міст.

Завершальний етап війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня. 18 квітня 1659 року — московське військо підходить до Конотопа. У Конотопі тоді перебувала найбоєздатніша на Лівобережжі частина гетьманських військ — три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким. 21 квітня місто опиняється в повній облозі. Оточенні у Конотопі козаки відмовились як здати росіянам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Чисельність російського війська під Конотопом становила близько 70 тисяч осіб.

27-29 червня 1659 р. у ході вирішальної Конотопської битви російські війська отримали нищівну поразку. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. 4 липня російські війська залишили територію Гетьманщини.

Поразка у війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Проте українська влада не змогла скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави.

Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері. У вересні 1659 р. проти Виговського виступили полковники Василь Золотаренко, Яким Сомко та Тиміш Цюцюра. Це змусило гетьмана зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького.

Події 1660–1664 років[ред.ред. код]

Гетьманство Юрія Хмельницького[ред.ред. код]

11 вересня 1659 гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубєцкой примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право російському уряду призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого воювали й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік. Московське військо було змушене до капітуляції після поразки під Чудновом.

Юрій Хмельницький уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою та скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви.

Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки, на чолі з Якимом Сомком і Василем Золотаренком, під загрозою московської помсти, залишилися на боці Москви. наказним гетьманом Лівобережжя було обрано Сомка. Цим був започаткований поділ Гетьманщини на Правобережну й Лівобережну частини.

У січні 1661 р. правобережні козаки разом з польськими загонами Стефана Чарнецького здійснили похід на землі Прилуцького, Чернигівського та Ніжинського полків, та спустошують їх. У 1662 р. Хмельницький разом з польськими та татарськими загонами здійснили невдалий похід на Лівобережжя проти Якима Сомка. Обложивши його у Переяславі, Хмельницький відступив, дізнавшись про наближення військ Ромодановського. У битві під Каневом Хмельницькій зазнав поразки та відступив на Правобережжя. Переслідуючі його на Правобережжі російські полки також не мали успіху, зазнавши поразку у битві під Бужином.

Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

Початок розколу на дві України[ред.ред. код]

У січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці. На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко

На Чорній раді у Ніжині в червні 1663 р. гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Брюховецького. Невдовзі Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було арештовано, та після кількох місяців ув'язнення страчено.

Події 1663–1667 років[ред.ред. код]

Лівобережна Україна[ред.ред. код]

Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 16631664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян II Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.

Промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій. Проведений у 1666 р. майновий перепис посилив незадоволення московською адміністрацією та гетьманом, становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним.

Правобережна Україна[ред.ред. код]

16631665 рр. правобережний гетьман Павло Тетеря брав участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя. Пізніше Тетеря допомагав полякам на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацько-селянських повстань на Правобережжі.

У 1665 р. ватажок повстанців Василь Дрозд розбив Павла Тетерю під Брацлавом, тому останній змушений був зректися гетьманства; захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди, Тетеря виїхав до Польщі.

В червні 1665 року один з лідерів повстання Степан Опара захопив за допомогою татар Умань і в червні 1665 року проголосив себе гетьманом Правобережної України. Опара намагався укласти договір з Іваном Сірком і Василем Дроздом про спільну боротьбу проти Кримського ханства і Польщі. Але вже 18 серпня 1665 року біля Богуслава Опара був схоплений татарами і разом з кількома своїми старшинами виданий польському уряду. Після усунення Тетері Василь Дрозд також виявив свої претензії на гетьманську булаву, але був взятий у полон Петром Дорошенком і розстріляний.

10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, він створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

У ході протистояння з Лівобережною Україною коронне військо гетьманів Стефана Чарнецького і Єжи Себастьяна Любомирського з татарами Мехмеда IV Герая вибили московські війська за лінію Дніпра, але після того війна мала змінний успіх. У 1667 р. було укладено Андрусівське перемир'я.

Закріплення розділу України[ред.ред. код]

Темно зеленим позначені території, що відійшли Москві за Андрусівським миром.

У 1667 р між Московським царством і Річчю Посполитою підписується сепаратний Андрусівський договір, що завершує російсько-польську війну 1654–1667 років. За умовами договору під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ, в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом.

Умови сепаратного перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким та Іваном Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну.

Події 1667–1671 років[ред.ред. код]

Лівобережна Україна[ред.ред. код]

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором у містах Лівобережжя відбулися виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московської адміністрації в Україні. Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних: всі збунтовані міста й села він передбачав вирізати, спалити і знищити. Але тут Москва не наважилась прислухатися до його порад. Після цього Брюховецький вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов.

У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з Петром Дорошенком та вислав посольство до Стамбулу.

На початку ж 1668 р. московські гарнізони залишили більшість міст України, окрім Києва та Чернігова. Брюховецький почав готуватися до війни з московським військом. Влітку Брюховецький домовився про зустріч з правобережним гетьманом Дорошенком поблизу Опішні для проведення спільної військової ради. Але ще з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького посланців з вимогою відмовитися від гетьманства і віддати клейноди, обіцяючи за те дати йому Гадяч в довічне володіння. Уражений лівобережний гетьман заарештував посланців Дорошенка, але невдовзі підійшов сам Дорошенко і став біля Опішні. У скрутній ситуації більшість союзників зрадило непопулярного гетьмана — першими його покинули татари, потім й козаки заявили, що не будуть битися з Дорошенком, і кинулись грабувати обоз. Самого Брюховецького було схоплено, та у пориву народної люті було вбито його ж козаками.

У 1668 році Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) примусили Многогрішного піти на переговори з царським урядом.

17 грудня 1668 на раді в Новгороді-Сіверському Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом» та від імені всієї старшини присягнув на вірність царю. Москва втім, з огляду на сумнівний перебіг «вільних виборів» не визнала його титулу до Глухівської наради[6]. З березня 1669 року в Глухові генеральна рада вибрала Дем'яна Многогрішного гетьманом, і він присягнув на вірність цареві.

Переговори між московським урядом і Дем'яном Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей 1669 року. Статті в цілому посилювали залежність Лівобережної України від Московського царства.

Правобережна Україна[ред.ред. код]

Від кінця квітня 1666 року гетьманові Петрові Дорошенку стало відомо, що в московського уряду був намір зректися претензій до Правобережної України, щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. Дорошенко вирішив ударити на Річ Посполиту, щоб примусити її зректися з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, які домовлялися в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Наприкінці 1666 року Дорошенко визнав протекцію Криму. У грудні 1666 року козаки П. Дорошенка разом з татарами розбили під Браїловим на Брацлавщині 6-тисячний відділ коронної армії під проводом Себастьяна Маховського. Таким чином, ще до закінчення польсько-російської війни Україна стала театром нової війни.

У червні 1667 року польний гетьман коронний Ян Собеський попередив населення не тільки Поділля, але й Люблинщини, що їм загрожує небезпека від татарської навали. У вересні 1667 року 16-20-тисячна орда татар під проводом калга-султана Крим Ґерая, посилена 15 тисячами козаків Дорошенка, вдерлася на Галичину. Собеський зміг зібрати 15 тисяч коронного війська та приватних магнатських підрозділів, щоб захиститися від цієї навали. Крім того, йому допомогли озброєні православні селяни. У битві під Підгайцями козацько-татарське військо зазнало поразки, після 10 днів протистояння була підписана мирна Підгаєцька угода, яка в дійсності виявилася лише перемир'ям.

Після проголошення Дорошенка гетьманом обох частин України зміцнення гетьманської влади занепокоїло Москву та Кримське ханство. Обидві держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховія. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенку за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховія і його спільників — кримських татар.

Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією, що отримав назву Корсунської угоди. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозького Петра Суховія й пропольського Михайла Ханенка.

У 1670 польський уряд позбавив Дорошенка булави та поставив козацьким гетьманом Михайла Ханенка. Хан Адиль Ґерай, що став прибічником союзу з Річчю Посполитою, не питаючи дозволу Туреччини, в травні 1671 року уклав угоду з новим гетьманом, і був негайно скинутий з престолу. Султан Мехмед IV поставив ханом Селіма Ґерая. Селім вступив в союз з Дорошенком, який мріяв з турецькою допомогою створити єдину і незалежну українську державу. Об'єднавши свої сили з ханом, Дорошенко відновив війну проти Речі Посполитої.

У цій ситуації Ян Собеський, маючи тільки 4000 війська, 20 серпня 1671 року знову пішов в похід в Україну. У кінці серпня він розбив козаків та білгородських татар під Брацлавом. В кінці жовтня 1671 року Собеський отримав перемогу під Кальником. Але у наслідку внутрішньополітичної боротьби Собеський втратив командування армією, тим самим Річ Посполита змарнувала перемоги над татарами й Дорошенком.

Події 1672–1676 років[ред.ред. код]

Лівобережна Україна[ред.ред. код]

Під час свого правління лівобережний гетьман Дем'ян Многогрішний вів переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року у Батурині козацька старшина за підтримки начальника московської залоги заарештувала Дем'яна Многогрішного (так звана «Батуринська змова») й видала його представникам царського уряду. Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 звинуватили в державній зраді та засудили на довічне заслання у Сибіру.

На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 р. новим гетьманом було обрано Івана Самойловича. На початку свого правління Самойлович оновив старшинський корпус, зокрема владу повернули, репресовані за попереднього уряду, прибічники кланів Сомка, Золотаренка та Брюховецького. У 1672 р. новий гетьман пресік антидержавну змову Петра Рославця.

На початку свого правління гетьман підписав нові Конотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана. Самойлович прагнув об'єднати під своєю владою Лівобережну й Правобережну Україну, для чого проводив боротьбу проти правобережного гетьмана Петра Дорошенка. У роки правління Самойловича остаточно утвердився державно-політичний устрій лівобережного Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 року. Також лівобережний гетьман керував козацьким військом під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр..

Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. 17 березня 1674 Самойловича було проголошено гетьманом всієї України.

Правобережна Україна[ред.ред. код]

У січні 1672 року до Варшави приїхав турецький посол, що привіз султанський указ про проголошення війни проти Речі Посполитої. Османська імперія вирішила напряму взяти під свій контроль Україну, почавши польсько-турецьку війну 1672–1676 років.

Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 українсько-турецько-татарські війська обложили Львів.

Незважаючи на успішний похід Собеського проти татарських чамбулів, не маюча коштів для продовження війни Польща була змушена укласти з Туреччиною Бучацький мир 1672. Україна передавалася гетьману Дорошенку як ленне володіння, залежне від Порти; Поділля і Кам'янець напряму входили до Туреччини як Кам'янецький пашалик; Річ Посполита сплатила Туреччині винагороду за військові витрати і зобов'язалася сплачувати щорічну данину. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь.

Під час відновлення воєнних дій Ян Собеський 11 листопада 1673 розбив турецькі війська Гусейна-паші під Хотином. 20 тис. турків залишилося на полі битви, 66 знамен і 120 гармат потрапили в руки поляків. Обраний у 1674 році польським королем Ян Собеський продовжував війну з турками, і наступного року розбив ворогів під Львовом.

У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

У 1674 р., коли війська гетьмана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана правобережний гетьман Михайло Ханенко склав гетьманську булаву, Петра Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом усієї України («обох сторін Дніпра») було проголошено Івана Самойловича. Михайло Ханенко був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

У 1676 році Дорошенко з 12-тисячним загоном захопив Чигирин, розраховуючи на підхід османського війська, але восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

У 1676 польські війська із великим напруженням відбили наступ турецько-татарських військ на Львів. Незважаючи на вдалі бої під Журавним (вересень — жовтень 1676; Собеський відбив всі напади набагато численнішого супротивника на польський табір), Польща підписала з Туреччиною Журавненську мирну угоду 1676 року. Ця угода повернула полякам дві третини України.

Події 1677–1687 років[ред.ред. код]

Лівобережна Україна[ред.ред. код]

Іван Самойлович висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 року, та неодноразово виступав проти укладення польсько-російського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини.

У 1686 р., продовжуючи процес зменшення автономії Гетьманщини, Київську митрополію було підпорядковано Московському патріархату.

У 1687 р. після невдалого українсько-російського походу на Крим Івана Самойловича було звинувачено у зраді Москві, заарештовано та позбавлено гетьманства. Військова рада, яка відбулася 25 липня 1687 р. обрала новим гетьманом Івана Мазепу. Ці події відомі як Коломацький переворот.

Новообраний гетьман підписав з московською владою новий договір — Коломацькі статті, що базувалися на Глухівськіх статтях 1669 р. Статті, з одного боку, підтверджували козацькі права і привілеї, але з іншого — ще більше посилювали залежність гетьмана та старшини від царського уряду.

Правобережна Україна[ред.ред. код]

У 1677 р. турецький султан призначив гетьманом Правобережної України Юрія Хмельницького, котрий знаходився у нього в полоні. В липні 1677 року Хмельницький вирушив на Чигирин з 120-тисячною кримсько-османською армією Ібрахіма-Паші. Російський гарнізон Чигирина витримав 3-тижневу облогу, а війська Самойловича і Ромодановського (52—57 тисяч чоловік), що підійшли на допомогу, 28 серпня (7 вересня) розбили турецько-татарські війська у битві під Бужином і примусили їх відступити.

У липні 1678 року турки ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч чоловік під проводом великого візира Кара-Мустафи. Московсько-козацьке військо збільшилося до близько 120 тисяч осіб. Після місяця завзятої боротьби турки захопили Чигирин, з якого залишилися лише руїни. Московсько-козацька армія покинула Чигирин і відступила за Дніпро, відбивши напади османської армії, яка їх переслідувала. Ромодановський був відкликаний до Москви, Самойлович же залишився один на правій стороні Дніпра. Незабаром він повернувся на лівий берег. Його син, Семен, випалив на правій стороні всі села, міста і містечка. Виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом Івана Сірка турки також залишили зруйнований Чигирин.

У результаті вторгнення військ Туреччини Самойлович втратив контроль над Правобережжям. У 1679 р. за наказом російської влади Самойлович провів насильницьке переселення українців з Правобережної України на Лівобережну (відоме як Великий згін).

У 16791680 роках російські війська відбили напади кримських татар. Побоюючись нового походу турецької армії, російська влада почала переговори про укладання миру з Турцією. На протязі 1679–1780 рр. відбулося декілька російських посольств до Криму й Константинополя. Нарешті, у січні 1681 р. Туреччіна та Росія уклали Бахчисарайський мир 1681 року, що закріплював Правобережну Україну за Туреччиною та встановлював нейтральну смугу між Південним Бугом і Дніпром, де заборонялося існування будь-яких поселень.

Після військових невдач і миром між Москвою та Туреччиною Юрія Хмельницького було позбавлено гетьманства. Замість нього в 1681 році турецький уряд призначив «гетьманом України» молдавського володаря Георге Дуку. Поставивши «наказним гетьманом» Яна Драгинича, Дука спробував заселити спустошене війною Правобережжя на засадах козацького устрою. Проте похід у 1683–1684 рр. ще одного «польского» гетьмана Правобережної України Стефана Куницького на Правобережжя і Молдову та несприятливі для Туреччини зовнішньополітичні обставини не дали реалізуватися цим планам.

У 1683 р., після перемоги над турками у Віденські битві Польща почала шукати шляхи до укладання з Росією довготривалого миру. Наслідком стало підписання у 1686 р. «Вічного миру 1686 р.». За умовами договору Польща остаточно визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ та інші землі, а більша частина Правобережної України входило до складу Польші. Також російська влада зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Подальші події[ред.ред. код]

З обранням Івана Мазепи гетьманом Лівобережної України період Руїни закінчується. Більш ніж двадцятирічне правління Мазепи призвело до зростання авторитету гетьманської влади та економічної стабілізації Гетьманщини. Паралельно з цим на Правобережжі у 1699 р. польська влада скасовує козацьке самоврядування. Через декілька років це призводить до численного повстання Палія.

Хронологія подій[ред.ред. код]

Причини Руїни[ред.ред. код]

  • Виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями
  • Загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики
  • Відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами
  • Слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців.
  • Соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті).
  • Несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Юрій Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Степан Опара, Іван Сірко, Яким Сомко, Петро Суховій, Павло Тетеря).

Гетьмани епохи Руїни[ред.ред. код]

Зв'язки Гетьманів Руїни з ім'ям Хмельницького

Правобережні[ред.ред. код]

Лівобережні[ред.ред. код]

Руїна в культурі[ред.ред. код]

Дума Мазепи (уривок)

Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво,
А всі браття, то-то диво!
Нема ж любви, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.[7]

Література[ред.ред. код]

  1. Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1992.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «…докінчувався тридцятий рік нещасливих тогобічних українських подій з безперервним воєнним вогнем, а до того — з чварами, незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною» (Самійло Величко. Літопис. Т. 2. Розділ 18.)
  2. Тарас Чухліб. «Руїна» гетьманщини чи боротьба за утвердження української козацької держави?
  3. Костомаров Н. И. «Руина», «Мазепа», «Мазепинцы» Исторические монографии и исследования. (Серия «Актуальная история России»). М.: «Чарли», 1995. С. 7.
  4. а б Таирова-Яковлева Т. Г. Иван Выговский // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени, вып. 1. — М., 2009
  5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, М., 1872, т.7, стр. 241
  6. О. Г. Сокирко «Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр» ст.70
  7. Дума пана гетьмана Мазепи (За списком В. Кочубея)