Іван Виговський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Виговський
Iwan Wyhowski.PNG
Гетьман України
Правління 1657-1557
Обрання 27 серпня 1657
Попередник Богдан Хмельницький
Наступник Юрій Хмельницький
Інші титули Шляхтич
Великий князь Руський
Воєвода Київський
Біографічні дані
Дата народження бл.1608
Овруч
Дата смерті 27 березня 1664(1664-03-27)
Вільховець
Дружина NN Яблонська
Другий шлюб Олена Стеткевич
Діти Мар'яна, Остап
Династія Виговські
Батько Остап Виговський
POL COA Abdank.svg
Avtogr1c.jpg

Іва́н Виго́вський (бл.1608 - 16 березня 1664[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659)[1]. Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк.

Короткий життєпис[ред.ред. код]

Син Остапа Виговського. Народився на Овруччині[1]. Випускник Київської братської школи[1]. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. У ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким[1]. Після переходу на бік козаків, працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового генерального писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655)[1]. Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів[1]. У квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьманові Юрієві. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні[1]. Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у повстання під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Намагався, так само як і опоненти, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив повстанців і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське, третю складову Речі Посполитої[1]. За договором проголошувався руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час козацько-московської війни 1658-1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV[1]. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої. Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659-1664)[1]. 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії у складі польського війська[1]. 1662 року вступив до Львівського братства[1]. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлові Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері. Страчений у ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села Вільховець[1].

Біографія[ред.ред. код]

Молоді роки[ред.ред. код]

Докладніше: Виговські

Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Коростенщині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами.

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України та Молдавії. Джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Київщини, де, можливо, й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся у першій половині XVII ст. проти дискримінації православної церкви. Пізніше, у роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., Остап Виговський осів у Києві, де став намісником Київського замку. Він мав чотирьох дорослих синів — Івана, Данила, Костянтина, Федора та дочку Тетяну. Після поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності, до Сибіру було відправлено більшість його родичів. Остап Виговський мав двох братів — козацького полковника Василя Виговського і сотника Самійла Виговського.

Про молоді літá майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр., письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході розвитку українсько-російських відносин саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа Виговського до Никона від 22 серпня 1653 р. довідуємося, що останні були йому потрібні для Свято-Троїцької церкви у Чигиринському монастирі, яку генеральний писар збудував своїм коштом.

Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. У роки правління короля Владислава IV (1632-1648 рр.) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господного», тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. У 1638 р. він став писарем при Яцекові Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638-1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу (нині с. Маслівка Миронівського району).

Виговський був спочатку ротмістром кварцяного війська і в складі авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві під Жовтими Водами. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648 р.) він бився хоробро, але потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Гірея III за коня. Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити і додержав її.

Військовий писар[ред.ред. код]

Портрет Івана Виговського
Печатка Івана Виговського

Виговський став спочатку особистим писарем гетьмана та ймовірно, супроводжував Хмельницького у переможному поході 1648 р. Під час облоги Львова, Хмельницький послав Виговського до трансільванського князя Д'єрдя Ракоці, про що згадував сам гетьман у своєму листі від 27.11.1648 р. Завдання цієї місії полягало в укладенні союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, й у подальшому справа таки дійде до союзу з нею (1656 р.). Будучи спочатку особистим писарем гетьмана, Виговський швидко здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. Брав участь й у кампанії 1649 р. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку 1650 рр.». Цей же документ згадує про Виговського вже як про генерального писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як співавтор деяких важливих універсалів Б. Хмельницького, нерідко сам пише їх з волі гетьмана.

За короткий час Виговський створив потужну та високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором, який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні привідні пасѝ державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й керувати нею, потрібний був величезний талант адміністратора та політика.

Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають з цього моменту генеральних писарів канцлерами. Хоча склад та механізм функціонування Генеральної канцелярії й донині залишаються недостатньо вивченими, однак можна назвати тих, хто були найближчими співробітниками Виговського. Це М. Гунашевський, про якого вже говорилося, Силуян Мужиловський, шляхтич Соболь, білорус Ярмолович, П'ясецький, ймовірно, Федір Погорецький, Захар Шуйкевич — майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьманщини у 60-х і 80-90-х рр. XVII ст.. Джерела вказують на те, що в Генеральній канцелярії працювали 12 шляхтичів, котрі перейшли на бік повстанців, але на ім'я називають лише одного. Залучали до виконання дипломатичних місій також іноземців, наприклад, грека Івана Мануйлова та серба Василя Данилова. Залучав Виговський до таких місій і свого батька й братів, навіть слуг та челядників.

Існують підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки й контррозвідки України. Ще на початку 1649 р. полковник Максим Нестеренко послав до Польщі з Переяслава 2000 розвідників. Проте пізніше керування цими справами переходить до Виговського. Не випадково агентом останнього був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам'янець-Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писареві відомості про їхній зміст. Не випадково агентом Виговського у Стамбулі був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. Таким же агентом був і грек Теодозій Томкевич — львівський купець та міщанин, котрий, до речі, брав участь й у дипломатичних контактах уряду з урядами Речі Посполитої та Швеції (1658 р.). Отже, завдяки саме Виговському було створено широку агентурну мережу яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не тільки в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах. Ця мережа української розвідки була настільки розвиненою, що навіть і через 25 років лунали скарги польських вельмож на те, що козаки (вже у часи Петра Дорошенка) знають про всі задуми короля. Вони пропонували «добре пошукати» агентів серед українців, що входили в оточення короля Яна ІІІ Собеського.

Після кампаній 1648–1649 рр. Виговський брав участь у поході 1650 р., котрий завершився взяттям столиці Молдавського князівства — Ясс. За умовами капітуляції господар Василь Лупул мав віддати свою доньку Розанду заміж за старшого сина гетьмана — Тимофія. Відзначимо, що цей шлюб було взято в 1652 р., і весільний ескорт до Молдавії очолював саме Виговський. 1651 р. він брав участь у Берестецькій битві, причому саме його з Хмельницьким насильно забрав з поля бою хан. Вирвавшись з неволі, Виговський вжив енергійних заходів для мобілізації додаткових військ, громив під Паволоччю орду, яка поверталася до Криму, обтяжена ясирем. Рішучі дії Виговського змусили ординців прискорити відновлення союзу з Україною. Він відіграв важливу роль також в організації оборони Білої Церкви, та укладенні нового мирного договору (28.11.1651 р.), що правда, тяжчого в порівнянні із Зборівським.

У 1652 р. українська армія в битві під Батогом взяла переконливий реванш над поляками за поразку під Берестечком, і в цій битві брав участь також Виговський. У 1653 р. він відіграв активну роль у переможних боях під Жванцем, але зрада хана не дала й тут можливості остаточно розгромити ворога. Це спонукало уряд України до посилення контактів з Московською державою та до укладення з нею військово-політичного союзу. Виговський був одним з найпалкіших прихильників такого акту, котрий було укладено у 1654 р. Хоча російсько-український договір того року є недосконалим, незавершеним і короткотривалим, він призвів до виникнення своєрідної конфедерації двох незалежних держав. Поки договір був рівноправним, доти й успішно розвивалася боротьба проти Речі Посполитої. Досить сказати, що українська армія очистила від поляків майже всю Західну Україну. Російсько-українські війська дійшли до Любліна, Вільнюса та Риги, причому генеральний писар брав участь у Дрожипільській битві, в поході на Львів (1655), у битві під Озерною (19-22 жовтня 1656 р.).

Однак після цього Москва зрадила Україну й уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні. Це виразно показало справжні наміри Москви, далекі від братства, та змусило Хмельницького шукати нових союзників, не загострюючи до часу відносин з царем Олексієм. Було укладено союз з Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, внаслідок чого українські козаки брали участь разом із союзниками у взятті Варшави, Кракова, ряду інших польських міст. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, й її хроністи з жахом згадували про літа «потопу» 1655–1657 рр. Чи варто нагадувати, що Виговський, який проводив енергійну дипломатичну діяльність, особливо, коли гетьман був тяжко хворий в останні два роки свого життя, якнайбільше прислужився до створення могутньої антипольської коаліції.

Однак фортуна відвернулася від керманичів Української держави. Погіршилася міжнародна ситуація, загострилися соціальні суперечності у середині українського суспільства. Москва дедалі менше прагнула перемоги над Польщею, намагаючись знищити незалежну Україну та перетворити її в свою колонію. У цей час помер Богдан Хмельницький (1657 р.), і це позбавило Україну загальновизнаного лідера.

Гетьманство[ред.ред. код]

Польсько-литовсько-руська держава 1658 р.

21 жовтня 1657 р. Івана Виговського було обрано гетьманом України (Корсунська рада) в атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску. В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богданові Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.

У 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави.

Це призводить до російсько-української війни 1658-1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 р.. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом. Втрати Трубецького становили близько 40 тис. чол. російського війська, близько 15 тис. було захоплено в полон.

Однак Гадяцький договір швидко спричинив народне повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ще зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко та ін. Війни на два фронти, та ще й громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, після однієї з Чорних рад, що відбулася 11 вересня 1659 р. у містечку Германівка, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Московського царства, причому ця автономія постійно скорочувалася.

Київський воєвода[ред.ред. код]

Колишній гетьман переїхав на Волинь, що перебувала тоді під контролем короля, й дістав з волі останнього Барське староство, був сенатором Речі Посполитої та Київським воєводою. Він осів у Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім сином Остапом. Виговський побував у Львові, вступив до Львівського православного братства, не полишив і політику.

У цей час починається Руїна: Гетьманщина розколюється на дві частини — Правобережну та Лівобережну. Юрій Хмельницький змушений був піти у відставку й постригся у ченці, а новим гетьманом (уже тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступив як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти Виговського. Коли Ян II Казимир вдерся до Сіверської України в 1664 р., то зустрів масовий опір українців, котрі добре пам'ятали польське гноблення до 1648 р. Похід зазнав поразки, причому агресивні дії Польщі викликали протест і опір навіть правобережних козаків та їхніх вождів. Саме через це було розстріляно полковника Івана Богуна. На Правобережжі розгорталося могутнє антипольське повстання, котре було спрямоване й проти гетьмана Тетері. У відповідь той разом із своїм кумом Себастіаном Маховським та деякими іншими польськими воєначальниками (Стефан Чарнецький та ін.) жорстоко придушував народні виступи.

Коли було схоплено вождя повстання на Правобережжі Дмитра Сулимку, то деякі сліди привели до Виговського, який симпатизував повстанцям і навіть був «мотором усіх нинішніх бунтів». Тому його було заарештовано й позбавлено всіх прав та привілеїв, котрі він мав у зв'язку з сенаторським титулом. Без всякого суду і слідства, навіть без королівського відома, колишнього гетьмана було засуджено до розстрілу.

Коли 16 березня 1664 року за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано в селищі Рокитному, що на Київщині. Колишнього гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих свідчень пам'ятки. Доля нащадків Виговського фактично невідома. Але у Речі Посполитій другої половини XVII–XVIII столітті діяли численні Виговські, деякі з яких могли бути нащадками його сина Остапа.

Сім'я[ред.ред. код]

Докладніше: Виговські
Данило Виговський, бихівський полковник.
+ Катерина Хмельницька, донька гетьмана Богдана Хмельницького; за іншими даними, Мирона Кордуби, - Олена Хмельницька[2]
NN Яблонська
  • Донька:
Мар'яна Іванівна Виговська
+ Михайло Гунашевський, православний шляхтич, автор Львівського літопису; служив у Генеральній канцелярії, виконував дипломатичні доручення Хмельницького; пізніше став київським протопопом (1657), потім перемишльським кафедральним пресвітером (1667-1672).
Олена Стеткевич, донька новогрудського каштелянина Богдана Стеткевича, покровителя Києво-Могилянського колегіуму, фундатора православного Кутеїнського монастиря (через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв'язки з рядом відомих українських і білоруських князівських та шляхетських родів, наприклад, з князями Соломирецькими).
  • Син:
Остап Іванович Виговський (1657 - ?). В 1698 в Львові Остап Виговський продав Барське староство - Юрію Домініку Любомирському.

Оцінки[ред.ред. код]

Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського можна дійти висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.

Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партії (М. Пушкар, І. Барабаш). Ці протиріччя склали передумови для гетьманства Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пізнього Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав тієї харизми, завдяки якій Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну України.

Микола Костомаров оцінював Виговського як борця за незалежність своєї батьківщини від московського панування. На думку історика гетьман початково був вірний союзу із Москвою, але згодом перейшов на антимосковські позиції через відмову царського уряду допомогти приборкати опозицію. Також історик відзначав вплив Юрія Немирича, що переорієнтував Виговського на союз із Варшавою[3].

На думку історика Валерія Степанкова Виговський був талановитим адміністратором, воєначальником і дипломатом. Він став першим гетьманом української козацької держави, що був страчений за участь у боротьбі за її незалежність[1]. Історик Наталя Яковенко ставить Виговському в заслугу створення Генеральної військової канцелярії — адміністративного і дипломатичного штабу Хмельницького, мозкового центру козацької революції[4]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

З 1991 року у Львові є Вулиця Виговського.

За сприяння героя України Возницького Бориса Григоровича в селі Руда, (Жидачівський район, Львівська область) створено музей Івана Виговського. Вибір місця розташування музею не випадковий — саме тут жила родина Виговських. Залишились лише рештки замку. За планом, музей може мати площу близько 1 000 кв.м. До музею Виговського планують перевезти церкву 1724 року із сусіднього села, яку побудував син Івана Виговського.

24 жовтня 2010 року у місті Луцьку під залпи козацької гармати було урочисто відкрито меморіальну дошку пам'яті видатного українського гетьмана Івана Виговського. Дошку встановлено в Луцькому замку на будівлі Художнього музею. Представники духовенства освятили її. Автор — Микола Кумановський.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с Степанков 2003:502—503.
  2. Miron Korduba. Chmielnicki Bohdan Zenobi (ur. ok. 1595†1657) / Polski Słownik Biograficzny.— Kraków, 1937.— t. III/1, zeszyt 11.— S. 329. (пол.)
  3. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Второй отдел: Господство дома Романовых до вступления на престол Екатерины II. Глава 6
  4. Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648–1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Гетманство Выговского // Костомаров Н. И. Собрание сочинений: Исторические монографии и исследования, т. 2. — СПб., 1872.
  • Герасимчук В. І. Виговський і Юрій Хмельницький // Записки НТШ. — 1904, т. 59-60.
  • Герасимчук В. І. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ. — 1909, т. 87-89.
  • Герасимчук В. І. Смерть Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергієвича Грушевського. — Київ, 1928.
  • Наступник Богдана Хмельницького — Іван Виговський // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. — Київ, 1993.
  • Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. — Київ, 1998.
  • Мицик Ю. А. Іван Виговський. // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. — кн. 1. — Київ: KM Academia, 1998.
  • Степанков В. С. Виговський Іван Остапович // Енциклопедія історії України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1. — С.502—503.
  • Коваленко С. Виговський Іван // Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. — Київ: Стікс, 2007.
  • Сокирко О. Конотопська битва 1659 р. Тріумф в час Руїни. — Київ, Темпора, 2008.
  • «Імена твої, Україно» — Іван Корсак, Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007 ст. 83-89

Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Богдан Хмельницький
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Гетьман України
1657-1659
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Наступник
Юрій Хмельницький
Попередник
Ян Собіпан Замойський
POL województwo kijowskie IRP COA.svg Воєвода Київський
1659-1664
POL województwo kijowskie IRP COA.svg Наступник
Стефан Чарнецький
Попередник
Ян II Казимир
Alex K Kyiv Michael 2.svg Великий князь Руський
1658-1659
Alex K Kyiv Michael 2.svg Наступник
Ян II Казимир