Лисяк-Рудницький Іван Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Павлович Лисяк-Рудницький
Lysiak-Rudnycky.jpg
Народився 27 жовтня 1919(1919-10-27)
Відень, Австрія
Помер 25 квітня 1984(1984-04-25) (64 роки)
Едмонтон, Канада
Національність українець
Alma mater Львівський університет, Берлінський університет, Карловий університет
Галузь наукових інтересів історія, політологія
Заклад Альбертський університет
Науковий ступінь доктор

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (27 жовтня 1919, Відень, Австрія — 25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист.

Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.

Життєпис[ред.ред. код]

1937 року закінчив Академічну гімназію у Львові. Після навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933—1939). Після 1939 року жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).

У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У 1951—1971 роках — у США в 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

У 1956—1967 роках викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967—1971 роках — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року — в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIXXX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961—1967). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).

Наукова робота[ред.ред. код]

Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Тривалий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від цього табору. Найвагоміші його дослідження присвячені М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII–XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Праці[ред.ред. код]

  • Вклад Галичини в українські визвольні змагання, 1948.
  • Інтелектуальні початки нової України, 1958.
  • Українська революція з перспективи сорокаліття, 1959.
  • Проти Росії чи проти радянської системи, 1961.
  • Україна в еволюції радянської системи, 1963.
  • Україна між Сходом і Заходом, 1966.
  • Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники, 1968, 1977.
  • Між історією і політикою (статті до історії та критики укр. суспільно-політ. думки). — Мюнхен : Сучасність, 1973. [1]
  • Іван Лисяк-Рудницький, "Драгоманов як політичний теоретик, " published in Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. II, Spring, 1952, No. 1 (3), pp. 70–130. Reprinted in Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, ed. Peter L. Rudnytsky (1987).
  • Зауваги до проблеми «історичних» і «неісторичних» націй, 1981.
  • Політична думка українських підрадянських дисидентів, 1981.
  • Націоналізм і тоталітаризм, 1982.
  • Essays in Modern Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky. — Edmonton, 1987.
  • Нариси з історії нової України. — Львів, 1991; Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.
  • Збірки «Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings» («The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.», 1952, ч. 1.
  • «The Role of the Ukraine in Modern History» («Slavic Review», 1963, ч. 2).
  • «The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule» («Austrian History yearbook», 1967).
  • Збірка есеїв «Між історією й політикою» (1972.
  • Статті в журналах «Листи до приятелів», «Сучасність» та ін.
  • Между историей и политикой. — М.—СПб. : Летний сад, 2007. («Библиотека украинской мысли») (рос.)

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • С. Кульчицький. Лисяк-Рудницький Іван Павлович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.401 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.