Історія Антарктики

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Друга експедиція Джеймса Ведделла. Малюнок зображує бриг «Jane» та китобоєць «Beaufroy» (1825)

Історія Антарктики починається із ранніх теорій стародавніх географів елліністичного світу про існування на крайньому півдні величезного континенту, названого Terra Australis Incognita — Невідома Південна земля. Термін «Антарктика», як протилежність Арктиці, вперше вжив Марін Тірський в II столітті н. е.

У західному світі з античних часів вірили в існування південної землі, покликаної збалансувати надлишок суші — Європу, Азію та Африку. Аристотель постулював симетрію землі, що означало наявність населеної суші на півдні від Африки. Існують карти, створені в Середні століття і епоху Відродження, на яких «Невідома Південна земля» зображена як окремий континент або з'єднується з Південною Америкою (наприклад, Карта Пірі Рейса).

Європейська географія отримала перші достовірні відомості про землю на Південному полюсі в епоху великих географічних відкриттів. У XV—XVI століттях, після того як європейські мореплавці обігнули мис Горн і мис Доброї Надії, стало зрозуміло, що якщо Невідома Південна земля й існує, то є окремим континентом. В 1773 році Джеймс Кук вперше перетнув Південне полярне коло і, хоча він відкрив окремі антарктичні острови, але так і не виявив материк. Вважається, що Кук був приблизно за 240 км від нього.

1820 року, за даними різних організацій та установ (наприклад, Національний науковий фонд[1], НАСА[2], Каліфорнійський університет у Сан-Дієго[3], Російський державний музей Арктики і Антарктики,[4] тощо[5][6]) кораблі трьох капітанів наблизилися до Антарктики або її льодовикового шельфу: Фабіан Готліб фон Беллінсгаузен (капітан Російського імператорського флоту), Едвард Брансфілд (капітан Військово-морських сил Великої Британії) та Натаніель Палмер (мисливець на тюленів із Стонінгтон, штат Коннектикут).

30 січня британська експедиція Едварда Брансфілда та Вільяма Сміта досягла півострова Триніті, який є частиною континенту, тому вважається, що вони першими відкрили материк[7][8].

Згідно з радянською історіографією, першими побачили континент учасники експедиції російського імператорського флоту під командуванням Фабіана Беллінсгаузена і Михайла Лазарєва, 28 січня 1820 року. Однак, пізніші дослідження та дані експедиції британців Брансфілда та Сміта ставлять під сумнів це твердження. 28 січня (16 січня за «старим стилем») 1820 року шлюп «Восток» під командуванням Беллінсгаузена досягнув 69°25' південної широти та 2°10' західної довготи. Як зафіксував у цей день капітан Беллінсгаузен у своєму звіті про експедицію: «…встрѣтили льды; которые представились намъ сквозь шедшій тогда снѣгъ, въ видѣ бѣлыхъ облаковъ»[9]. Відповідно до вказаних у звіті координат, шлюпи «Восток» та «Мирний» у той день перебували на відстані 20 миль від материка. У рапорті від 21 квітня 1820 року до морського міністра російської імперії Беллінсгаузен написав: «… признаковъ большой южной земли нигдѣ имъ не встрѣчено, хотя плаваніе его происходило по большей части за полярнымъ кругомъ, если же таковая земля и существуетъ, то должна быть во льдахъ, покрыта ими и опознать оной нѣтъ возможности»[9].

У звіті з експедиції Беллінсгаузена, виданого 1831 року, відсутні згадки, що учасники експедиції відкрили материкові землі[10], але вже у другому виданні звіту 1949 року[11] Антарктида згадується у передмові до звіту декілька десятків разів[10][12]. Наукове значення російської експедиції 1819—1821 рр. є значним: Беллінсгаузен другим (після Джеймса Кука) обійшов Антарктиду, і відкрив 29 островів у високих південних широтах.

1821 року на материк висадилися моряки китобійного корабля капітана Джона Девіса.

У грудні 1911 році норвезька експедиція Роальда Амундсена першою досягла Південного полюса. Вона на кілька місяців випередила британську експедицію Роберта Скотта. Учасники останньої загинули на зворотному шляху від голоду та виснаження. Вижила частина експедиції, яку Роберт Скотт залишив на базі на узбережжі, серед них і полтавець Антон Омельченко.

Вперше перетнули Антарктиду (через Південний полюс від моря Веделла до моря Росса) на тягачах в 1957—1958 рр. новозеландець Е. Гілларі і англієць В. Е. Фукс.

З середини XX століття почалося активне освоєння Антарктиди. На континенті різними країнами створюються численні постійні бази, які цілий рік проводять метеорологічні, гляціологічні і геологічні та інші дослідження. Свої постійно діючі станції в Антарктиді мають 30 країн, зокрема й Україна.

Третя радянська антарктична експедиція, очолювана Євгеном Толстіковим, 14 грудня 1958 досягла Південного полюса недосяжності і заснувала там тимчасову станцію «Полюс недосяжності». За рік до цього був здійснений санно-тракторний похід до геомагнітного полюса, а рік потому радянські вчені добралися і до Південного полюса.

У 1959 році був підписаний Договір про Антарктику, що закріплює за Антарктидою статус території, вільної від військової діяльності та присвяченої діяльності наукової.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. U.S. Antarctic Program External Panel of the National Science Foundation. Antarctica—Past and Present. Government of the United States. Архів оригіналу за 17 February 2006. Процитовано 6 February 2006. 
  2. Guthridge, Guy G. Nathaniel Brown Palmer, 1799–1877. Government of the United States, National Aeronautics and Space Administration. Архів оригіналу за 2 February 2006. Процитовано 6 February 2006. 
  3. Palmer Station. University of the City of San Diego. Архів оригіналу за 10 February 2006. Процитовано 3 March 2008. 
  4. Экспозиции: Антарктика [Exhibition: Antarctica]. 
  5. An Antarctic Time Line: 1519–1959. South-Pole.com. Архів оригіналу за 10 February 2006. Процитовано 12 February 2006. 
  6. Antarctic Explorers Timeline: Early 1800s. Polar Radar for Ice Sheet Measurements (PRISM). Процитовано 12 February 2006. 
  7. Hanessian, John (1963). Antarctica. New Zealand: Antarctica. с. 23. «It was in this period that Edward Bransfield surveyed the South Shetlands in 1819–20 and may have been the first to sight the Antarctic Continent» 
  8. Edward Bransfield. britannica.com. Процитовано 13.01.2020. 
  9. а б Выписка изъ донесенія Капитана 2 ранга Беллингсгаузена къ Морскому Министру отъ 8 Апрѣля 1820 года изъ Порта Жаксона. «Сынъ Отечества», 1821, ч. 69, No 16
  10. а б «Антарктичні скрепи» Росії та український слід в експедиції Беллінґсгаузена. До 200-річчя початку експедиції на шлюпах «Восток» та «Мирний». uac.gov.ua. 18.07.2019. Процитовано 10.12.2019. 
  11. Ф. Ф. Беллинсгаузен. Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане и плавание вокруг света в продолжение 1819, 20 и 21 годов, совершенные на шлюпах «Востоке» и «Мирном» под начальством капитана БЕЛЛИНСГАУЗЕНА, командира шлюпа «Восток». Шлюпом «Мирным» начальствовал лейтенант ЛАЗАРЕВ. Государственное издательство географическойлитературы. Москва. 1949. Процитовано 10.12.2019. 
  12. Василь Придатко-Долін (15.02.2019). Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821). Частина 1. expedicia.org. Процитовано 10.12.2019. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Історія Антарктики