Вороньки (Бобровицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Вороньки
Країна Україна Україна
Область Чернігівська область
Район/міськрада Бобровицький район
Рада/громада Вороньківська сільська рада
Код КОАТУУ 7420682401
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1642
Населення 763 (2016)
Площа 6,839 км²
Густота населення 133,1 осіб/км²
Поштовий індекс 17442
Телефонний код +380 4632
Географічні дані
Географічні координати 50°40′46″ пн. ш. 31°34′52″ сх. д. / 50.67944° пн. ш. 31.58111° сх. д. / 50.67944; 31.58111Координати: 50°40′46″ пн. ш. 31°34′52″ сх. д. / 50.67944° пн. ш. 31.58111° сх. д. / 50.67944; 31.58111
Середня висота
над рівнем моря
130 м
Водойми Супій
Місцева влада
Адреса ради 17442, Чернігівська обл., Бобровицький р-н, с. Вороньки, вул. 30-Річчя Перемоги, 1, тел. 2-56-30
Карта
Вороньки. Карта розташування: Україна
Вороньки
Вороньки
Вороньки. Карта розташування: Чернігівська область
Вороньки
Вороньки

Вороньки у Вікісховищі?

Вороньки́ — село в Україні, в Чернігівській області, Бобровицькому районі. Розташоване на берегах річки Супій.

Назва[ред. | ред. код]

За літописними джерелами XIII ст. назва походить від притоки річки Супій — Ворониця (нині не існує).

Ще одна з версій про походження назви села: нібито тут жило багато злодіїв — ворів-конокрадів. Як розповідали старожили, крадії багато разів влаштовували злочинні напади на ярмарки, базари і.т.д.

Історія[ред. | ред. код]

Через Вороньки проходив один з чумацьких шляхів.

Після спустошення 1482 року місцевості кримськими татарами на чолі з Менглі Гіреєм залишилися лише окремі хутори. Ці землі ніхто не хотів брати ні за службу, ні в вислугу. Нарешті 1503 року великий князь Олександр Ягеллончик пожалував усю північну половину Переяславського повіту, що лежала по Трубежу й Супою, як вислугу своєму дворянину Дашку Івановичу. Його син — черкаський і канівський староста Остафій Дашкович — організував швидку колонізацію в тому числі власних переяславських «вислуг», у яких «на ґрунтах басанському й биковському» незабаром постали 2 містечка: Басань і Быков, а також 9 сіл: Старая Басань, Марковь, Юрковь, Павловъ, Максимовъ, Брегинцы, Кулажинь, Карпиловка й Воронковъ.[1][2] Оскільки наближче село зі схожою назвою — Вороньків — є досить далеко від цієї місцевості, то, можливо, йдеться саме про Вороньки.

Населений пункт Wronka на річці Supoi позначено на «Спеціальному та докладному плані України…» де Боплана (1650) та на пізніших мапах.[3][4]

1782, після скасування окупаційної владою Російської імперії полкового устрою Гетьманщини, Вороньки отримав у володіння колишній козацький полковник, малоросійський губернатор А. С. Милорадович.[5] Станом на 1790 у селі було зареєстровано 1781 парафіянина сільської церкви.[6]

У XIX ст. селом володів один з представників козацького роду Кочубеїв. 1859 року учасники декабристського заколоту Волконський Сергій Григорович з дружиною, а з 1873 року — Поджіо Олександр Вікторович, оселилися у Вороньках, оскільки там жила дочка Волконських — Олена, що перебувала у шлюбі з М. Кочубеєм, власником Вороньків. Над їхніми могилами за проектом О. Ягна споруджено церкву-усипальницю

Свято-Іванівський храм (1905), зруйнований більшовиками

(зруйнована окупаційною комуністичною владою).

Голодомор[ред. | ред. код]

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу 1932—1933, проведеного урядом СРСР. Зокрема, голодом убито 22 представники великої родини Гусак — від малолітніх дітей до старців. Всього, за даними Національної книги пам'яті жертв голодомору, в Вороньках загинули від терору голодом понад 300 людей — в рази більше, ніж у часи німецької окупації.[7]

Легенди про сільську річку[ред. | ред. код]

Річка Супій також таїть у собі багато таємниць. За однією з легенд, які зібрала місцевий краєзнавець, учениця Вороньківської школи Л. Дурейко, річка Супій у першій половині XVII ст. була судноплавною. На березі красуні-річки розкинулося одне поміщицьке помістя. У поміщицькій родині був тільки один син, який закохався в річку. Вода в річці була чиста й холодна, бо її живили підземні джерела. В теплі ночі хлопець залишався ночувати в човні. Так було й того разу. Вночі піднявся сильний вітер, човен відв'язався, і хвилі погнали його до середини річки. Там човен перекинувся, й річка широко розкрила свої обійми, навіки забравши хлопця у підводне царство. Убита горем мати задумала помститись річці і веліла своїм слугам, аби ті вовною забили джерела. Річку джерела більше не живили, і красуня-річка почала швидко міліти, заростати болотними рослинами.[5]

Народна пам'ять пов'язує річку Супій із гетьманом Павлом Полуботком, який був найбагатшою людиною на лівобережній Україні. Сьогодні про скарби Полуботка складено багато легенд. Ось одна з них. Перед від'їздом до Петербурга гетьман наказав синові, щоб той переправив коштовності до одного з європейських банків. Син з козаками повантажив майно на «Чайки», що відпливли по річці Супій, яка була широкою і глибокою. Береги річки були порослі високими та пишними вербами. «Чайки» під схованкою дерев були малопомітні. Невідомо, яка трагедія трапилася на річці: чи перестрілка, чи інша біда, але човни затонули. Старожили розповідали, що довго в деякі дні було видно серед річки щогли. Можливо, то щогли козацьких човнів? Звідки ж пішла назва річки Супій? Як гадають краєзнавці, половці, які впродовж досить тривалого часу тривожили Русь, у 1155 році самі з'явилися для укладення миру і уклали його у верхів'ях Супою, де коні половців і руських послів мирно пили разом воду з річки.[5]

Цікаво[ред. | ред. код]

меморіальний комплекс

1975 року за проектом архітектора О. К. Стукалова на честь російських офіцерів — учасників декабристського заколоту 1825 року — в селі споруджено меморіальний комплекс.

Також відомо, що нащадок Волконських М. М. Кочубей мав велику бібліотеку, яка безслідно зникла під час Другої Світової війни.[5]

Постаті[ред. | ред. код]

Також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]