Генуезька республіка

Генуезька республіка лат. Res Publica Ianuensis італ. Repubblica di Genova
1005 – 1797
Прапор Герб
Генуї: історичні кордони на карті Генуезька республіка та її володіння
Столиця	Генуя
Релігії	Католицтво
Форма правління	олігархична купецька республіка
Історія
• Засновано	1005
• Вторгнення Франції	1797
• Ліквідовано	1797
Населення
Валюта	Генуезька ліра
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Генуезька республіка

Генуе́зька респу́бліка (лат. Res Publica Ianuensis; італ. Repubblica di Genova) — італійська морська республіка з центром в Генуї. Існувала у 1005—1797 роках. Розташовувалася в Лігурії, на північно-західному узбережжі Італії. Мала розгалужену мережу поселень, колоній і торгових представництв по всьому Середземномор'ю, Чорномор'ю й європейському узбережжю Атлантики. Контролювала північ Сардинії (1259—1325), Корсику (1284—1768), Хіос (1261—1566) та південне узбережжя Криму (1266—1475). Панівною релігією в державі було католицтво, офіційною мовою — латина. Найпоширеніші мови — лігурійська та італійська. Керувалася купцями, що створили морську олігархічну республіку. До середини XV століття розбагатіла на работоргівлі в Чорноморському регіоні; активно вивозила рабів до Єгипту та Західної Європи. Вела війни з католицькими сусідами — Венецією, Пізою, іспанськими державами, Священною Римською імперією, православною Візантією і мусульманською Османською імперією. Ліквідована в ході наполеонівського походу до Італії, перетворена на Лігурійську республіку, сателіта Франції.

Історія

Розквіт Генуї почався з середини Х ст., коли місто спільним зусиллями з Пізою відбило напади арабських піратів з Кордовського халіфату і звільнила від них східне узбережжя Тірренського моря. В той час владу в Генуї ділили між собою віконт, який призначався номінальним королем Італії, єпископ і міський патриціат. Роль віконта поступово послаблювалася, тоді як патриціат в 1099 р. створив так звану Компанію, організовану за зразком торгового союзу для захисту колективних інтересів містян, торгівців і ремісників. Компанія розширювала юридичні і політичні права, перетворюючись в корпоративний орган міського самоврядування. На чолі Компанії стояли виборні консули.

В 1087 році Генуя разом з Пізою здійснили успішний напад на Махдію, мусульманське місто на півночі Африки, захопивши і пограбувавши його внаслідок спільної морської операції. Напад на Махдію Генуї та Пізи послужив прологом до початку Хрестових походів в наступному десятиріччі.

Політичне значення Генуї зросло після прийняття нею 1143 року першого в Італії міського статуту. 1162 року імператор Фрідріх І Барбаросса надав Генуї права на володіння територіями на узбережжі Лігурії від Монако до Порто-Венере. Генуя офіційно стала республікою. Цьому сприяли успіхи генуезьких купців торгівлі як на Леванті, так і в Західному Середземномор'ї. Генуезький флот брав участь в Першому хрестовому поході, генуезькі купці заснували торгові факторії в Аккрі, Триполі, Бейруті, інших містах Леванту. 1155 року вони добилися великих привілеїв у Візантії.

Генуезька фортеця в Судаку, АР Крим

Участь у Реконкісті закріпила позиції Генуї в містах Каталонії і Арагону. Активними були зв'язки Генуї зі Східною Африкою.

Пік розвитку

Підтримавши нікейських імператорів у боротьбі за відновлення Візантійської імперії проти Латинської імперії та Венеції, перший генуезький капітано-дель-пополо Гульельмо Бокканегра уклав у 1261 році з Михаїлом VIII Палеологом Німфейський договір, згідно з яким, в обмін на підтримку генуезького флота в боротьбі Візантії на морі з флотом Латинської імперії (на той час переважно венеційським), генуезці добилися права безперешкодної торгівлі на всій території Візантії і монопольних прав на торгівлю в Чорному морі. Хоча їм не вдалося зберегти цю монополію надовго, генуезці скористалися нею для влаштування численних генуезьких поселень у Причорномор'ї. Вже у 1266 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур, через свого племінника і намісника в Криму Оран-Тімура дозволив генуезцям заснувати колонію в місті Кафа (сучасна Феодосія), що стала пізніше центром їх колоніальних володінь в Криму. В останній чверті ХІІІ ст. товарообмін генуезької Кафи зріс майже в чотири рази. Ріст торгового обміну тривав і в першій чверті XIV ст.

На цей же період приходяться найвидатніші перемоги генуезького флоту над своїми конкурентами з італійських морських республік Пізи і Венеції.

У 1284 році між флотами Генуї і Пізи відбулась Битва при Мелорії. Генуезький флот на чолі з Оберто Доріа та Бенедетто Дзаккарія завдав пізанцям нищівної поразки. Пізанський флот був майже повністю знищений і більш як 10 тисяч пізанців, серед яких було багато представників найвищої аристократії міста, було вбито чи захоплено в полон. Поразка в битві при Мелорії поставила крапку на подальших середземноморських амбіціях Пізанської республіки і призвела до її занепаду як потужної військової і торгової морської держави. Але після перемоги над Пізою Генуя зіткнулася з великою конкуренцією Венеційської республіки, з якою тривалий час вела запеклу боротьбу в союзі з пізанцями.

Генуя намагалась проникнути до Східного Середземномор'я, до «сфери впливу» Венеції, а також підтримувала проти Венеції Візантію і чимало сприяла падінню Латинської імперії, створеної хрестоносцями за участю венеційців. У1298 році генуезький флот на чолі з Ламба Доріа в морській битві при Курцолі в Адріатичному морі повністю розбили венеційський флот і захопив в полон венеційського адмірала Андреа Дандоло, син дожа Джованні Дандоло.

Занепад

Запекла боротьба між Генуєю і Венецією тривала після цього ще ціле століття. В 1379 році під час війни Кіоджи генуезці захопили порт Кіоджа у Венеційській лагуні, зовсім неподалік від Венеції. Та у вирішальний момент Венеції вдалось переломити хід подій. В 1380 році відбулася вирішальна битва за Кіоджу, в якій генуезький флот був вщент розбитий венеційським. Відтоді пануванню генуезців у східній частині Середземного моря настав кінець. Навіть у Чорне море почали проникати венеційські кораблі. Неподалік від кримських генуезьких торгових колоній, у гирлі Дону на початку XIV ст. була закладена венеційська факторія Тапа (поблизу сучасного Азова).

Ці невдачі призвели до внутрішньої боротьби та послаблення державності. Як наслідок Генуя з 1394 по 1409 рік перебувала під управлінням Франції, король якої призначав генерал-лецтенантів) губернаторів в Геную. Потім настав період правління міланського династії Вісконті. У той самий період Генуя втратила свої володіння на Сардинії на користь Арагона, на Корсиці через внутрішнє повстання, а свої колонії на Близькому Сході, у Східній Європі та Малій Азії — на користь Османської імперії.

Під загрозою Альфонсо V Арагонського, у 1458 році дож Генуї передав Республіку французам, ненадовго зробивши її «Генуезьким герцогством» під контролем Жанна II Лотаринзького. 1461 року за підтримки Мілана, Генуя повстала, і Республіка була відновлена. У 1464 році опинилоася під владою Міланського герцогства. Між 1463-1478 та 1488-1499 роками Генуя перебувала під владою міланських герцогів з династії Сфорца.

З 1499 по 1528 рік Республіка досягла свого найнижчого пункту, перебуваючи під майже безперервною французькою окупацією. Іспанці зі своїми союзниками всередині міста, «старою знаттю», що окопалася в горах за Генуєю, захопили місто 30 травня 1522 року та піддали його нещадному пограбуванню. 1528 року іспанці передали Геную під владу Андреа Доріа. Для скріплення цього союзу імпенаський король отримав позику від генуезьких банків.

Під час Вісімдесятилітній війні в Нидерландах генуезький аристократ і банкір Амброзіо Спінола зібрав на власний кошт і очолив армію. Натомість Генуї як союзнику Іспанії довелося у 1672 році вести війну з Савойським герцогством. У 1684 році місто зазнало сильного бомбардування французьким флотом як покарання за союз з Іспанією.

Економічна криза, що була наслідком банкроства Іспанської корони, війни з Францією і Савоєю, повстанння 1746 року проти влади Габсбургів під час війни за австрійську спадщину у першій половині XVIII століття, спрямовані на досягнення нейтралітету та економічної незалежності від двох Франції та Іспанії, призвели Республіку до періоду нового занепаду.

У 1794 році змова проти аристократичного та олігархічного правлячого класу була зірвана. У травні 1797 року намір генуезьких якобінців та французьких громадян повалити уряд дожа Джакомо Марії Бріньоля призвело до запеклої громадянської війни. Пряме втручання генерала Наполеона Бонапарта призвело до падіння Республіки на початку червня та утворення Лігурійської республіки 14 червня 1797 року. «Золоту книгу шляхества » було спалено на площі Акваверде. Лігурійська республіка проіснувала недовго і в червні 1805 року увійшла до складу Першої Французької імперії.

Населення

У ХІІІ—XV століттях 4–10 % населення Генуї становили раби із Золотої Орди, серед них половина — русинки і черкешенки. Їхня присутність, крім демографічно-економічного ефекту, викликала й соціальні напруги — зростання злочинності, збільшення кількості безбатченків тощо.

Устрій

За формою управління поділяють на 5 республік. Перша республіка, відома як Республікою консулів (1099—1191), була по суті демократичною; друга (подест) 1130—1317 років і третя — капітанів народу (1317—1339) — аристократично-демократичними; четверта — довічних дожів (1339-1528 роки) — здебільшого олігархічною; п'ята — дворічних дожів (1528-1797 роки) — аристократичною. У 1217-1311 роках відбувалося зміна влади подест і капітанів народу.

Після відсторонення від влади єпископів було запроваджено Генуезьку комуну на чолі із консулами. Право голосу під час виборів консулів належало лише членам Компанії комуни, яка також монополізувала морську торгівлю. Нова політична сила почала тіснити єпископа міста, якому ще належала значна влада. Більшість консулів складали вихідці з аристократичних сімей; значний вплив на політику мали феодальні за своїм походженням родин віконтів Венечіано та Кармадіно.

Конкретна кількість консулів кілька разів змінювалася. З 1130 року було впроваджено поділ консулату на комунальний (consoli communis) і судовий (consuli dei placiti). Колишні консули утворювали консиліум, тобто сенат.

Громадянські війни 1164-1169 і 1189-1194 років призвели до кризи консулату. 1191 року консулів було замінено на подест. Останній був головою міста, воєначальником і суддей, і зазвичай призначався роком з кола іноземців. У 1196 році на допомогу подесті було засновано комісію з шести ректорів. До 1256 змінилося 51 подеста, вихідців з інших італійських міст. Згодом призначалися подести з аристократичних родин Генуї, зокрема у 1265 році мала місце діархія (двовладдя) Доріа та Спінола.

За 1257—1528 роки відбулося три громадянські війни і понад 70 спроб заколоту, їх понад 40 вдалих, багато разів республіка тимчасово втрачала незалежність. Зокрема, 1311 року городяни, прагнучи уникнути усобиці, вручили Гену імператорові Генріху VII. Після короткого періоду в першій половині ХІІІ ст., коли на чолі правління стояли подести із іноземців, які змінили попередніх консулів, в Генуї почалися невдалі спроби як встановлення сеньйорії, так і пополанської диктатури на чолі з енергійним представником роду Бокканегра. Гульєльмо Бокканегра був обраний капітано-дель-пополо у 1257—1262 роках. За цим правління капітанів народу найчастіше виливалося в диктатуру аристократичних сімей. Чотири рази мала місце діархія сімей Доріа та Спінола.

Сімоне Бокканегра став першим пожиттєвим дожем (1339—1344, 1359—1363). Дожі, як і раніше подести, опиралися на представницький орган — Раду старійшин. Республікою управляли три інститути, які урівноважували один одного: довічно обраний дож, Сенат з восьми сенаторів і Колегія прокурорів. Колегія прокурорів складалася з групи адвокатів і губернаторів, які, відповідно, займалися фінансами та відправленням правосуддя.

Авторитетнішими і впливовішими, ніж адміністративні, були судові і фінансові магістрати республіки, особливо заснований 1407 року банк Св. Георгія. Спочатку цей банк виріс із внеску асоціації купців, які діставали у вигляді відсотків за представлені квоти від податків, які поступали в скарбницю. Діставши можливість впливати на механізми управління, банк розширив фінансову діяльність. Іншим винаходом генуезців стали маони - торговельні товариства, які в умовах слабкості уряду виконували також функції держави.

«Нова реформа» 1528 року збільшила кількість «шляхетних альберго» до 28 завдяки приходу нових генуезьких родин, пов'язаних з найважливішими та історичними родами, що спричинило подвійне прізвище багатьох дожів. Було запроваджено Головну та Малу ради республіки. Головна рада, яку також називають Великою радою, фактично обирала нового дожа більшістю голосів з короткого списку кандидатів. Ще однією важливою реформою, окрім обрання дожа, був мандат, який змінився з безстрокового на дворічний: нова аристократична система та чергування між двома основними дворянськими станами, «старою» та «новою», що стало основою ууправління.

Наступні реформи 1547 року (після змови Фієскі) та 1576 року призвели до незначних змін в інституті дожа (чергування та дворічний мандат були збережені). ця система залишалася незмінною до ліквідації республіки у 1797 році.

Адміністративний поділ

Генуезькі володіння на межі XIV—XV ст.

Протягом своєї історії Генуезька республіка поширила своє пряме панування на такі території: Лігурія та деякі навколишні райони (включаючи, зокрема, Ольтрегіого), Корсика, Горгона, Капрая, Кіпр, Хіос, Самос, Галата в Константинополі, Севастополь, Чембало, Солдая, Тана, Каффа в Криму (Генуезька Газарія) та Табарка в Тунісі. У Лігурійському регіоні переважала децентралізована система.

Ближче до середини XVIII століття генуезькі володіння були адміністративно розділені на Тераферму, Заморські володіння, Протекторати, Анклав. Тераферма складалася з морського володіння (Генуя, Західна і Східна Рів'єра), округ Олтрегіогі, маркізати Бусалла, Кастелларо та Помпеяна, Фінале, Мазоне. Морські воодіння, округ та деякі маркізати було поділено на подестії та капітанства. Заморські володіння включали острова Капрая, Корсику (поділено на банди Фуорі-о-Помонте і Дентро-о-Чізмонте, що фактично поділяли острів на північну і південну історично традиційні частини), Табарка. Протекторати оховлювали графство Айроле, сіньйорії Канталупо, Оліветта. Анклави охоплювали 1 абатство, 2 синьйорії, 4 феода, 5 маркізатів, 1 графство, Нолійську республіку.

Суспільство

Міський патриціат Генуї був переважно феодальним за походженням. Його ядро становили сеньйори, вихідці із контадо, які активно включилися в морську торгівлю. Найвпливовішими були сім'ї Доріа, Спінола, Фієскі, Джустініані, Грімальді. З кінця ХІІІ ст. нобілі стали об'єднуватися в союзи, часто за принципом роду, сусідства і економічних інтересів. Так поступово з'явилися аристократичні клани, яких називали альбергами, які нерідко ворогували між собою.

Поступово посилилася і роль пополанів у торгівлі та ремеслі. Їхні претензії на владу, ворожнеча гвельфів з гібелінами, між кланами нобілів, яскраво виражений індивідуалізм підприємців, які мали великі капітали і не бажали встановлення контролю над ними сильної адміністрації, різна географічна орієнтація окремих груп купців — всі ці фактори зумовили слабкість центрального управління.

Наявність у Генуї численного портового люду, який бурхливо виражав і нерідко міняв політичні симпатії, спричинювала численні перевороти.

У перші два століття після запровадження довічного дожства в Генуї родини Адорно та Кампофрегозо переважно змагалися за посаду (Адорно мали сім дожів, а Кампофрегозо — десять). Після реформи 1528 року серед сімдесяти дев'яти «дворічних дожів», які прийшли до влади, багато хто був обраний з невеликої кількості знатних родин міста, організованих у 28 «альбергів», серед яких найчастіше (11 разів) ставали дожами представники родів Грімальді та Спінола. Представники роду Гаттілузіо були володарями численних земель в Егейському морі (Лемнос, Лесбос, Енос, Самофракія).

Право

Правова система Генуезької республіки була поєднанням римського права, на основі якого будувалося законодавство, і торгових звичаїв. Це була складна система, де внутрішнє право, засноване на католицькому канонічному праві та статутах комуни, сусідлило з особливими договірними положеннями, що регулювали відносини у колоніях та торгових факторіях.

Широкий розвиток набуло торгове право, яке регулювало комерційну діяльність, договори та інші економічні відносини. Воно ґрунтувалося на звичаях та враховувало особливості міжнародної торгівлі.

У колоніях у Північному Причорномор'ї, існувала система самоврядування з власними судами (наприклад, консулом чи титамом), яка регулювалося окремим Статуом від 1449 року.

Генуезька республіка активно укладала договори з іншими державами та правителями, які встановлювали особливий правовий статус її торгових факторій та колоній. Ці договори регулювали торгові, митні та юридичні питання. У деяких випадках, наприклад, у колоніях, генуезька адміністрація користувалася певними імунітетами та самостійно регулювала внутрішні справи, хоча формально і перебувала у залежності від місцевих правителів.

Судочинство

У Генуї та лігурійським володінях діяли суди, засновані на римському праві та статутах комуни. У колоніях консул судив усіх громадян Республіки, а титам розглядав справи з місцевим населенням.

Спірні питання з місцевим населенням вирішувалися відповідно до домовленостей із місцевою владою, як, наприклад, у договорах 1380-х років із ханами Золотої Орди або Німфейським договором 1261 року з Візантією.

Економіка

Основу становило морська торгівля, рибальство, банкирство, ремісництво. Протягом XII—XIII століть місто зазнало значного економічного зростання завдяки стратегічній ролі Генуї як мосту між західним та східним Середземномор'ям. Накопичення великого багатства сприяло не лише торгівлі цінними товарами, такими як спеції, тканини та дорогоцінні метали, але й розвитку потужного військово-морського флоту та створенню надійних фінансових установ, що зробило Геную однією з економічних столиць Середньовіччя.

Найбільшого економічного піднесення республіка досягла у 1-й пол. XIV ст. Прибуткова частина консолідованого бюджету Генуезької республіки в 1327 склав 14 мільйонів 320 тисяч генуезьких денаріо.

Рибальство і полювання

Рибальство відігравало фундаментальну роль у життєзабезпеченні прибережних громад Генуезької республіки, особливо в перші століття її історії. Значну частину вилову консервували в солі або сушили, а потім розподіляли на міських ринках або експортували до інших середземноморських регіонів. Генуезькі документи свідчать, що у XII столітті займалися виловом тунця, анчоусів, барабульок та дорадо, ціни на яку часто регулювалися, щоб забезпечити її доступність для населення. Серед найбагатших рибальських районів були прибережні води та кам'янисте морське дно Лігурійського моря.

Важливу роль у генуезькому рибальстві відігравали тунцеловні пастки, споруди, що використовувалися для лову великої риби, такої як тунець, особливо багатої в періоди міграції. Управління тунцеловними пастками, розташованими вздовж узбережжя Лігурії та на таких островах, як Сардинія, ретельно регулювалося Республікою, яка отримувала від них значні податкові надходження.

Рибництво практикувалося в деяких прибережних та лагунних районах. Тут рибу вирощували в природних або штучних басейнах, обмежених герметичними спорудами, що дозволяли змінюватися воді та проходити молоді риби. Найбільш поширеними видами були морський окунь та дорадо, які мали значну комерційну цінність

Полювання на птахів зосереджувався переважно на полюванні на перелітних птахів, таких як дрозди та вальдшнепи, яких було особливо багато під час міграційних періодів і здебільшого споживалися для внутрішнього споживання або місцевого ринку. Рибальство, з іншого боку, було основним ресурсом як для харчування, так і для економічного розвитку Республіки, що незабаром призвело до прийняття законів, що регулюють його практику та стале управління.

Торгівля

Особливе географічне розташування глибоко вплинуло на економічну та соціальну діяльність Генуї, сприяючи розвитку морської справи та розумному використанню обмежених земельних ресурсів. Прибережні ресурси були серцем економіки. Узбережжя пропонувало захищені природні порти, такі як порти самої столиці, Портовенере та Савона, які було перетворено на важливі комерційні та стратегічні центри.

Генуезькі торгівельні шляхи

Комерційна експансія розпочалася в XI столітті, коли місто стало одним з головних морських центрів північної Італії. Серед ключових подій цього періоду була участь у Першому хрестовому поході. Генуезькі кораблі під командуванням таких знатних людей, як Гульєльмо Ембріако, перевозили людей та матеріали до Святої Землі. В обмін на це генуезці отримали економічні та територіальні поступки, включаючи торговельні пости в Антіохії, Акри та Тірі. Ці поселення відіграли вирішальну роль у створенні торговельної мережі з Левантом, яка включала спеції, текстиль та коштовні метали.

Генуезькі купці вміли вибрати оптимальні форми організації торгівлі. Одною із них була коменда. Укладаючи договір коменди, один партнер інвестував капітал, інший вкладав свою працю в часто ризиковані торгові операції. Інвестор капіталу діставав звичайно від 2⁄3 до 3⁄4 прибутку, але на його рахунок відносили і ризик втрат, інша частина прибутку діставалася мандрівному купцю — трактатору. Коменда дозволяла купцям, які вели торгівлю на Леванті й в Англії, швидко акумулювати капітал, закупити товари і освоювати нові ринки. Спочатку трактатори через коменду позичали суму не тільки у великих купців і фінансистів, але й у простих людей, навіть власних слуг. Поступово суми зростали, заморська торгівля ставала привілеєм багатих купців, складалися стійкіші ринкові механізми і відбувалася зміна трактаторів інститутом постійних комісійних агентів, які реалізовували угоди на будь-яких ринках, де вони мали свої контори, за фіксований процент.

У XIII ст. Республіка створила торговельні пости в Константинополі, Трапезунді та вздовж узбережжя Чорного моря, включаючи колонію Каффа в Криму. Ці форпости служили центрами для краму, що надходив з Азії, насамперед шовк, спеції та раби. Німфейський договір 1261 року з Візантійською імперією дозволив Генуї отримати виключні торговельні привілеї в Константинополі

У першій половині XIII столітті Генуя досягла свого піку економічного та комерційного розквіту, але також характеризувалася запеклим суперництвом з Венецією. В цей час зі Сходу генуезці вивозили спеції, галуни, зерно, рабів, рибу, насамперед осетрові. Значну вигоду становила работоргівля, оскільки ціна 1 раба, якого було продано в Кафі, в Італії вже зростала у 1 тис. разів. Щорізчно з причорноморських портів генуезці вивозили від декількох тисяч до декількох десятків тисяч рабів. Генуезці стали першими купцями, що привезли до Західної Європи, чорну ікру. Завдяки ним цей делікатес невдовзі став популярним серед французької, італійської, арагонської аристократії, приносивши чималий зиск Генуї.

Незважаючи на фінансові успіхи, з другої половини XIV ст. і до кінця XV ст. морська торгівля Генуї скоротилася. Республіка втрачала володіння на Леванті під ударами турків-османів і намагалася швидко переорієнтуватися на ринки Західної Європи. Такі порти, як Марсель і Барселона, стали важливими партнерами, і генуезці почали домінувати в торгівлі зерном і металами з Францією та королівствами Піренейського півострова. Водночас генуезські торгівці стали монополістам у торгівлі вином з Трапезудської імперії до Великого князівства Литовського, а потім й королівства Польського.

Особливо важкою торгівельною втратою стало захоплення османами у 1566 році о.Хіос.

Разом з тим з 1520 року генуезці контролювали порт Панама, перший тихоокеанський порт. Генуезці отримали від іспанців концесію на експлуатацію порту переважно для работоргівлі на Тихому океані. Панама перебувала у користуванні генуезців до 1671 року, коли порт було знищено внаслідок природнього лиха.

Виробництво

Шовківництво були наріжним каменем економіки міста з XII століття, відіграючи провідну роль як у виробництві, так і в міжнародній торгівлі. Генуезький шовк, з його витонченими тканинами та ретельною роботою, втілював розкіш та соціальну владу, був відмінними символами знатних класів.

Після затвердження Статуту шовкової гільдії 1432 року, шовківництво поєднувало різні ремісничі фази: від прядіння та ткацтва до вишивки та декорування. Шовковий сектор був головним економічним двигуном міста, забезпечуючи роботою понад 60% генуезького населення до кінця XVI століття. Серед вироблених тканин були парча, оксамит та дзендадо (жіноча чорна хустка з довгою бахромою), які високо цінувалися як для одягу, так і для меблів. Термін «генуезький оксамит» стосується особливого типу оксамиту, який вирізняється характерним формованим, зібраним та вирізаним ефектом, у якому декоративні мотиви – часто квіткові, фруктові або геометричні – іноді збагачені парчевими деталями на підлозі. Цей тип тканини історично знаходив своє застосування у знатних класах, які цінували його атласний блиск та неперевершену м’якість.

У XIV ст. завдяки контролю над островом Хіос, звідки вивозила галун і бавовну, Генуя стала важливим центром виробництва текстилю. Галун, зокрема, був необхідним для фарбування тканин, оскільки його використовували для закріплення кольору, що є вирішальним аспектом для вишуканого оксамиту.

Гільдія шовкоткачів швидко стала інструментом забезпечення якості, інновацій та престижу місцевого виробництва. Завдяки своєму стратегічному порту Генуя стала центром торгівлі шовком. Генуезькі тканини експортувалися до Франції, Швейцарії та Німеччини, тоді як сировина та шовкові вироби надходили з Калабрії, Сицилії, Іспанії та, через Левант, з Азії.

Скляні вироби з Альтаре

Склоробство було важливим і відомим виробничим сектором, який досяг великого розквіту між XV і XVIII століттями. Завдяки своїм кваліфікованим майстрам і близькості до середземноморських торгових шляхів, Генуя змогла інтегрувати виробництво скла в економічну систему, що базувалася на експорті предметів розкоші та технологічних інноваціях. Найважливішим центром виробництва скла було Альтаре, село, розташоване у глибинці Савони. Перші документальні свідчення про склоробство датуються XII століттям, коли спеціалізовані ремісники почали експлуатувати природні ресурси місцевості, зокрема кварцовий пісок та деревину для палива в печах. Виробництво Альтаре спочатку призначалося для місцевого ринку, але вже в XIII столітті воно почало розширюватися завдяки якості та красі продукції. Склярі були організовані в корпорацію під назвою Universitas Vitriariorum Altarensium, яка регулювала секрети склоробства, методи виробництва та передачу ремесла в рамках жорсткої системи учнівства.

Починаючи з XV століття, склоробство вирізнялося своєю вишуканістю та впровадженням інноваційних технік, таких як видування скла та створення декоративних предметів. Серед найпопулярніших виробів були келихи, пляшки, люстри та дзеркала, часто призначені для аристократії та духовенства. Генуезька республіка заохочувала розширення галузі, надаючи склоробам податкові пільги та законодавчий захист в обмін на частину експортних доходів. Ця система закріпила її роль посередника в торгівлі склом, експортуючи продукцію Європою та Середземномор'ям. Склороби також відігравали важливу роль у генуезьких колоніях, куди їх відправляли для встановлення нових печей та поширення технологій склоробства. Серед основних експортних ринків були Корсика, Чорноморський регіон та міста Леванту, де генуезьке скло цінувалося за свою вищу якість порівняно з місцевою продукцією.

У XVI столітті техніки та моделі почали конкурувати з венеційським склом, але зберегли сильну ідентичність завдяки здатності адаптуватися до вимог ринку.

Між другою половиною XVI століття та першими десятиліттями XVII століття виробництво священного та мирського срібного посуду переживало період надзвичайної пишноти, пов'язаний як з доступністю сировини зі срібних копалень іспанських колоній в Америці, так і з потужним економічним зростанням Республіки. Цей етап, який часто визначають як «магічний момент», збігся з піком фінансової та комерційної могутності Генуї та її здатністю залучати ресурси та таланти.

Вироби відрізнялися високою технічною якістю та вишуканим смаком, що зазнав впливу художніх рухів епохи Відродження та бароко. Генуезькі срібні майстри були відомі своєю майстерністю гравіювання, використанням емалей та рельєфного декору, що робило їхні роботи особливо цінними. Незважаючи на економічний спад у XVIII столітті, виробництво срібних виробів продовжувало підтримувати високі стандарти якості.

Генуя була великим виробником зброї. Міста Республіки пишалися гільдіями ремісників, які займалися виготовленням арбалетів та болтів до них. Кожен компонент був майстерно виготовлений, щоб отримати потужну та надійну зброю, здатну пробити навіть найстійкішу броню. Ця ретельна ретельність у виробництві в поєднанні з постійним технологічним прогресом, зробила арбалет важливою зброєю в середньовічній війні.

У XVII столітті гільдія аркебузирів відігравала центральну роль у торгівлі та виробництві стрілецької зброї, з особливим акцентом на аркебузи. Ці ремісники не лише постачали озброєння приватним особам та торговцям, але й мали тісні зв'язки з Державною збройовою палатою, яка контролювала озброєння армії Республіки. Аркебузи виготовлялися за суворими стандартами, з особливою увагою до якості стволів, які часто вироблялися на державній фабриці в Россільйоне. Цей об'єкт, створений для забезпечення прямого контролю над виробництвом зброї, був опорою генуезької військової економіки до свого занепаду у XVIII столітті через руйнівну повінь.

Демографічна та виробнича криза, спричинена чумою 1656–1657 років, призвела до значних змін у правилах доступу до професії, дозволивши іноземним майстрам-зброярам працювати без вимоги членства в гільдії, що також вплинуло на ринок крем'яних ручок.

З XVII ст. активно вироблявся ніж (з декількома модифікаціями) у власному стилі, що здобув відомість та шану за межами Республіки.

Лісництво і гірнича справа

Ліси внутрішніх районів (особливо в долинах Польчевера та Бізаньо) забезпечували деревиною, важливим ресурсом для суднобудування та торгівлі.

Ще одним важливим ресурсом регіону були каррарські мармурові кар'єри, які тривалий час контролювалися Республікою та забезпечували цінні матеріали для будівництва та скульптури. Водночас копальні регіону, такі як ті, що в долині Гравелья, забезпечували залізо та інші метали для ремесел та торгівлі.

Банківсько-кредитна діяльність

Піднесення кредитних установ почалося в XIII столітті з розширенням морської торгівлі та потребою в передових фінансових інструментах для підтримки торговельних та військових операцій. У цей період кілька генуезьких родин, таких як Доріа, Грімальді та Спінола, спеціалізувалися на наданні позик та управлінні державним боргом. Наприклад, у 1252 році Генуя випустила перші державні облігації, відомі як луогі, які представляли собою кредити, що могли бути придбані приватними громадянами в обмін на відсотки, гарантовані податковими надходженнями Республіки. Ця новаторська система дозволила генуезькому уряду зібрати великі суми для фінансування війн проти Пізи та Венеції, зміцнюючи морське панування Республіки.

Банк Святого Георгія

У XV столітті в Генуї було засновано два перші банки: Банк Святого Георгія, що засновано у 1407 році, який був найстарішим державним депозитним банком у світі на момент свого закриття у 1805 році, та Банк Карідже (Ощадний банк Генуї та Імперії), заснований у 1483 році як ломбард, який проіснував до листопада 2022 року

Банк Святого Георгія став контролювати велику морську і сухопутну торгівлю Генуї. 1453 року республіка навіть передала йому в управління свої чорноморські факторії. У другій половині XV ст. банк став одним з найбільших у Європі, надавав кредит монархам, впливав на формування ринку капіталу.

До XV ст. зросла роль банківського кредиту і комерційного страхування товарів. В умовах подальшого економічного відновлення XVI ст. багато генуезьких аристократичних родин, таких як Бальбі, Доріа, Грімальді, Імперіале, Паллавічіні та Серра, накопичили величезні статки.

З 1557 по 1627 рік відбувалося плідне та вигідне співробітництво генуезьких банків і Іспанії. Генуезькі банкіри забезпечували громіздку систему Габсбургів безперебійним кредитуванням та регулярним, надійним доходом. Натомість менш надійні поставки американського срібла швидко перевозилися з Севільї до Генуї, щоб забезпечити капітал для подальших підприємств. Банкрутства іспанської корони у 1607, 1627 та 1647 роках зруйнувало багато генуезьких банкірських будинків. До цього додалося бомбардування Генуї французьких флотом 1684 року.

Сільське господарство

Населення максимально використовувало свої ресурси, вирощуючи типові продукти, такі як оливки та виноград, особливо поширені на Рів'єрі-ді-Поненте, відомій своєю високоякісною оливковою олією, та в районі Чинкве-Терре, відомому своїми винами, такими як Ск'якетра.

Гроші

Генуезький денаріо

До початку XII ст. у Генуї ходили монети з інших міст, такі як павезе (за зразком імперського денарія), викарбуваний у Павії. 1138 року було отримано від короля Конрада III привілей на карбувати монети. 1139 року було засновано монетний двір поблизу Сан-Лоренцо, де почалося карбування генуезького денаріо (відома також як ліра). Монета важила 1,06 грама срібла 0,333 проби, тобто була з срібла лише на 1⁄3. Після 1398 року вона досягла 0,215 грама та 15 міліметрів з пробою 0,958. Невдовзі після цього також була випущена монета вартістю південаріо і вагою близько 0,4 г. Останній денаріо випущено у 1339 році.

Генуезький гроссо

Між XII та XIII століттями також випускалася монета квартаро, вартістю чверть денарія пробою срібла 0,020. У 1172 році Генуезька республіка першою почала карбувати "товстий денарій" або гроссо. Монета важила 1,4 грама срібла найвищої 959 проби (23 карата) чистого срібла. Монета оцінювалась в 4 денаро. Таким чином 1 генуезька ліра = 50 денаро гроссо або містила 80,5 г чистого срібла. У 1217 році, також було випущено гроссо номіналом 6 денаро, або півсольдо. Його вага становила 1,6 г, а діаметр – 21 мм. Водночас з'явилася петахіна, частина гроссо. Її почали карбувати частіше, починаючи з середини XIV століття, у Генуї та на іншому важливому лігурійському монетному дворі – монетному дворі Савони. Пізніше вона набула вартості 6-денаріо.

Дженовіно

1252 року вперше було випущено золоту монету — дженовіно, що карбувалася до 1415 року. Одночасно з повновісним дженовіно. Монета мала вагу 3,535 г, 24 карати (тобто чисте золото), а її діаметр становив приблизно 20 мм. Також карбували золоті монети з номіналом 1/4 і вагою 0,88 г (квартарола) та 1/8 і вагою 0,42–0,43 г (оттавіно) дженовіно.

У XIV ст. стали карбувати терцаролу, золоту монету вагою близько 1,055 г. 1415 року дженовіно збільшилося у вазі (3,562) і змінило свою назву на дукат.

За час панування над Генуєю міланського герцога Джангалеаццо Марія Сфорца вперше було викарбувано тестоне. Цю монету можна вважати першою справді викарбуваною генуезькою лірою. Вона містила близько 13 г 23⁄24 чистого срібла (або 12,5 г чистого). Це була найцінніша срібна італійська монета кінця XV століття.

Золотий скудо

Після захоплення Генуї французами 1507 року стали карбувати золотий скудо, що повністю копіював французький золотий екю, відійшовши від генуезьких традицій. На аверсі — коронований герб Капетингів з трьома французькими ліліями; над короною — сонце, яке дало назву монеті. На реверсі — хрест з ліліями. Пізніше, з поверненням дожів до довічного панування, номінал було збережено, але традиційні генуезькі типи монет — хрест і замок — повернулися, але з сонцем над замком.

З 1541 року Республіка почала ставити дату на золотих монетах, з 1554 року — на срібних , а з 1556 року — на змішаних монетах. Деякі монети, такі як золоті доппії скудо номіналом 10 та 25 або срібні 4 скуді, мають дуже великий модуль, і гравери змогли зробити деякі варіації: херувими зображувалися на кутах хреста.

Між 1541 і 1636 роками основними монетами були: золотий скудо (3,026 г) і доппія; срібні скудо (36,64 г і вартістю в 41⁄2 ліри), тестоне, дукатон і скудотто. У 1612 - 1637 роках випускали різні типи срібного скудо: «ларго» (широкі) і «стретто» (вузькі). В цей час також стали карбувати золотий квадрупло. Між 1666 та 1669 роками для торгівлі з Левантом карбували на багатьох феодальних монетних дворах луїджино вагою 2 г при пробі 0,250 срібла.

Із занепадом статків генуезьких банків в XVII столітті генуезька ліра також суттєво знецінилася. Вартість срібного скудо зросла до 6,5 ліри в 1646 році, 7,4 ліри в 1671 році та 8,74 ліри безпосередньо перед австрійською окупацією Генуї в 1746 році. Реал був випущений в 1666 році разом з його номіналами номіналом 8, 4 та 2 реали. На аверсі зображено Святого Георгія на коні, який вбиває дракона. Це срібні монети 0,913 важили 3,1 г.

З 1671 року Генуезька республіка карбувала срібну монету в 1 ліру вагою 5,2 г. Виробництво було перервано в 1711 році, а потім відновлено між 1745 і 1749 роками. У 1718-1724 роках карбували цехін Святого Георгія, 1724-1736 роках — цехін Сан-Джованні, з 1758 року дженовіно у 100 лір Геновіна. Срібними монетами були реал і мадоніна. Монета номіналом одна третина мадоннини (6 сольдо та 8 денарів) важила 1,45 г і також називалася сейно. Сейно відоме загальним податком у два сейни, який Генуя запровадила на Корсиці в 1715 році, що спровокувало повстання 1729 року.

Після облоги 1746 року генуезька ліра була девальвована, коли вартість скудо д'ардженто піднялося з 8,74 до 9,5 лір (або 3,86 г чистого срібла в лірі). Білонная монета парпальйола була введена в обіг у першій половині XVIII століття, дорівнювалося 2 сольдо, або 1/10 ліри. Карбування срібної ліри було ще раз відновлено між 1783 і 1795 роками і на час завершення періоду республіки в 1797 році, монета в одну ліру важила 4,16 г.

Військо

Армія

Генуезькі ополчення складалися переважно з солдатів-цивільних, включаючи купців, ремісників та представників знатних станів. Останні служили лицарями, а інші члени становили піхоту. Історичні джерела того періоду надають обмежену інформацію про детальну організаційну структуру цих сил, але відомо, що участь у хрестових походах сприяла їхньому військовому досвіду.

Генуезькі арбалетники під час штурму Єрусалиму

Участь у Першому хрестовому поході стала вирішальним моментом у утвердженні її впливу. Під керівництвом Гульєльмо Ембріако генуезці зробили значний внесок у завоювання Єрусалима, використовуючи інноваційні облогові вежі для подолання оборони міста. Цей успіх зміцнив репутацію генуезьких арбалетників, які відзначилися своєю бойовою майстерністю.

У XIII ст. генуезькі збройні сили включали контингенти арбалетників, відомих своєю ефективністю в бою. Також в цей період створюються залогу у численних генуезьких колоніях в Леванті, Егейському і Чорноморському регіонах.

Упродовж XIV століття генуезька армія продовжувала розвиватися, інтегруючи нову тактику та технології ведення бою. генуезьких арбалетників часто викорстовували в якості найманців європейські дерєжави, зокрема Франція на перших етапах Столітньої війни. Аристократичні родини, такі як Доріа, Спінола та Грімальді, продовжували відігравати вирішальну роль в організації та командуванні збройними силами. Їхні фінансові ресурси та соціальний престиж дозволяли їм утримувати приватні армії, які часто використовувалися в конфліктах як у межах Італії, так і в закордонних кампаніях.

Арбалетниками керував капітан,що керував військовою компанією, йому підпорядковувався конетабля, що керував декількома десятками арбалетників.

У пізньому Середньовіччі Республіка широко використовувала найманців для захисту своїх комерційних та територіальних інтересів. У XV столітті генуезька армія складалася переважно з найманців, включаючи корсиканських та німецьких солдатів. Однак у 1528 році Республіка почала формувати національне ополчення, яке або поряд із найманськими військами, або замінювало їх. Це ополчення було організовано в полків, кожним з яких командував полковник або старшина, і поділялося на роти солдатів. Наприклад, у 1598 році полк Вентімілья складалося з 32 рот з 11 295 піхотинцями.

Ієрархічна структура генуезької армії включала: полковника (або сержант-майора), що керував кількома ротами, капітана, що керував ротою, конетабля, який командував прапором (підрозділом з 20-25 осіб), підпорядковуючись капітану.

Створення Офіса міліції у 1551 році стало значним кроком до професіоналізації збройних сил, завдяки впровадженню більш структурованої організації та набору місцевих солдатів. Ця зміна зменшила залежність від найманців та підвищила оперативну ефективність генуезької армії.

Набір відбувався переважно серед нижчих класів, з особливою увагою до індивідуальних навичок та фізичної підготовки. Солдати складали присягу на вірність Республіці та отримували щомісячну зарплату, яка варіювалася залежно від їхньої ролі та досвіду.

Генуезькі солдати у 1679—1787 роках

У XVII столітті корсиканські солдати виконували обов'язки з охорони громадського порядку. У 1731 році збройні сили Республіки налічували приблизно 6500 осіб, розділених на кілька рот. У 1738 році генуезьку армію було реорганізовано в десять батальйонів, кожен з яких складався з п'яти рот, за винятком грецького батальйону, який складався з трьох рот. У 1750 році дев'ять батальйонів стали називатися на честь міст міст і селищ Республіки. Уніформа цього періоду включала «марсину» (коротку, облягаючу куртку), бриджі до колін, жилет з довгими рукавами та трикутний капелюх, запозичений з широкополого капелюха попереднього століття. Офіцери носили більш вишукану уніформу з плетеними та вишитими патронташами.

Втрата Корсики 1768 року глибоко вплинув на структуру армії. Генуезькі війська, зменшені за чисельністю та ефективністю, втратили важливе джерело набору рекрутів.

Озброєння

У XI— XV столітті арбалетники Оснащені арбалетом, зброєю, яка вимагала добірних матеріалів та ретельної конструкції. Генуезькі арбалети, відомі як «манеші», були простими у використанні та не мали складних систем прицілювання. Болти, що використовувалися, виготовлялися з заліза або сталі, з пірамідальними або конічними наконечниками та оперенням для підвищення точності. Ефективна дальність стрільби становила до 100 метрів, а максимальна — 350–400 метрів. Піхотинці могли бути озброєні мечами, піками та іншою холодною зброєю. Вершники використовувалися як мобільні підрозділи підтримки, озброєні списами та мечами.

У XVI столітті арбалети поступово замінювалися сучаснішою вогнепальною зброєю, хоча болтові та кульові арбалети продовжували використовуватися. У XVII столітті Гільдія аркебузирів Генуї відіграла вирішальну роль у виробництві вогнепальної зброї, зокрема аркебуз. Якість стволів гарантувала державна фабрика в Россільйоне, створена для безпосереднього контролю виробництва.

Флот

Корма копії генуезької бойової галери XVII століття, прикрашеної біло-червоним хрестом Генуї.

З XI століття генуезький флот захищав інтереси республіки і розповсюджував свою владу на Середземне і Чорне моря. Флот відіграв вирішальну роль в історії республіки, перетворивши її на таласократію і забезпечуючи морську торгову силу республіки.

Генуезький арсенал був головним портом і військовим комплексом республіки, що становив серце генуезької військово-морської діяльності з часів Середньовіччя, паралельно розвитку старого порту. Ще у XII столітті, як засвідчують «Аннали Якоба де Ворагіне», муніципалітет побудував у порту елінги (доки) «pro utilitate rei publice» (для громадського користування) для своїх суден. Генуезький арсенал був одним із перших військових арсеналів, побудованих у Європі в Середньовіччі. Втім його організація була більш розпорошеною: не було великих централізованих споруд, а радше низка причалів та складів, інтегрованих у порт та керованих муніципальними магістратами

Упродовж XVII та XVIII століттях могутність генуезького військово-морського флоту сильно зменшилась завдяки тому, що провідною економічною силою республіки в цей час замість купців стали банкіри[1].

Культура

Культура Генуезької республіки була тісно пов'язана з її морською торгівлею та колоніальною діяльністю, що призвело до змішання італійських та східних впливів. Це виражалося в архітектурі, мистецтві, торгових традиціях та літературі. Вплив республіки відчувалося по всьому Середземномор'ю та Чорному морю, де будувалися генуезькі колонії та укріплення.

Релігія

Практично усе населеня належало до католицтва. У XIII-XV ст. генуезькі колонії, розташовані в Криму та Східному Причорномор'ї, здійснювали, крім торгової, активну місіонерську діяльність серед зихів — предків сучасних адигів та абхазів — з метою навернення їх до католицтва.

Мова

Лігурійська мова, яку місцеві жителі називають дзенеїзе або дженовезе. Вона являє собою локальну еволюцію вульгарної латини, що характеризується явищами, спільними з галло-італійськими мовами, виразно унікальних характеристик та зв'язків з італо-романськими мовами центральної та південної Італії. Застосування в офіційних документах і листуванням генуезької говірки лігурійської мови відбувається з XIV ст. Пооруч з тим використовується латина.

Наука

Викладання історії республіки розпочато наприкінці XI століття Каффаро да Кашіфеллоне у його «Анналах». Маттео Сенарега склав «Міркування про місто та Генуезьку республіку».

Мистецтво

У період економічного розквіту Генуї у XVI ​​столітті місто приваблювало багатьох художників, зокрема Пітера Пауля Рубенса, Караваджо та Антоні ван Дейка. Першим місцевим майстром, що дав значущі зразки, притаманні саме місцевій художній школі, став Бернардо Строцці.

Кілька генуезьких художників і скульпторів бароко та рококо оселилися в інших країнах, а також низка місцевих художників здобули популярність, зокрема Філіппо Пароді. В цей період формуються принципи генуезької школи.

Архітектура

Генуезькі палаци, церкви та фортеці XII—XVI ст. є унікальним поєднанням італійського та східного стилів. Найколоритнішим нагадуванням про середньовічну могутність Генуї є високі ворота Сопрана (Porta Soprana) — вцілілий фрагмент міської стіни XII століття. Осередком життя Генуезької республіки була площа Банкі (Piazza Banchi), прикрасою якої є «Ложа купців» (Loggia dei Mercanti) — місце, де була відкрита перша в Італії товарна біржа.

Кафедральний собор Святого Лаврентія

Кафедральний собор Св.Лаврентія було зведено у 1110-х роках і у 1118 році освячено папою римським Геласієм II. Основні перебудови його фасаду відносяться до початку XIV і середини XVI століття. Соборна каплиця Івана Хрестителя (Cappella di San Giovanii) (1450-1465) планувалася як вмістилище християнських реліквій Генуї, переважно пов'язаних з ім'ям святого.

У 1260-х роках зведено резиденцію — палаццо Сан-Джорджо. З 1290- років будувався Палац дожів, який до 1470 року було добудовано і перебудовано. Нові зміни відбулися у 1590-х і 1770-х роках. Тому він відображає смаки різних епох; загальна площа його споруд перевищує 35 тис. м².

Генуезькі палаци. 1622 рік

Архітектор Галеаццо Алессі спроектував багато чудових палаців міста, як і Бартоломео Б'янко, який спроектував будівлі Генуезького університету. За проєктом Алессі звели квартал палаців генуезької аристократії, побудований в епоху маньєризму

Див. також

• Морські республіки
• «Генуезька фортеця» в Судаку

Джерела

• Галенко О. І. Рабство в Україні [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Генуезька республіка