Декларація прав народів Росії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Декларація прав народів Росії - акт конституційного характеру, один із перших документів, виданих радянським урядом Російської республіки.

Історія[ред. | ред. код]

Розгляд національного питання 1-м Всеросійським з'їздом Рад завершився прийняттям спеціальної резолюціі [1]. На 2-му всеросійському з'їзді Рад національне питання спеціально не ставилося і не розглядалось [2]. Це не завадило більшовикам в Декларації зазначити:

З'їзд Рад в червні цього року проголосив право народів Росії на вільне самовизначення.

Другий З'їзд Рад в жовтні цього року підтвердив це невід'ємне право народів Росії більш рішуче і виразно [3].

Оригінальний текст (рос.)
Съезд Советов в июне этого года провозгласил право народов России на свободное самоопределение.

Второй Съезд Советов в октябре этого года подтвердил это неотъемлемое право народов России более решительно и определенно.

Декларація прав народів Росії проголошена 2 (15) листопада 1917 Радою народних комісарів Радянської Росії і підписана «іменем Республіки Російської» народним комісаром у справах національностей Й. Сталіном та головою Раднаркому В. Леніном.

Основні положення декларації[ред. | ред. код]

  • Рівність та суверенність народів Росії.
  • Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення незалежної держави.
  • Скасування усіх та будь-яких національних та національно-релігійних обмежень та привілеїв.
  • Вільний розвиток національних меншинств і етнографічних груп, які заселяють територію Росії.

Наслідки[ред. | ред. код]

Майже одразу після оголошення декларації на всій території колишньої Російської імперії почали виникати незалежні або автономні державі утворення (загалом протягом 1917-1922 утворилося 86 держ. утворень) і, як наслідок, молода радянська держава втратила значні територіїї. Після 1918 року декларація фактично втратила свою силу.

Справжні наміри РСДРП(б)[ред. | ред. код]

Декларація мала забезпечити підтримку радянської влади неросійськими народами та їхніми національно-визвольними рухами. Але проголошені в ній положення не відповідали справжнім намірам РСДРП(б), яка ігнорувала прагнення окремих національних регіонів – України, Фінляндії, Кавказу тощо – до національної автономії та незалежності. В. І. Ленін та РСДРП(б) вважали, що право на самовизначення має належати не нації, а трудящим – робітникам і біднішим селянам. Тому вони не визнали право на самовизначення за "буржуазно-націоналістичними" рухами, зокрема, не визнали Українську Центральну Раду законною владою в Україні.

Надане радянською владою народам колишньої Російської імперії право на відокремлення й утворення національних держав було реалізоване лише Фінляндією й Польщею, жоден з інших народів імперії так і не здобув реальної незалежності.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Первый Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов : [В 2-х т.] / Центрархив.— М. ; Л. : Гос. соц.-экон. изд-во, 1930-1931.— (1917 год в документах и материалах / Под общ. ред. М. Ф. Владимирского, А. С. Енукидзе, М. Н. Покровского, Я. А. Яковлева).— Т. 2 : [Заседания 12-24 июня 1917 г.: (стенографический отчет)] / Подгот. к печати В. Н. Рахметов и Н. И. Мямлин.— 1931. - С. 168—169.
  2. Второй Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов / Центрархив; подгот.: К. Г. Котельников; авт. предисл.: Я. А. Яковлев.— М.; Л.: Гос. изд-во, 1928.— LXI, 179, [1] c. (Архив Октябрьской революции. 1917 год в документах и материалах).
  3. Декларация прав народов России.— В кн.: Документы внешней политики СССР. Том первый. 7 ноября 1917 г. — 31 декабря 1918 г./Мин-во иностран. дел СССР.— М.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1957.— С. 14—15.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]