Розпад Російської імперії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Розпад Російської імперії станом на вересень 1918

Розпад Російської імперії — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці, соціальній структурі, громадській і політичній сферах Російської імперії, що призвели до припинення існування Російської імперії. 1 вересня 1917 року, з проголошенням Російської республіки, Російська імперія формально перестала існувати.

Причини розпаду[ред.ред. код]

Національні та культурні протиріччя[ред.ред. код]

Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, створювали серйозні протиріччя міжнаціональних відносин між народами, що населяли Російську імперію. Ці протиріччя визначались, найперше, між центром імперії, який спирався на московитів, та західними народами Російської імперії — поляків, фінів, українців, литовців, остзейських німців, — які культурно були більш наближені до європейської культури і частково зберегли її традиції. Це істотно відрізняло західноєвропейські імперії, які розширювалися на території, більш відсталі за метрополії, від Російської імперії, яка при розширенні на Захід встановлювала панування над народами, що були більш цивілізованими, ніж сама Московщина. Як наслідок, західні народи Російської імперії і, насамперед, поляки всіляко опирались російському пануванню. Австрійський історик української та російської тематики Андреас Каппелер зазначав з цього приводу, що «Польський національний рух уперше і найвідчутніше похитнув Російську імперію. Він став в опозицію не лише до уряду, а й до більшої частини російського суспільства і вплинув на литовців, білорусів та українців, які століттями залежали від польської знаті й перебували під впливом польської культури. Поляки також відіграли головну роль під час кризи Радянської імперії наприкінці XX століття».

Устремління поляків на об'єднання інших поневолених Російською імперією європейських народів отримав назву прометеїзм.

Культурні протиріччя між центром імперії, колишньою деспотичною Московією, та західними народами імперії з іронією охарактеризував Тарас Шевченко: «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!»[1].

Наслідком цих протиріч стали великі повстання, що відбулись на західних теренах Російської імперії: національно-визвольне Листопадове повстання 1830—1831 рр. поляків і литовців, яке поширилося на землі Правобережної України та Білорусі, Повстання великопольське 1848 р., що було частиною загальнопольського плану народного повстання в рамках Весни народів та Січневе повстання 1863 р., в якому разом з поляками взяли участь литовці, білоруси й українці. Ці повстання вибухнули на хвилі європейських революційних і національних рухів.

Дезінтеграція соціальних структур[ред.ред. код]

Наявність значних культурних відмінностей народів, що населяли Російську імперію спричинило утворення жорстко централізованої системи управління імперією. З цього приводу російський теоретик марксизму і філософ Георгій Плеханов зауважував, що «повне підпорядкування особистості інтересам держави не було викликано якимись особливими властивостями російського народного духу. Воно було вимушеним наслідком тих умов, при яких довелося вести боротьбу за існування російським людям... Раз виникнувши, цей наслідок сам став причиною, що сильно уповільнює подальший економічний і культурний прогрес Великоросії»[2].

Як наслідок, консервація правлячого класу та відсутність вертикальної соціальної мобільності стали одними з причин зменшення ефективності управління державою.

Дезінтеграція економіки[ред.ред. код]

Починаючи з середини 1890-х років і до початку Першої світової війни переважно аграрна та технічно відстала Російська імперія пережила технічну революцію, що призвело до стрімкого зростання темпів приросту в окремих секторах промислового виробництва. Тим, не менше, зважаючи на низьку базу, рівень розвитку промисловості істотно відставав від передових промислових країн світу і становив 5,3% при тому, що доля населення Російської імперії становила 10,2%. Таким чином, Російська імперія, не зважаючи на успіхи в розвитку промислового сектора, лишалась відсталою бідною аграрною країною, в якій ВВП на душу населення був у 3.5 рази нижче, ніж в США, в 3.3 рази нижче, ніж в Англії, в 1.7 рази нижче, ніж в Італії.

У Першу світову війну Росія увійшла однією найбіднішою країною серед учасників війни і однією з найбідніших країн Європи. Участь у війні лише поглибила проблеми економіки імперії: було мобілізовано значну частину активного селянського населення та відбулась мілітаризація промисловості. Це призвело до зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та її продажу, оскільки мілітарізована промисловість зменшила виробництво товарів, необхідних селянам, що, загалом, негативно вплинуло на обсяги торгівлі у державі та доступність обігових коштів. Як наслідок, виникли проблеми із забезпеченням продовольством діючої армії та промислових центрів, що сприяло посиленню соціальної кризи.

Дезінтеграція політичної системи[ред.ред. код]

Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, поступово призвели до зменшення ефективності централізованого управління та його поступового виродження.

Історичний контекст[ред.ред. код]

Перша світова війна[ред.ред. код]

У 1914 році Російська імперія вступила в Першу світову війну на боці Антанти проти держав Троїстого союзу. У 1915 році Німеччина окупувала безпосередньо прилеглі до свого кордону території Російської імперії (в основному сучасна Польща і Литва). Мілітаризація життя загалом та на територіях ведення бойових зокрема сприяло посиленню економічної та соціальної кризи.

Лютнева революція 1917 року[ред.ред. код]

Лютнева революція 1917 року призвела до помітного посилення процесів національної ідентифікації окремих народів, що населяли Російську імперію, насамперед польського, українського і фінського, які сприймалися як прояви сепаратизму.

Жовтневий переворот[ред.ред. код]

Після Жовтневого перевороту 1917 року стався новий потужний сплеск національних рухів і була проголошена, зокрема, незалежність Фінляндії. Повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 року стало каталізатором подальшого розпаду, викликавши утворення непідконтрольних Москві урядів вже на території самої Росії. Тим не менше, силою зброї та масових репресій більшовики змогли відновили контроль над більшою частиною території колишньої Російської імперії.

Розпад Австро-Угорської та Османської імперій[ред.ред. код]

Одночасно з розпадом Російської імперії в 1918 році відбувся розпад Австро-Угорської імперії, однієї з наймогутніших імперій Європи. Як і в Російській імперії, розпад був викликаний Першою світовою війною та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії. Внаслідок розпаду утворилися такі нові держави, як Польща, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Інша територія імперії була розподілена між Італією, Румунією та Югославією.

Одночасно з розпадом Російської імперії також відбувався розпад Османської імперії, що тривав з 1908 (Молодотурецької революції) і до 1922 (Розділ Османської імперії). Причини розпаду були ті ж самі: Перша світова війна та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії.

Процес розпаду[ред.ред. код]

Втрата царства Польського[ред.ред. код]

В ході наступу німецької та австро-угорської армій навесні-влітку 1915 року Царство Польське було окуповане німецько-австрійськими выйськами. У серпні 1916 року Німеччина і Австро-Угорщина досягли угоди про створення на території Царства Польського підконтрольної, маріонеткової польської держави. 5 листопада 1916 року призначений німецьким імператором варшавський генерал-губернатор Г. Беселер і призначений австро-угорським імператором люблінський генерал-губернатор К. Кук оголосили від імені своїх монархів маніфест про створення на окупованій території Королівства Польського. 8 листопада 1916 року Беселер закликав поляків вступати до польського вермахту, а в грудні 1916 року був утворений новий, підконтрольний Німеччині орган влади, — Тимчасова державна рада.

12 (25) грудня 1916 Микола II, намагаючись підняти моральний дух армії, в якій все більше виявлялася втома від війни, та припинити чутки про його намір укласти сепаратний мир з Німеччиною видав наказ від імені Верховного головнокомандувача до військ, в якому були такі слова: «Час для наступу миру ще не настав... Росія ще не виконала завдання, поставлені перед нею війною... відновлення вільної Польщі...». Заява про вільну Польщу від царського імені було зроблено вперше.

16 (29) березня 1917 року Тимчасовий уряд Росії визнав право Польщі на незалежність за умови «вільного військового союзу» з Росією, тобто, зробив спробу повернути Польщу як маріонеткову державу під свій контроль. Цьому визнанню сприяли створені у Росії ще в 1914 році структури Польської військової організації (в червні того ж року в Петрограді пройшов з'їзд Союзу військових поляків в Росії).

В серпні 1917 лідерами ряду польських партій був заснований Польський національний комітет (ПНК), метою якого було створення незалежної польської держави. ПНК отримав дипломатичну підтримку Франції, Великої Британії, Італії та США.

12 вересня 1917 року окупаційна влада почала реформу державного управління в Королівстві Польському. 27 жовтня 1917 року була створена Регентська рада, яка мала тимчасово здійснювати повноваження польського монарха, 3 березня 1918 року між Радянською Росією і центральноєвропейськими державами був укладений сепаратний мирний договір, за яким польські землі, що раніше належали Російській імперії, виводилися з-під верховної влади Росії, 9 квітня 1918 року були проведені вибори в законодавчий орган королівства — Державну раду. 29 серпня 1918 РНК РРФСР анулював договори Російської імперії про розподіл Польщі, остаточно оформивши незалежність Польщі від Росії, як політично, так і юридично.

Втрата Фінляндії[ред.ред. код]

Зречення Миколи II від престолу 2 березня 1917 року автоматично розірвало персональну унію з Великим князівством Фінляндським. 20 (7) березня 1917 Тимчасовий уряд видав Акт про затвердження Конституції Великого Князівства Фінляндського, який стверджував повернення Фінляндії всіх прав часів автономії і скасовував всі обмеження періоду русифікації.

26 (13) березня 1917 на зміну русифікованому Сенату Михайла Боровітінова був утворений новий — фінський коаліційний Сенат Оскари Токоя. Головою фінського Сенату лишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича.

У розпал липневої кризи 1917 парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового уряду Росії питаннями військової і зовнішньої політики. 18 (5) липня, коли ще був не зрозумілий результат повстання більшовиків в Петрограді, парламент Фінляндії схвалив соціал-демократичний проект про перебирання верховної влади, але цей закон був відхилений Тимчасовим урядом Росії, парламент Фінляндії розпущений, а його будівля була зайнята російськими військами.

8 вересня був сформований останній фінський Сенат, який мав над собою російський контроль — Сенат Сетяля. 17 (4) вересня 1917 був призначений останній генерал-губернатор Фінляндії — Микола Некрасов.

15 листопада 1917 року було прийняте остаточне рішення — парламент Фінляндії проголосив себе вищою державною владою. Ця можливість була передбачена в законі про престолонаслідування, параграфом 38, прийнятим під час шведського правління, що зберіг силу при російських імператорах: при відсутності претендентів на престол протягом півроку парламент мав право сам вирішити це питання. Після цього рішення Уряд Сетяля подав у відставку. 27 листопада 1917 року зібрався Сенат нового складу під головуванням Пера Евінд Свінхувуд.

Втрата України[ред.ред. код]

17 березня 1917 року в Києві на зборах представників політичних, громадських, культурних і професійних організацій було оголошено про створення Української Центральної Ради. Центральна рада, завданням якої її творці визначили координацію національного руху, на перших порах позиціонувала себе як територіальний орган, який проводив в Україні революційну політику Тимчасового уряду.

У квітні на Всеукраїнському національному з'їзді обговорили питання національно-територіальної автономії України і було прийнято рішення про створення проекту автономного статусу України, сформований орган виконавчої влади (Мала Рада). Резолюція цього з'їзду відображала відому ескалацію вимог до Тимчасового уряду, зокрема, вимогу, що в майбутній мирній конференції брали участь «крім представників воюючих держав і представники народів, на території яких відбувається війна, в тому числі і України», що явно вказувало про намір перетворити Україну в суб'єкт міжнародного права, що виходило за рамки програми автономії.

У травні під егідою Ради пройшов ряд всеукраїнських з'їздів: військовий, селянський, робочий, кооперативний. Рішуча вимога «негайного проголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії» містилося і в рішеннях Першого Всеукраїнського військового з'їзду, який також висловився за «негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України», реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії, «українізації» Чорноморського флоту і окремих кораблів Балтійського флоту.

На основі резолюцій з'їздів Рада склала спеціальний меморандум Тимчасовому уряду. У першому пункті документа говорилося, що «від Тимчасового уряду очікується вираз в тому чи іншому акті принципово-доброзичливе ставлення» до гасла автономії. Висувалася вимога участі «представників українського народу» в міжнародному обговоренні «українського питання». П'ятий пункт меморандуму був такий: «В інтересах підняття бойової потужності армії і відновлення дисципліни необхідне проведення в життя виділення українців в окремі військові частини як в тилу, так, за можливості, і на фронті». Це був фактично перший крок до створення незалежної армії — і значить, самостійної держави. Інші пункти передбачали поширення українізації початкової школи на середню і вищу «як щодо мови, так і предметів викладання», українізацію адміністративного апарату, субсидування українських владних структур з центру, амністію або реабілітацію репресованих осіб української національності.

16 червня було опубліковано повідомлення Тимчасового уряду про «негативне рішення щодо питання про видання акта про автономію України». Незважаючи на це, 23 червня на засіданні Комітету Центральної ради був прийнятий і в того ж дня оприлюднений Перший Універсал, що проголосив в односторонньому порядку національно-територіальну автономію України в складі Росії. Законодавчим органом оголошувалося Всенародні українські збори (Сейм), що обирається загальним рівним, прямим, таємним голосуванням, при цьому ясно давалося зрозуміти, що його рішення будуть мати пріоритет над рішеннями Всеросійських установчих зборів. Центральна рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ в Україні, для забезпечення її діяльності вводилися додаткові збори з населення України. 29 червня Центральна рада створила Генеральний секретаріат — свій виконавчий орган. Першим генеральним секретарем був обраний В. Винниченко. С. Петлюра зайняв пост генерального секретаря з військових справ. У Декларації Генерального секретаріату, проголошеної 29 червня, створюваному секретаріату військових справ було поставлено завдання «українізації армії, як в тилу, так, по можливості, і на фронті». Рада в Декларації Генерального секретаріату була названа «вищим не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього організованого українського народу».

В кінці червня та на початку липня в Києві пройшли переговори з делегацією Тимчасового уряду — військовим і морським міністром О. Ф. Керенським, міністром закордонних справ М. І. Терещенко, міністром пошти і телеграфу І. Г. Церетелі, до яких приєднався і міністр шляхів сполучення Н. В. Некрасов. За підсумками переговорів делегація заявила, що Тимчасовий уряд не заперечуватиме проти автономії України, однак просить утриматися від одностороннього декларування цього принципу й залишити остаточне рішення Всеросійським установчим зборам. Переговори закінчилися угодою, заснованим на взаємних поступках. Найзначніший крок назустріч Раді з боку делегації полягав у визнанні права на самовизначення за «кожним народом». При цьому делегація без погодження з урядом визнала територіальні претензії Ради на 9 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, а також північна Таврія). Ці дії викликали урядову криза в Петрограді: 15 липня на знак протесту проти цього рішення пішли у відставку всі міністри-кадети.

15 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки Українською радою проекту національно-політичного статуту України. У відповідь Центральна рада 16 липня проголосила Другий Універсал, в якому було заявлено, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України, і, найголовніше, декларувалося, що Рада виступає рішуче проти самовільного оголошення автономії України до Всеросійських установчих зборів. З приводу військового питання приймалася фактично точка зору Тимчасового уряду прикомандирування представників кабінету і Військового міністра Генштабу, питання про «українізацію» армії були виведені на другий план.

В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. Делегація привезла з собою Статут Генерального секретаріату, в преамбулі якого йшлося, що Центральна Рада є органом революційної демократії всіх народів України, її мета — остаточне введення автономії України, підготовка Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів. Урядова комісія, однак, відкинула Статут Генерального секретаріату і 17 серпня замінила його на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався в місцевий орган Тимчасового уряду, його правочинність поширювалася лише на 5 губерній (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську), були ліквідовані секретаріати військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Кількість секретаріату таким чином зменшувалася до семи, причому вводилося квотування за національною ознакою; чотири з семи повинні були бути неукраїнцями. У документі Тимчасового уряду не було ні найменшої згадки про липневі домовленості. Поява цього документа лише посилила напруженість і Рада в своїй резолюції від 22 серпня охарактеризувала його як свідчення «імперіалістичних тенденцій російської буржуазії щодо України». Заклик до «організованої боротьби ... трудящих мас населення всієї України» свідчив про явну ескалацію протистояння Києва і Петрограда, як і бойкот Радою Державної наради, скликаної у Москві 12 серпня.

В кінці вересня була опублікована нова Декларація Секретаріату, в якій про липневі угоді вже не згадувалося — цим документом в Україні явочним порядком вводилася та сама структура управління, на яку Тимчасовий уряд наклав заборону своєю «Інструкцією» від 17 серпня. Більш того, в Декларації вказувалося, що секретаріату військових справ (створення якого Тимчасовий уряд однозначно заборонив) має бути надано право призначення та відставки «військових чинів у військових округах на території України і в усіх українських військових частинах», при цьому за «вищої військовою владою» визнавалося лише чисто формальне право «затвердження» цих розпоряджень української влади. У відповідь Тимчасовий уряд, посилаючись на відсутність офіційної постанови про заснування Центральної ради, прийняв рішення вважати саму Центральну раду, Секретаріат, а заодно і свою «Інструкцію» від 4 серпня «неіснуючими». Через тиждень Тимчасовий уряд спробував викликати в Петроград «для особистих пояснень» трьох керівників Ради — В. К. Винниченка (голова Генсекретаріату), О. М. Зарубіна (генеральний контролер) та І. М. Стешенко (генеральний секретар). Рада цей виклик ігнорувала, заявивши, що «не допустить слідства над українською революційною народною установою». У резолюції, прийнятій в цей же період Всеукраїнською радою військових депутатів, містився заклик «ігнорувати» призначення Тимчасовим урядом комісара м. Києва та вважати неприпустимими будь-які призначення на посади в Київському військовому окрузі без відома Центральної ради, а також заборонялося виконувати розпорядження будь-якої посадової особи, призначеної без узгодження з Центральною радою. Це був прямий крок до незалежності України та розвалу Російської імперії, який відбувся ще до Жовтневого перевороту і повалення Тимчасового уряду.

Втрата Білорусі[ред.ред. код]

Західні землі Білорусі під час Першої світової війни було окуповані вермахтом в 1915 році. Німецька окупаційна влада на окупованих територіях намагалася розвинути місцеву лісову промисловість, були відкрили білоруські, литовські та єврейські школи з обов'язковим вивченням німецької мови, навчання російською мовою було заборонене.

З липня 1917 року в Білорусі активізувалися білоруські національні сили, які з ініціативи Білоруської соціалістичної громади провели II з'їзд білоруських національних організацій і прийняли рішення домагатися автономії Білорусі в складі демократичної республіканської Росії. На з'їзді була сформована Центральна Рада, яка після жовтня 1917-го була перетворена у Велику білоруську раду. 25 березня 1918 року, після тривалих суперечок між прихильниками незалежності й прихильниками автономії Білорусі в складі Росії більшістю голосів була прийнята Третя Статутна грамота, у якій Білоруська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою[3].

Втрата Прибалтики[ред.ред. код]

Естонія[ред.ред. код]

16 березня 1917 була обрана Ревельска Рада робітничих і солдатських депутатів. Одночасно комісаром Тимчасового уряду Естляндської губернії було призначено колишнього ревельського міського голову Яана Поска.

22 березня в Ревелі був організований Таллінський естонський союз, який зажадав від Тимчасового уряду приєднання до Естляндської губернії північних повітів Ліфляндії і введення автономії. 26 березня в Петрограді відбулася 40-тисячна демонстрація на підтримку автономії. 30 березня Всеросійський Тимчасовий уряд видав постанову «Про тимчасове влаштування адміністративного управління і місцевого самоврядування Естляндської губернії», відповідно до якого до складу Естляндськой губернії були включені північні повіти Ліфляндської губернії з естонським населенням (Юр'ївський, Перновський, Феллінський, Верроський і Езельський повіти, а також населені естонцями волості Валкського повіту; точна нова межа між Естляндською і Ліфляндською губерніями так і не була встановлена) і створювався дорадчий орган при губернському комісарові — Тимчасова Земська Рада Естляндської губернії, яка стала першими Всеестонськими зборами народних представників. Земська рада обиралася повітовими земськими радами та міськими думами. У губернську Земську раду було обрано 62 депутата, перше засідання відбулося 14 липня 1917 року в Ревелі, головою Ради був обраний Артур Вальнер.

З квітня 1917 року в російській армії стали створюватися естонські національні військові частини, їх оргкомітет був сформований 20 квітня.

31 травня в Ревелі відбувся I Естонський церковний з'їзд, на якому було прийнято рішення утворити самостійну Естонську євангелічно-лютеранську церкву.

3-4 липня в Ревелі на I-му Естонському Національному конгресі було висунуто вимогу про перетворення Естляндії в автономний округ Російської демократичної федеративної республіки. Однак провідні політичні сили Росії не підтримали ідею федералізації країни, а Тимчасовий уряд відклав рішення національного питання до скликання Установчих зборів.

23-27 липня Ревельска Рада робітничих і солдатських депутатів організувала і провела I з'їзд Рад Естляндськой губернії, на якому був обраний Виконавчий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів Естляндськой губернії (Всеестляндскій виконком Рад).

18 лютого 1918 року німецькі війська почали наступ в Естонії. 19 лютого 1918 року Земська Рада сформувала підпільний Комітет порятунку Естонії під головуванням Костянтина Пятса. 24 лютого Виконком Рад Естляндії і Ревельська Рада робітничих і солдатських депутатів покинули місто Ревель. Цього ж дня Комітет порятунку Естонії опублікував «Маніфест до всіх народів Естонії», який оголошував Естонію незалежною демократичною республікою, нейтральною по відношенню до російсько-німецького конфлікту. У той же день Костянтин Пятс був обраний главою Тимчасового уряду Естонії.

25 лютого 1918 року в Ревель увійшли німецькі війська, а до 4 березня всі естонські землі були окуповані і включені в Область Верховного командування всіма німецькими збройними силами на Сході (Ober Ost). Німецька окупаційна влада не визнала незалежності Естонії і встановила в краї військово-окупаційний режим, при якому на ключові адміністративні посади призначалися офіцери німецької армії або остзейські німці.

Латвія[ред.ред. код]

У вересні 1917 ріку в окупованій німецькими військами Ризі латиські політичні партії сформували коаліцію — Демократичний блок.

У лютому 1918 року територію Латвії зайняли німецькі війська та ліквідували Республіку Ісколата.

8 березня 1918 року Курляндським ландесратом було проголошено про створення незалежного Курляндського герцогства. 15 березня Вільгельм II підписав акт про його визнання самостійною державою.

12 квітня в Ризі, на об'єднаному ландесраті Ліфляндії, Естляндії, м. Рига і о. Езель було оголошено про створення Балтійського герцогства, до складу якого увійшло і Курляндское герцогство, і про встановлення персональної унії Балтійського герцогства з Пруссією. Передбачалося, що формальним главою герцогства стане Адольф Фрідріх Мекленбург-Шверінський, з метою подальшого приєднання країн Балтії до федеративної Німецької імперії.

Литва[ред.ред. код]

У вересні 1917 року Литва перебувала під окупацією німецької армії. 18-22 вересня 1917 року з дозволу німецької окупаційної влади була проведена Вільнюська конференція, яка обрала Раду Литви. 11 грудня Рада Литви прийняла декларацію про незалежність і «вечні союзні зв'язки Литовської держави з Німеччиною».

16 лютого 1918 Рада Литви прийняла «Акт незалежності Литви», який стверджував повну свободу Литви від будь-яких союзницьких зобов'язань перед Німеччиною, але 21 лютого канцлер Німеччини повідомив Раду, що німецька держава не може визнати незалежність Литви на на таких засадах. 28 лютого президія Ради заявила, що Рада згодна на визнання незалежності відповідно до принципів попередньої декларації, 23 березня 1918 імператор Вільгельм II визнав незалежність Литви.

Втрата Закавказзя[ред.ред. код]

24 листопада 1917 нарада, в якій взяли участь представники всіх політичних партій, Крайової і Тифліської Рад, Особливого ​​Закавказького комітету, консулів країн Антанти, відмовилася визнати владу Раднаркому Радянської Росії. Представники партії більшовиків, які опинилися на нараді в меншості, оголосили декларацію, що засуджувала організаторів наради, і покинули її.

5 грудня 1917 року між російськими і турецькими військами на Кавказькому фронті було укладено так зване Ерзінджанське перемир'я. Це призвело до масового відходу російських військ з Західної (Турецької) Вірменії на територію Росії. До початку 1918 турецьким силам в Закавказзі фактично протистояли лише кілька тисяч кавказьких (в основному вірменських) добровольців під командою двохсот офіцерів.

25 січня 1918 після розгону Установчих зборів, Закавказький комісаріат, обговоривши питання про політичне становище, прийняв рішення про скликання Закавказького сейму з делегатів від Закавказзя до Всеросійських Установчих зборів як законодавчого органу Закавказзя.

Втрата інших територій[ред.ред. код]

Протидія розпаду імперії[ред.ред. код]

Процесам розпаду імперії протидіяв не тільки державний апарат імперії, але і сам російський народ, виявляючи таким чином свою імперську сутність. Російський філософ Микола Бердяєв з цього приводу писав: «Після падіння Візантійської імперії, другого Риму, найбільшого в світі православного царства, в російській народі прокинулося свідомість, що російське, московське царство залишається єдиним православним царством в світі і що російський народ єдиний носій православної віри»[4].

Після Жовтневого перевороту та захоплення влади більшовиками були здійснені спроби відновлення імперії в її старих кордонах. Спроби більшовицького уряду повернути контроль над західними національними окраїнами (Фінляндія, Україна, Естонія і т.д.) були зруйновані в ході німецького наступу навесні 1918 року. Після поразки Німеччини у війні в серпні-вересні 1918, у листопаді 1918 відповідно до Брестського мирного договору були утворені незалежні держави Польща, Литва, Латвія та Естонія, незалежність яких підтримали країни Антанти. 13 листопада радянська Росія денонсувала цей договір, тим самим заявивши про свої претензії на території новоутворених держав, і ввела на них свої війська, але в умовах Громадянської війни була змушена визнати незалежність цих держав.

В кінці 1922 року Росії вдалось частково відновити і формально закріпити контроль над втраченими територіями шляхом створення СРСР, в кий, окрім РРФСР, увійшли Білорусь, Україна і Закавказзя.

За результатами радянсько-фінської та Другої світової воєн були в різні способи були приєднані (Карелія, Тува, балтійські країни, Бессарабія та інші), або потрапили під контроль (Польська Народна Республіка) деякі інші втрачені при розпаді імперії території. В 1980-1990-ті роки через неефективність управління та політичної системи в цілому, міжнаціональні протиріччя та зростаючу економічну відсталість в період розпаду увійшов спочатку соціалістичний табір, а потім і СРСР. Процес розпаду колишньої Російської імперії триває і донині.

Історичні наслідки розпаду Російської імперії[ред.ред. код]

Розпад Російської імперії призвів до утворення нових європейських незалежних держав. Не зважаючи на те, що в період Другої світової війни частина з цих держав прямо чи непрямо виявились під контролем СРСР, їх економіки та соціальні інститути розвивались краще, ніж в СРСР та радянській Росії. Ці країни також повністю або частково змогли уникнути окремих хвороб «побудови соціалізму та комунізму», через які пройшли народи СРСР. З розпадом СРСР ці країни змогли досить швидко інтегруватись в загальноєвропейський економічний та соціальний простір.

Примітки[ред.ред. код]