Добра стаття

Жорсткий дорожній одяг

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цементобетонне покриття на автомагістралі A9 (Німеччина)
Цементобетонне покриття вулиці Stuyvesant в Юїнг Тауншип (Нью-Джерсі). Споруджене напочатку 1950-х років.

Жорстки́й доро́жній о́дяг (англ. Rigid pavement) — тип дорожнього одягу, який має «покриття із цементобетону монолітного та збірного на різних типах основ або асфальтобетонне на основі з цементобетону різної міцності»[1]. Термінологічний стандарт дає трохи інше означення, не прив'язане до матеріалу дорожнього одягу: «Дорожня конструкція, що містить шари, здатні працювати на розтягування, жорсткість і міцність яких практично не залежать від температури, вологості, тривалості дії навантаження і які зберігають суцільність протягом нормативного строку служби»[2].

Основними перевагами жорстких покрить є вища міцність і витривалість, ніж нежорстких покрить (асфальтобетонних). На них можна нарізати жолобки для створення більш шорсткої поверхні. Основними недоліками бетонних покрить є вищі затрати на спорудження і довший час до введення в експлуатацію. Проте, зі зростанням цін на нафтопродукти, це вже перестає бути недоліком, особливо з урахуванням набагато більших міжремонтних термінів для бетонів.

Догляд за бетонними покриттями є специфічний, що не використовується для, наприклад, асфальтобетону. Це — фрезування поверхні, встановлення заглиблених анкерів у місцях тріщин, герметизація швів та тріщин, перекриття асфальтобетоном з армуючими геосітками[3][4].

Зазвичай бетонні покриття більш шумні. Це викликано двома особливостями — шорсткою текстурою поверхні та стиками. Монотонні поштовхи від проїзду стиків при довгих перегонах можуть викликати втому водія або вводити його у стан дорожнього гіпнозу[5].

Історія[ред. | ред. код]

Понад 2 тисячі років тому в Римській імперії були споруджені перші дороги з покриттями на основі мінеральних в'яжучих, які частково збереглися до наших днів. Шари дорожнього одягу виконували з кам'яних матеріалів різної крупності, яка поступово зменшувалася від нижнього шару до верхнього. Кожен шар скріплювали мінеральним в'яжучим — вапняковим, або вапняково-пуцолановим. Верхній шар дороги був жорстким покриттям — сумішшю щебеню, гравію, піску, вапна і пуцолану[6].

У другій половині ХІХ століття були спроби створення бетонної «жорсткої» основи для інших типів дорожніх покриттів — з дерев'яних брусків, цегли, бруківки і т. ін. У 1900 році вже існували понад 109 різних рекомендацій та нормативів щодо використання портландцементу в конструкціях доріг. Окрім того, широко використовувався природній цемент, який отримували з вулканічного попілу, або дробленням кам'яних порід[7].

Більш прогресивним прикладом жорсткого дорожнього одягу була так звана конструкція «sheet asphalt». У ній шар цементобетону, товщиною 100—150 мм, слугував основою для асфальтобетонного покриття. Тобто, це був жорсткий дорожній одяг, але не цементобетонне покриття[7]. Перші такі конструкції були споруджені 1858 року у Парижі і невдовзі — у Ньюарк (Нью-Джерсі), США).

А перше покриття з бетону на основі портландцементу споруджено 1866 року в Единбурзі (Велика Британія). Воно не довго протрималося і, після появи кількох тріщин, швидко розвалилося на шматки[8].

США[ред. | ред. код]

Пам'ятник Джорджу Бартоломео.
Праворуч — споруджена ним дорога в Бельфаунтен.
Поперечник бетонного покриття дороги з потовщеними краями. Бельгія, 1930.

Перші впровадження[ред. | ред. код]

У США перша бетонна дорога (3,0 м завширшики і завдовжки 67,1 м) була споруджена лише через 25 років (1891) у Бельфаунтен (Огайо) Джорджом Бартоломео[en]. Стаття, присвячена 100-річчю дороги, описувала цей проєкт[9]:

1891 року міська рада зробила перші поступи у впровадженні бетонного покриття, щоб подивитися, чи воно того варте. Міська рада дозволила залити бетон на малій смузі дороги — лише 8 футів (2,4 м) ширини вздовж балки, до якої припинали коней. Експеримент пройшов успішно, бетонна ділянка виявилася міцною, без болота і пилюки. Все ще скептично налаштовані члени міської ради здійснили наступний крок. Вони дозволили влаштувати бетонне покриття навколо будинку суду за умови, що Джордж Бартоломео надасть безплатно цемент і викупить облігацій на 5 тисяч доларів (150 тисяч у цінах 2021 року), що повинно бути заставою (гарантією) бетонного покриття на 5 років.
Оригінальний текст (англ.)
In 1891, the city council took the first steps in concrete paving to see if this new concept had any merit. It authorized the paving of a small section of a roadway: an 8-ft (2.5 m) strip next to the hitching posts. The experimental concrete pavement proved to be successful and provided a durable roadway free of mud and dust. Still skeptical about embracing this new concept of concrete pavement, the city council took an extremely conservative approach to its next step. It authorized the paving of the square around the courthouse, provided George Bartholomew was willing to donate the cement and post a $5000 bond that guaranteed the pavement would last 5 years.

Окремі бетонні плити розміром 1,5×1,5 м вкладали двома шарами з різними пропорціями складових. Бетон для верхнього шару покриття з огляду на вимоги щодо міцності та морозостійкості замішували з водоцементним відношенням 0,45.

Експеримент знову вдався, попри недовірливі очікування більшості місцевих жителів та перевершивши сподівання кількох найсміливіших оптимістів. Ця ділянка бетонної дороги служить вже 130 років[n 1]. Бартоломео здобув першу премію на міжнародній виставці в Чикаго 1893 року, а інженер Джеймс Уандерс (англ. James Wonders), який проєктував покриття та здійснював технічний контроль, згодом обійняв посаду комісара доріг штату Огайо та дорожнього експерта у Бюро громадських робіт США[n 2].

Розвиток будівництва[ред. | ред. код]

Перше успішне будівництво цементобетонної дороги не завжди могли повторити в інших місцях. Наприклад, через три роки, у 1893 році бетон був укладений на вулиці South Fitzhugh в Рочестері. Дуже швидко покриття розтріскалося і згодом його перекрили шаром асфальтобетону[8].

Загалом, портландцемент, відомий ще з 1824 року, для дорожніх покрить почав широко використовуватися лише після 1910-х років.

Одним зі стримуючих факторів була відстутність механізації приготування бетонних сумішей. Їх змішували вручну і було дуже складно контролювати склад і якість суміші[7]. Навіть перші бетономішалки приводилися в рух руками робітників. Технологію вкладання бетону теж пристосовували до примітивної технології його приготування. Покриття було розділене на прямокутні ділянки стороною від 1,8 до 2,4 м — якраз на об'єм бетону одного замісу. Згодом, з удосконаленнями механізмів, ці розміри збільшували. З метою запобігання утворенню поздовжніх тріщин перші бетонні покриття робили товстішими по осі проїзної частини і трохи тоншим — по краях, але в 30-х роках від такої геометрії відмовилися[8]. Натомість краї плит почали робити на 1 дюйм (25 мм) товстішими, ніж середню частину. Ця практика протрималася до середини 60-х років[7].

Втім, перші спроби використати цементобетон для покриття, а не для основи дорожнього одягу все ще сприймалися скептично. Відомий професор, інженер та автор книг з будівництва Айра Осборн Бейкер (англ. Ira Osborn Baker) писав (1903): «Така конструкція дорожнього одягу навряд чи буде широко вживана, вважаючи на високу вартість і слизькість бетону у покритті та його високу вартість і ненадійність як основи». Але вже через кілька років думка спеціалістів змінилася. Керівник лабораторії інституту асфальту (англ. Asphalt Institute) Превост Габбард (англ. Prevost Hubbard) у 1910 році зазначив: «Беручи до уваги моторний транспорт, дорога, побудована повністю з цементобетону, може у майбутньому бути найбільш задовільною та економічно вигідною конструкцією»[7][n 3].

А перша миля (1609 м) бетонної дороги була вкладена у Детройті у 1909 році[10].

Америка, спочатку відстаючи від Європи, швидко її випередила у впровадженні бетонних доріг. 1917 року вперше були використані дюбеля для з'єднання бетонних плит у місцях стиків. Це привело до швидкої еволюції у формах і конфігураціях бетонних плит. Ще через кілька років американці запропонували армувальну сітку (англ. continuously reinforced concrete pavements — CRCP), яка дозволила зменшити товщину бетону на 20—50 мм і обмежити утворення тріщин[8]. Подальше зменшення товщини бетонного покриття вже було неможливим через обмеження граничних прогинів під колесами автомобілів. Численні експерименти та вимірювання, що були опубліковані під егідою Бюро громадських доріг (англ. Bureau of Public Roads — BPR, тепер — Федеральна адміністрація автодоріг[en] — FHA), дозволили створити перші науково обґрунтовані рекомендації щодо проєктування бетонних покриттів. Метод розрахунку бетонних покриттів отримав ім'я одного з чільних авторів рекомендацій — Вестергарда[en][11]. Формули Вестергарда використовувалися і в Радянському Союзі[12].

Прогресувала також технологія приготування бетонних сумішей для доріг. У 1927 році майже всі виробники перейшли на дозування складових за вагою, а не за об'ємом, що дозволило різко підвищити однорідність і якість сумішей. Пропорції основних складових (вода, цемент, пісок та щебінь) майже не змінилися за останні 100 років, але різні добавки дозволили отримати якісніший і міцніший бетон навіть при трохи меншій кількості цементу у суміші. До 1951 року на кубічний ярд (0.765 m³) йшло від 6,5 до 8 мішків цементу (43 кг кожен), а з 1952 року і дотепер — від 6 до 7 мішків. Зростали й об'єми одноразових замісів, що теж позитивно впливало на якість й однорідність сумішей. Напочатку 1960-х повністю відмовилися від приготування бетонних сумішей на дорозі. Натомість споруджували тимчасові або мобільні бетонні заводи й готові суміші доставляли на об'єкт самоскидами. Згодом популярності набули автобетонозмішувачі, що дозволили споруджувати бетонні заводи (точніше — дозувальні бази мінеральних матеріалів та цементу) більш вигідних місцях, значно дальше від об'єктів будівництва[13].

«Розсадна миля»[ред. | ред. код]

Звичайна позаміська дорога в США (1922).
Ford-T надійно застряг у багнюці.

Lincoln Highway Association (LHA), заснована 1913 року, поставила за мету з'єднати бетонною дорогою східне та західне узбережжя США — від Нью-Йорку до Сан-Франциско[n 4]. Фінансів на такий грандіозний план бракувало, тому з рекламною метою споруджували окремі ділянки завдовжки 1-2 милі «щоб продемонструвати бажаність цього типу дорожньої конструкції» і заручитися громадською підтримкою вимог до уряду США щодо державного фінансування. LHA переконала Асоціацію портландцементу (англ. Portland Cement Association — PCA) надати безплатно будівельні матеріали. Вже через рік у Мальта (Іллінойс) споруджена перша «розсадна миля» (англ. Seedling Mile) і до 1920-го року існувало 10 ділянок «розсадних миль» у штатах Огайо, Іллінойс, Айова та Небраска[n 5].

Насправді ці ділянки споруджували не для полегшення життя мотористів, а щоб показати, наскільки мізерне їх життя без добрих доріг. Програма передбачала будівництво бетонних ділянок не ближче, ніж шість миль від населених пунктів, у місцевості, яка була дуже складною для проїзду, особливо у сезон дощів. Ідея була в тому, щоб водій міг комфортно і зі швидкістю проїхати одну милю по бетонній дорозі і несподівано знову опинитися на ґрунтовій дорозі, у багнюці чи пилюці. Драматизм цього контрасту агітував за добрі дороги ліпше, ніж інші методи[14]. Найвідомішим став інцидент 1922 року, коли після сильної зливи близько 500 автомобілів застрягли в багнюці між Айова-Сіті та Сідар-Рапідс (Айова) і ще сотні були заблоковані в заторах. Понад півтори тисячі футбольних вболівальників змушені були ночувати в автомобілях, шукати притулку у навколішніх фермах чи пішки пробиратися через поля до залізниці. Невдовзі після критичного освітлення цієї події у Чикаго Триб'юн урядом штату були випущені облігації для збирання коштів на будівництво доріг[14].

У 1919 адміністрація LHA заявила, що програма реклами бетонних доріг успішно завершена і «розсадні милі» більше споруджуватися не будуть[14]:

... до весни цього року інтенсивний рух по хайвею Лінкольна до атлантичного узбережжя настільки переконливо продемонстрував переваги твердого покриття доріг, що виробники цементу вважають непотрібним далі жертвувати на подібні міссіонерські роботи. Водночас, LHA, бачучи, що результати спорудження розсадних миль настільки стали популярні і що бетонні дороги загалом сприйняті позитивно, теж вважає, що подальша подібна діяльність не є потрібною.
Оригінальний текст (англ.)
By the spring of that year the heavy traffic of munitions-laden trucks rolling over the Lincoln Highway to the Atlantic seaboard had so thoroughly demonstrated the value of hard-surfaced improved highways that the cement manufacturers felt it unnecessary to make further donations toward such missionary work. At the same time, the Lincoln Highway Association had seen the results of the seedling mile construction spread so far, and the value of the concrete road become so generally accepted, that it felt further activity of this character was not needed.

«Ідеальна ділянка»[ред. | ред. код]

Після закінчення Першої світової війни LHA перенесла акцент від реклами бетонних доріг до вироблення та узаконення дорожніх стандартів. З цією метою за щедрої підтримки спонсорів — United States Rubber Company і Portland Cement Association — у 1921 році спорудили бетонну ділянку дороги поблизу Даєр (Індіана) (1,3 милі, або 2,1 км, завширшки 12 м). Покриття дороги виконали з 25 см армованого бетону, воно мало дренаж, було освітлене, опорядковане газонами обабіч, облаштоване пішохідними доріжками. Окрім того, було багато зроблено для зручності та безпеки руху — заокруглені повороти і перехрестя, встановлені дорожні знаки, заборонені підземні комунікації під дорогою, рекламні щити, брудні узбіччя, перетини із залізничними коліями[14].

Ділянка була широко розрекламована у фаховій та громадській пресі у США та закордоном. Її відвідували числені офіційні делегації, а газетярі назвали її «ідеальна ділянка» (англ. Ideal Section) майбутнього. Вона збереглася у доброму стані до наших часів[15][14][16].

Значний прогрес у продуктивності був здійснений напочатку 50-х років ХХ століття, коли ввійшли в серію машинні комлекси з ковзачою опалубкою (1949) та перейшли до машинного нарізання швів, а не їх ручного формування (1950). Це дозволило вчетверо скоротити кількість працівників на укладанні бетонних покрить — зі 100 до 25[n 6]. Водночас час зміни в економіці західних країн зробили дешевшими будівельні матеріали та робочу силу. Дорожники почали відмовлятися від утовщень на краях бетонних плит і вони стали однакової товщини по всій ширині проїзної частини, що було зручніше для ковзаючих опалубок. Останні бетонні покриття з нерівномірною товщиною були споруджені в середині 60-х років. З початком 80-ї років усі шви бетонних покрить почали посилювати дюбелями[8].

Німеччина та Австрія[ред. | ред. код]

У Німеччині першу невелику ділянку спорудили 1888 року у Бреславі (тепер — Вроцлав). Незабаром невеликі ділянки бетонних покрить вклали у Лейпцигу, Цвікау, Щецині. В Австрії — лише у 1904 році. До тридцятих років бетонні дороги в Німеччині були експериментальним будівництвом. Лише 1933 року вийшли рекомендації, а через рік — стандарти на бетонні дороги автомагістралей[17].

Перелом відбувся після приходу до влади Гітлера, який проголосив програму розвитку автомагістралей у Німеччині. У проміжку між 1934 та 1938 роками було споруджено майже 52,3 мільйони квадратних метрів бетонних доріг, що становило 90 % всіх автомагістралей[18].

Зараз близько 30 % автомагістралей в Німеччині мають бетонні покриття[19].

В Австрії перша бетонна дорога була споруджена у 1904 році. У провінції Карінтія збереглися у робочому стані 50 кілометрів бетонної дороги Mölltalroad, побудованої у 1956 році[20].

Радянський Союз[ред. | ред. код]

У Російській імперії перші ділянки бетонних покриттів збудовані у Санкт-Петербурзі 1913 року. У третій п'ятирічці СРСР (1938—1942) були спроби побудувати дорожні покриття з бетону. Проте вони виявилися невдалими — бетонні плити товщиною 18—24 см, з'єднані металевими анкерами і вкладені на піщану або гравійну основу, не могли компенсувати неоднорідність земляного полотна і досить швидко руйнувалися[21].

Аж до 50-х років бетонні дороги споруджували лише як дослідні ділянки — у невеликих кількостях і з використанням зарубіжних бетоноукладачів. Широке впровадження бетонних доріг розпочалося після випуску першого радянського комплекту рейкових бетоноукладальних машин Д-181, Д-182, Д-195[6]. У цих комплексах всі механізми рухалися по рейках, які одночасно слугували опалубкою для бетонного покриття[n 7]. Точність виконання покриття залежала від точності нівелювання рейок та міцності основи під ними. Втім, у першому машинному комплекті швидко виявили багато недоліків і через шість років (1957) комплекс Д-1ХХ був замінений на комплекс машин Д-3ХХ, а ще через кілька років — на серію Д-5ХХ. Проте всі ці комплекти машин значно відставали від передовішої технології західних країн, які вже давно перейшли на безрейкові комплекти бетоноукладачів з ковзаючими опалубками. У них бетоноукладачі були на гусеничному ході, а відмітки основи та покриття контролювалися спеціальною копірною струною обабіч дороги.

У 1958 році в СРСР розпочали випускати експериментальні бетоноукладачі з ковзаючими формами. Але після 13 років безуспішних спроб створити щось схоже на американські машини проєкт був закритий. Натомість у 1972 році Радянський Союз закупив в американської компанії CMI Roadbuilding[en] три комплекти дорожнього комплексу «Автогрейд» (англ. Autograde) а також ліцензію на їх виготовлення. Один з них був розібраний на деталі і став прототипом радянських машинних комплексів ДС-100 і ДС-110 — гусеничних машин з ковзаючою опалубкою. Брянський завод дорожніх машин у короткий час (два роки) освоїв виробництво нової техніки і аж до 1987 року випускав по 2-3 комплекти в рік. У дорожній комплекс, крім самого бетоноукладача, входили ще інші механізми — ґрунтозмішувач (ДС-162), профілювальник основи (ДС-161), наріжчик швів (ДС-112), машина для заливання швів бітумною мастикою (ДС-67)[22]. Такий малий тираж машин не дозволяв своєчасно впроваджувати нові технології і майже відразу комплекс ДС-100 відстав від аналогічних американських машин.

Найбільшого поштовху надала Олімпіада 1980-го року, до відкриття якої збудували бетонну дорогу БрестМінськМосква. Напочатку 80-х років у Радянському Союзі вже існувало понад 10 тис. кілометрів цементобетонних доріг. Проте майже відразу виявився ряд недоліків: на покритті утворювалися широкі тріщини у поперечних температурних швах, відбувалося лущення бетону, викрошування поверхні, з'являлися сколи. Технологія та будівельна культура були не готові до будівництва цементних доріг. Не було якісного цементу, пластифікуючих добавок, герметиків, не були розроблені та опробовані ГОСТи, методи контролю якості. Практично через рік покриття ставали непридатними для експлуатації[n 8]. Коли почалися масові руйнування покриттів, Мінтранс видав наказ про заморожування будівництва доріг цього типу в СРСР. Кількість проєктів різко зменшилася, були призупинені наукові дослідження. Нормативні документи не обновлювалися понад 30 років. Багато спеціалістів Центрдорбуду у 80-х роках опинилися в Індії, де побудували понад 500 км якісних доріг[23][24].

Класифікація[ред. | ред. код]

Збірне покриття з попередньо-напружених плит ПАГ-18 на ЗПС Івано-Франківського аеропорту.

Бетонні покриття можна розділити на типи у залежності від способу їх виготовлення та вкладання: неармовані зі швами, армовані зі швами, безшовні неперервно армовані, армовані напруженою та ненапруженою арматурою. Окрім того, покриття зі швами можуть бути з дюбелями та без них. Найбільш поширені лише три основні типи бетонних покриттів[25]:

  • неармовані з анкерами у швах (англ. Jointed Plain Concrete Pavement - JPCP);
  • армовані з анкерами у швах (англ. Jointed Reinforced Concrete Pavement - JRCP);
  • неперервно армовані (англ. Continuously Reinforced Concrete Pavement - CRCP).

В українській технічній термінології всі вони мають загальну назву «монолітні цементобетонні покриття»[26].

Окремий тип становлять збірні покриття з попередньо напружених і ненапружених залізобетонних плит (англ. Pre-Cast Concrete Pavement), які найчастіше використовуються в армії, для тимчасових промислових доріг, в екстремальних погодніх умовах (наприклад, у Сибіру) та на злітно-посадкових смугах аеродромів[27][28][29].

Технологія влаштування[ред. | ред. код]

Вкладання бетонної суміші[ред. | ред. код]

Укладання бетону з використанням рельс-форм (1931).
Бетоноукладальні комплекси з ковзаючою опалубкою

Цементобетонна поверхня є затверділою сумішшю портландцементу, крупних та дрібних заповнювачів (наприклад, щебеню та піску) і води. До всіх сучасних бетонів додають також різні добавки, що поліпшують або змінюють хіміко-фізичні властивості сумішей та затверділих бетонів, наприклад, пластифікатори, стабілізатори, протиморозні та прискорювальні добавки, тощо[30][31].

У сучасних комплектах машин для побудови бетонних покриттів самохідні автоматизовані машини на гусеночному ході (з ковзачою обалубкою) виконують, слідкуючи вздовж нанягнутої згідно проєктним відміткам струни. Машини за один прохід виконують всі роботи — планування поверні основи, вкладання бетонної суміші необхідної товщини, ущільнення суміші шляхом глибинного вібрування і трамбування відробрусами і завершальне вирівнювання поверхні спеціальною стрічкою[27].(Див. Процес спорудження бетонного покриття на YouTube)

Найбільш прогресивні технології замість копірних струн використовують лазерне нівелювання для контролю геометрії бетонного покриття[32].

Ретельність перемішування та ущільнення є критичною для отримання якісного, міцного та довговічного бетонного покриття. Наприклад, у Південному Уельсі (Австралія) було комісовано понад 10 тисяч кубічних метрів вже затверділого бетону (40 тисяч квадратних метрів дороги) — через невірне дозування градієнтів і їх неякісне перемішування. Дорогу довелося перевкладати заново ( Бетон для дорожнього покриття на YouTube).

Шви[ред. | ред. код]

У бетонних покриттях завжди існують шви. Єдиний виняток — неперервно армовані бетонні покриття, втім, їхня частка в дорожній мережі дуже незначна.

Шви стиску запобігають безконтрольному утворенню тріщин, що виникають при усадці бетону та внаслідок зміни температури. Нарізаючи шви у ще не повністю затверділому бетоні, тим самим створюють прямокутні бетонні плити з рівними краями. Без таких ініційованих тріщин покриття мало б вигляд зруйнованого зі сіткою безладних тріщин[33].

Сучасні нормативи розділяють шви на три типи: розширення, стиснення і робочі. Поздовжні та поперечні шви зазвичай повинні перетинатися під прямим кутом, причому поперечні шви повинні бути на одній прямій по ширині покриття дороги. Поздовжні шви повинні збігатися з лініями розмежування смуг руху[30].

Протягом перших десятиліть геометрія та технологія влаштування швів неперервно змінювалися. Оптимальні варіанти вибирали на підставі натурних проб і спостережень. Так, до 1920 років поперечні шви розширення влаштовували кожні 12-36 футів (4-12 метрів). Наступні 5 років шви не влаштовували взагалі. 3 1925 по 1930 почали влаштовувати лише поздовжні шви з металевої пластини або мастики. З 1930-го року поперечні шви повернули, армуючи їх дюбелями, і одночасно збільшивши їх інтервал до 80-100 футів (24-30 м)[13].

Шви розширення влаштовують через кілька швів стиску. Вони запобігають коробленню і підніманню плит коли вони розширюються у теплу пору року. Зазвичай вони мають ширину 10-25 мм і заповнюються пружнім матеріалом — еластомером.

У Радянському Союзі для здешевлення технології застосовували оригінальну конструкцію швів розширення, у які вкладали дерев'яні дошки, просочені антисептиками. Дошки завтовшки 2,5 см вкладали на 2/3 товщини бетону і заливали зверху бітумною мастикою. Надійність таких швів була вельми сумнівна, оскільки після першого ж стиснення (у гарячу погоду) дошка не поверталася до попередньої форми і у нижній частині шва утворювалися порожнини. А у більш гарячу погоду бітумна мастика стікала у ці порожнини, оголюючи шви між бетонними плитами[34].

Окремою проблемою є так звані відбиті тріщини[en], що виникають в асфальтобетоні, вкладеному поверх бетонного покриття чи основи. Вони точно копіюють шви та тріщини нижнього бетону[35]. Боротися з відбитими тріщинами складно і неефективно. Рано чи пізно, вони проявляються в асфальтобетнних покриттях і товщина асфальту на це не впливає. Єдиний надійний спосіб — це запобігти їх утворенню вкладанням армувальних прокладок (геотекстиль, геосітка[en], геомембрана[en]) між бетоном та асфальтобетом[36][37]. Саме це вимагають сучасні стандарти при підсиленні асфальтом існуючого дорожнього одягу з цементобетонним покриттям[38].

Текстура поверхні покриття[ред. | ред. код]

Формування шорсткої поверхні на свіжоукладеному бетоні (Онтаріо, HWY407).

Викінчена поверхня бетону повинна мати шорстку поверхню[n 9] і водночас не створювати надмірного шуму. Окрім того, текстура поверхні повинна зменшувати небезпеку аквапланування, яке виникає коли автомобіль на високій швидкості (понад 72-93 км/год) проїжджає через калюжу[40][41].

Класичний метод створення мікротекстури на поверхні бетону — за допомогою джутового полотна, яке тягнуть по ще мокрому бетону. Проте результат малоконтрольований, оскільки він залежить від жорсткості бетонної суміші і матеріалу полотна. Цей метод застосовувався як єдиний до середини 60-х років минулого століття. Тоді ж його визнали недостатнім і замість джуту почали чіпляти штучний (пластмасовий) дерен, перевернутий вниз. Він ліпше підходив до більш жорстких бетонних сумішів, які почали вкладати на дорогах[40].

З середини 70-х років «волочіння» стали доповнювати поперечним ручним прочісуванням свіжого бетону мікро-граблями. Бетоноукладач рухається зі швидкістю 1,0—2,5 м/хв, з частими зупинками. Цього достатньо для ручної обробки поверхні. Поперечне прочісування поверхі лише жорсткими щітками вважають недостатнім[42][40].

З початку 2000-х років набуло популярності нарізання дрібних канавок вздовж напрямку руху. Це вже можна було зробити лише механізмами. При дещо меншому коефіцієнті зчеплення (проте достатньому з умов безпеки руху) поздовжня текстура значно зменшувала рівень шуму[40].

Якщо необхідно підвищити коефіцієнт зчеплення або усунути незначні дефекти готового покриття (зазвичай через кілька років експлуатації) — виконують шліфування або зарізання боріздок. Шліфування здійснюють дисками з алмазними різцями. Сотні таких тонких дисків нанизані на один вал (160—200 дисків на метр довжини валу), який обертається з великою швидкістю (до 2000 обертів за хвилину) і зтесує від 7 до 12 мм бетону, одночасно створюючи мікроканавки на покритті. Боріздки зазвичай мають крок 18 мм, глибину — 6 мм і ширину — 3 мм[42]. Започаткований ще 1956 року, цей метод залишається найбільш ефективним для «освіжування» бетонного покриття. У деяких випадках навіть відмовляються від обробки свіжого бетону, натомість через кілька тижнів виконують фрезування алмазними дисками. Фрезування з часом можна повторювати. Незначне зменшення товщини бетонного покриття компенсується збільшенням з часом міцності та жорсткості (модуля пружності) бетону[40].

Найбільш ефективним є метод «бетонна поверхня нового покоління» (англ. Next-Generation Concrete Surface — NGCS), в якому один механізм виконує операції шліфування і нарізання боріздок.[43]. Вартість такої обробки значно вища, але результатом є «найтихіша» текстура поверхні з дуже добрим зчепленням у сухому та мокрому стані[40].

Дослідження, проведені в Каліфорнії, показали, що нарізання боріздок зменшило кількість аварій на мокрому покритті усемеро. Збірна статистика з 13 інших штатів свідчить про зменшення кількості аварій на 75 %[44].

Догляд за бетоном[ред. | ред. код]

Для набору проєктної міцності бетон повинен витимуватися у зволоженому стані протягом принаймні одного тижня. Перші методи догляду були вельми примітивними — засипання кількох сантиментів піску чи землі на поверхню бетону і періодичне поливання водою, влаштування бортиків обабіч кромок покриття і створення міні-басейнів (завглибшки 5 см), накривання соломою (до 15 см). З упровадженням машинних комплексів типу «Автогрейд» стандартним методом стало оброблення поверхні й торців бетону водяними розчинами (акрилові емульсії), що утворюють полімерну плівку при висиханні. Вона запобігає випаровуванню води з тіла бетону в період набору ним міцності[13].

Відкриття для руху[ред. | ред. код]

До 1930 року рух по бетонній дорозі дозволяли не раніше, ніж через 21 день у період червень-вересень. В інші місяці інженер на місці міг добавляти ще кілька днів для набору бетоном необхідної міцності. З 1930 по 1937 перейшли до семиденного витримування бетону. А починаючи з 1937 термін відкриття для загального руху почали встановлювати на підставі набраної міцності — 500 psi (3.4 МПа), яку визначали шляхом роздавлювання взірців бетону, з якого було вкладене покриття. З 1972 року нормативи дозволяли зменшити період витримування до 5 днів[13].

Використання швидкотвердіючого бетону (англ. rapid strength concrete — RSC) дозволяє відкривати рух по дорозі вже через кілька годин після його укладання. Проте такий бетон значно дорожчий за звичайний і на дорогах використовується лише для термінових ремонтних робіт[45].

Дорожня розмітка[ред. | ред. код]

Поверхня бетонного покриття має сіре та світло-сіре забарвлення, на якому дорожня розмітка білого кольору не є контрастною. Альбедо (світловідбиття) бетону уп'ятеро перевищує відповідне для асфальтобетону (відповідно, 0,5 і 0,1)[46]. Саме тому перші бетонні дороги в Німеччині мали розмітку чорною фарбою (до 1938 року)[47].

Особливо актуальною ця проблема постає при використанні системи попередження про виїзд зі смуги та появі на дорогах автомобілів з автономним управлінням. Для надійної роботи удосконаленої системи допомоги водію (ADAS) дорожня розмітка повинна бути чіткою для машинного розпізнавання. Стандарти вимагають підвищеного рівня білизни розмітки на бетонних покриттях, що не завжди вдається дотримати у процесі експлуатації дороги[48]. Колір бетону можна змінити добавками, але це значно його здорожчує.

Найпопулярніші способи підвищення контрастності маркування дорожнього покриття:

  • нанесення чорних ліній у проміжках між білими переривчатими лініями, що розмежовують смуги руху;
  • нанесення спочатку чорних ліній, трохи ширших за стандартні, а поверх них — білих стандартних ліній. Білі лінії будуть обрамлені чорним контуром, що значно підвищує контрастність.

Один з оригінальних варіантів був запропонований для маркування платної автомагістралі HWY407 (Онтаріо). Елементи розмітки — лінії та стрілки — виготовляють на стрічці з чорним контуром. Таку стрічку приклеюють епоксидною смолою до покриття[49]. У простіших варіантах пропонують пензлем чи щіткою наносити чорне обрамлення до існуючих білих ліній[50].

Інша проблема з лініями розділу смуг руху — вони потрапляють на поздовжні шви у бетонному покритті. Щоб уникнути чорних швів (які часто заливають бітумною мастикою) на білій лінії, стандарти дозволяють зміщувати лінії розмітки і показувати їх поряд зі швом з лівого боку для смуг попутних напрямків, або з будь-якого боку шва для смуг, що розділяють потоки зустрічних напрямків руху. Тобто, розмічена ширина суміжних смуг руху буде різнитися на 10 см[51].

Переваги та недоліки[ред. | ред. код]

Типовий поперечник автомагістралі з цементобетонним покриттям

Найголовнішою перевагою бетонних покриттів є їх довговічність в експлуатації. Наприклад, через 23 роки лише 5 % бетонних покрить потребують ремонту, натомість ремонту потребують 80-100 % асфальтобетонних покриттів. А середній термін служби бетонного покриття може сягати 40 років — проти 14 років для асфальтобетонного[52].

Ішні переваги дорожніх одягів з цементобетонним покриттям[53][54][55]:

  • стабільні транспортно-експлуатаційні показники і висока довговічність;
  • висока розподільна здатність (менший тиск, що передаєтся на ґрунт земляного полотна) і мала величина вертикальних пружніх деформацій від автомобільного навантаження;
  • незначний знос внаслідок стирання;
  • високий і майже незалежний від зволоження коефіцієнт зчеплення;
  • міцністні та деформативні характеристики цементобетону практично не змінюються в реальних діапазонах зміни температури, вологості та швидкості навантаження;
  • міцність цементобетону, після набирання проєктної, продовжує з часом зростати протягом всього терміну служби, що є додатковим резервом довговічності;
  • значно краща екологічність;
  • поверхня цементобетонних покриттів потребує для освітлення на 20 % менше енергії, ніж для асфальтобетону;
  • через менший опір кочення автомобілі витрачають на 5-10 % менше палива, ніж на асфальтобетоні.

Крім того, ресурси для виробництва мінерального в'яжучого (портландцементу) є набагато більшими, ніж для виробництва бітуму[53]. В Україні, наприклад, розвіданих запасів мінеральної сировини для виробництва цементу вистачає на наступні 100 років[56]. У той же час нафтопродукти для виробництва бітуму Україна здебільшого імпортує[54].

Недоліки доріг з бетонним покриттям чи бетонною основою[57][54]:

  • Вартість облаштування цементобетонної дороги вища за витрати на будівництво асфальтованого полотна принаймні на 10 %;
  • Довші терміни будівництва. Цементобетонна дорога складніша за конструкцією і самим процесом будівництва. Наприклад, кожному із шарів цементобетону для набрання міцності 70 % необхідно кілька тижнів. Тому будівництво йде повільно, рух відкривається нескоро;
  • Цементобетонні дороги більш шумні, тоді як більш пористий і пластичний асфальтобетон краще поглинає шуми;
  • Цементобетонні дороги дуже чутливі до опадів, ґрунтових вод, циклічного заморожування-відтавання, протиожеледних розчинів. Такій дорозі потрібен особливий антикорозійний захист. Він забезпечується високою якістю кам'яних матеріалів, застосуванням спеціальних цементів, влаштуванням дренуючих конструкцій, ізоляцією швів;
  • Покриття цементобетонної дороги не піддається ямковому ремонту, тому в разі потреби дістатися до прокладених під дорогою комунальних або технічних мереж може знадобитися повна заміна всієї «розкритої» ділянки;
  • І основне: майже всі переваги бетонних покрить зводяться нанівець при недотриманні технологій на будь-якій стадії будівництва — якість матеріалів, проєктування та виробництво бетонної суміші, підготування основи, вкладання бетону (включно з правильно виконаними стиками і швами) і початкового догляду у перші тижні. Помилки та брак обходяться дуже дорого, оскільки ремонт бетонних покриттів набагато складніший, ніж асфальтобетонних.

Сучасні стан та тенденції[ред. | ред. код]

Питома вага бетонних доріг у світі зростає. У США 65,3 % міжштатних доріг (231 243 км на 2020 рік) мають бетонне покриття. На другому місці — Китай, відповідно 63 % або 89 838 км. В Росії — 2,6 % або ж 1300 км федеральних доріг[53] [58].

В Україні дороги з цементобетонним покриття становлять лише 1 % від усіх доріг. Плани передбачали збільшити відповідну частку до 3 % у 2025-му і аж до 30 % у 2040-му році[57]. Це виглядає занадто оптимістично, якщо взяти до уваги, 30 % доріг — це 50,8 тисяч кілометрів доріг, на які потрібно понад 95 мільйонів кубометрів бетону (для двох смуг руху) і, відповідно, 38 мільйонів тонн цементу[59]. Тобто, у наступні 18 років чверть всього виробленого в Україні цементу буде використана для дорожніх покриттів, при тому що лише частина цементних заводів може випускати портландцемент високих марок[60].

Втім, попри теперішнє обмежене виробництво цементу, фахівці передбачають бум у спорудженні цементобетонних покрить після закінчення війни в Україні[61].

Меморіальні відзнаки[ред. | ред. код]

У деяких містах світу встановлені меморіальні дошки для відзначення дат, коли в них була споруджена перша бетонна дорога. Місцеві уряди намагаються зберегти такі ділянки доріг чи вулиць, як історичні пам'ятки[62]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ДБН В.2.3-4:2015, 2015, с. 36.
  2. ДСТУ Б А.1.1-100:2013, 2014, с. 3.
  3. Concrete Pavement Restoration. Архів оригіналу за 17 квітня 2012. Процитовано 7 квітня 2012. (англ.)
  4. Concrete Pavement Rehabilitation Guide for Diamond Grinding. Процитовано 7 квітня 2012.  (англ.)
  5. Pierre Thiffault; Jacques Bergeron. Monotony of road environment and driver fatigue: a simulator study. Процитовано 4 серпня 2023. (англ.)
  6. а б Ушаков, 2013, с. 301.
  7. а б в г д е Pavement History. https://pavementinteractive.org/. Процитовано 22 грудня 2021. (англ.)
  8. а б в г д Pasko, Thomas J. (July/August 1998). Concrete Pavements - Past, Present, and Future. https://highways.dot.gov/. Federal Highway Administration. Процитовано 26 грудня 2021. (англ.)
  9. Snell, Luke M.; Snell, Billie G. (MARCH 2002). Oldest Concrete Street in the United States. Процитовано 26 грудня 2021. (англ.)
  10. Shepherd, Jessica (Sep. 19, 2019). Detroit's Woodward Avenue is one of America's most iconic roads. https://www.mlive.com/. Michigan Local News. Процитовано 26 грудня 2021. (англ.)
  11. Al-Ghafri, I.H.H.; Javid1i, M.A. (2018). Comparative Analysis of Rigid Pavement Using Westergaard Method and Computer Program. http://www.jsoftcivil.com/. Soft Computing in Civil Engineering. Процитовано 26 грудня 2021. (рос.)
  12. Бабков та Андреев, 1987, с. 347, 352.
  13. а б в г д Hanson, Todd D. (March 2009). 100 Years of Concrete Pavement In Iowa. Iowa Department of Transportation. Процитовано 2 січня 2022. (англ.)
  14. а б в г д е Rogers, Leah D.; Kernek, Clare L. (2004). The Lincoln Highway Association’s “Object Lesson”. State Historical Society of Iowa. Процитовано 2 січня 2022. (англ.)
  15. The Lincoln Highway / The Ideal Section. https://www.in.gov/core/. Процитовано 2 січня 2022. (англ.)
  16. Weingroff, Richard F. (7 квітня 2011). The Lincoln Highway. fhwa.dot.gov. Federal Highway Administration. Процитовано 2 січня 2022. «LHA також спонсорувала короткі ділянки взірцевих доріг у багатьох місцевостях (найпершою осінню 1914 року споруджена західніше Мальта (Іллінойс)). "Seedling Miles", згідно буклету LHA від 1924року, мала на меті "продемонструвати бажаність цього типу конструкції дороги" і "сформувати громадське відношення" до "майбутніх конструкцій подібного типу". LHA співпрацювала з Асоциацією портландцементу, щоб безплатно отримати цемент для доріг... Найбільш знаменитою "розсадною" ділянкою гайвею Лінкольна, що найбільше обговорювалася, була "ідеальна ділянка" між Дайєр і Шерервіл у графстві Озер, штат Індіана. 1920 року LHA вирішила розробити взірцеву модель дороги, яка була б адекватна не лише поточному стану транспорту, але й перспективному на 20 років вперед. LHA запросила на збори 17 найвпливовіших експертів (грудень 1920 і лютий 1921), щоб встановити деталі проєкту "ідельної ділянки". Вони погодилися на такі нормативи: смуга відведення — 110 футів (33,5 м), бетонне покриття шириною 40 футів (12,2 м) і завтовшки 10 дюймів (254 мм) (для сприйняття максимального осьового навантаження 8000 фунтів, або ж 3629 кг), найменший радіус кривих у плані — 1000 футів (305м), напрямне огородження на всіх насипах, віражі на кривих для розрахункової швидкості руху 35 миль за годину (56 км/год), відсутність пересічень в одному рівні та рекламних щитів, пішохідні доріжки.» 
  17. Pichottka, Stefan (28.02.20191). Vermeidung von Imperfektionen im Betonstraßenbau. https://abe-labor.de/. ABE Bauprüf- und beratungsgesellschaft mbH. с. 5. Процитовано 27 січня 2022. (нім.)
  18. Linßner, Thomas (13.10.2011). Historisch wertvoll aber schlechter Zustand: Barbys Betonstraßen fast ein Superlativ. https://www.volksstimme.de/. Volksstimme. Процитовано 25 січня 2022. (нім.)
  19. Warum Autobahnen platzen. https://www.dw.com/de/themen/s-9077. Процитовано 29 січня 2022. (нім.)
  20. Long-Life Concrete Pavements in Europe and Canada. https://www.dw.com/de/themen/s-9077. U.S. Department of Transportation, Federal Highway Administration. August 2007. с. 16. Процитовано 3 квітня 2023. (англ.)
  21. Из истории строительства автомобильных дорог. https://fccland.ru/. Строительно-информационный портал. 07.06.2016. Процитовано 31 грудня 2021. (рос.)
  22. Костин П.П. (сентябрь 1991). Механизация устройства цементобетонных покрытий. Автомобильные дороги (9): 20–21. (рос.)
  23. Возвращение бетона. https://stroi.mos.ru/. Комплекс Градостроительной политики и строительства города Москвы. 6 апр. 2018. Архів оригіналу за 31 грудня 2021. Процитовано 31 грудня 2021. (рос.)
  24. Цементобетон vs асфальт: за и против. http://ancb.ru/. Агенство Новостей "Строительный бизнес". 29.05.2016. Процитовано 17 січня 2022. (рос.)
  25. TYPES OF CONCRETE PAVEMENTS. https://www.acpa.org/. Процитовано 16 березня 2023. (англ.)
  26. Бойчук, 2002, с. 413.
  27. а б Бабков, 1983, с. 111.
  28. Бойчук, 2002, с. 418.
  29. Сиденко, 1970, с. 275.
  30. а б ДСТУ-Н Б В.2.3-36:2016, 2017, с. 4.
  31. Склад бетону і функціональне значення компонентів. https://beton24.lviv.ua/. Процитовано 15 січня 2022. 
  32. STRINGLESS PAVING. Federal Highway Administration. JANUARY 2019. Процитовано 15 січня 2022. (англ.)
  33. ВСН 139-80. Инструкция по строительству цементобетонных покрытий автомобильных дорог. 7 февраля 1980. Процитовано 3 січня 2022. (рос.)
  34. Сиденко, 1970, с. 251, 256.
  35. Nejad, Fereidoon Moghadas; Noory, Alireza; Toolabi, Saeed; Fallah, Shahab (3 липня 2015). Effect of using geosynthetics on reflective crack prevention. International Journal of Pavement Engineering. 16 (6): 477–487. ISSN 1029-8436. doi:10.1080/10298436.2014.943128. (англ.)
  36. Трещиностойкость асфальтобетона (асфальта). https://gruntovozov.ru/. 7 февраля 1980. Процитовано 17 січня 2022. (рос.)
  37. Рекомендации по технологии санации трещин и швов в эксплуатируемых дорожных покрытиях. Федеральное дорожное агентство (Росавтодор). 2013. Процитовано 17 січня 2022. (рос.)
  38. ДБН В.2.3-4:2015, 2015, с. 38.
  39. ДБН В.2.3-5-2001, 2001, с. 26.
  40. а б в г д е CONCRETE PAVEMENT TEXTURING. MAY 2019. Процитовано 29 грудня 2021. (англ.)
  41. Petersen, Gene. Best and Worst Tires in All Weather Conditions. Consumer Reports. Процитовано 18 січня 2022.  (англ.)
  42. а б Longitudinal Diamond Grooving of Portland Cement Concrete Pavements. Federal Highway Administration. Процитовано 29 грудня 2021. (англ.)
  43. Celebrating the Next Generation of Concrete Surfaces. https://www.igga.net/. International Grooving & Grinding Association (IGGA). Процитовано 29 грудня 2021. (англ.)
  44. PAVEMENT GROOVING REDUCES ACCIDENTS. https://www.concreteconstruction.net/. 01 вересня 1976. Процитовано 22 грудня 2021. (англ.)
  45. California Measures Long-Term Performance of Rapid Strength Concrete for Pavement Restoration. https://www.forconstructionpros.com/. 2 червня 2021. Процитовано 18 березня 202. (англ.)
  46. Альбедо. bigenc.cu. Большая Российская Энциклопедия. Процитовано 28 березня 2023. (англ.)
  47. Martin Domhan, Hans Dieter Schönborn: Kommentare zu den neuen Richtlinien für die Markierung von Straßen (RMS). In: Strassen-Verkehrstechnik, 2/1980, S. 39–43; hier: S. 40.(нім.)
  48. ДСТУ 2587:2010, 2021, с. 20.
  49. 407 ETR and 3M CANADA paving the way with high contrast pavement markings. https://www.newswire.ca/. CISION. 25 липня 2019. Процитовано 23 грудня 2021. (англ.)
  50. Virginia Supplement to the 2009 MUTCD Revision #1. Virginia Department of Transportation. Процитовано 23 грудня 2021. (англ.)
  51. Розмітка дорожня. ДСТУ 2587:2010, с. 27.
  52. Bundesfernstraßen: Dauerhafte Betondecken – störungsfreier Fernverkehr. https://www.beton.org/. Процитовано 29 січня 2022. (нім.)
  53. а б в Особенности строительства покрытий с применением минеральных вяжущих. https://pavementinteractive.org/. Bau-enginer. Все для инженера-строителя. Процитовано 25 грудня 2021. (рос.)
  54. а б в Боднарчук, Юрій (18 червня 2019). Імпорт бітуму падає. Що ми знаємо про плюси та мінуси бетонних доріг?. https://auto.ria.com/. Процитовано 2 січня 2022. 
  55. Concrete Pavements: Key Technical Resources Directory. www.cement.ca. Cement Association of Canada. Процитовано 27 березня 2023. (англ.)
  56. Корсак, К.В.; Плахотнік, О.В. (2004). Основи сучаної екології. Невідновлювані мінеральні ресурси України. https://eco-live.com.ua/. Екологія життя. Архів оригіналу за 26 грудня 2021. Процитовано 26 грудня 2021. 
  57. а б До 2040 року в Україні має з’явитися 30% цементобетонних доріг. https://mcet.com.ua/. Інформаційний портал «Заповнювачі». 6 Сер 2020. Процитовано 22 грудня 2021. 
  58. Донин, Станислав (02.12.2020). Почему цементобетон никак не приживается в России, и чем он лучше асфальтобетона. https://rcmm.ru/. Строительство.ru. Процитовано 25 грудня 2021. (рос.)
  59. Скільки потрібно цементу на 1 куб бетону?. https://ulitka.kharkov.ua/. «Улітка». 28.04.2020. Процитовано 8 вересня 2023. 
  60. Виробництво цементу в Україні в 2022 р. скоротилося на 51%, споживання впало на дві третини - асоціація "Укрцемент". https://interfax.com.ua/. Interfax-Україна. 29.03.2023. Процитовано 8 вересня 2023. 
  61. Як знизити вартість цементобетонних доріг за рахунок підвищення їх якості. https://budport.com.ua/. Build Portal. 29.03.2023. Процитовано 8 вересня 2023. 
  62. Historical Concrete Pavement Explorer. https://explorer.acpa.org/explorer/. Процитовано 8 вересня 2023. (англ.)

Виноски

  1. Невеличке містечко Бельфаунтен знамените ще тим, що у ньому розміщується найкоротша в Америці вулиця — McKinley Street, довжиною лише 15 футів (близько 5 метрів).
  2. Історія часто наводить приклади, коли винаходи у якійсь сфері людської діяльності здійснювали неспеціалісти. Джордж Бартоломео був власником магазину господарських товарів та аптекарем.
  3. Втім, у наступному абзаці Губбард зазначив, що «Для змішаного руху (гужовий і моторний транспорти) бетонні дороги аж ніяк не є ідеальні, і, попри зростання кількості моторних транспортів, кількість возів з кіньми не очікується, що зменшиться»[7].
  4. І знову ж — засновником асоціації став не спеціаліст-дорожник, а власник невеличкої компанії, що виробляла карбідні лампи для автомобілів, — Карл Фішер (англ. Carl Fisher). Все ж згодом першим президентом LHA став Генрі Джой (англ. Henry Joy) — президент компанії Packard.[14].
  5. За іронією долі, віце-президент та польовий секретар асоціації LHA Henry C. Osterman загинув в автомобільній аварії поблизу містечка Тама (Айова) при спробі обгону на одній із ділянок «розсадної милі». Меморіальний знак, присвячений Остерману, споруджений на узбіччі «ідеальної ділянки».
  6. Наcправді, машини з ковзаючою оплубкою були розроблені не для підвищення продуктивності, а щоб укладати бетон на вузьких вулицях, де не було місця для механізмів щоб переносити рейки. Ефект різкого збільшення продуктивності виявився побічним результатом і приємною несподіванкою[13].
  7. Бетоноуладач Д-181 міг також рухатися по краю вже існуючого бетонного покриття — якщо потрібно вкладати паралельну смугу руху.
  8. Дорога категорії Іа з бетонним покриттям від Львова до Стрия, відкрита напочатку 80-х років, вже через рік була у такому стані, що частину її потрібно було перекрити шаром асфальтобетону. Натомість бетонна ділянка дороги Москва-Сімферополь у Харківській області збереглася дотепер. Слід додати, що дорога до Стрия споруджувалася застарілим машинним комплексом на рейковій опалубці, а дорога поблизу Харкова — більш сучасним комплексом Автогрейд.
  9. Будівельні норми вимагають забезпечення коефіцієнта зчеплення не менше 0,6[39].

Джерела[ред. | ред. код]

  • Бойчук, В.С. (2002). Довідник дорожника. Київ: «Урожай». с. 560. ISBN 966-05-0130-7. 
  • Ушаков, В.В. (2013). Строительство автомобильных дорог. Москва: Высшая школа. с. с.576. 
  • Бабков, В.Ф. (1983). Автомобильные дороги. Москва: Транспорт. с. с.280. 
  • Бабков, В.Ф.; Андреев, О.В. (1987). Проектирование автомобильных дорог. Ч.1. Москва: Транспорт. с. с.368.