Мороз Валентин Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мороз Валентин Якович
Валентин Мороз
Народився 15 квітня 1936(1936-04-15) (81 рік)
с. Холонів, нині Волинська область, Україна
Місце проживання Львів
Громадянство
(підданство)
СРСР, Канада і Україна
Національність українець
Alma mater Історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка
Галузь наукових інтересів історія

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Валенти́н Яко́вич Моро́з (нар. 15 квітня 1936(19360415), с. Холонів) — український історик, один із представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі[1]. Член Об'єднання українських письменників «Слово». Почесний громадянин Волині (2017)[2].

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів, нині Горохівського району Волинської області, Україна (за польським адмінподілом - Волинське воєводство, Польська республіка) в селянській сім'ї[3].

Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів[4]. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Перший арешт[ред.ред. код]

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія»[3].

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність)[4].

Другий арешт[ред.ред. код]

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували[5]. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю»[6]

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України на той час[7]. До Гончара написав листа і Михайло Осадчий[8]. Василь Стус написав листа до КДБ, де зазначив: „Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.“[9]. Також на захист Валентина Мороза виступили українські дисиденти та політв'язні Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Л.Шереметьєва, С.Гулик, Ніна Строката, Олена Антонів, Я.Ксендзбора, Юрій Шухевич [10].

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з карними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів[джерело?].

Звільнення і перебування за кордоном[ред.ред. код]

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни[3].

В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.

За кордоном Мороза зустрічали як героя,[джерело?] але його ексцентрична поведінка відштовхнула від нього західну громадськість.[11][12] Спочатку він оселився в Америці, згодом — в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991). Також намагався створити юнацьку організацію Лицарі Святослава.[12]

З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим[джерело?].

Приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття».

Повернення в Україну[ред.ред. код]

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув'язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР — у квітні 1991 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками. Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв'ю «Галицьким Контрактам»: «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся»[13]. З 1997 року постійно живе у Львові, викладає у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури.

Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у виданнях якої видавав свої книги з питань націоналізму.

Родина[ред.ред. код]

Дружина — Раїса Мороз (нар. 1937), побралися в червні 1958, розлучилися влітку 1981 року в США.

  • Син Валентин (нар. 1962), 1979 року з матір'ю, слідом за батьком, виїхав до США.[14]

Основні публікації[ред.ред. код]

  • Репортаж із заповідника ім. Берії (есе) (1967)
  • Есеї, листи й документи (1975)
  • Тверді мелодії (1980)
  • Лекції з історії України (1982)
  • Бумеранґ
  • Мойсей і Датан (есе) (1978)[15]
  • Серед снігів (есе) (1971)
  • Хроніка опору (есе) (1970)
  • У пошуках українського Піночета (1999)
  • Націоналізм XX століття (1997)
  • В. Радіостанція ОУН-УПА ,,Вільна Україна” (кодова назва ,,Афродита”) (1998)
  • Галицький газават 1919-го (2000)
  • Молодь і процес сучасного українського державотворення (2002)
  • В. Історія спорту та історія війська в українській традиції – паралелі і взаємозалежності (2003)
  • Україна у ХХ столітті. Етап перший 1900–1920 рр. (2005)
  • „Наркоманія” втраченої державності (2008)
  • Українізація (2008)
  • Україна у ХХ столітті: політичні партії в Західній Україні у 1919-1929 рр. (2009)
  • Сталін і колективізація (2010)
  • Створення організації українських націоналістів (2010)
  • Пацифікація в Галичині : Україна в ХХ ст. (2011)
  • Україна у двадцятому столітті. Книга друга 1920-1953 рр. (2012)
  • Карпатська симфонія (2012)
  • Процеси ОУН у Львові та Варшаві (2012)
  • Українська Повстанська Армія (2012)
  • Голодомор 1932–1933-го (2012)

Про Валентина Мороза[ред.ред. код]

Тернова Г. Видатний волинянин - почесний. Газ. Волинські новини, 5 жовтня 2017 р., с. 19.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Мороз Валентин Якович на сайті Львівського державного університету фізичної культури
  2. Рішення Волинської обласної ради від 7 вересня 2017 р.
  3. а б в Валентин Мороз: «Україну загнати в російську клітку вже неможливо»
  4. а б Валентин Мороз представить у Львові «Україну у двадцятому столітті»
  5. Заява жителів села Космач
  6. Овсієнко В.В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2. - Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – C. 121
  7. Колективний лист
  8. Заява Михайла Осадчого
  9. Василь Стус. КДБ при Раді Міністів УРСР
  10. Колективна заява І.Стасів, І.Калинець, М. Качмар-Савки, Л.Шереметьєвої, С.Гулик, Н.Строкатої, О.Антонів, Я.Ксендзбора, Ю.Шухевича
  11. Рух опору в Україні: 1960—1990 : енциклопедичний довідник / передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2010. — 804 с., 56 іл. — ISBN 978-966-2164-14-5.
  12. а б Katchanovski, Kohut, Nebesio, Yurkevich. Historical Dictionary of Ukraine — Scarecrow Press, 2013. — 992 pages.
  13. Про Валентина Мороза
  14. Мороз Раїса Василівна в Музеї дисидентського руху. Збережений архів
  15. МОЙСЕЙ І ДАТАН (Резюме)

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Білокінь І. Мороз Валентин Якович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 71. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  • Дзюба І. Українські усобиці як феномен світової історії// Ольжич О. Дух руїни/ Вступне слово О.Зінкевича; Післямова І.Дзюби.-К.: Смолоскип,2007. - 52 с.
  • Захаров Б.Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987)/ Харківська правозахисна група; Худож.- оформлювач Захаров Б. - Харків: Фоліо, 2003. - 144 с.
  • Інтерв'ю А.Лазарєвої «Ми звикли жити без претензій» // Молодь України № 21 (16820), вівторок, 7 квітня 1992 року. - С. 2
  • Інтерв'ю О.Швагуляк-Шостак. // Галицькі контакти № 29, липень 2000 р.
  • Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1-80-х років . - К. : Либідь, 1995.-224с.
  • Овсієнко В. Покіс// Самостійна Україна № 2 (23), січень 1992 . - С.2-3
  • Овсієнко В. В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн.. 2.-Харків: Харківська правозахисна група; К. : Смолоскип, 2005. - 352 с.
  • Овсієнко В. В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн.. 1.-Харків: Харківська правозахисна група; К. : Смолоскип, 2005. - 352 с.
  • Савчин М. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після другої світової війни. - К. : Смолоскип,2003. - 546 с.: портрет.

Посилання[ред.ред. код]