Несвіч

село Несвіч
Країна	Україна
Область	Волинська область
Район	Луцький
Рада	Городищенська сільська громада
Код КАТОТТГ	UA07080050150011857
Основні дані
Засноване	10 травня 1444 року (Владислав ІІІ подарував Несвіч Дашкові Молдаєвичові)
Населення	806
Площа	2,719 км²
Густота населення	296,43 осіб/км²
Поштовий індекс	45652
Телефонний код	+380 332
Географічні дані
Географічні координати	50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д. / 50.63222° пн. ш. 25.05972° сх. д.Координати: 50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д. / 50.63222° пн. ш. 25.05972° сх. д.
Середня висота; над рівнем моря	207 м
Місцева влада
Адреса ради	45652, Волинська обл., Луцький р-н, с. Несвіч, вул. Центральна, 53
Карта
	Несвіч
	Несвіч
Мапа
	Несвіч у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Несвіч (річка).

Не́свіч — село в Україні, у Луцькому районі Волинської області. Населення становить 806 осіб.

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 725 осіб, з яких 332 чоловіки та 393 жінки.^[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 804 особи.^[2]

У 2019 році на зборах села більша частина населення вирішила вийти з УПЦ Московського патріархату й перейти до новоствореної ПЦУ, проте настоятель храму не перейшов, як і 60 інших жителів^[3].

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:^[4]

Мова	Відсоток
українська	99,38 %
російська	0,50 %
молдовська	0,12 %

Відомі люди[ред. | ред. код]

Золотун Володимир — український військовик, вояк УПА, Лицар Бронзового хреста бойової заслуги. Загинув поблизу села.
Дмитрук Василь Павлович - голова Волинської обласної ради 1998-2006 рр. Народився в селі Несвіч.
Федорчук Ярослав Петрович - письменник, політик, депутат ВР України IV-VII скликань. Засновник партії "Батьківщина". Народився в селі Несвіч
НАУКОВА І АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА ФЕДОРЧУКА В УМОВАХ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
UDC 32(477)(092) DOI: Oleh MALIARCHUK Ph D hab. (History), Professor the department of social sciences, Interpreting and Translation of the Ivano-Frankivsk National Technical University of Oil and Gas, 15, Karpats’ka St., Ivano-Frankivsk, Ukraina, postal code 76019 (oleg.malyarchuk@gmail.com) ORCID: 0000-0002-3019-9028 ResearcherID: 3020886 Volodymyr SABADUKHA Doctor of philosophical sciences, associate professor, professor of the department of social sciences of the Ivano-FrУКРАankivsk National Technical University of Oil and Gas, 15, Karpats’ka St., 15, Ivano-Frankivsk, Ukraina, postal code 76019 (ukrainian_idea@ukr.net) ORCID ID: 0000-0001-9208-2661 ResearcherID: GYA-5656-2022 Олег МАЛЯРЧУК доктор історичних наук, професор, професор кафедри суспільних наук Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, вул. Карпатська, 15, Івано-Франківськ, Україна, 76019 (oleg.malyarchuk@gmail.com) Володимир САБАДУХА доктор філософських наук, доцент, професор кафедри суспільних наук Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, вул. Карпатська, 15, Івано-Франківськ, Україна, 76019 (ukrainian_idea@ukr.net)
НАУКОВА І АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА ФЕДОРЧУКА В УМОВАХ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1960 – 1980-ті рр.)
Анотація. Мета дослідження – становлення Ярослава Федорчука як радянського громадсько-політичного діяча з проекцією на сьогодення, з’ясування різних аспектів його участі в індустріальній розбудові Прикарпаття, висвітлення вкладу у формування економічної концепції «зміцнюється економіка – росте добробут народу».
Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності. При проведенні дослідження застосовувались загальнонаукові (аналіз і синтез, абстрагування) та конкретно наукові (критичний, біографічний та просопографічний) методи.
Наукова новизна полягає у тому, що в 1972 р. молодий науковець-практик Я. Федорчук у своїх розвідках акцентував увагу на питаннях удосконалення централізованого управління економікою з метою покращення соціального добробуту населення. У кандидатській дисертації «Ефективність нової техніки в умовах НТР» він поставив під сумнів основу централізованого планування – темпи розвитку засобів виробництва (група А) повинні бути вищими від темпів розвитку засобів споживання (група Б).
Висновки. Зважаючи на специфіку західного регіону Української РСР, союзне і республіканське керівництво звертало особливу увагу на посилення ідейно-політичної роботи серед населення, боротьбу з «буржуазним націоналізмом», «релігійними пережитками». Однак, від громадянської позиції – пом’якшити чи посилити тиск – напряму залежало від керівників низової та середньої (обласної) ланки управління. Усі сфери суспільно-політичного та соціально-економічного життя були пронизані надмірною заідеологізованістю і тотальним контролем. Політика московського керівництва в Україні не досягла бажаних результатів, як через пасивний і активний спротив населення в цілому, так й завдяки виваженій політиці окремих партійно-радянських керівників на місцях. Український народ у нелегких умовах тоталітаризму зумів зберегти одвічні духовні цінності завдяки подвижницькій роботі інтелігенції яскравим представником якої виступає інтелектуал-прагматик Ярослав Петрович Федорчук. Він зробив не менше за тих, котрі пішли на відкриту боротьбу з тоталітарною системою. У другій половині ХХ століття місцеве населення одержувало роботу, безплатне житло, соціальні гарантії, будувалися школи, дитячі садки, табори відпочинку, санаторії, профілакторії, сільські лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти (ФАПи).
Ключові слова: радянська влада, Ярослав Федорчук, особистість, добробут, медицина, освіта, культура. Постановка проблеми. Для покоління народженого за часів незалежності України, історичний (життєвий) матеріал – біографія комсомольського, відтак партійного працівника – майже незнайоме, невідоме, піддане осуду чи просто затавроване. Перед нами не абстрактний представник радянської спільноти (партфункціонер), а саме виразний, колоритний волинянин зі своєю самобутньою ментальністю, своєрідним поглядом на суспільно-політичні процеси. В умовах монопольного панування КПРС та її ідеології радянські науковці були зобов’язані спиратися лише на марксистсько-ленінську матеріалістичну діалектику та партійні догми. Беззаперечно вважалося, що марксизм-ленінізм увібрав в себе всі досягнення людського генія – «істину». Часто наукові дослідження підміняли створенням різноманітних міфів («наукових вигадок») для підкріплення ідеологічних постулатів. Проте, як доводить у своїх наукових працях Я. Федорчук – «економічні закони – це не догма, а тенденція, яка пробиває собі дорогу» чи «на рішення ЦК КПРС впливали – тиск місцевих міськкомів, райкомів, парторганізацій» (Федорчук, 1982 : 123). Тодішній перший секретар Долинського райкому партії Івано-Франківської області у статті «Интересы района и ведомств» опублікованій в органі ЦК КПРС «Социалистическая индустрия» від 3 липня 1983 р. писав: «Висновок може бути один. Місцеві органи повинні мати реальну можливість впливати на міністерства підприємства яких на їхній території у питаннях перерозподілу капітальних вкладень, формуванні соціальної структури галузі народного господарства». Новаторські ідеї того часу були викладені в 1972 р. у книзі «Эффективность техники: резервы, новые тенденции роста» В. Лєбєдєва, В. Полтаригіна, Я. Федорчука. Ще до захисту кандидатської дисертації в Москві, на обговорення були виставлені нові підходи до розвитку соціалістичної економіки. Науковець-практик Ярослав Федорчук (народився 1936 у с. Несвіч, Луцький повіт, Волинське воєводство у багатодітній селянській родині) через долю якого пройшли трагічні та криваві події на Волині під час Другої світової війни, заслуговує окремої уваги дослідників. Малолітній в’язень німецької неволі, гідний представник покоління, яке називають «дітьми війни». Життєвий шлях Ярослава Петровича багато у чому типовий для інтелігента його покоління: сільська школа, університет, виробництво, громадська та наукова діяльність. Водночас він має й низку особливостей. Трудову діяльність розпочав підлітком-колгоспником, згодом – робітником. З відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут, аспірантуру Академії суспільних наук у Москві. Дітище – десятки промислових і соціально-побутових об’єктів, у свій актив може записати будівництво бавовнопрядильної та швейної фабрик у місті Долина. Кандидат економічних наук, автор низки монографій та більш як 60 наукових праць. Депутат Верховної Ради України ІV–VІІ скликань, один із засновників Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографія проблеми, на перший погляд, висвітлена в науковій літературі – соціально-економічні процеси в Українській РСР у другій половині ХХ століття. Спеціальних досліджень стосовно окремо взятих представників тогочасної керівної ланки обласного рівня у політичній системі УРСР по суті немає. На основі нових методологічних підходів вказана проблематика піднімається у монографії «Соціально-економічні процеси в західному регіоні Української РСР (1964–1991) (Малярчук, 2023). Так, серед тогочасних партійних керівників, які ініціювали конкретні завдання індустріальної розбудови західноукраїнських міст Долини та Івано-Франківська, окреме місце заслужено посів Я. Федорчук. Професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка В. Сергійчук дав свою характеристику Ярославу Петровичу у статті «Не втрачаючи української душі» в календарі-альманасі «Соборна пам’ять України» (Сергійчук, 2011). Вітчизняний історик В. Сергійчук знайшов архівний документ з яким звертався Я. Федорчук до В. Щербицького щодо повернення спец поселенців й було створено офіційну комісію. Дослідник І. Гаврилович у статті «Людина – це її вчинки» щодо керівництва містом Івано-Франківськом упродовж семи років Я. Федорчуком зазначив: «Нові школи й дитсадки, … нові пологовий будинок, обласна клінічна лікарня на «Пасічній», ще один корпус нинішньої ЦМКЛ на вул. Мазепи, добудували обласну дитячу клінічну лікарню. Введено в дію і нові корпуси тодішніх інститутів – педагогічного, медичного, нафти і газу, а також муніципальний центр культури і дозвілля, центральний критий ринок, водозабір та очисні споруди. З’явилися дамби вздовж берегів Бистриці Солотвинської, і тепер повені вже не загрожують, як це було в 1969-му, затопленням Набережної ім. В. Стефаника та інших прирічкових вулиць. Пустили перший тролейбус, у центрі міста облаштували пішохідну зону – «стометрівку». За рівнем благоустрою м. Івано-Франківськ декілька років поспіль входив до трійки найкращих в Україні» (Гаврилович, 2021).
Мета дослідження – становлення Ярослава Федорчука як радянського громадсько-політичного діяча з проекцією на сьогодення, з’ясування різних аспектів його участі в індустріальній розбудові Прикарпаття, висвітлення вкладу у формування економічної концепції «зміцнюється економіка – росте добробут народу».
Виклад основного матеріалу. Понад чверть століття діяльність волинянина Я. Федорчука була пов’язана з Івано-Франківською областю. У 1957 р. після закінчення Львівської політехніки як молодий інженер-механік направлений на роботу у Болехівську контору буріння. У зв’язку з відсутність вакантних посад деякий час працював помічником моториста. У скорому часі переведений на посаду виконроба у м. Долина. На нафтопромислах Прикарпаття проявилася багатогранність його талантів. Згодом – головний механік вишко монтажної контори у Надвірній. Під час виконання «партійного завдання» – спорудження на міському озері у Надвірній вишки для стрибків у воду, знайомство із секретарем райкому комсомолу. Комсомольський вожак запросив Я. Федорчука до вручення грамоти обкому комсомолу «за активну роботу по комуністичному вихованню молоді». На здивування нагородженого і через кілька місяців на комсомольській конференції був обраний членом бюро та позаштатним секретарем Надвірнянського райкому комсомолу. У світлі «хрущовської відлиги» ЦК КПРС вимагав висунення у західних областях України місцевих кадрів з молоді, особливо виробничників. На Галичині таких кандидатур було обмаль. У силу різних обставин, найкращим чином підходила біографія молодих фахівців, які були західняками, але не місцеві, а з інших західних областей. При цьому керівник Надвірнянського відділення КДБ агітував за перехід на службу в його відомство. Інженер-комсомолець Я. Федорчук служити в органах відмовився. Не всім інженерам випадала така честь від керівництва. Вибирали тих, хто мав організаторські здібності, знав виробництво, здобув авторитет. У свою чергу, парторг підприємства запропонував, як було прийнято тоді говорити, «вступити до лав КПРС». На той час без партквитка не було ні перспективи росту, ні здійснення задумів – «увійти до влади» і працювати на благо простих українців. Завдяки своїй ерудиції, організаційним здібностям та досвіду Я. Федорчук швидко зумів стати молодіжним комсомольським лідером Івано-Франківської області. У аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС Я. Федорчук здобуті знання намагався використати, провівши економічний аналіз промисловості та науково-технічного потенціалу Івано-Франківської області. Він одним із перших звертає увагу на те, що особливе місце у підвищенні ефективності науково-дослідних робіт займають прямі договори наукових закладів з підприємствами, які заінтересовані у вирішенні того чи іншого питання виробництва. Закономірно, що вболіває за нову технологію буріння свердловин на глибину 7 000 метрів і штучного впливу на пласт для додаткового отримання нафти. Так, в Івано-Франківському Інституті нафти і газу обсяг науково-дослідних робіт з 1965 по 1969 роки збільшився із 160 тисяч до 446 тисяч карбованців, або у 2,8 рази (ДАІФО, Ф П–1. Оп. 1. Спр. 3583. Арк. 92). Аспірант Я. Федорчук зауважує суттєві недоліки в роботі Інституту та об’єднання «Укрзахіднафтагаз». Він робить висновок, що слабо проводяться науково-дослідні роботи з ефективності геологорозвідки, експлуатації продуктивних горизонтів в умовах Прикарпаття. Інститут допускає розпорошення наукових сил і коштів (одночасно розробляється 90 тем). Тому не дивно, що на кожний карбованець, затрачений на науково-дослідну роботу, одержано віддачі лише 20 копійок (ЦДАВО України, Ф. 1. Оп. 79, Спр. 1927. Арк. 3). Спеціальність – політична економія і основи наукового управління економікою чи не найкраще відповідала його знанням і майбутнім можливостям. Молодий аспірант Я. Федорчук дещо по-новому підходить до економічного аналізу й бере активну участь у нарадах і симпозіумах, робить повідомлення, виступи. Наприкінці першого курсу, його оберуть старостою науково-практичного семінару з питань розвитку науково-технічного прогресу. На лекціях і практичних заняттях разом з вивченням фундаментальних основ економічної науки також обговорювалися проблеми щодо удосконалення теорії управління народногосподарським комплексом країни. Робилося це щиро з переконаністю в тому, що соціалізм більш прогресивна суспільно-економічна формація, ніж капіталізм. Аспіранти, котрі мали за плечима практичний досвід, зокрема і виробничий, це сприймали з райдужною надією щодо покращення стану речей. Аспірант Я. Федорчук, маючи особистий практичний досвід та здобуті теоретичні знання загострює увагу на необхідності подальшого удосконалення державної системи управління економікою. Суспільний розвиток гальмує відкинута приватна власність, особиста зацікавленість, ініціативність. Це спонукало молодого науковця шукати нових теоретичних розробок з метою покращити її розвиток. Вчення марксизму-ленінізму проголошувало, що зростання продуктивності праці суспільного виробництва в спрощеному варіанті має такий вигляд: доля уречевленої праці в одиниці продукції збільшується, частка живої праці зменшується при загальному зменшенні їх суми. Аспірант Я. Федорчук на прикладі економіки США за період з 1950–1970 рр. обґрунтовано довів, що цей закон не діє. Навпаки, при досить стрімкому зростанні продуктивності праці суспільного виробництва в цій країні, зростає доля живої праці. Такий висновок викликав надзвичайно великий інтерес як з боку метрів радянської економічної науки, так і з боку молодих науковців Москви. У столиці, на відміну від Києва, дискусії та обмін думками з тих чи інших питань на той час були більш демократичними, вільними. Правда, публічно не переходило до загальної критики, а тим більше до неспроможності функціонування системи соціалізму. На захист дисертації зібралося близько ста п’ятдесяти гостей. Прийшов і головний радянський економіст, академік Тигран Сергійович Хачатуров. Його, цікавило питання стосовно коефіцієнта ефективності капіталовкладень, що по-новому трактувалося у дисертації. Трактування дисертанта Я. Федорчука значною мірою різнилося з прийнятою в СРСР відповідною методикою, автором якої був саме він, відомий на весь світ вчений-економіст Т. С. Хачатуров (Федорчук, 2011: 80). Вкотре політична доцільність нависала важким тягарем над його науковими висновками, дисертацією, подальшою долею. Невмируща імперська амбіція Росії до світового панування вперлася в тактовність професорсько-викладацького складу Академії. Це був зовсім інший світ людських взаємин, за якого можна було розвивати свій інтелект, поглиблювати наукові знання. Більше того, сам Т. С. Хачатуров визнав, що доля уречевленої праці може зменшуватися, хоча, як «тимчасова тенденція». Це була велика заслуга молодого науковця (Федорчук, 2011: 81). У кандидатській дисертації «Ефективність нової техніки в умовах НТР» Я. Федорчук поставив одну із ключових проблем зростання добробуту населення. Ще до захисту дисертації в Москві, на обговорення науковців були виставлені нові підходи до розвитку економіки. В умовах науково-технічної революції домінувала тенденція зменшення уречевленої праці в одиниці суспільного виробництва і навпаки збільшується доля живої праці, що суперечило установленим науково-практичним догмам прийнятої тоді в СРСР і впливало на перегляд в центральному плануванні співвідношення між виробництвом засобів виробництва і засобів споживання. В кінцевому результаті йшлося про підвищення добробуту людей (Федорчук, 1972). Через кілька років ЦК ВЛКСМ схвалив досвід роботи Івано-Франківського обкому комсомолу в якому йшлося про розвиток народних звичаїв, культури, мови і окремо, про покращення умов проживання молодих спеціалістів. З цього приводу була організована на першому каналі центрального телебачення майже годинна передача. В ній брав участь Я. Федорчук та представники інтелігенції села Рожнів Косівського району. В роботі пленуму обкому комсомолу, що обговорював це питання, брали участь письменники, директори шкіл, працівники закладів культури, перший секретар обкому партії. Українська письменниця Ірина Вільде, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей ХХ сторіччя, спеціально приїздила зі Львова. Вона у своєму виступі дала високу оцінку роботі обкому комсомолу, особисто Я. Федорчуку за підняття культури села, розвиток народних традицій (Федорчук, 2011). Йому вдалося через ЦК ВЛКСМ легалізувати роботу з розвитку і збереження народних традицій, побутової культури прикарпатського села, які забувалися і цілеспрямовано нищилися тоталітарною системою. Саме київські друзі – працівники ЦК комсомолу України – познайомили з творчістю Василя Симоненка, Леся Курбаса, Євгена Плужника, Василя Стуса. Романтика, яку культивував комсомол, прикрашала буденність, людину праці, допомагала долати перешкоди в часи «розвинутого соціалізму» та «юнацького максималізму». Те, чого домагався Я. Федорчук здійснилося – ЦК ВЛКСМ за погодженням з ЦК КПРС ухвалив рішення про будівництво Калуського хіміко-металургійного комбінату та оголосив його Всесоюзною комсомольською будовою. Почали роботу з організації комсомольського штабу, комсомольсько-молодіжних бригад, забезпечення відповідних умов праці та побуту молоді. За досвідом роботи з групою молодих спеціалістів їздили на будівництво Сєвєродонецького хімічного комплексу. Там дійшов висновку, що в Калуші організація не гірша, ніж у Сєвєродонецьку. Але там молоді приділялася більша увага з боку партійних та господарських керівників. Головне – комсомольські організації були більш розкуті, ініціативні, як тоді говорилося – бойові. Вирішити в Івано-Франківській області цю проблему можна було лише частково. На Івано-Франківщині, як і у всіх західних областях УРСР, все було «під контролем». Ніякої критики недоліків не допускалося. Це розглядалося, як партійними, так і органами КДБ як критика радянської влади, прояви місництва, що одразу ж розцінювалося як приховані прояви націоналізму з відповідними «висновками» (Федорчук, 2011). Наприкінці сімдесятих років у кабінет Я. Федорчука, першого секретаря Долинського райкому партії, зайшли два офіцери КДБ з Москви та Києва. Після привітань вони почали доповідати, що «у районі розкрита антидержавна ворожа організація. До неї входять сімнадцять осіб. Зокрема, один член партії та три кандидати. В основному жителі Солукова та Тростянця. Очолив групу колишній засуджений Крайник». Йшлося про звільнення керівника районного відділення КДБ В. Кущенка з роботи та з органів служби безпеки взагалі. В резолюції йшлося і про мотивацію цього звільнення: «За серйозні недоліки в роботі, що призвело до систематичних проявів українського буржуазного націоналізму в Долинському районі». Кадебісти, «викривши» таку велику націоналістичну організацію, захочуть доповісти в ЦК компартії України і разом з цим вищим партійним органам та почнуть профілактику. Готувалася велика політична акція, яка не обійшлася б без арештів та позбавлення волі кращих українців. Постанова ЦК КПРС про політичну роботу серед населення Львівської області особливу увагу звертала на боротьбу проти українського націоналістичного руху. Незважаючи на це, вже після постанови з’являється лист поета Василя Стуса першому секретареві ЦК компартії України П. Шелесту. Знав секретар Долинського райкому партії і про книгу самого Петра Шелеста «Україно моя радянська», працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», записку секретаря ЦК компартії України В. Маланчука з пропозиціями щодо посилення боротьби проти націонал-комунізму і про інформацію на адресу ЦК КПРС самого В. Щербицького про ідеологічну роботу. Радів національному рухові, який не знищили ніякі репресії і переслідування, та високо оцінював мужність багатьох українців. І він став на їхній бік – врятувати від тюрми своїх долинчан і тим загальмувати, хоча б якоюсь мірою, репресивний маховик, що знову набирав обертів. Відступати було нікуди. Йшлося про знищення духовної, культурної, історичної і, насамкінець, мовної спадщини нації. Згодом, до кабінету Я. Федорчука знову завітали два «високі чини» з КДБ. Вони заявили, що керівництво дослухалося до його рекомендацій та можливість не кваліфікувати дії Крайника та інших його підручних як націоналістичної групи (Федорчук, 2011). Першому секретареві Долинського райкому партії запам’ятався один, але дуже важливий вчинок В. Кущенка. До нього на прийом прийшов підпільний священик ГКЦ Я. Лесів. Він уже відбув перший термін за свою діяльність і був під відкритим наглядом міліції та кадебістів. Проживав в одному із сіл району, за шістнадцять кілометрів від Болехова. Мусив кожного тижня добиратися до цього містечка і повідомляти, що він на місці, розписуючись у відповідному журналі. Просив, щоб цю процедуру він виконував на місці, в сільраді села, де тимчасово проживав. Лютувала зима, дороги замітало і шлях до містечка був нелегким. Я. Федорчук попросив В. Кущенка і Я. Лесів більше не їздив до Болехова. Це був сміливий і гуманний вчинок. В кожному районі західних областей України працювало відділення КДБ зі штатом шість-вісім працівників. Ефективність їхньої роботи оцінювалася за кількістю виявленого ворожого елементу, передачі його до суду, профілактики, вербування агентури. Спецслужба, незважаючи на офіційну заборону після відповідного хрущовського рішення, все одно слідкувала за партійними і радянськими працівниками. Українська РСР давала майже п’яту частину національного прибутку СРСР, більше чверті видобутку вугілля, третину сталі й прокату, значну частину сільськогосподарської продукції. Науковець-практик Я. Федорчук зі знанням справи підсумовує, що «протиріччя у політичній системі можна було використовувати на користь і розбудовувати соціально-економічну систему. Для того щоб нормально розвивався край – треба було будувати школи, лікарні, магазини. Я завжди мусів входити у конфлікт з вищестоящим керівництвом, що не хотіло працювати у цьому напрямі. Звучала надокучлива фраза: «Нащо воно тобі?». Я йшов на ризик. У мене були свої ініціативи. Цей розвиток був направлений на прогрес Прикарпаття. У той час західний регіон України розвивався високими темпами. На директиви п’ятирічки мало хто дивився. Треба було працювати і вкладати душу, а не думати про якісь власні вигоди і результати були позитивними» (Малярчук, 2023 : 82). У досліджуваний період зміст соціальної політики в СРСР і УРСР не змінився. В його основу закладено розподільчі відносини та централізоване адміністративне керування. Ріст економічного потенціалу країни та республіки дозволив посилити увагу до соціальних проблем, що сприяло підвищенню добробуту й сільського життя (Федорчук, 1989). Проте, це вирішальною мірою залежало від ініціативності й ставлення до виконання своїх службових обов’язків зі сторони місцевого партійно-радянського і господарського апарату – формально чи дійсно вболівати за добробут, медицину, освіту, культуру народу. Отже, інтерес нації є єдиним й абсолютним підґрунтям, що надає право на політичну діяльність і державну службу, а критерієм громадської, політичної й державної плідності діяча мають бути результати за попередню суспільно корисну працю. Конститутивним складником ідеології персоналізму є особистість, яка здатна діяти з позицій національних інтересів. Ця ідеологія має всі підстави для позитивного сприйняття і науковцями, і народними масами, адже вона, по-перше, не заперечує ідеї гуманізму, по-друге, не суперечить християнській ідеї особистості, яка прагне вдосконалення себе і довкілля, по-третє, відкриває шлях тим, хто здатний діяти в інтересах держав й суспільства, і навпаки, закриває перспективу тим, хто використовує державу й владу як засіб збагачення (Сабадуха, 2023 : 22).
Висновки. Зважаючи на специфіку західного регіону Української РСР, союзне і республіканське керівництво звертало особливу увагу на посилення ідейно-політичної роботи серед населення, боротьбу з «буржуазним націоналізмом», «релігійними пережитками». Однак, від громадянської позиції – пом’якшити чи посилити тиск – напряму залежало від керівників низової та середньої (обласної) ланки управління. Усі сфери суспільно-політичного та соціально-економічного життя були пронизані надмірною заідеологізованістю і тотальним контролем. Політика московського керівництва в Україні не досягла бажаних результатів, як через пасивний і активний спротив населення в цілому, так й завдяки виваженій політиці окремих партійно-радянських керівників на місцях. Український народ у нелегких умовах тоталітаризму зумів зберегти одвічні духовні цінності завдяки подвижницькій роботі інтелігенції яскравим представником якої виступає інтелектуал-прагматик Ярослав Петрович Федорчук. Він зробив не менше за тих, котрі пішли на відкриту боротьбу з тоталітарною системою. У другій половині ХХ століття місцеве населення одержувало роботу, безплатне житло, соціальні гарантії, будувалися школи, дитячі садки, табори відпочинку, санаторії, профілакторії, сільські лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти (ФАПи).
Перспективи подальших розвідок цього питання. Не піддавати прямолінійному осуду, не критикувати, а розважливо аналізувати, висвітлювати не тільки втрати, прорахунки, помилки, а й здобутки тих часів в основі яких самовіддана праця українського народу та його кращих представників – інтелектуалів-політиків. Так, перший секретар Тисменицького районного комітету КПУ Івано-Франківської області Ігор Олексійович Андрухів (04.01.1957–11.12.2011) у числі перших восени 1988 р. вступив у лави Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства «Рух» (Малий Рух) та своїми науковими розвідками започаткував дослідження національно-визвольного руху ОУН, УПА в Івано-Франківській області.
Список використаних джерел і літератури: Центральний державний архів вищих органів влади й управління України (ЦДАВО України). Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО).
Гаврилович І. (2021). Людина – це її вчинки // Галичина. № 43 (5601) 22–28 жовтня.
Малярчук, О. (2008). Тоталітаризм проти західноукраїнського села. Івано-Франківськ: Місто НВ. 228 с.
Малярчук, О. (2023). Соціально-економічні процеси в західному регіоні Української РСР (1964–1991) : монографія. Вид. 2-ге, переробл. і доповн. Івано-Франківськ: Симфонія форте. 552 с.
Маliarchuk, О. (2020). Оrigins of the people’s movement of Ukraine – Ivano-Frankivsk Regional Culture and Scientific Society «Rukh» / Оleh Маliarchuk, Oksana Kogut // East European Historical Bulletin / [chief editor Vasyl Ilnytsyi]. – Drohobych: Publishing House «Helvetica», 2020. – Issue 17. Вип. 17. С. 197–211.
Маliarchuk, О. (2021). Cooperation of non-governmental organizations with local self-government bodies and state authorities 1988 – 2021 (on the example of the western region of Ukraine) / Оleh Маliarchuk, Oksana Kogut // East European Historical Bulletin / [chief editor Vasyl Ilnytsyi]. – Drohobych: Publishing House «Helvetica». 2021. Вип. 21. С. 198–207.
Малярчук О., Остап’як В. Індустріальні процеси у Західному регіоні Української РСР: здобутки та прорахунки. Український історичний журнал. Київ. 2022. Вип. 2. С. 91–107.
Марчук В., Максимець Б. Я.Лесів: життєвий шлях дисидента, релігійного діяча, борця за незалежну Україну. Український історичний журнал. Київ. 2022. Вип. 1. С. 190–205.
Сабадуха В., Косило М. (2022). Теоретико-методологічні засади викладання історичного краєзнавства в контексті метафізичної теорії особистості. Український історичний журнал. Київ. Вип. 6. С. 206–215.
Сабадуха, В. (2023). Національна ідея та ідеологія персоналізму як гуманітарна аура українства Психологія і суспільство. № 1 (87). С. 8–25.
Сабадуха В. (2023). Філософія критичного мислення та прийняття рішень: підручник. Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2023. 680 с.
Сергійчук, В. (2011). Календар-альманах «Соборна пам’ять України». С. 210–212.
Федорчук, Я. (1972). Эффективность техники: резервы, новые тенденции роста / Под ред. В. Г. Лебедева и др. Москва: Мысль. 288 с.
Федорчук, Я. (1983). Интересы района и ведомств. Социалистическая индустрия. 3 июля. № 151 (42).
Федорчук, Я. (1982). По плану социально-экономического развития. Ужгород: Карпати. 144 с.
Федорчук, Я. (2007). Волинянин. Київ: Вид. центр «Просвіта». Кн. 1.: Дитинство і юність. 176 с.
Федорчук, Я. (2011). Волинянин. Київ: «Міленіум». Кн. 2.: Напередодні. 224 с.
Федорчук, Я. (2012). Трагедія українсько-польського протиріччя на Волині 1938–1944 років: Волинська область. Підсумки. Луцьк: ПВД «Твердиня». 196 с.

Герої російсько - української війни[ред. | ред. код]

НАЗАРІЙ ПАСІЧНИК

НАВІКИ 26

Гордістю нашої школи є її випускник – Назарій Пасічник. Його життя було коротким, але прожив він його гідно, ставши прикладом для багатьох односельчан. Старший лейтенант Пасічник Назар Ігорович народився 15.02.1996 р. у селі Несвіч в сім'ї працівників місцевого СГПП. Тато, Пасічник Ігор Михайлович, працював механізатором, мама, Валентина – на підприємстві. Ріс хлопець в звичайній родині, мав двох братів. Середній, Артур, в даний момент захищає Батьківщину від російських окупантів у складі ЗСУ. Молодший, Захар, закінчив 3 клас Несвічівської гімназії. В цій же школі 9 років провчився і Назарій, був старанним, наполегливим. Особливо любив уроки фізичної культури, на яких встановив багато шкільних рекордів. Деякі з них ще і досі ніхто не зміг перевершити. Цікавився історією, географією, українською літературою, математикою. Зарекомендував себе гарним товаришем, активним учнем. Своє майбутнє пов'язував з військовою справою. У 2011 році Назарій закінчив 9 класів у ЗОШ с. Несвіч та пішов навчатися до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою м. Луцьку. Там швидко став одним із кращих учнів. Особливо легко давалася йому фізична підготовка, де демонстрував гарні показники. У 2013 році вступив до Національної Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у м. Львові. Навчання було цікавим, разом з тим росла впевненість у правильному життєвому виборі. Назарій чітко визначився стати військовим, і вже в 2016 р. був направлений до 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, що на Сумщині. Служба була цікавою, перед юнаком відкривалися гарні перспективи. Назарій був призначений на посаду заступника командира морально-психологічного забезпечення розвідувальної роти, згодом отримав звання старший лейтенант. Майже з перших днів перебування в військовій частині А 1376 58 ОМПБР довелося понюхати пороху, адже тривала антитерористична операція, а по суті, війна з росією. Тому неодноразово бував у гарячих точках, за що отримав відзнаки та нагороди. 3 травня 2021 року переведений на таку ж посаду в військову частину А 4427 58 ОМПБР , яка була розташована біля села Галицинівка. Військова служба хоч була ризикована, проте подобалася юнаку. Назарій збирався одружитися, планував перевестися ближче до батьків.

Проте всі плани зруйнувала російська повномасштабна агресія 24 лютого 2024 року. Весь час старший лейтенант Пасічник Назарій перебував спільно з братом Артуром в боях на передовій. Спочатку в Донецькій області, згодом Сумській, потім в Чернігівській областях. Після звільнення Чернігівської області повернувся на Сумщину, а згодом військову частину перекинули під Бахмут. 18 травня 2022 року був важко поранений під час ворожого обстрілу градами поблизу села Володимирівка, що на Донеччині. Майже добу старший лейтенант боровся за життя, проте рани виявилися смертельними [1].

24 травня 2022 року Назарія поховали з військовими почестями в рідному селі Несвіч Луцького району Волинської області [2].

За час служби нагороджений медалями та відзнаками: «За участь в антитерористичній операції», «Учасник АТО», «За зразкову службу», «58 ОМПБР», «Від головнокомандувача оперативного командування «Північ».

14 жовтня 2022 року, на День захисника та захисниці, в Несвічівській гімназії було відкрито меморіальну дошку старшому лейтенанту Пасічнику Назарію[3], [4]. З неї кожного ранку на учнів школи дивиться фото 26 річного Героя, який став моральним прикладом та авторитетом для всіх несвічан.

Список використаних джерел:

1. URL: https://m.facebook.com/groups/1172826739767253/permalink/1652079528508636/?__tn__=%2As-R

2. URL: https://www.facebook.com/100005947248359/videos/5630186683662244/?idorvanity=2367697649991668

3. URL: https://www.facebook.com/groups/2367697649991668/permalink/6283132215114839/

4. URL: https://www.facebook.com/groups/2367697649991668/permalink/6941869499241104/

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ПРО ПАСІЧНИКА НАЗАРІЯ

1. У Городищенській громаді - жалоба: загинув Назар Пасічник. Район Луцьк. 22 траввня 2022 рік. URL: https://lutsk.rayon.in.ua/news/515221-u-gorodishchenskiy-gromadi-zhaloba-zaginuv-voin-nazar-pasichnik

2. Волинь втратила у війні з росією ще одного захисника Назара Пасічника. Волинь Post. 20 травня 2022 року. URL: https://www.volynpost.com/news/204569-volyn-vtratyla-u-vijni-iz-rosiieyu-sche-odnogo-zahysnyka-nazara-pasichnyka

3. Наш Герой Назар Пасічник повертається додому. Городищенська громада. 23 травня 2022 року. URL: https://www.facebook.com/gorodyshche.gromada/posts/3361852180703567/?paipv=0&eav=AfYMLRN9c_BCZC-RK7ZsSo8H6b3bpgz35dP6AjqsiHngImI5iMFEN_aS3j1EVWGGntA&_rdr

4. На війні загинули волиняни Назар Пасічник, Василь Ференці та Андрій Войтюк. Волинські новини. 20 травня 2022 року. URL: https://www.volynnews.com/news/all/na-viyni-zahynuly-volyniany-nazar-pasichnyk-vasyl-ferentsi-ta-andriy-voytiuk/

5. У Луцькому районі відкрили меморіальну дошку Пасічнику Назару. Волинські новини. 16 жовтня 2022 року. URL: https://www.volynnews.com/news/all/u-lutskomu-rayoni-vidkryly-memorialnu-doshku-heroiu-nazaru-pasichnyku/

6. Загинув від ворожого артилерійського обстрілу: у Несвічі попрощалися із загиблим Назаром Пасічником. VSN. 24 травня 2022 року. URL: https://vsn.ua/news/zaginuv-vid-vorozhogo-artileriyskogo-obstrilu-u-nesvichi-poproschalisya-iz-zagiblim-nazarom-pasichnikom-4273

7. На війні за Україну загинув ще один захисник з Волині. Перший. Канал соціальних новин. 20 травня 2022 року. URL: https://pershyj.com/p-na-viini-za-ukrayinu-zaginuv-sche-odin-zahisnik-z-volini-57537

8. У Несвічі попрощалися із загиблим бійцем Назаром Пасічником. Городищенська громада. Офіційний сайт. 24 травня 2022 року. URL: https://gorodyshe.gr.org.ua/u-nesvichi-poproshhalysya-iz-zagyblym-bijtsem-nazarom-pasichnykom/

9. Завдяки таким Героям зірвалися плани москви взяти Київ за три дні: на Волині увіковічнили пам'ять Назара Пасічника. Волинь. 14 червня 2023 року. URL: https://www.volyn.com.ua/news/228682-zavdiaky-takym-heroiam-zirvalysia-plany-moskvy-vziaty-kyiv-za-try-dni-na-volyni-uvikovichnyly-pam-iat-nazara-pasichnyka-foto

10. Педагогічний та учнівський колектив Несвічівської гімназії у скорботі. Несвічівська гімназія. 21 травня 2022 року. URL: https://www.facebook.com/100005947248359/videos/748906486127490/?idorvanity=2367697649991668

11. Герої не вмирають! Спочивай з миром, наш Герой Назар Пасічник. Несвічівська гімназія. 25 травня 2022 року. URL: https://www.facebook.com/100005947248359/videos/5630186683662244/?idorvanity=2367697649991668

12. Відкриття меморіальної дошки Назару Пасічнику. Несвічівська гімназія. 14 жовтня 2022 року. URL: https://www.facebook.com/groups/2367697649991668/permalink/6283132215114839/

13. Рік тому. 18 травня загинув випускник нашої школи. Несвічівська гімназія. 19 травня 2023 року. URL: https://www.facebook.com/groups/2367697649991668/permalink/6941869499241104/

ВЛАДИСЛАВ НЕДІЛЬКО

Село Несвіч відоме багатьма славними іменами, які відіграли значну роль в історії нашої країни. З нього вийшло багато відомих людей, які вірою і правдою служили власному народу. Одним із таких є Герой наших днів - Воїн Неділько Владислав Олександрович. І хоча він ніколи не жив в нашому селі, та похований на місцевому кладовищі. Адже саме в Несвічах раніше жили його бабуся та дідусь. Владислав Неділько народився 12 серпня 1997 року в Нововолинську, проте все його життя пройшло у місті Луцьк. Коли Владу виповнилося чотири роки, сім'я переїхала в обласний центр. Юнак навчався в 25 школі, згодом в 2012 році став студентом Фахового коледжу технологій бізнесу та права ВНУ імені Лесі Українки за спеціальністю «правознавство» [1 ]. В 2016 році вступив на другий курс юридичного факультету Східноєвропейського Національного університету імені Лесі Українки. Проте швидко вирішив змінити вуз і вступив до Тернопільського національного економічного університету на спеціальність «Фінанси і кредит». В 2019 році пробував займатися бізнесом, але згодом почав допомагати мамі, Ользі Василівні, супроводжувати туристичні групи. Владислав любив подорожувати, об'їздив всю Україну. Йому дуже подобався туризм, тому став студентом Луцького інституту розвитку людини «Україна» заочної форми навчання цієї ж спеціальності. Проте пандемія covid 19 сильно вдарила по туристичній галузі і Владислав вирішив стати військовим, адже був патріотом і завжди мріяв захищати Батьківщину. 25 лютого 2021 року він укладає контракт на проходження військової служби на посаді водія-механіка. Близько чотирьох місяців проходив навчання на Яворівському полігоні, потім під Києвом. За його результатами юнакові було присвоєно звання старшого солдата. Брав участь в антитерористичній операції, часто бував в гарячих точках. На момент повномаштабного російського вторгнення знаходився на передових позиціях у складі 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила.

24 лютого 2022 року танк , в якому перебував Влад з товаришами, був підірваний ворожою ДРГ під Лисичанськом. Двоє членів екіпажу, які перебували на танку лишилися живі, Владислав загинув миттєво. Рідні про його загибель дізналися лише через три дні.

6 березня 2022 року в Луцьку відбувся чин прощання з Героєм, а 7 березня 2022 року Захисника відспівали в Кафедральному соборі святої Трійці міста Луцька [2] . Згодом траурний кортеж з тілом загиблого Героя прибув в село Несвіч [3]. Його зустрічала велика кількість людей на колінах, віддаючи останню шану. Того ж дня Захисника поховали на місцевому кладовищі під звуки військового салюту. Місцевий церковний хор виконав державний гімн.

За відвагу та героїзм Владилав Неділько 28 березня 2022 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Пам'ять про Владислава завжди житиме серед несвічан. До могили постійно приходять учні та інші жителі села, допомагають її доглядати. Поруч постійно майорять два стяги – державний та чорно-червоний, як шана Патріоту та Захиснику України.

Список використаних джерел:

1. Загинув студент фахового коледжу Владислав Неділько URL: https://ktbp.lutsk.ua/ua/news/detail/all/zaginuv-student-fahovogo-koledzhu-vladislav-nedilko_416_5219

2. Герої не вмирають: у Луцьку прощаються з 25 річним військовим Владиславом Недільком. Фоторепортаж . Волинські новини 6 березня 2022 рік. URL: https://www.volynnews.com/news/all/heroyi-ne-vmyraiut-u-lutsku-proshchaiutsia-z-25-richnym-viyskovym-vladysl/

3. Свято-Михайлівська парафія ПЦУ села Несвіч. Оголошення URL: https://www.facebook.com/groups/1172826739767253/permalink/1598268103889779/

Список публікацій про Владислава Неділька

1. Неділько Владислав Олександрович. Вікіпедія URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

2. Герої не вмирають: у Луцьку прощаються з 25 річним військовим Владиславом Недільком. Фоторепортаж . Волинські новини 6 березня 2022 рік. URL: https://www.volynnews.com/news/all/heroyi-ne-vmyraiut-u-lutsku-proshchaiutsia-z-25-richnym-viyskovym-vladysl/

3. Лучани прощаються із загиблим в бою під Лисичанськом військовим .Суспільне, новини. 6 березня 2022 року. URL: https://suspilne.media/214555-lucani-prosautsa-iz-zagiblim-u-bou-pid-lisicanskom-vijskovim/

4. "Вивільнюємося ціною життя Героїв": у Луцьку попрощалися із Владиславом Недільком. Фото . Волинь Post 7 березня 2022 рік. URL: https://www.volynpost.com/news/200503-vyvilnyuiemosia-cinoyu-zhyttia-geroiv-u-lucku-poproschalysia-iz-vladyslavom-nedilkom-foto

5. Загинув студент фахового коледжу Владислав Неділько. URL: https://ktbp.lutsk.ua/ua/news/detail/all/zaginuv-student-fahovogo-koledzhu-vladislav-nedilko_416_5219

6. Військовий з Луцької громади загинув в боях під Лисичанськом. Перший. URL: https://pershyj.com/p-25richnii-viiskovii-z-lutskoyi-gromadi-zaginuv-u-boyah-pid-lisichanskom-55758

7. Луцьк попрощався з загиблим бійцем. ТРК "Аверс". URL: https://www.youtube.com/watch?v=WH1gYN5bTC8

8. Під час боїв з диверсантами загинув 24-річний солдат із Волині. ZAXID.NET 14 червня 2022 року URL: https://zaxid.net/u_boyah_pid_lisichanskom_zaginuv_24_richniy_boyets_z_lutskoyi_gromadi_n1536945

9. Воїна Владислава Неділька провели в останню путь. Сайт Луцької міської ради. 7 березня 2022 року. URL: https://www.lutskrada.gov.ua/publications/voina-vladyslava-nedilka-provely-v-ostanniu-put

10. Попрощалися із загиблим захисником із Нововолинська. НОВОВОЛИНСЬК.СОМ.УА 7 березня 2022 рік. URL: http://xn--b1aasidjedbb0byj.com.ua/2022/03/07/%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%89%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%8F-%D1%96%D0%B7-%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D0%BC-%D0%B7%D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BC-%D0%B7/

Для публікації цієї сторінки використані матеріали проекту "Небесний легіон Волині", підготовлені вчителями та учнями Несвічівської гімназії

Пам'ятки археології[ред. | ред. код]

На території села відомі наступні пам'ятки археології:

На південно-східній околиці села, на схід від цвинтаря, на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 5–6 м над рівнем заплави — селище давньоруського періоду XII–ХІІІ ст. площею до 1,5 га.
В східній частині села, на схід від тракторної бригади, на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 3–4 м над рівнем заплави — двошарове поселення тшинецько-комарівської культури і давньруського періоду XI—XIII ст. площею до 2 га.
На східній околиці села, навпроти церкви, на прилеглій до будинку сільської ради території — селище давньоруського періоду ХІІ–ХІІІ ст. площею до 1 га. Воно знаходиться на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 3–4 м над рівнем заплави.
На північно-східній околиці села, на рівній ділянці першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 4–5 м над рівнем заплави — селище XIII—XIV ст. площею 2 га.
За 1 км на схід від села, на мисі першої надзаплавної тераси правого берега р. Полонки висотою близько 10 м над рівнем заплави, поблизу дороги, яка сполучає Несвіч з автодорогою Н17 Луцьк — Львів,^[5] — двошарове поселення тшинецько-комарівської культури і періоду XII—XIV ст. площею близько 1 га.
За 1,8 км на північний схід від села, на схилі мису першої надзаплавної тераси правого берега р. Полонки висотою 7–8 м над рівнем заплави — двошарове поселення вельбарської культури і давньоруського періоду XI—XIII ст. площею 2 га.
За 0,4 км на південний схід від села, за 0,3 км на схід від цвинтаря, серед заплави лівого берега р. Полонки — городище острівного типу давньоруського часу XI—XIII ст. округлої форми діаметром близько 80 м і висотою до 2 м над рівнем заплави. Пам'ятка відкрита О. Цинкаловським у 30-х роках XX ст. Однак її опис і місцезнаходження були відсутні.
На західній околиці села, при виїзді з нього, знаходився курганний могильник періоду XI—XIII ст. Його зруйновано на початку 1980-х років під час прокладання дороги. За свідченням місцевих жителів він складався з трьох насипів заввишки до 2 м і діаметром 10–12 м. В центральному кургані випадково було виявлене випростане тілопокладення з витягнутими вздовж кістяка руками, що лежало в дерев'яній домовині. Відомості про інвентар відсутні.
За 0,2 км на північний захід від села, на останці овальної форми, діаметром 70 м, висотою до 3 м, серед заплави лівого берега безіменного струмка, лівостороннього допливу Полонки, — поселення волино-люблінської культури. Культурний шар пам'ятки залягає до глибини 0,35 м від денної поверхні. В її різних місцях були закладені 6 шурфів розміром 1×1 м, якими встановлені особливості стратиграфії поселення і зібрані кількісно незначні речові матеріали у вигляді фрагментів ліпних горщиків, крем'яних пластин, різців та відщепів. У теперішній час територія цього підвищення задернована.
За 3 км на північний захід від села, в урочищі Підберезина, на території колишнього хутора Береззя, на схилі лівого берега безіменного струмка (лівосторонній доплив Полонки) висотою 8–10 м над рівнем заплави — поселення періоду XII—XIV ст. площею до 2 га. З території орного поля зібрані уламки вінець і фрагменти стінок гончарних горщиків.
За 3,5 км на північний захід від села, на мисоподібному виступі лівого берега р. Полонки висотою 10–12 м над рівнем заплави — багатошарове поселення доби фінального палеоліту, тшинецько-комарівської, вельбарської культур і періоду XII—XV ст. площею 4 га.

Історія Свято-Михайлівської церкви[ред. | ред. код]

Історія Свято-Михайлівського храму села Несвіч (до 250-ліття від заснування)

Юрій Байбула http://doi.org/10.33209/2519-4348-2707-9627-2021-9-98

У статті здійснено спробу дослідити 250-річну історію Свято-Михайлівського храму села Несвіч Луцького району Волинської області, освяченого 21 листопада 1771 року. Постановою Ради міністрів УРСР від 23 березня 1956 року цей храм внесений до списку пам’ятників архітектури Волинської області. Даний храм був важливим фактором духовного життя не лише місцевих парафіян, а й жителів окружних сіл, хуторів та колоній. Він завжди був діючим, ніколи не припиняв свого функціонування. Велика заслуга в цьому духовенства, яке служило ці століття вірою та правдою Господу, але разом з тим і проходило складні часи зі своїми парафіянами. Це війни, революції, епідемії, окупація ворогами наших територій. Випробування пройшли гідно як парафіяни, так і духовенство. Багато священників, що служили у Свято-Михайлівському храмі, у подальшому зробили блискучу кар’єру, були нагороджені орденами та медалями. Усі вони аж до Другої світової війни були вчителями Закону Божого в місцевому приходському фундушовому училищі, а згодом і в окружній семикласній школі. Особливо відзначилися на освітній ниві отці Олександр Родкевич та Тимофій Голдаєвич, які неодноразово отримували подяки за відмінні знання своїх учнів. З 1790 по 1936 роки всі священники місцевого храму були благочинними в різні періоди своєї кар’єри. Це свідчило про їхній авторитет та гарну освіту, порядність та високі моральні якості. Багато місцевих священників були щирими прихильниками українізації церкви, зокрема це Василь Дядіо, Олександр Волошинський, Олексій Гловацький, Андрій Нерода. У статті зроблена спроба дослідити майнові умови парафіяльного духовенства, земельні відносини, стосунки з представниками місцевої влади за часів перебування Волині в складі Російської імперії, Польщі, у роки окупації нацистами, у часи радянської влади та роки незалежності. Особлива увага звертається на процес українізації церкви та висвітлюється, за яких саме обставин це відбувалося. Цей процес був складним, але започаткувався ще в 1921 році, коли в селі за підтримки настоятеля Василя Дядіо та його сім’ї було засновано відділення «Просвіти». За час служіння Олекандра Зуммера в 1930-их роках при активній підтримці псаломщика Андрія Федоренка почалася українізації церковного хору. Завершено цей процес було в 1942 році із створенням УАПЦ під керівництвом архієпископа Полікарпа Сікорського. Настоятелем у Несвічах тоді став Олексій Гловацький, якого згодом змінив Андрій Нерода. Після 1944 року процес українізації на довгі роки зупинився, але навіть в часи панування в Україні РПЦ богослужіння у Свято-Михайлівському храмі велися українською і частково церковнослов’янською мовами. Будь-які спроби новоприбулих священників змінити цю ситуацію наштовхувалися на потужний опір несвічан. У статті досліджується спроба жителів села перейти в підпорядкування Київського патріархату в 1994 році та процес переходу в ПЦУ, який остаточно відбувся 18 березня 2019 року. У роботі використані архівні матеріали та спогади очевидців. Ключові слова: православ’я, уніатство, Холмсько-Підляська духовна консисторія, місіонерство, Варшавсько-Холмська єпархія, Тимофій Голдаєвич, Олександр Волошинський, Костянтин Война, УАПЦ, ПЦУ, РПЦ.

Постановка наукової проблеми. Релігійна історіографія доволі детально описує історію храмів великих міст та парафій, досліджує їхній внесок у суспільне та духовне життя. На жаль, історія малих сільських церков є мало-вивченою, хоча теж містить цікаві факти та пов’язана з діяльністю відомих священників та світських осіб. Дуже часто формування високих церковних ієрархів розпочиналися в звичайних приходських храмах, саме служіння в них давало поштовх для духовного зростання. Тому в статті робиться спроба дослідити діяльність приходських священників села Несвіч та розвиток їхньої подальшої кар’єри, особливості життя парафії в різні історичні періоди під владою імперських та постімперських режимів. Вважаємо за доцільне висвітлити маловідомі широкому загалу факти церковного життя, звернути увагу на жертовне служіння місцевого духовенства.

Аналіз досліджень. У роботі використані матеріали Державного архіву Житомирської області, а саме справи «По рішенню його високопреосвященства про призначення благочинними по Луцькому повіту Михайла Сибіковського та Йосифа Зелінського», «Про дозвіл Михайлу Сибіковському служити в м. Анапполь Острозького повіту», «Рапорт колишнього скарбника Острозького монастиря Михайла Сибіковського», колективна справа фонду Р-5013, опису 2, № 1831–1833 про створення антирадянської монархічної організації духовенством Житомирської області. Також представлені матеріали Державного архіву Тернопільської області, зокрема особова справа Олександра Волошинського, клірові відомості Свято-Михайлівського храму села Несвіч за 1922, 1924, 1935 роки. Висвітлені й архівні документи Державного архіву Волинської області: клі¬рові відомості церкви с. Несвіч з 1896 по 1911 роки (частково), статистичні матеріали по духовенству Луцького повіту та спогади очевидців.

Мета статті полягає в дослідженні історії парафії села Несвіч, вивченні діяльності місцевого духовенства і його ролі в духовному житті округи та регіону. Досліджується внесок священників та парафіян у процес українізації Церкви.

Виклад основного матеріалу. 19 листопада 2021 року жителі села відзначатимуть значну подію – 250 років освячення місцевого храму. Історія парафії села Несвіч насправді більш давня, хоч і мало вивчена. Вперше про існування храму згадується в 1609 році в тестаменті місцевої шляхтянки Ганни Костянки (Несвіцької), у якому вона заповіла поховати себе на кладовищі біля церкви в селі Несвіч 2. Конфесійна приналежність, на жаль, не вказана, але відомо, що церква була східного обряду. Коли прийшов час для зведення нового храму, місце під нього знайшлося поряд зі старим. У той час це була околиця села, за якою розпочинався луг недалеко від Замчиська. За легендою, це було родове гніздо князів Несвіцьких, про існування яких пише багато дослідників – Микола Теодорович3, Роман Афтаназі4 та інші. Можливо саме цей фактор став таким сприятливим для подальшої долі Свято-Михайлівського храму, адже за 250 років він ніколи не припиняв своє функціонування. Війни, революції, епідемії та інші лихоліття лютували навколо, проте церква лишилася неушкодженою, а духовенство, яке служило в ній, залишило помітний слід в історії українського православ’я.

Нам поки що не вдалося знайти документальних даних про початок будівництва, але з клірових відомостей церков Луцького повіту за 1797 рік5 дізнаємося, що 21 листопада 1771 року Свято-Михайлівський храм у селі Несвіч Луцького повіту Волинського воєводства було освячено. Будували старим перевіреним методом – дерев’яні бруси зарізували та закладали один на одного, скріплювали їх дерев’яними клинками. Жодного залізного гвіздка майстри не використали, лише значно пізніше, при ремонтах почали крі¬пити дах спочатку кованими, а потім уже і фабричними, польськими. І хоча вказано, що храм зведений на кошти прихожан, це викликає певні сумніви.

Адже відомо, що в 1712 році під тиском поляків Луцька єпархія перейшла в унію і несвічівський храм будувався вже як уніатський. Швидше за все, до будівництва долучилася родина Маєвських, поміщиків, які володіли селом у той час. Вони досить лояльно ставилися до місцевого духовенства, адже в клірових відомостях регулярно зустрічаються записи про те, що священнику та псаломщику Маєвські дозволяють вільно брати дрова з поміщицького лісу на опалення, на ремонт храму і будинків церковного причту6. Відомо, що парафії того часу в значній мірі фінансово залежали від волі місцевого поміщика, який впливав і на призначення священників (право патронату), і на їхній дохід. У 1796 році до церкви було приписано ріллі на 65 днів, сінокосу на 1 косаря та город, на якому плебанія (будинок священника) збудована7. У ній було лише дві кімнати та комірка, де зберігалися різні інструменти та господарські знаряддя. Сам будинок був відремонтований, наново перекритий, інші будівлі – напівзруйновані. В селі було 102 двори, проживало 327 чоловіків та 305 жінок. З 1790 року священником був Михало Сибіковський, який походив з відомого на Волині роду. Він мав непогану освіту, але листувався лише польською мовою. Це явище було характерне для часів уніатства, коли польська шляхта, яка володіла українськими селами, заохочувала духовенство полонізуватися. Сприяла цьому фактору і згадувана раніше система патронату, при якій священник міг отримати парафію лише при наявності рекомендацій місцевого поміщика, його покровительства. Релігійне життя на українських землях постійно залежало від імперської політики держав, до складу яких вони входили. У цей час Несвіч був важливим селом, адже всі місцеві священники в різні роки були благочинними, що свідчило про їхній авторитет та гарну освіту.

Після ІІІ поділу Речі Посполитої в 1795 році Західна Волинь входить до складу Російської імперії. Її керівництво на новоприєднаних землях продовжує політику тиску на уніатів та повернення парафій у православну віру. Місцева шляхта, навчена гірким досвідом 1794–1795 рр., уже практично не чинила серйозного опору цьому процесу. Тому в 1796 році священник Михайло Сибіковський разом з несвічанами повертається до віри своїх предків – до православ’я. Звісно, імперська російська влада починає процес русифікації релігійного життя. Зокрема клірові відомості церков Луцького повіту тих років написані російською мовою. Та для багатьох священників, схоже, це було певною проблемою, адже сам Сибіковський листування з Волинською духовною Консисторією вів польською мовою. Постать самого отця Миколи досить цікава – він був настоятелем храму в Несвічах і одночасно обслуговував Покровську та Братську Хресто-Воздвиженську церкви в Луцьку. З 26 січня 1797 по 1798 рік він був першим благочинним новоствореного Луцького повіту. Про це свідчить указ його імператорської величності № 332 від 12 лютого 1797 року, пересланий з консисторії8. З 1798 року отець Михайло обслуговує лише парафію в Несвічах, а в 1799 році з особистих причин іде в монастир. Будучи людиною освіченою, не загубився серед братії, а став скарбничим, поєднуючи цю посаду із служінням на посаді настоятеля церкви містечка Аннаполь Острозького повіту.

Протягом довгих років в Несвічах богослужіння звершувала священича родина Вігур. З 1799 до 1803 року парафія перебуває під опікою Луцького протоієрея Григорія Протасійовича Вігури, 1760 року народження. У 1795 році він отримав сан протоієрея, а в 1796 році переведений у Луцьк із містечка Брусилів Радомишельського повіту Київської губернії. Тут став настоятелем Хрестовоздвиженської, а в 1798 році і Покровської церков. Тривалий час був благочинним Луцького повіту9. Уже в 1803 році в Несвічах з’являється новий 32-річний священник – Даміан Протасієвич Вігура, його брат. У 1802 році висвячений священником в село Кузьмінці до Дмитрієвської церкви Заславського повіту, звідти переведений в Несвіч і затверджений там настоятелем храму. Під час ревізій у 1811 та 1816 роках записаний при церкві в Несвічах, служив там до 1826 року. Певний час був благочинним округу. Читав і писав російською, характеризувався як порядний та старанний настоятель10. Звісно, що в ці роки богослужіння велися церковнослов’янською мовою, яку прихожани мало розуміли, та, власне, мало хто з них і усвідомлював себе українцями. У цей час селяни були масово неграмотні, замість підписів ставили хрестики. Тому священник засвідчував їхню справжність, як для прикладу, у кримінальній справі по селу Несвіч за 1803 рік11. Власне, у селі через епідемію кору та війну з французами 1812 року суттєво зменшилося населення – у 1826 році було лише 66 будинків, у яких проживали 264 чоловіки та 314 жінок. Матеріальне становище отця Даміана було непростим, адже в тих же клірових відомостях за 1809 рік згадується, що господарські споруди новозбудовані і є власністю Даміана Вігури, а будинок – старий. Лише в 1825 році описано, що «дім на землі священника довжиною 8, шириною 4 сажні, з двох кімнат і коморки посередині хати. Є власністю церкви, стан задовільний. Інші будівлі з подвір’ям, які займають довжини 35, ширини 23 сажнів – власність священника Даміана Вігури. Для дяка збудована хворостяна хатина з однієї кімнатки з коморкою, є город довжиною і шириною 10 сажнів»12. Ці факти свідчили про зовсім незаможне життя.

Протягом 1827–1828 років в Несвіч на короткий термін був направлений 64-річний священник Іоан Ржепецький, який служив у селі Малі Зозулинці Старокостянтинівського повіту, згодом був послушником Загаєцького монастиря, у 1825 році переведений у село Ківерці, а в 1827 році в Несвіч. На жаль, змістовної інформації про перебування на парафії немає.

З 1828 року настоятелем несвічівського храму стає зять Даміана Вігури Александр Васильович Родкевич. Уродженець села Заячиці Володимирського повіту, 15 липня 1829 року закінчив курс Волинської духовної семінарії, звільнений з атестатом 1 розряду. 22 грудня 1829 року висвячений єпископом волинським Амвросієм у диякони, а 24 грудня того ж року – у священники та затверджений настоятелем села Несвіч. З 4 листопада 1834 року по 1 лютого 1842 року був учителем Закону Божого в Несвічівському дворянському приходському училищі. За старанне та успішне викладання отримав від Житомирської дирекції вдячну атестацію в 1838 та 1839 рр. З 25 січня 1839 до 2 лютого 1842 року отець Олександр був благочинним 1 округу Луцького повіту. Протягом 1839–1843 років перебував на посаді доглядача Білостоцького будівельного комітету, який займався перебудовою та реставрацією будівель колишнього Білостоцького монастиря та передачею їх на баланс духовного училища. 2 березня 1842 року призначений протоієреєм Ковельської Соборної церкви і продовжував своє служіння до смерті, тобто до 2 лютого 1869 року. За час своєї кар’єри нагороджений фіолетовою камилавкою, отримав подяку від імператора за пожертви на військові потреби в роки Кримської війни. У 1857 році нагороджений хрестом на Володимирській стрічці в пам’ять про Севастопольську війну, у 1862 році нагороджений орденом святої Анни 3 ступеня. Отець Олександр ніколи не забував Несвіч, і в 1846 році подарував місцевому храму жертовник, прикрашений табличкою з дарчим написом. Він і досі використовується під час богослужінь.

З 1842 по 1900 роки – це епоха місцевої легенди – Тимофія Йосиповича Голдаєвича. Він весь час був настоятелем лише одного храму – у Несвічах, прослуживши в ньому 57 років. За цей період заслужив багато нагород, та практично не нажив матеріальних статків. Він син священника із села Чаруків Луцького повіту Волинської губернії, закінчив курс наук богослов’я в Волинській духовній семінарії з атестатом 2 розряду. 2 лютого 1842 року Антонієм, єпископом Острозьким висвячений на священника Свято- Михайлівської церкви села Несвіч. Отець Тимофій був не лише чудовим настоятелем, але й гарним вчителем, адже з 3 лютого 1842 року викладав Закон Божий у реорганізованому Несвіцькому народному училищі. І вже 30 червня 1858 року від директора училища за чудові успіхи учнів отримав подяку. Послужний список Тимофія Голдаєвича вражає: 4 квітня 1854 року за старанну службу нагороджений набедреником, 25 квітня 1855 року отримав благословення за пожертви на потреби Кримської війни, у 1856 році нагороджений бронзовим наперсним хрестом на Володимирській стрічці, 30 червня 1858 року прислано в нагороду 25 карбованців від імператора. 7 вересня 1861 року нагороджений скуфією, 24 травня 1862 року призначений духівником по І благочинному округу Луцького повіту. У 1872 році нагороджений камилавкою, 15 квітня 1882 року – золотим наперсним хрестом від Священного Синоду. Та найголовнішу нагороду отець Тимофій отримав в 1893 році – орден святого Володимира IV ступеня та сан протоієрея. 24 квітня 1897 року в пам’ять про царювання Олександра ІІІ отримав срібну медаль на стрічці святої Анни, 17 грудня 1898 року року в пам’ять про царювання Миколи І – срібну медаль на Володимирській стрічці14. Не дивно, що 14 червня 1896 року Свято-Михайлівську церкву відвідав єпископ Волинський та Житомирський Модест. Ось як описується його візит:

«Одівши мантію та підійшовши до хреста, Владика на чолі духовенства та народу ввійшов у церкву. Під час звичайної молитви було оглянуто святий престол, святий антимінс, жертовник і церковний архів. Після подальшого огляду церкви, яка хоч і стара, та утримується в належному стані , виразив настоятелю подяку за належний порядок у храмі та утримання в належному стані архіву і бібліотеки»15.

8 серпня 1900 року отець Тимофій помер, залишивши по собі доволі скромне майно. Ось як описували цю подію Волинські єпархіальні відомості:

«У зв’язку із старістю та хворобливим станом священник Тимофій Голдаєвич давно залишив свої господарські справи та жив виключно на оклад та ті надзвичайно скромні кошти, які поступали від доброчесних прихожан за справляння церковно-приходських треб. Але і ті незначні крихти він спрямовував на підтримку вдовиць-дочок та виховання їхніх дітей. У зв’язку з цим, після смерті священника Голдаєвича, окрім різної домашньої рухляді , майже не лишилося жодного майна. Більш-менш цінне майно складають: власний дім і холодні будівлі покійного на церковно – присадибній землі, які разом оцінені в 550 крб. Внески на користь осиротілих сімей та в емеритальну касу покійний Голдаєвич сплачував вчасно»16.

Варто зазначити, що річний оклад священника в ті роки становив 300 карбованців. Така бідність, схоже була викликана непростими стосунками з місцевим поміщиком Омецінським, який в 1849 році захопив 12.5 дес. церковного лісу та 14,18 дес. ріллі. Причиною міг стати судовий процес з дирекцією Несвіцького приходського училища про несплату фундушів на суму 2000 карбованців сріблом, який Олександр Францович Омецінський програв. Більше того, рішенням Волинського губернського правління борг мав бути погашений продажем через аукціон чотирьох тисяч відер гарячого вина17. Схоже, поміщик вважав себе приниженим таким рішенням і помстився, відібравши церковні землі. Варто зазначити, що в селі суттєво зросла чисельність населення. Епідемія кору, яка забрала багато життів, стихла, і в 1900 році вже налічувалося 104 будинки, у яких проживали 418 чоловіків та 402 жінки. З 1894 року з’являється нова соціальна категорія – військові, до яких відносилося біля 140 осіб. Парафія ставала все більш привабливою.

Наступним настоятелем у Несвічах стає 35-річний Іполит Іванович Шидловський, уродженець міста Клеваня Рівненського повіту Волинської губернії. До того з 1897 року був вчителем церковно-приходської школи в селі Тростянець Дубенського повіту. Згодом за резолюцією високопреосвященного Модеста призначений псаломщиком соборної церкви міста Дубно, де одночасно займав посаду псаломщика Дубенської тюремної каплиці.

У Несвічах отець Іполит розгорнув бурхливу діяльність, і в 1905 році церква була капітально відремонтована і перефарбована. За це резолюцією преосвященнійшого Антонія від 6 лютого 1905 року № 1103 прихожанам села Несвіч Луцького повіту за пожертвувані ними 700 карбованців на фарбування своєї церкви та перепозолотку іконостасу було надано Боже благословення. Так само був нагороджений і селянин Данило Глущук за пожертвування ним плащаниці, вартістю 75 крб., коштів на облаштування гробниці під плащаницю – 60 крб.; на оновлення двох кіотів вартістю 85 крб.; на купівлю двох ікон чеканної роботи 80 крб.; дарохранительниці – 18 крб.; копії ікони Почаївської Божої матері – 120 крб.; і дубового п’єдесталу до неї – 66 крб.; килимів та напрестольного облачення – 55 крб., двох хоругов, лампади, підсвічників та іншої церковної утварі – 70 крб.18. Крім того, у тому ж 1905 році за кошти Священного Синоду були збудовані нові будинки для священника та псаломщика. За пропозицією директора народних училищ від 23 грудня 1907 року за номером 3443 отець Іполит Шидловський призначений директором Несвіцького приходського 2-класного фунду¬шового училища. У ньому навчалося 45 учнів – хлопці та дівчата. У 1909 році на парафію додатково був призначений позаштатний священник Іоан Григорович Шидловський, батько отця Іполита. У тому ж 1909 році він за рішенням Священного Синоду був нагороджений за 50 річну службу орденом святої Анни ІІІ ступеня. У 16 квітня 1908 році, у с. Лаврів Луцького повіту зібрався соборик місцевого духовенства, на якому був присутній і Іполит Шидловський. Ця подія була викликана наслідками маніфесту 17 жовтня 1905 року, згідно з яким оголошувалася свобода віросповідання. У багатьох селах Волині активізувалися протестантські течії, що стурбувало духовенство, яке масово приймало звернення до імператора про захист православ’я та недопущення поширення протестантизму. За результатами соборика був прийнятий акт духовенства І округу Луцького повіту, де також стоїть підпис отця Іполита Шидловського19. Згідно з кліровими відомостями, у 1911 році він ще був священником в Несвічах.

Точно не відомо, якого саме року на парафію був призначений Костянтин Іванович Война, як власне мало інформації про його біографію. Відомо лише, що за результатами іспитів за 1884–1885 роки учень 2 відділення 6 класу Война Костянтин Іванович отримав свідоцтво з гарними оцінками20. Згодом направлений псаломщиком у село Рачки Житомирського повіту, пізніше в село Бережки Рівненського повіту. Служив в місті Чуднів Житомирського повіту в Троїцькій церкві, потім направлений священником у село Забороль Рівненського повіту21.

Про перебування на місці настоятеля парафії села Несвіч мало що відомо, адже згодом розпочалася перша світова війна і багато документів не збереглося. Є інформація, що отець Костянтин відступив з російськими військами, і в 1915 році перебував у київському розподільчому пункті для біженців. Зберігся документ, у якому він згадується як священник-біженець із села Несвіч, що просить російський земський комітет надати йому статус священника-місіонера. Ось що він писав у доповідній записці:

«…перебуваючи на службі Комітету з 26 серпня цього року в якості співробітника при Київському розподільчо-пропускному пункті (на Єкатеринівці), я до цього часу, озброєний лише олівцем та аркушем паперу, був зайнятий виключно писанням різноманітних реєстрацій¬них цифр. Проте до мене, як до священника, багато біженців зверталися за релігійними, чисто християнськими потребами: сповідь хворих, хрещення немовлят, тим більше, що при пункті облаштований дитячий садок. Надається на цьому пункті людям фізична їжа, надається медична допомога, не надається цим стражденним лише духовна їжа, яка також необхідна при теперішніх складних обставинах. Усвідомлення цієї необхідності дає сміливість покірно просити Комітет Всеросійського Земського Союзу оформити моє становище при розподільчому пункті, додавши до теперішнього статусу «співробітник» лише два доповнення по моїй попередній спеціальності «місіонер-священник»22.

Інші відомості інформують нас, що при відступі отець Костянтин Война евакуював церковні цінності Свято-Михайлівського храму. Про це нам повідомлють Волинські єпархіальні відомості, які вказують, що станом на 1916 рік усе майно евакуйованих церков Луцького повіту знаходилося на складах курського артилерійського полку, зокрема там зберігався один запакований ящик з несвічівської церкви23. Точної інформації про його вміст немає, проте відомо, що ці речі і надалі зберігаються в Росії. Підтвердження про те, що значне майно було евакуйоване з нашого храму, зустрічаємо і в клірових відомостях за 1923 рік. Там записано: « …до війни церква була багата іконами та ризами, зараз бідна»24. Подальша доля отця Костянтина трагічна, адже він потрапив на Житомирщину, де став жертвою Великого терору. 13 квітня 1938 року був заарештований працівниками 4 відділу управління державної безпеки Житомирської області та звинувачений за статтями 54-10 та 54-11 в організації антирадянської діяльності. Конкретно йому та ще 55 священни¬кам було пред’явлено звинувачення у створенні контреволюційної монархіч¬ної організації. За рішенням протоколу № 50 трійки УНКВС Житомирської області від 10 травня 1938 року по справі № 88782 всі 56 звинувачених були розстріляні, у тому числі і Костянтин Война25.

Хоча за умовами Ризького миру Волинь увійшла до складу Польщі в 1921 році, фактично вона була окупована вже станом на 1919 рік. Адже бої, що точилися на Західній Україні, УГА програвала та поволі відступала. Польська адміністрація спочатку лояльно ставилася до м’якої українізації, що відбувалася в церковному православному житті. У Несвічах з 14 лютого 1918 року починає служити настоятелем Василь Капріянович Дядіо. До переходу на несвічівську парафію закінчив Порицьку народну та Почаївську ремісничу школи, біля 10 років був крилосним послушником у Почаївській, Александро- Невській лаврах та Володимир-Волинському монастирі, у якому виконував і функції регента. На посаді псаломщика служив у Воскресенській церкві м. Горохова, у селі Цегів Володимир-Волинського повіту, в Преображенській церкві міста Турійська, у селі Єзерці Володимир-Волинського повіту. Власне, про діяльність отця Василя в Несвічах відомо не надто багато. Після війни важко було всім, у тому числі й духовенству. Адже грошового утримання воно не отримувало, єдиним джерелом доходів була земля – 39 десятин ріллі та 10 десятин сінокосу. Та дохід від неї був всього 800 000 марок у рік, оскільки якість грунту оцінювалася як середня, крім того, через відсутність реманенту значна частина землі здавалася в оренду. Стан церковних будинків, збудованих у 1905 році на кошти Священного Синоду, після І світової війни був напіваварійний, господарські будівлі зруйновані, лишився лише у священника шпихлір (комора для зберігання зерна)26. Проте, незважаючи на ці труднощі, Василь Дядіо був українським патріотом і всіма способами допомагав несвічанам у різних сферах життя, зокрема в організації місцевої «Просвіти»27. Так, з протоколу зборів від 17 січня 1921 року дізнаємося, що син священника Євген Васильович Дядіо був обраний заступником голови несвічівської «Просвіти» . У цей час ставилися патріотичні концерти – зокрема під час виступів співали «Ще не вмерла Україна», «Заповіт» Тараса Шевченка, «По діброві вітер віє», ставили вистави «Наталка Полтавка», «По ревізії». Згодом священник з родиною був переведений у село Старий Загорів, де і продовжив своє служіння.

З 16 червня 1922 року в Польщі почався процес надання автокефалії місцевій православній церкві, а вже 13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VII підписує Томос про її визнання. Перед тим 27 лютого 1923 року митрополитом православної митрополії в Польщі був обраний Високопреосвященний Діонісій, Архієпископ Волинський та Кременецький. Це кардинально змінило релігійне життя, адже волинське духовенство потрапило під опіку новоствореної церкви. У

цей час у Несвічах починає служити новопризначений священник Олександр Волошинський. Це дуже цікава постать в історії української церкви, і дуже важлива для нашого села. Клірові відомості за 1924 рік подають нам скупі біографічні дані: Олександр Волошинський, син священника, 27 років, народився в селі Гориці, Переворського повіту, Львівського воєводства 26 січня 1897 року. Має документ, що підтверджує польське громадянство, виданий кременецьким староством за № 17717 /ІІІ 29 вересня 1923 року. У 1914 році закінчив гімназію в місті Ярославі колишньої Австрійської імперії, у 1915 році вступив до Волинської духовної семінарії, де в 1918 році закінчив 3 класи. У 1921 році вступив до 4 класу Волинської духовної семінарії в місті Кременці, у 1923 році при ній закінчив повний курс, зарахований до 2 розряду. За чудові успіхи в навчанні його преосвященством єпископом Олександром висвячений 29 серпня 1923 року в диякони, а 3 вересня 1923 року рукоположений у священники високопреосвященним Діонісієм28. Більш детально про молоді роки отця Олександра нам розповів його син Олександр Волошинський, член товариства «Холмщина», на даний час про-живає в місті Львів. Отже, Олександр Васильович Волошинський народився в родині священників, які були родичами композитора Станіслава Людкевича. У сім’ї було восьмеро дітей, жили небагато. У 1915 році Волинську семінарію, у якій навчався Олександр Васильович, перевели з Житомира в Ростов. Там юнака згодом мобілізували до армії Врангеля, у складі якої брав участь у боях на Кубані та отримав офіцерський чин. Після розгрому Врангеля емігрував спочатку в Туреччину, згодом переїхав у Сербію. Щоб дістатися додому , змушений був працювати на різних роботах. Згодом дістається Галичини та вступає до Кременецької семінарії, паралельно заробляючи собі на життя приватними уроками математики, грецької, латинської, німецької мов.

28 липня 1923 року одружився з дівчиною Катериною Білик, вінчалися в Воскресенській церкві с. Підзамче Кременецького повіту. Оскільки часи були скрутні, молодята не мали коштів на весільний кортеж, і друзі, щоб влаштувати свято, самі прикрасили карету та возили наречених кругом храму.

А вже 26 вересня 1923 року отець Олександр Волошинський приймає храм від отця Василя Дядіо. Згідно з актом прийому-передачі дізнаємося про наявне в церкві майно, а саме: два старих та одне нове Євангеліє, хрест металевий, що стоїть на святому престолі та такий же на тетраподі, хрест ручний металевий та такий же кипарисний, хрест запрестольний та процесуальний, чотири повних комплекти облачення для священника, одна риза, стихар, два напрестольних облачення, дві чаші, дві кадильниці, водосвятна чаша та блюдечко. Також передані ікони Христа Спасителя, Св. Миколая, Св. Єлени і архістратига Михаїла, панікадило, шість лампад, дві висячі лампади, вісім підсвічників, стара плащаниця з гробницею та вісім старих хоругв29. Це лише підтверджує попередню інформацію, що після евакуації 1915 року храм був бідним, залишилися в основному лише старі речі.

Сам же Олександр Волошинський дуже швидко завоював авторитет прихожан. Його любили і поважали, та й керівництво помітило молодого священника. Уже 16 грудня 1925 року резолюцією за номером 4696 Високопреосвященним митрополитом Варшавським, Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм отець Олександр був призначе¬ний помічником благочинного 5 округу Луцького повіту30. Талант проповідника, гострий розум та гарна освіта посприяла тому, що 9 грудня 1927 року він був командирований у село Воловець Горлицького повіту Краківського воєводства. На Лемківщині в той час українське населення масово поверталося до православ’я, і духовенство з Волині запрошувалося як місіонери, оскільки власних православних священників там було дуже мало. За спогадами сина, отець Олександр першу службу відслужив на Різдво Христове в новій селянській хаті, хоч місцева церква і пустувала. У 1928 році він організував у Воловці будівництво нової, уже православної церкви, яку звели за тиждень. Польській владі така діяльність дуже не подобалася, тому швидко почалися переслідування. Так, отець Олександр був оштрафований на 100 злотих, отримав 3 доби арешту за те, що охрестив дитину в селі Вафка, де не було православної парафії, а влітку 1929 року отримав від горлицького старости розпорядження покинути межі Краківського воєводства. Тому отець Олександр змушений був повернутися на Волинь, у Несвіч. У Консисторії не зрозуміли цього повернення і навіть оголосили догану, проте вже 6 липня 1932 році Олександр Волошинський знову стає помічником благочинного 5 округу Луцького повіту, і того ж дня призначений благочинним цього ж округу. 19 жовтня 1932 року був затверджений на цій посаді. Характеризувався як «зразковий пастир, стійкий захисник церковнослов’янської мови в богослужінні, чудовий проповідник». Не дивно, що вже 29 вересня 1933 року був нагороджений золотим наперсним хрестом від консисторії. Варто відзначити значний світоглядний прогрес отця Олександра – незабаром він стає прихильником використання української мови в богослужінні. Як відомо, 5-6 червня 1927 року в Луцьку відбувся церковний з’їзд, на якому від Луцького повіту було 110 делегатів. Без сумніву, був там і Олександр Волошинський. Оскільки на з’їзді були прийняті резолюції, що закликали до негайної українізації церкви, це не могло не вплинути на його погляди. Більш радикально вони змінилися вже в роки існування УАПЦ арієпископа Полікарпа Сікорського, коли українська мова стала основною в богослужінні. 25 квітня 1935 року протоієрей Олександр Волошинський був направлений на службу у Варшавсько-Холмську єпархію в село Потуржин Томашівського повіту. Одночасно був призначений заступником благочинного цього ж повіту. У роки ІІ світової війни був близьким помічником митрополита Івана Огієнка, пережив польські погроми і вбивства православних священників у 1944 році в Польщі. Після угоди про евакуацію українців з Польщі від 9 вересня 1944 року разом з родиною повертається у Львів. За роки служби нагороджений набедреником, скуфією, камилавкою, золотим хрестом, саном протоієрея в 1936 році, палицею в 1939 році, званням радника Холмсько-Підляської духовної консисторії та золотим хрестом з прикрасами в 1944 році.

На зміну йому в Несвіч прибуває Олександр Зуммер, нащадок осілого на Волині чеського роду. Народився 13.08.1841 року в м. Соколові Новоград – Волинського повіту. Закінчив повний курс наук Духовної семінарії в Житомирі в 1921 році. Був учителем школи в селі Вілії Острозького повіту, священником в селі Зачерничі Ковельського повіту. 3 квітня 1921 року висвячений в священники, служив у селах Бабичі, Мишів, Лішня Володимирського повіту. 1 вересня 1935 року переведений в село Несвіч Луцького повіту. До призначення уже був нагороджений набедреником, скуфією та камилавкою31. В Несвічах від казни не мав жодного утримання. Дохід у рік становив: 300 злотих за викладання Закону Божого, 150 злотих кружечних зборів, 400 злотих від обробітку землі. Варто зазначити, що станом на 1935 рік її залишилося уже 41 десятина, оскільки польським урядом в 1924 році вилучено 18 десятин, в 1926 році – 2 десятини 540 кв. сажнів32. Жодні скарги не бралися до уваги. Отець Олександр мав польське громадянство, видане через Володимирське староство 16.08. 1927 року № 23010/27. Луцьким повітовим староством характеризувавався як лояльний до польської влади, можливо саме тому в вересні 1936 року була здійснена спроба захопити парафію та прислати сюди уніатського священника Сиротенка33. Та селяни не дозволили цього зробити, церква лишилася православною. Отець Олександр був прихильником слов’яноцерковної мови, і за свідченням старожилів в 1936 році під час розписів внутрішнього купола храму не дозволив зробити написи українською мовою. На фоні тотального прагнення несвічан до національної церкви це для багатьох було неприйнятним. Тим більше, що незабаром псаломщиком у храмі став прихильник українізації Андрій Федоренко. За словами жительки села Несвіч Ганни Сидорівни Мельник (Міщанчук) пан Андрій вже в 1937 році частково почав переводити хор на українську мову. Звісно був спротив священника, і згодом це призвело до непорозумінь. У 1943 році, уже будучи безпарафіяльним, отець Олександр виїхав до Вінниці. Перед ІІ світовою війною парафія суттєво зросла: було 172 двори, у яких проживало 683 чоловіки та 721 жінка34.

З утворенням УАПЦ в село прибуває новий настоятель – Олексій Гловацький, який до цього вчителював в Білостоці Торчинського району. З приходом німецької влади закінчив курси священників і 1 грудня 1942 року став священником УАПЦ . З березня 1942 по березень 1943 року служив в Несвічах, перевівши богослужіння повністю на українську мову35. Як згадує місцева жителька Ольга Ананіївна Кучеренко (Байбула), з його приходом біля храму було насипано високий курган на честь проголошення Української держави 30 червня 1941 року. Юнаки та дівчата у вишиванках декламували вірші Тараса Шевченка та співали патріотичні пісні. Хор було повністю українізовано. Та згодом отець Олексій переходить в село Сьомаки, у Несвіч призначено Андрія Нероду, колишнього випускника Несвічівської окружної школи. Отець Андрій змушений був покинути храм в Заборолі під Луцьком, оскільки він згорів під час бою з поляками. У Несвічах нового настоятеля дуже поважали і щиро сумували, коли він в 1959 році перейшов до іншої парафії. Адже з ним пережили складні часи – у 1943 році нацисти прагнули конфіскувати церковні дзвони на переплавку для потреб армії. Та при допомозі Андрія Нероди та місцевих патріотів дзвін вдалося врятувати – його закопали прямо в дзвінниці, оскільки був дуже важкий, і без крана зняти і перевезти в інше місце його було неможливо. Після війни дзвін було встановлено на попереднє місце. Таємниця схованки довгий час була невідомою, і лише в 2021 році її розкрив колишній церковний клірик Мефодій Карпюк, який останім часом проживав у місті Тернополі. Весною 1944 року, коли ішли бої за звільнення села, Свято-Михайлівський храм зазнав бомбардування – німецький літак скинув над ним 2 бомби. Під час нальоту Андрій Нерода закликав парафіян не покидати храм, і сталося диво – бомби вибухнули зовсім недалеко, але ніякої шкоди нікому не завдали.

На жаль, документів періоду 1941–1944 років надзвичайно мало, тому інформація про функціонування церкви в цей час досить обмежена.

Після визволення села від нацистів у 1944 році на Волині відновлюється панування РПЦ. Андрій Нерода залишається в Несвічах, але в 1959 році переходить на іншу парафію. З цього моменту в селі було багато нових настоятелів, усі вони хотіли перевести богослужіння на церковнослов’янську мову, але через опір селян це вдавалося лише частково. Прагнення несвічан мати українську церкву мали можливість реалізуватися в 1994 році, коли активісти ініціювали перехід до складу Київського патріархату. З ініціативи Степана Єдинака, Іполита Байбули, Ольги Кучеренко, Лідії Кониш-Рабан, Михайла Шадловського 3 вересня 1994 року в приміщенні будинку культури відбулися збори жителів села, на яких головою було обрано Степана Єдинака, секретарем Світлану Байбулу. У результаті після підрахунку підписів, зібраних активістами, оголосили результати: за перехід до Київського патріархату 474, проти 2, відмовилися визначатися 75. Волинська обласна рада видала свідоцтво № 812 від 27 лютого 1995 року про реєстрацію релігійної громади Української православної церкви Київського патріархату. Проте згодом колишні комуністи переагітували частину несвічан та не дозволили передати храм. Не бажаючи розпалювати конфлікт у громаді та не маючи можливості проводити богослужіння в іншому приміщенні, активісти утрималися від загострення ситуації. Проте через 24 роки вона кардинально змінилася. Окупація Криму, Донецька, Луганська, регулярні повідомлення про поранених та загиблих – усе це сприяло зміні свідомості людей. У березні 2019 року відбулися збори несвічан, які були скликані на основі зібраних активістами Андрієм Моргуном, Ростиславом Байбулою, Сергієм Міщанчуком підписів. Переважна більшість присутніх проголосувала за перехід до кліру ПЦУ, і вже 18 березня 2019 року було отримано свідоцтво про реєстрацію громади. Свято-Михайлівський храм остаточно став українським, не лише за назвою, але й по суті. Священник Сергій Мельничук – колишній учасник бойових дій, капелан при військовому госпіталі в м. Луцьку. Під час першої мобілізації в 2014 році добровольцем пішов до ЗСУ, служив у складі 51ОМБр, брав участь у боях за взяття Савур Могили в складі БТГр «Колос». У 2015 році поступив у ВПБА УПЦ КП та Східноєвропейський університет, в 2017 році отримав ступінь магістра богослів’я, став співзасновником ГО «Криївка Волині». Надає психологічну допомогу демобілізованим військовослужбовцям, їхнім сім’ям, родинам загиблих. Велику увагу приділяє вихованню молоді, зокрема при храмі функціонує недільна школа, отець Сергій постійно організовує патріотичні заходи. Щорічно в селі проводяться відзначення Дня Захисника, Дня української армії. Отець Сергій нагороджений відзнакою президента «За участь в антитерористичній операції», Патріаршою медаллю «За жертовність і любов до України», медалями «За відвагу», «За оборону рідної держави», «Учасник АТО», подякою від луцького міського голови. При храмі функціонує новий хор, який очолює регент Зінаїда Михальчук. Своїм співом радують прихожан Гнатюк Дмитро, Мельничук Михайло, Гонтар Микола, Грабаровський Ростислав, Міщанчук Сергій, Чайка Кіра, Вербіцька Вікторя, Сусь Людмила, Кустарник Зося, Байбула Світлана, Міщанчук Ганна, Міщанчук Надія. Активісти Моргун Андрій, Мацай Сергій, Гринюк Руслан, Кубов Петро, Левчук Іван, Кучера Володимир, Стефановська Тетяна, Моргун Валентина, Байбула Ростислав, Леонова Ганна, Романець Віра, Байбула Володимир багато зусиль докладають для утримання храму в чистоті, ремонтують та прикрашають його. Парафіяни займаються волонтерською допомогою ЗСУ, учні школи пишуть листи воїнам та виготовляють сувеніри. Педагогічний колектив гімназії с. Несвіч активно бере участь у всіх вищеперерахованих заходах. Така діяльність дає надію, що молоде покоління несвічан буде справжніми патріотами та християнами, зростатиме духовно, а храм стоятиме ще сотні років і служитиме парафіянам.

Висновки. Дослідження минулого Свято-Михайлівської церкви дозволило отримати значну інформацію з історії села Несвіч. Адже в кінці XVIII – першій половині XIX ст. церква відігравала важливу роль у суспільному житті. Духовенство вело реєстрацію народжень, шлюбів, померлих, збирало статистичні дані. Часто метричні книги та клірові відомості чи не єдині документальні джерела того чи іншого населено пункту. У ході опрацювання наукової проблеми була зібрана статистична інформація по чисельність селянських дворів, соціальний стан та кількість жителів за статтю. Спостерігалася динаміка зростання та скорочення чисельності населення у зв’язку з епідеміями кору, дифтерії, а також через війни та інші соціальні конфлікти. Було вивчено майновий стан місцевого духовенства, земельні відносини між церквою та державними установами в різні історичні періоди. Досліджено професійний шлях та заслуги священників, особливо Тимофія Голдаєвича, Олександра Родкевича, Олександра Волошинського, Олександра Зуммера. Зроблена спроба простежити шлях парафіян села Несвіч до української помісної церкви, зростання їхньої свідомості та патріотизму. Робота над проблемою ще не закінчена і має значні перспективи. Адже поки не досліджені обставини будівництва храму,події церковного життя 1771–1790 рр., Першої та Другої світової війни, та лише частково опрацьований період з 1959 по 1992 рік. Також значний інтерес для дослідження становить пошук документів з історії попередніх храмів, які були в селі Несвіч. Сподіваємося, що пошукова робота дозволить виявити інші невідомі сторінки історії села та діяльності місцевого духовенства.146

Юрій Байбула

Список джерел і літератури:

1. Борщевич В. Волинський пом’яник. Рівне, 2004. 408 с.

2. Волинські єпархіальні відомості 1886. № 20. С.554.

3. Волинські єпархіальні відомості. 1896. № 7. С. 280–281.

4. Волинські єпархіальні відомості 1891. №12. С. 246.

5. Волинські єпархіальні відомості 1900. № 27. С. 627–628.

6. Волинські єпархіальні відомості, 1906. № 9–10. С. 157–158.

7. Волинські єпархіальні відомості 1908. № 24. С. 348–349.

8. Волинські єпархіальні відомості 1916. № 37. С. 259.

9. Державний архів Волинської області. (далі –ДАВО). Ф.393. Оп. 2. Арк. 8

10. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 251. Арк. 9.

11. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 256. Арк. 112.

12. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 250. Арк. 9

13. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 254. Арк. 21.

14. ДАВО. Ф. 35.Оп. 5.Спр. 263. Арк. 108.

15. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 261. Арк.104.

16. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5.Спр. 208.Арк. 65.

17. ДАВО. Ф. 35. Оп.5. Спр. 374. Арк. 220.

18. ДАВО. Ф. 36. Оп. 13а. Спр. 482. Арк. 84.

19. ДАВО. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 1 зв.

20. ДАВО. Ф. 361. Оп.1. Спр. 1134. Арк.8.

21. ДАВО. Ф. 461. Оп.1. Спр.14а. Ст.12.

22. Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО). Ф.1. Оп.1. Спр. 43. Арк.3.

23. ДАЖО. Ф. Р-5013. Оп. 2. Спр. 1833. Арк. 127,134.

24. Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО). Ф.148. Оп.8. Спр. 141. Арк. 84.

25. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 141. Арк. 84 зв.

26. ДАТО. Ф.148. Оп. 8. Спр.257. Арк. 94.

27. ДАТО. Ф. 148. Оп.1. Спр. 407. Арк. 3,3зв.

28. ДАТО. Ф. 148. Оп. Спр. 407. Арк.15.

29. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 811.Арк.14зв.

30. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 811. Арк. 3,3зв

31. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр.811. Арк. 17зв.

32. Жванко Л. Біженство першої світової війни в Україні. Документи і матеріали (1914–1918рр.). Харків ХНАМГ, 2010. С.164–165.

33. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Т. 2. Почаев. 1888. С. 438–440.

34. Центральний державний історичний архів Києва (далі – ЦДІАК). Ф. 26. Оп. 1. Арк. 42зв.– 423.

35. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. Т. 5.Wrocław. S.112.147

Історія Свято-Михайлівського храму села Несвіч (до 250-ліття від заснування)

References:

1. Borshchevych V. (2004). Volynskyi pomianyk [Volyn monument]. Rivne [in Ukrainian].

2. Volynski yeparkhialni vidomosti 1886. № 20. S.554.

3. Volynski yeparkhialni vidomosti. 1896. № 7. S. 280–281.

4. Volynski yeparkhialni vidomosti 1891. №12. S. 246.

5. Volynski yeparkhialni vidomosti 1900. № 27. S. 627–628.

6. Volynski yeparkhialni vidomosti, 1906. № 9–10. S. 157–158.

7. Volynski yeparkhialni vidomosti 1908. № 24. S. 348–349.

8. Volynski yeparkhialni vidomosti 1916. № 37. S. 259.

9. Derzhavnyi arkhiv Volynskoi oblasti. (dali –DAVO). F.393. Op. 2. Ark. 8

10. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 251. Ark. 9.

11. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 256. Ark. 112.

12. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 250. Ark. 9

13. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 254. Ark. 21.

14. DAVO. F. 35.Op. 5.Spr. 263. Ark. 108.

15. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 261. Ark.104.

16. DAVO. F. 35. Op. 5.Spr. 208.Ark. 65.

17. DAVO. F. 35. Op.5. Spr. 374. Ark. 220.

18. DAVO. F. 36. Op. 13a. Spr. 482. Ark. 84.

19. DAVO. F. 54. Op. 1. Spr. 21. Ark. 1 zv.

20. DAVO. F. 361. Op.1. Spr. 1134. Ark.8.

21. DAVO. F. 461. Op.1. Spr.14a. St.12.

22. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti (dali – DAZhO). F.1. Op.1. Spr. 43. Ark.3.

23. DAZhO. F. R-5013. Op. 2. Spr. 1833. Ark. 127,134.

24. Derzhavnyi arkhiv Ternopilskoi oblasti (dali DATO). F.148. Op.8. Spr. 141. Ark. 84.

25. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 141. Ark. 84 zv.

26. DATO. F.148. Op. 8. Spr.257. Ark. 94.

27. DATO. F. 148. Op.1. Spr. 407. Ark. 3,3zv.

28. DATO. F. 148. Op. Spr. 407. Ark.15.

29. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 811.Ark.14zv.

30. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 811. Ark. 3,3zv

31. DATO. F. 148. Op. 8. Spr.811. Ark. 17zv.

32. Zhvanko L. (2010). Bizhenstvo pershoi svitovoi viiny v Ukraini. Dokumenty i materialy (1914–1918rr.) [Refugees of the First World War in Ukraine. Documents and materials (1914–1918)]. Kharkiv KhNAMH [in Ukrainian].

33. Teodorovych N. (1888). Ystoryko-statystycheskoe opysanye tserkvei y prykhodov Volыnskoi eparkhyy [Historical and statistical description of churches and parishes of the Volyn diocese]. T. 2. Pochaev [in Russian].

34. Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Kyieva (dali –TsDIAK). F. 26. Op. 1. Ark. 42zv.– 423.

35. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T. 5.Wrocław. S.112148

Історія школи[ред. | ред. код]

Перша документальна згадка про існування школи в Несвічах датується 1803 роком. Більш як за два століття шкільна освіта зазнала багатьох трансформацій.

Так вже в 1834 році в селі існувало Несвіцьке приходське училище, в якому викладав місцевий священник Олександр Родкевич. За відмінну роботу він отримав подяки від Житомирської дирекції приходських училищ. Навчали учнів грамоти та церковного співу, основам моралі.

В 1838 році було збудовано приміщення для нової школи поруч з церквою. Називалася вона Несвіцьке народне училище. В ній була одна класна кімната, невелика, проте охайна. Поруч посадили сад і огородили парканом.

Гроші та ліс виділив місцевий поміщик Маєвський, який опікувався і школою, і церквою. Навчалися учні в трьох групах, до училища приймали дітей панських лакеїв і вправних ремісників. З 12 вересня 1842 року законовчителем був призначений священник Тимофій Йосипович Голдаєвич, який за відмінну роботу теж отримав подяку від Директора народних училищ.

В 1868 та 1869 роках в Несвічах функціонувало Дворянське однокласне фундушове народне училище. В 1869 році в державі відбувалася реорганізація освітніх закладів, і в нашому селі було створене Несвіцьке фундушове училище, одне з перших в Луцькому повіті. В ньому викладалися такі предмети: Закон Божий, російська мова, перші чотири дії арифметики та церковний спів.

З 1884 року училище перебувало під опікою міністерства просвіти. Всього таких закладів в окрузі було сім – в Рожищах, Несвічі, Коршеві, Губині, Скірчах, Садові, Лаврові.

Навчалося в училищі 45 учнів, з 1890 року почали приймати і дівчат. Першими переступили шкільний поріг Левчук Ганна, Мельник Ганна, Яворська Наталія, Семенюк Софія.

Поступово дітей ставало все більше і більше. Старе приміщення вже не могло вмістити всіх бажаючих, і виникла потреба збудувати нове. Тому в 1905 році було закінчено будівництво нової школи. Це був гарний будинок, критий чорною бляхою, у формі букви «Г».

В ньому було 5 класних кімнат , учительська , бібліотека і два корпуси.

В 1908 році заклад реорганізовано в двокласне народне училище, яке перебувало під відомством Міністерства Народної просвіти. В ньому планували навчати 150 учнів. На утримання з казни виділяли 2102 карбованці 85 копійок, від громади – 190 карбованців 30 копійок та фундуші в сумі 142 карбованці 55 копійок. В 1911 році тут навчалося 183 учні – 133 хлопці та 50 дівчат. На той час школа в Несвічах була найбільшою у волості. Сюди приводили батьки дітей з інших сіл: Угринова, Шкліня, Михлина, Воютина, Губина, Садова, Лаврова. По закінченні училища учні ішли вчитися в Тростянець , Охлопів, Житомир.

В роки І світової війни, школа , імовірно не працювала. Лише після встановлення польської влади у 1920 році було відкрито польську семикласівку імені короля Болеслава Хороброго. Навчання велося польською мовою, умови були непрості. Адже не було ні приміщення, ні коштів для школи. В 1926 році учні надіслали вітальну декларацію американському президенту Калвіну Куліджу з нагоди 150 річниці незалежності США. Цей документ зберігається в бібліотеці Конгресу. Підписали його учні, представники різних національностей. Всього в 1926 році навчалося 205, а в 1929 уже 274 школярів. Вчителі жили в будинку біля школи, директором був поляк Лабенський.

Але навіть в роки панування польської влади на Волині несвічани знаходили можливість нести своїм односельчанам рідну мову, виставу, пісню. Це робили члени «Просвіти», яка організували місцеві активісти. Вони регулярно ставили вистави, на концертах виконували патріотичні пісні. Виконували навіть національний гімн «Ще не вмерла Україна» та пісні на твори Тараса Григоровича Шевченка.

У 1939 році, після приєднання західноукраїнських областей до УРСР на базі польської було організовано Несвічівську семирічну школу. Навчання стало обов'язковим, змінився вигляд самої школи. Навколо неї посадили сад, зробили квітник. Навчання велося українською мовою і по нових підручниках.

Коли в 1941 році розпочалася війна, німці відкрили кравецьку школу, викладали предмет місцеві вчителі. Станом на вересень 1941 року в селі було 245 учнів, проте навчалося значно менше. Багато несвічан відмовлялися віддавати дітей на науку.

У квітні 1944 року навчання відновилося при поверненні радянської влади. Більшість вчителів було прислано із східних регіонів УРСР. Вони провели облік дітей села і записали їх в школу. Директором семирічки призначили Ступницького Петра.

Умови навчання були важкими: ні зошитів, ні підручників, ні парт, ні крісел. Не вистачало дров і вугілля для опалення.

Але час ішов, матеріальна база потрохи поліпшувалася. До 5-річчя перемоги у радянсько-німецькій війні (1950 рік) школі надали статус середньої. Деякий час в Несвічах діяла школа-інтернат. Перший випуск був у 1953 році, багато випускників стали відомими людьми. В Несвічах завжди був сильний підбір директорів школи. Після смерті Ступницького директором школи став Кульчицький Іван Автономович. Після нього - Мельник Яків Іванович, потім Бабій Петро, пізніше Горлайчук , згодом Шемшей Володимир Антонович.

З 1969 року школа була реорганізована у восьмирічну, бо середні школи відкрили в селах Чаруків та Ратнів. Тепер на навчання ходили лише несвічівські діти. Їх кількість значно зменшилася через масовий виїзд селян в місто.

З 1982-1983 року почали будувати нове двоповерхове приміщення біля старих шкільних будівель. По суті, це була тимчасова школа, директором в ній з 1984 року працювала Федюк Лідія Іванівна. Багато зусиль вона докладала для поповнення матеріальної бази,зміцнення педагогічного колективу. Працюючи вчителем історії, багато зробила краєзнавчих досліджень з історії села.

У 1988 році з ініціативи голови колгоспу Кучери Костянтина Павловича почали будувати типове приміщення школи, з великими класами, просторим спортзалом, гарною їдальнею. Здали його в експлуатацію в 1989 році. Завдяки старанням Федюк Лідії Іванівни в 1991 році школі поновили статус середньої.

У 1994 році на посаду директора призначили Муху Юрія Юліановича, сформувався молодий та творчий педагогічний колектив. Школа постійно зміцнювала матеріальну базу, з'явилася комп'ютерна техніка, сучасні засоби навчання. Директор завжди намагається впроваджувати нові предмети та факультативи. Так окрасою і гордістю Несвічівської школи та і села став аматорський хореографічний ансамбль «Сузір'я», творцем якого була Гнасюк Валентина Олексіївна. Її нестримна енергія та креатив вивели вихованців в призери та переможці обласних та всеукраїнських фестивалів. Після деякої перерви успіхи знову прийшли до колективу, уже з новим керівником – «Сузір'я» очолила Шабала (Штефанеса) Богдана Сергіївна. Її вихованці регулярно ставали призерами і переможцями обласних та українських фестивалів. Гордиться Несвічівська школа і своїми спортсменами, які завдяки роботі Юрія Юліановича неодноразово займали призові місця в районі та області. Багато учнів були призерами предметих олімпіад на рівні району та області, досягали висот в різноманітних конкурсах.

У 2018 році село Несвіч увійшло до Городищенської ТГ і за короткий період школа пережила кілька реорганізацій. Так, у 2020 році її статус було понижено до базової середньої, зараз офіційна назва закладу звучить так: «Несвічівська гімназія Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області». Проте, незважаючи на болючі реформи та реорганізації, школа живе і працює надалі. З її стін вийшло багато відомих людей – вчителі, лікарі, депутати, політики, працівники сільського господарства, інженери та робітники. Та хто б вони не були за спеціальністю, ці люди є гордістю нашого закладу. Адже кожен з них написав тут свою сторінку в історії школи, став частинкою великого колективу. Школа – це не приміщення. Школа – це дух, традиції, звичаї. І приємно, що вони є в Несвічівській гімназії. Сучасне покоління вчителів та учнів творить нові сторінки її історії. Хтось воює на фронті проти російських окупантів, хтось волонтерить, хтось своєю працею робить посильний внесок в перемогу над ворогом.

І ми віримо, що незважаючи на всі негаразди та реформи, в нашому селі і надалі лунатиме шкільний дзвінок, а школа і надалі виховуватиме нові покоління несвічан. І в 2023 році ми зможемо гідно відзначити 220 річницю шкільної освіти в нашому селі.

Автор вчитель історії Несвічівської гімназії Юрій Байбула. В роботі використані матеріали зібрані вчителем історії Несвічанської школи Шемшеєм Всеволодом Павловичем в 1957 році.

Історія села Несвіч від Всеволода Шемшея[ред. | ред. код]

Історія села від Всеволода Шемшея

1957 рік

Всеволод Павлович Шемшей

завуч Несвічанської школи в 50-60 их роках

Дана історія написана в 1957 році, тому містить деякі ідеологічні штампи. Хоча від родичів точно відомо, що автор ніколи не був прихильником колгоспного ладу та й радянської влади взагалі. В праці є багато унікальних і маловідомих фактів з історії села Несвіч. Стилістика автора максимально збережена

***********

Перша школа в Несвічах була збудована на лівобережжі в центрі села, де тепер проводяться мітинги трудящих. Виникла вона приблизно в 1838 році, ще в часи панування кріпосного права. Це був невеликий дерев'яний будинок, в одну класну кімнату. Крита вона була гонтою. Навколо школи розрісся невеликий вишневий садок, подвір’я огородили дерев’яним парканом. Побудували цю школу на кошти пана Маєвського. Причиною того, що пан Маєвський почав будівництво, було те, що земська управа, яка завідувала освітою, віддавала під школу гарне приміщення (пізніший костел). Керівником земської управи був новокоршівський пан Бєляєв, поміщик. Фанатик католицизму, пан Маєвський пообіцяв земству побудувати приміщення під школу з тим, щоб костел залишився місцем релігійного культу католиків. Школа будувалася селянами села і називалася Несвіцьке фундушове училище. Воно мало три групи (першу, другу і третю). Всі три групи учнів навчалися в одній класній кімнаті під проводом одного учителя. Першим вчителем був Семенович. До школи села Несвіч ходило тільки дев’ятеро дітей. Діти кріпосних селян не приймалися. Вчилися діти панських лакеїв і вправних ремісників, які обслуговували панський маєток. В школі був встановлений суворий режим. В цій школі вчився Вержбицький і за якусь провину вчитель так побив його, що він став глухим. Глухим він лишився і на все життя. Дівчата в другій половині ХІХ століття до школи не приймалися. Лише з 1890 року їх почали зараховувати на навчання. Першими переступили шкільний поріг такі селянки: Левчук Ганна, Мельник Ганна, Яворська Наталія, Семенюк Софія. Грамота в цій школі була незначною. Більша увага зверталася на вивчення Закону Божого та арифметики. Викладання велось на російській мові. Особливо трудними предметами була старослов’янська граматика, яку змушували зазубрювати напам’ять. Поступово дітей до школи почало записуватися все більше і більше. Вона вже не могла вмістити зростаючої кількості учнів. Тому почали будувати нове приміщення. Нова школа була збудована на державні кошти. Частково селяни самі допомагали в будівництві. Вони возили ліс, цеглу та заготовлювали різні матеріали на будівництво. В 1905 році на місці старої школи було закінчено будівництво нової. Це був гарний будинок, критий чорною бляхою, у вигляді букви «Г». Будинок мав п’ять великих класних кімнат, учительську і два коридори. Один великий коридор тягнувся вздовж школи, другий, менший, використовувався для одягу учнів. На великому коридорі відбувалися концерти і учні збиралися на молитву перед навчанням. Школу мала офіційну назву : «Несвіцьке двокласне фундушове училище». В ній було три групи і два класи. Після закінчення третьої групи учні переходили в перший клас. Програма школи була досить широкою. Учнів у школі нараховувалося біля 60 чоловік. Приймали в школу обдарованих та здібних дітей. Завідувачем школи був вчитель Голуб Іван Фелімонович. Крім нього, музику і співи викладав вчитель Толстой. Слід звернути увагу, що музика і співи в школі стояли на досить належаній висоті. Учитель відбирав здібних дітей до співів і вони зобов’язані були з’являтися на співочий гурток кожного вечора. Цей співочий гурток ходив до церкви у святкові дні і виконував релігійні пісні. До гуртка входили Півчук Олексій, Винничук Федот, Крищук Кузьма, брати Шумські, Шемшей та інші. Хор шкільного гуртка регулярно відвідував церкву , бо священником в несвіцькій парафії був деспот Шидловський. Вчителями в школі працювали Жога, Ніцькевич, Гвоздіковський. Викладання велося російською мовою. В школі застосовувалася сувора палична дисципліна. Чергові учні мали право на перерві за шум застосовувати биття палками. Зошити учням видавалися безплатно. Учбові книги учням видавалися в шкільній бібліотеці з поверненням назад в кінці навчального року. Особливим предметом викладання в школі був Закон Божий. Викладав його піп Шидловський , який відзначався крайньою суворістю до учнів. За те, що учні іноді не спроможні були вивчити його предмет, їх жорстоко карав, ставив на коліна, приміняв гречку та горох, бив ременем. За нього всі учні зобов’язані були з’являтися на церковну службу. Винуватих в чому-небудь ставив на коліна в церкві, поки ішла відправа. Учні, які виявляли добрі здібності та слухняність за час перебування в школі, нагороджувалися після її закінчення книгою святого Євангелія. Такою книгою Шидловський нагородив Царука Тіта. Життя дітей в школі було безрадісним. Канікули проводилися в період релігійних свят. До училища учні ходили у формі. З них багато вчилося добре. Висококваліфіковані вчителі давали учням ґрунтовну освіту з арифметики і геометрії. Програма школи була розрахована для вступу учнів в середні учбові заклади. Але не багатьом учням можна було пробити шлях до середньої освіти. Цю вину цілком і повністю приписували священнику Шидловському. В розмові з вчителями він неодноразово підкреслював, що не можна давати прав школі, тому що мужицькі діти будуть вчитися далі, а де ж ми будемо дівати своїх. Не зважаючи на тиск з боку уряду і духовенства , молодь ішла шукати нових знань по тернистому і важкому шляху. Деякі ішли в Тростянець, інші в Охлопів, а деякі в Житомир. Серед яких появилися і революціонери – учасники багатьох подій того часу. До таких належать Сусь Хома, Тарасюк Петро, Старчевський Михайло, Олексюк Михайло і інші. Школа в Несвічі була одна на волость. В школу привозили дітей батьки з інших сіл. Вчилися діти з Угринова, Губина, Шкліня, Михлина, Лаврова, Воютина, Садова. Для дітей батьки наймали їм квартири. Почалася війна 1914 року. Школу закрили. Навчання припинили у зв’язку з евакуацією населення аж до 1919 року. Лише після відновлення польської влади в 1920 році було відкрито польську семикласувку. До 1924 року частину приміщення школи займала Чаруківська гміна , другу частину займала школа. Пізніше гміна була переведена до Чарукова, і будинок повністю зайняла школа. В школі навчання проводилося в одну зміну. Вчилися на польській мові. До школи ходили поляки, українці і євреї. Всього в 30-их роках нараховувалося 120 дітей. Урок тягнувся 60 хвилин, а перерва 10 хвилин. Основна увага в цій школі приділялася виховання в учнів поведінки і культурних навичок. В школі застосовувалось биття учнів. Польська школа не давала можливості сільським дітям вчитися в гімназіях. Вони могли вступати тільки в духовну семінарію. Під час навчання дітей польська адміністрація не цікавилася виявляти здібних для вступу в середні учбові заклади. Дівчата і хлопці після закінчення семирічки залишалися в селі і працювали в домашньому господарстві. Вчителі жили в будинку біля школи. Вони мали свою прислугу. За обслуговування їм виплачували заробітну плату за кожен тиждень. Директором школи був Лабенський. Директор з презирством ставився до дітей сільської бідноти. Сам неодноразово піддавав їх покаранням за навіть незначні провини учнів. В 1939 році на базі польської семикласівки було організовано Несвічанську семирічну школу. Учні польської школи переводилися в нижчий клас.. Так, 7-ий переміщався в 6-ий, шостий в п’ятий і так далі. Школою в обов’язковому порядку охоплювалися всі учні молодшого віку. Відмінялося биття і викладання Закону Божого в школі. Змінився вигляд самої школи. Навколо неї посадили сад, зробили квітники. В школі стіни прикрасили портретами діячів мистецтва і науки. Навчання велось українською мовою по нових підручниках. У школі почали викладати історію стародавнього світу , історію своєї Батьківщини, фізику, хімію, алгебру, геометрію. Програма школи давала міцні і ґрунтовні знання для учнів. В кінці навчального року учні 4-7 класів складали іспит для переведення їх в наступний клас. Вчителями працювали Ковальський, Тихолиз Гаврило, Ступницький Петро, Лазарук Зоя, Ступницька Олександра. Директором школи був Зарубін. Учням в школі організовувалися щоденні сніданки (чай, кофе). Для сиріт сніданки відпускалися безплатно. Свято новорічної ялинки відзначали концертами і подарунками діда Мороза. В школі панував веселий настрій і робоча дисципліна. В школі існувала піонерська організація, діти молодших класів були жовтенятами. Учні в школі влаштовували концерти для населення села. Щоденно з учнями проводилася ранкова гімнастика. Коли в 1941 році почалася війна, школа закрилася. Після встановлення німцями окупаційної влади школу тимчасово відкрили. Програма викладання в корені була змінена. Почалося викладання німецької мови і Закону Божого, як основних предметів навчання. Викладав німецьку мову син священника Зуммер Микола. В класах були розвішані українські герби – тризуби. Навчання починалося о 9 ранку, спочатку в коридорі всі учні збиралися читати молитву, а потім розходилися по класах. Вчителями працювали Лівіцький, Лазарук, Ступницький, Зуммер та інші. Директором школи був Шульгатий. В школі головну увагу звертали на вивчення історії Грушевського. Директор школи Шульгатий, син якогось багача, стежив за вчителями, коли деякі з них ухилялися від української пропаганди в школі. В нього були підозрілими вчителі Ступницький Петро і Ступницька Олександра. Ці вчителі і деякі інші замовчували про всі ті важливі моменти виховання, яких вимагав Шульгатий. Між директором і вчителями на грунті цього існували ворожі відносини. Німецька школа діяла не довго. В 1943 році до Несвіч із Сенкевичівки переїхав Крайсляндвірт. Школу передали в приміщення, де раніше жили попи. Частину будинку займали попи, а другу – школа. Приміщення біля старої школи, де жили вчителі, забрали під квартири німецького начальства. Навчання в новому приміщенні продовжувалося до кінця 1943 року. Але коли справи німців погіршувалися на фронтах, школу закрили, бо навіть самі учні старших класів її вже не відвідували. Вчителів звільнили від роботи. Після вигнання фашистів з села школу було знову відкрито. Прислані вчителі почали проводити облік дітей села і записувати їх в школу. Внаслідок того, що будинок типової школи був спалений упівцями, школа залишилася в приміщенні двох церковних будинків. Директором Несвічанської неповної середньої школи призначили Ступницького Петра. Довгий час в школі працювали Усатова Олімпіада, Коваль Ольга, Вержбицька Юлія, Ступницька Олександра, Мельник Іван. Умови навчання і роботи в школі в цей час були дуже важкими. Багатьох підручників не було не тільки в учнів, але і у вчителів. Не вистачало і зошитів. Писали на різному папері. Вчителі кожного уроку давали учням конспекти. В школі було холодно. Не було кімнати для відпочинку вчителів під час перерви. Вони простоювали в коридорчику, де завівали вітри з морозами. Вчителі і учні наполегливо переборювали всі труднощі. Школа виховала в своїх рядах багатьох людей науки, культури, промисловості і сільського господарства. В 1952 році Несвічанська семерічна школа була перетворена в Несвічанську середню школу. Середня школа дала за роки свого існування 200 чоловік з атестатами зрілості. Три кращих учні - Пащук Петро, Петрович Євген, Балій Михайло нагороджені по закінченні школи срібними медалями. З 1948 по 1954 рік вчительський колектив закінчив ліквідацію малописьменності в селі. Тепер в селі немає неграмотних. Більшість громадян мають семирічну освіту. Освіта стала досупна для всіх, хто її хоче здобути. Право на освіту використовують всі жителі села Несвіч.

Великі і разючі зміни сталися в житті селянства за останні роки . Підвищився матеріальний добробут і культурний рівень селянства. Налагоджене медичне обслуговування населення. До послуг колгоспників є лікарня на станції Несвіч, амбулаторний пункт, кваліфіковані спеціалісти. Медична допомога забезпечується безкоштовно. Відійшли навіки ті часи, коли селянин ніс останні гроші, щоб вилікувати дитину або жінку. Фельдшері ведуть роз’яснювальну роботу серед населення по пропаганді медичних знань. До послуг жителів села є і поштове відділення. Набагато розширилося коло підписників на газети і журнали. Багато колгоспників передплачують їх на весь рік. В 1957 році передплатників було 200 чоловік. В селі є багата бібліотека, яка нараховує більше 5 000 книг. Колгоспна молодь, активісти, та інтелігенція села регулярно читають політичну, сільськогосподарську та художню літературу. В бібліотеці влаштовуються книжкові виставки до знаменних дат та свят. Центром культурно-масової роботи на селі є клуб. Тут проводиться демонстрування кінофільмів стаціонарною кіноустановкою, читаються лекції, проводяться збори та вечори художньої самодіяльності. Клуб став місцем відпочинку молоді та літніх колгоспників. Колективом молоді створені гуртки художньої самодіяльності. В селі організована лекторська група, яка регулярно проводить читку лекцій на різні теми. Створено відділ товариства по поширенню політичних і наукових знань. Сюди входить більше двадцяти чоловік з вищою і незакінчено вищою освітою. Про можливості та широкий розвиток культури яскраво свідчить шкільна освіта. Діти колгоспників здобувають середню і середньо-технічну , незакінчено-вищу і вищу освіту. Так син колишнього бідняка Гетьманчука Василя здобув вищу освіту і працює директором школи, дочка має середню освіту. Колись про такі права на освіту не могли і думати трудящі люди. Багато дітей селян поповнили ряди інтелігенції. Вищу медичну освіту здобули Пащук Петро, Карасовський Олексій, Федорчук Раїса, Федорчук Ліда, та Кониш Ліда. Хірургами працюють Пащук Петро і Карасовський Олексій. Вчителів з вищою освітою є десять чоловік. Серед них Півчук Софія, Мельник Софія і інші. Учительський інститут закінчили п’ять чоловік, фельдшерів і акушерок є шість чоловік, спеціалістів сільського господарства - 5, бібліотекарів і зав клубів – 4, інженерів –лісотехніків та інженерів електротехніків – 3 чоловік. Львівський університет закінчили 2 людини – Кониш Анфіса і Петрович Євген. Петрович Євген закінчив аспірантуру на фізичному факультеті і працює викладачем університету. Федорчук Ярослав і Балій Михайло закінчили Львівський політтехнічний інститут. Педагогічну школу закінчили 5 чоловік, гірничий технікум – 2 чоловіка. Шоферами працює 17 чоловік, трактористами 35 чоловік, кіномеханіками 2 чоловіки, працівниками торгівельних установ – 8 чоловік. Середню освіту в Несвічанській середній школі здобули 270 чоловік.

Про можливості вчитись в нашій країні свідчить сім’я теперішнього колгоспника Федорчука Петра. Син Ярослав закінчив Львівський політтехнічний інститут. Дві дочки закінчили Станіславський медичний інститут, третя дочка закінчила середню школу. Старший син Іван –працює завідувачем клубу. Батьки працюють в колгоспі. Сім’я добре матеріально забезпечена. В хаті ламповий радіоприймач. Живуть культурно. Держава пенсіями забезпечує сім’ї військовослужбовців, які загинули в боях за визволення нашої країни в роки Вітчизняної війни. Щорічно радянська держава видає пенсії для сімей, що втратили батьків, і інвалідам праці 132 тис. крб.. На багатодітних і одиноких матерів асигнується 15 тисяч крб.. Набагато підвищився матеріальний добробут колгоспників. Так, середня місячна плата доярки Яворської в 1956 році дорівнювала 600 крб., а в доярки Казмірук в 1957 році більше 700 крб. Великі доходи одержують колгоспні ланки за вирощення цукрового буряка. Багаточисленні прибутки колгоспного селянства дають йому можливість жити заможно і культурно. Вони щорічно купують цінні промислові товари та красиво одягаються. Мало в селі знайдеться таких сімей де б не було велосипеда. Є колгоспники, які бажають купити власні мотоцикли. Колгоспники вболівають тепер за своє громадське господарство, вважаючи його своїм основним джерелом заможного і культурного життя. Легшою стала і сама праця. Всі важкі роботи в колгоспі механізовані. Змінило вигляд і село. Багато селян полишили хутори і переселилися в центр. Біля будинків селяни розводять нові сади. В селі побудовано новий магазин ССТ. Товарооборот магазину тільки в липні 1957 року становив 40 тис. крб. Зросла політична свідомість колгоспників. Передові з них обираються депутатами місцевих рад депутатів трудящих і засідателями до народного суду. Назавжди закінчено із злиднями та нуждою. Багатство і щастя трудящим дала радянська влада.

***********

Несподівано для несвічан почалася імперіалістична війна. Поки що толком ніхто нічого не знав. 18 липня 1914 року було оголошено мобілізацію. Мобілізованих біля 70 чоловік направили в Луцьк до військового губернського округу. З страхом проводжали односельчан несвічани, не знаючи, що чекає їх в майбутньому. Мобілізовані були зачислені до різних полків і дивізій. Після 19 липня 1914 року, коли Німеччина оголосила війну Росії, дивізії, що стояли на формуванні у Луцьку, були направлені на різні фронти. Так полк, в якому служив Карасовський Юхим, направлений у Східну Прусію, брав участь у боях армії Самсонова. Полк, в який зараховані були Мельник Йосип і Кліпарський Йосип, були направлені в Карпати. Вони брали участь у наступі російських військ в Галичині 1914 року. Війна, що велася за інтереси поміщиків і імперіалістів, дорого коштувала і для несвічан. На фронтах імперіалістичної війни загинуло понад 30 чоловік. Серед них Грабаровський Гелько, Карасовський Юхим, Шевчук Никанор, Грабаровський Карпо, Кліпарський Йосип і інші. Воєнний період 1914-1915 років був часом різних страхіть для несвічан, коли неодноразово відбувалися переходи російських, австрійських, німецьких військ та французьких військ – гелерівців. Ці воєнні переходи супроводжувалися реквізиціями у селян хліба, фуражу для коней, різних будівельних матеріалів , необхідних для будівництва мостів. Селян виганяли на різні прифронтові роботи: будівництво мостів, копання окопів і укріплених пунктів, перевозку різного воєнного спорядження. Під силою зброї військових властей селяни мусили виконувати всі розпорядження. З 1916 року в селі стояв Туркестанський гвардійський полк, який належав до Туркестанської дивізії, що розміщалася в м. Луцьку. Туркестанський полк в Несвічах розташував свої полкові склади недалеко від артилерійських складів, що знаходилися біля села Чорний Ліс. Для перевезення воєнного майна і спорядження з міста Луцька через Несвічанську Діброву (сучасна станція Несвіч), Чаруків і до Чорного Лісу була проведена вузькоколійна залізниця. Після прориву Південно-Західного фронту німецько-австрійськими військами в районі Тарнова і Горлиці російські війська почали спішно відступати, уникаючи оточення німецькими військами. Нечуваний героїзм проявили полки, в яких воювали і несвічани, проти наступаючого ворога. Відомий факт, коли Туркестанський полк, який складався з наполовину погано озброєних солдат, залишених без усякого постачання, стримував довгий час наступ переважаючих сил, хоч на складах в достатній кількості було зброї, продовольства і різних матеріалів. В час відступу полк втратив зв’язок з штабом, склади з боєприпасами залишилися невивезеними. В той час, коли ще австро-угорці не зайняли територію складів, вони були майже наполовину розібрані населенням. Селяни навколишніх сіл везли додому чоботи, продукти, збрую для коней, а дехто й зброю. В 1917 році на Україні появилися війська гетьмана Скоропадсього, що оголосив себе верховним правителем України. За згодою Скоропадського на Україну були введені німецькі війська. В село Несвіч вони вступили в 1917 році. В цей час у військах на фронті і в тилу серед селян більшовиками проводилася агітаційна робота проти війни. Внаслідок цього посилюється дезертирство в армії. Солдати відмовляються від виконання наказів командирів і відмовляються воювати за Тимчасовий уряд. Фронт розвалюється. Туркестанці кидали зброю і їхали до дому. Серед селян ширяться звістки про революційні події в Росії. Все частіше почали говорити про революцію, про поділ поміщицьких земель. Разом з німцями прибули в Несвіч і польські війська, що формувалися німецькою владою для війни з Радянською Росією. Німецькі і польські солдати намагалися довести свою зверхність над українцями, вимагаючи в усьому німої покори. Вони вивезли з села Несвіч велику кількість худоби ( коней і свиней), зерна і іншого фуражу. Свої реквізиції вони прикривали словами, що ніби то рятують несвічан від червоної небезпеки. В 1919 році німці були вигнані Червоною армією, проте більшовики в селі довго не задержувались. В період тимчасового безвладдя в селі діяли всякі злодійські шайки. При допомозі англо-французьких імперіалістів в 1919 році з провінцій, населених поляками, утворюється буржуазна Польща. Польські війська, підтримані австрійським військами, довгий час знаходилися в селі Несвіч. В 1920 році польські війська зайняли Волинь і в квітні місяці село Несвіч ввійшло до складу Польської держави. Населення села Несвіч не було однорідним. Більшість його складали українці. Було багато польських сімей, які переселилися в село десь в середині ХІХ століття. В 1921 році, після заключення Ризького договору між Радянською Росією і Польщею, Західна Україна, в тому числі і село Несвіч, залишилися в складі буржуазної Польщі. Польський уряд намагався відплатити тим панам польської армії, що відзначилися в боях з більшовиками. Їм у володіння надавали садиби-хутори по 16-18 га землі і гроші з польських банків для ведення господарства великих розмірів. Польський уряд в прикордонних з Радянською Росією районах намагався створити собі опору в боротьбі з більшовиками. Садиби їх знаходилися по шдяху до Луцька від Несвіцької дороги. До таких заслужених осадників належав Стахура, що довгий час в селі Несвіч був війтом. Польські осадники на Волині були провідниками польського панського уряду. В маєтках їх застосовувалася наймана праця батраків – жителів села. В цих господарствах використовувалася передова машинна сільськогосподарська техніка. Осадники будували добротні будинки. Їх господарства швидко пристосовувалися до розвитку капіталізму в Польщі. Швидко розвивалося велике землеволодіння за рахунок продажу землі сільською біднотою , якій нічим було сплачувати податки і кормити сім’ї, особливо весною. Польський уряд в Західній Україні всяко заохочував розвиток великих капіталістичних господарств, надаючи пільги громадянам польської національності. Швидкий розвиток капіталізму прискорив розклад селянської общини і посилений процес розшарування селянства як класу. В селі виділялися заможніші люди, як от Ковальчук, Мельник, Ротермунд, Глущук та інші. Їх прагнення полягало в тому, щоб виділившись від общини на кращі землі по хуторах, перейти до ведення господарства більшого розмаху. Це був період 1924-1928 років. Сільська тіснота мішала веденню господарства капіталістичним шляхом. Вони почали переконувати селян виділятися на хутори. Так було покладено початок хутірській системі. Для бідноти села це було справжнім лихом. Маючи старі батьківські хати вони не могли швидко переселятися. Багатими односельчанами було надіслане прохання до повіту в м. Луцьк з просьбою прислати повітового землеміра. В 1926 році, обмірявши селянські землі, землемір почав розбивати сільський масив землі на хутори. Після розбивки земельного масиву селяни тягли жеребки і займали відповідні ділянки по хуторах. З 1928 по 1930 роки відбувалося масове переселення селян. Біднота закінчила переселення лише в 1932 році. На хуторах селяни біля новозбудованих будівель, влаштовуючи свої господарства, почали розводити сади. На хуторах техніка обробітку грунту трохи покращилася. Тепер в селі фермерство зміцнювалося і перетворювалося в заможну групу. Польський уряд сприяв своїми заходами господарствам великого типу. Фермери господарство своє вели по новому, використовуючи в ньому найману працю і машини. В багатьох господарствах фермерського типу появилися такі сільськогосподарські машини як сівалки, плуги-двоскибовці, жниварки, жатки, молотарки і мотори до них, кінні січкарні, віялки і інший інвентар. Заможне селянство прагнуло до збільшення земельних володінь. Земля була досить дорогою. Один га землі коштував 1600-1900 польських злотих, тоді як один центнер пшениці платився 16-17 злотих, корова коштувала 150 злотих. Багаті селяни почали розкішно одягатися і створювати в себе хорошу обстановку. В свої господарствах куркульство влітку використовувало найману робочу силу. Вони наймають односельчан, запрошують поліщуків на роботу. За свої довгі трудові дні наймити одержували мізерну плату. Селянська біднота часто заборговувалась, ще з зими позичаючи хліб, тому що власного не вистачало і і змушена була влітку працювати в господарствах багатших. Фермерство було тісно зв'язане з різними торговими організаціями панської Польщі. Торгові справи зосереджувалися переважно в руках несвіцьких поляків і євреїв, яких було кілька десятків сімей в селі. Несвіцькі поляки самі землеробством не займалися. Вони землі здавали в оренду селянству і вели переважно торгово-грошові операції.

В 1930-1932 роках поширилася по Несвічах аграрна криза , яка страшенно вдарила по сільській бідноті і частково по середньому селянству. В час кризи зерно і інші продукти сільського господарства значно подешевшали. Так, один центнер пшениці платився 10-11 польських злотих. Тоді як один літр горілки коштував 4 злотих, яйце - 3 гроші, а коробка сірників коштувала 2 гроші. Аграрна криза доповнила страждання сільської бідноти в селі Несвіч. Біднота, маючи земельні ділянки в 1 га, не могла повністю сплачувати податків від продажу зерна. Зерно було дешеве. Екзикутори щоденно ходили по селянах і вимагали сплати податків. Селян силою примушували розраховуватися. Продаючи останнє зерно, селяни залишалися без хліба на всю зиму і весну. Хоч-не хоч, змушені були іти до багатіїв позичати хліб і таким чином, насамперед за безцінь продавати свою силу. Купити що небудь з промислових виробів селяни не могли, для них вони були недоступні. Злидні штовхали селян на шлях карних злочинів, так як таким способом деякі з бідняків бачили лише один вихід повернення частини того, що від них забрали багатії. За це вони жорстоко переслідувалися. 1936-1938 роки були роками швидкого збагачення фермерства.

Під впливом жовтневих подій в царській росії революційним полум’ям була тоді охоплена і Волинь. Сільська біднота, будучи позбавлена землі, уважно прислухалася до подій, що відбувалися десь на Сході. Вона прагнула до поділу поміщицьких земель Омецінського та Ротермунда та інших. Такі ідеї давно народилися в Несвічах. До таких, що активно вступили на боротьбу з панами, належав Грабаровський Антон. Селяни хутора Касянівки ходили на роботу до панів Червінських. Червінські намагалися зменшувати плату за робочий день селянству. В боротьбі проти панів Червінських, селяни вдавалися до заступництва Грабаровського Антона, який був знайомий з методами боротьби селянства проти поміщиків. Грабаровський виписував нелегальну прогресивну газету «Сельроб», що виходила в місті Львові, і був знайомий з революційною боротьбою. Селяни часто вечорами сходилися до нього на квартиру і слухали розповіді про події, що відбувалися на росії. Грабаровський Антон прочитав перші декрети радянської влади. Широкий відгук у селян знайшов декрет про землю. Земля – ось що було споконвічною мрією сільського хлібороба. Грабаровський закликав вимагати від панів підвищення заробітної плати і неодноразово селяни кидали в пана Червінського роботу. Такі протести селян були проведені декілька раз, внаслідок чого селяни добилися підвищення плати за трудовий день на декілька копійок. Рух селянства в Несвічах за землю з особливою силою розгорнувся в роки панування панської Польщі. Навесні 1921 року, коли Польща утвердила свою владу, в селі, біля костела, на полощі, було відкрито торгівельну лавку. Сам факт відкриття цього торговельного «закладу», можливо і не викликав би ні в кого здивування. Адже в газетах пишуть про мир, то чому б і не торгувати. Але справа в тому, що лавка була відкрита Михайлом Олексюком і Сусем Хомою. Сусь Хома – бідний господар-землероб, людина, що закінчила двокласну Несвічанську школу. Будучи освіченим, він був прихильником комуністів. Другим засновником був Михайло Олексюк. Народився Михайло Олексюк в селі Несвіч Луцького повіту, на Волині, в 1898 році. Будучи мобілізованим, довго перебував на різних фронтах, брав участь в боях, уважно прислухався до ідей, що поширювалися в масах селянства. Відвідав багато міст, познайомився з методами революційної боротьби. Повернувшись з фронту додому, говорив, що тепер уже мало знайдеться дурних йти за Тимчасовий уряд Керенського, хоч він і галасує про переможну війну. Повернувшись у село, Михайло став організатором боротьби проти поміщиків за поділ землі. Саме після відкриття лавки був організований селянський комітет, що почав міряти, наче хазяїн, землю Омецінського, Ротермунда і роздавати її по шматку зраділій голоті. Хоч рада, створена Михайлом, існувала недовго, проте бідні зрозуміли, що то установа захисту селянської бідноти. Михайло Олексюк, будучи зв’язаним підпільною роботою, то появлявся, то зникав. Його арештовували більше раз, ніж мінялася влада в ті криваві роки на замученій Волині. Побував він в руках міліції Тимчасового уряду, били його фельджандарми цісарських окупаційних властей, били нагайками гайдамаки Центральної Ради гетьмана Скоропадського і Директорії, декілька раз довелося відвідати постерунок у Несвічах поліції польської. Але щоразу йому вдавалося якось викрутитися і вирватися на волю. В 1921-1922 роках багато селян, страждаючи з нужди, поневіряючись в наймах, їхали в Америку, де вербувальники обіцяли рай за океаном. Нужда гнала їх в світ шукати щастя. До Америки виїхали Гнатюк, Тарасюк Іван, Ничипорук Михайло, Олексюк Ісая, Гриць Омелько, Кіщук Кузьма, Євген Хом’як і інші. Виступаючи перед односельчанами в 1921 році, Олексюк зачитував листи, прислані з Америки, в яких викривав заокеанський рай життя. Михайло закликав до боротьби проти польської Конституції, яка позбавляла селян усіх свобод. А тим часом біля лавки, що не день, що не місяць, збиралося все більше людей. Довелось перенести бесіди далеко за село в дубовий гай, куди не досягало поки що польське око. Активність несвічан зростала так швидко, що Михайло часом сам опинявся в скрутному становищі, не знаючи, куди краще спрямувати народний гнів. Особливо допік усім граф Ротермунд. Він «довів» якимись паперами, скріпленими печаткою ще царської пори, що луки, якими з діда-прадіда користувалася уся громада, то його недоторкана власність. І тепер худоба, помічена на луках, заганялася до кам’яних стаєнь і трималася там доти, доки її власник не сплачував штрафу за заподіяну «шкоду». Сходки у гаю, що стихійно відновилися, перетворювалися у бурхливі мітинги. Доведені до відчаю, люди рвалися до боротьби проти шляхти. Пожежі палали що ночі. Відбувалися сутички з поліцією, фільварковою вартою і жовнірами. Михайло кілька разів їздив до Луцька і Львова. Одного разу привіз з Сусьом Хомою зброю і роздав хлопцям, що з нетерпінням чекали. Однієї ночі запалали ожереди поміщицького сіна. Коли сполохана ватра, зчинивши крик, кинулася гасити пожежу, в темряві навколо села нерівномірно затріскотіли постріли. Варта втікла за кам’яні мури фільварку і відсиджувалася до ранку з переляканим паном. На ранок закритий ридван помчав по луцькій дорозі Ротермунда і дочок Омецінського. Втекли з Несвіч і поліцаї, залишивши над дорогою до Чарукова одного зеленомундирого. Заворушилися несвічани, підняли голови навіть ті, хто довго нажив горба на спині, згинаючись перед власниками. З’явилися й такі, що почали звозити збіжжя з графських ланів до себе додому. Скоро до фільварку прибули жовніри, та поліцаї. Жовніри нишпорили по хатах і подвір’ях, шукаючи зборою, і заарештували тих, на кого вказували поляки, погрожуючи жорстокою помстою. Подвір’я Олексюків перевертали десятки разів і, зірвавши фотографію Михайла, пішли. Михайло перейшов у комуністичне підпілля, і був відомий під кличкою «товариш Россо». Довгий час працював у Холмі, виконував доручення ЦК КПЗУ по організації підпільних осередків у Володимир-Волинську, Устилузі, Грубишеві, Томашеві і в інших містах і селах. В 1924 році відбувся судовий процес у Рівному, на якому заочно судили й Олексюка, за організацію «акцій вивротовей». В 1934 році на відомому Луцькому процесі Олексюк був засуджений разом з дружиною до тюремного ув’язнення. Вийшовши з тюрми, Михайло дістається через кордони багатьох країн у республіканську Іспанію, і воює в рядах бійців сотні імені Шевченка проти фашистських погромників. Навесні 1938 року М. П. Олексюк, загинув у бою під містом Лерідою. Класова боротьба в Несвічах розгорталася з новою силою. В селі знаходилася польська поліція Чаруківської гміни в складі 8 чоловік. Постерунок був розміщений в будинку Максімовича за костелом. До польської поліції входили такі впливові шляхтичі як Свірчевський, Вітчак, Козловський, Мутерик та інші. Довгий час очільником польської поліції був Курілко. Поліція часто закликала не благодійних селян , співчуваючих червоним, у постерунок. Багато таких закликали з Чарукова, Скірча, Береззя і інших сіл. Особливо уважно поліція слідкувала за порядком напередодні святкування Дня конституції 3 травня. Загони поліції вирушали по селах підтримувати порядок. Особливо часто слідкували за селом Скірчем, де часто появлялися антиурядові листівки. Селян часто перетрушували в будинках, шукаючи підпільну літературу. Одного разу, під час поїздки поліції в Лаврів, Курілко зайшов в буфет і сів за столик, почавши перевірку документів у селян. Він тут і був убитий невідомою особою, якій вдалося уникнути поліцейського участку. Після цього випадку поліцаї почали вести себе більш обережно, тримаючи зброю напоготові. Своєрідним був і день святкування польської конституції, який примусово змушували відзначати всіх селян. З навколишніх сіл з’їзжалися польські шляхтичі своїми розкішними фургонами з жінками і дітьми. Шляхта була пишно одягненою. В день конституції відбувалася урочиста відправа в костелі. Напередодні свята сюди прибували торговці товарами і розміщали їх на площі перед костелом. Заможні магнати сідали за столики і пиячили до самого вечора. Поліція підтримувала порядок, щоб запобігти будь-яким мітингам, і заарештовувала тих селян, які висміювали польську конституцію. Після відправи в костелі шляхта відправлялася на бенкет до ксьондза. Надвечір усі роз’їзжалися по домах. Залишалася поліція, і на другий день комендант надсилав записку до гміни, в якій докладував про політичний настрій на святкуванні дня конституції. День конституції змушували відзначати і православну церкву. В церкві проводилася відправа, але мало хто з селян відвідував її в цей день. Організованим порядком до церкви вчителі приводили учнів-українців. Не дивлячись на суворий поліцейський контроль, знаходилися сміливці-селяни-бідняки, закликали до боротьби з поліцією, з польським панством, що вільно себе почувало в Чаруківській гміні. То в одному, то в іншому селі відбувалися арешти селян, катували, зачиняли в льохи. Ніякі міри поліцейських властей не могли задушити народного гніву, що з грізною силою наростав на Волині. Народна ненависть виявлялася під час виборів. Вибори відбувалися в Чарукові, в будинку, де розміщувалася гміна. В день виборів, як правило, присутньою була поліція. Частина селян позбавлялася права брати участь у виборах. На виборчих участках проводилася агітація за кандидатів у депутати сейму. Тут роздавалися бюлетні з прізвищами різних кандидатів, що представляли собою різні політичні партії. Селяни змовлялися між собою і викреслювали кандидатів, що були слугами польських магнатів. Бували на виборчих участках і прогресивні діячі селянства, які протестували проти виборів, що проводилися різними махінаціями, а саме: скуповуванням голосів, частуванням горілкою і іншими обіцянками. Селяни, які не могли прибути до гміни, не брали участі у виборах. Позбавлялися права брати участь у виборах і ті, що не мали відповідного цензу осілості. В один час понад 150 селян села Несвіч не проголосувало. Вони не були допущені до голосування комісією, яка побоювалася за провал виборів. Селяни виступили з протестом і загрожували викрити махінацію на виборах. Боячись нових конфліктів, комісія допустила частину заможніших селян до виборів, інші ( в кількості 40 чоловік) так і не брали участь у виборах. Вибори в Несвічах не проходили без сутичок з поліцією. Деяких випускали з льоху на другий день після виборів. Виборчих бюлетенів було 12. На виборах в 1921 році були присутні комуністи Олексюк Михайло і Сусь Хома, які агітували селян голосувати за кандидатів виборчого бюлетеня № 11.

***********

В 1939 році фашистська Німеччина, розпочала війну проти Польщі, в складі якої знаходилися землі Західної України і Білорусії, в тому числі і Волинь. Польща не могла нічого протиставити проти озброєних військ гітлерівської Німеччини. За два тижні польська армія перестала існувати, а рештки польської армії 17-20 вересня 1939 року відступали через село Несвіч на Горохів в напрямку до румунського кордону. 17 вересня Радянський Союз вирішив перейти кордон і увійти в Польщу. Ця звістка долетіла і в село Несвіч. Громадяни села, такі як Кубов Григорій, Кубов Володимир з іншими утворили загін озброєних селян і роззброювали польські відступаючі війська. Моральний дух польського війська повністю занепав. Цікавий факт, що роззброєння польських військ Кубов Григорій здійснював з поломаним кулеметом, без жодного патрона. Було роззброєно протягом трьох днів до 4 тисяч польських солдат. Коли в село Несвіч в’їхали радянські танки, зброя була вручена радянському командуванню. Через деякий час в селі було організовано сільську раду, головою якої було обрано Самостян Уляну. Діяльність сільської ради була спрямована на здійснення перетворень в селі. В будинку ксьондза було організовано клуб, відкрили також школу-семирічку. Спроба організації колгоспу наштовхнулася відразу на опір селян, яке шкодило спробі колгоспного виробництва. Проте головою сільської ради Твердюком Олексієм колгосп було таки організовано. Йому було присвоєно ім’я В. І. Чапаєва. Колгоспний двір був розташований на хуторі Закостілля. Колгосп на той час був ще малим, В ньому не було ні контори, ні приміщень для тваринницької ферми. На подвір’я колгоспу був звезений лише усуспільнений сільськогосподарський інвентар і робоча худоба. Бідні селяни подавали заяви в колгосп охоче (Горбачевський Іван і інші), середняки вагалися (Григорій Міщук і інші). Завершити розпочату справу колгоспного будівництва сільській раді не вдалося, так як в цей час гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Мирна праця народу була перервана. Почалася Велика Вітчизняна війна.

***********

22 червня 1941 року , в неділю, ще до сходу сонця, раннім ранком, жителі села Несвіч були розбуджені гуркотом в небі ескадрильї літаків, що летіли в напрямку на Луцьк. Про те, що почалася війна, ніхто не знав, хоч і йшла стрілянина між радянськими і німецькими літаками. Селяни все ще думали, що то маневри, і з страхом дивилися на повітряні бої, що особливо розгорнулися біля полудня. Надвечір 22 червня 1941 року стало відомо, що почалася війна з фашистською Німеччиною. 22-23 червня почалась евакуація радянських органів з Сенкевичівського району, частково нашвидкуруч була проведена мобілізація. Мобілізовані були Казмірук Сергій, Крук Олексій та інші. Натиск був раптовим, радянські прикордонні війська відступали через Несвіч, частково відстрілюючись. В середу 25 червня німецькі мотопіхотні частини вступили в Несвіч. На території села Несвіч, за річкою в повітряних боях було збито радянськими літаками німецький винищувач. Німецькі солдати проходили через Несвіч, будучи впевненими в тому, що війна, яку почала Німеччина, буде для них веселою прогулянкою. Зовнішній вигляд їх пояснював це ( рукави закачані, комірі розстебнуті, зброю несли як мисливці). На слідуючий день, як вступили німці у село, почали забирати у селян добрих коней, виганяти і вбивати свиней, забирали у селян яйця, масло, молоко, кури. Селяни, пройняті ненавистю, зі страхом спостерігали за реквізиціями непрошених гостей. Німці поводили себе досить владно, переконуючи селян в перемозі над комунізмом. Німці зігнали всіх селян з підводами, і змусили їх везти майно і озброєння далі на схід. Селяни довезли їх до Лаврова, і побачивши, що цьому кінця не буде, частково повтікали на конях, частково залишили підводи і прийшли додому пішки. Протягом двох тижнів німецькі війська проходили з Горохова на Луцьк. Вони везли величезну кількість різного військового спорядження: гармати, танки, снаряди. Побачили селяни і розправу німців з полоненими червоноармійцями. Це було на початку війни. Німці – есесівці, вирізали військополоненим, що були комуністами, зірку-п’ятикутку на грудях і на спині. Після звірячих знущань червоноармійців було розстріляно. Були і такі люди в цей час в селі Несвіч, що співчували і допомагали німецьким властям. Зразу ж було організовано в Несвічах міцну управу, призначено її голову. Після того, як вже остаточно пройшли німецькі війська, було розпущено колгосп. Селяни, які там були, втратили своє майно. Воно було забране і перевезене до фільварку, що був організований німцями на території рибгоспу. Тут ще було в той час дві конюшні, добротний будинок з цегли та руїни палацу Омецінського. Подвір’я було обсаджено сосновим і ялиновим бором. Фільварком управляв німець. Приказчиком його і заступником був якийсь росіянин, що жив до цього часу в еміграції в Німеччині. До фільварку належала вся земля від Чарукова до Коршева і по річку (колишня панська земля). Фільварок був типовим великим господарством, в якому використовувалася примусова наймана праця селян. Будинки несвічанських євреїв були перевезені у фільварок. Худоба і майно їх було забрано і перетворено у власність німецької тваринницької ферми. Спочатку на роботі використовували працю євреїв, що були взяті на облік, пізніше селян села Несвіч, що зобов’язані були обробляти певну кількість землі, визначеної на кожне селянське господарство. Всі роботи у фільварку виконували такі безземельні селяни, як Шкавронський Михайло, Домбровський Лукаш, Самостян Уляна, Глущук Віра, Олексюк Олексій з сім’єю, Міцкевич Федір з сім’єю та інші. Німецькі власті вважали, що всі безземельні або малоземельні селяни повинні працювати в цьому господарстві. Робота починалася зі сходом сонця, а кінчалася темної ночі. В кінці 1942 року управителем фільварку було призначено Пауля Коха, німецького солдата, пораненого в руку під Сталінградом. Його помічником був другий німець, також з під Сталінграда, ранений в грудну клітку. Пауль Кох, був очевидно, простим німецьким селянином, або належав до колишньої соціал-демократичної партії Німеччини. У всякому разі, з його поведінки і вчинків видно було, що він був противником воєнної авантюри фашистської Німеччини, про що неодноразово висловлювався в розмовах з селянами. Слід також сказати, що ним були розстріляні на фільварку й такі, що доносили німцям. Вся діяльність керівника німецьких властей на селі була спрямована на захист селян села Несвіч від польських націоналістів, яких натравлювало на селян-українців німецьке гестапо. Людям героїчним, чесним, працьовитим, Кох давав премії з необхідних речей в господарстві. Він міг розмовляти польською мовою. Селян, які працювали у фільварку, ніколи не ображав і не бив. Коли загін есесівців прийшов у фільварок для спалення села Несвіч, Пауль Кох стояв з пістолетом на мості і не пустив їх у село. Тоді у фільварку були здійснені вбивства, цьому не міг перешкодити Кох, він все таки не був есесівцем. Почуваючи своє безсилля і побоюючись за долю Несвіч, він постарався по швидше відправити цей загін від села. Так Несвіч було врятоване від знищення есесівським загоном. Від селян силою відбирали одяг, не дивлячись на те, що в них він був єдиним. У селян забирали також худобу, особливо свиней. Вбивати селянам свиней було заборонено, за це було встановлено різні штрафи. За утримання господарем собаки сплачувався особливий податок у розмірі 150 марок. Трудяще селянство обкладалося подушним і поземельним податками. За 1 га земельної площі селянин сплачував до 5 центнерів зерна, певну кількість м’яса, яєць і інших продуктів. З селян стягувалася і подушна подать. Найменші провини оцінювалися штрафами. Населення піддавали покаранню різками та батогами. Місцевість була паспортизована. Селяни (чоловіки і жінки) одержували паспорти з відбитком власного пальця. Найбільш підозрілі повинні були час від часу з’являтися на перевірку документів. Селян почали відправляти на роботу в Німеччину. В число таких попали Пащук Катерина, Ткачук Марія, та інші. Частині з них вдалося втекти від німецького кордону, коли навантажували поїзд. Ткачук Марія працювала в Німеччині до 1944 року. Спочатку працювала на пороховому заводі, на якому було багато дівчат-робітниць з Білорусії, України. Умови праці на заводі були важкі. Підганяли до роботи наглядачі. Годували погано. Коли організм виснажився у багатьох робітниць, адміністрація заводу почала роздавати їх поміщикам. Ткачук Марія понад один рік працювала як батрак, в поміщицькому маєтку. Після розгрому фашистської Німеччини повернулася в рідне село.

Окупаційний режим, встановлений фашистами в селі, був суворим. Багато селян голодувало навесні 1943 року. Почали ширитися різні хвороби. Не вистачало самого найнеобхіднішого, а саме: мила, сірників, гасу, дров, продуктів. Селяни, дістаючи каустичну соду, самі почали виготовляти мило, від якого ще більше розводилося вошей, поширювалися різні інфекційні хвороби. В кінці 1943 року особливо лютувала короста, тиф, і інші хвороби. Німецьке командування і пропаганда, щоб забезпечити собі спокійний тил, намагалися розпалювати ворожнечу народів на окупованій території. Так вони натравлювали поляків на українців, українців на поляків, що приводило до національної ворожнечі і різні. В 1943 році під ударами Червоної Армії німецькі війська почали відступ на багатьох фронтах. Український народ громив відступаючого ворога з тилу, розгортаючи могутню хвилю партизанського руху. Через Волинь, а також і село Несвіч проходили партизанські загони і з’єднання, що руйнували комунікації ворога. Такий партизанський загін в кількості до 200 чоловік перебував в селі навесні 1944 року. 1944 рік був роком остаточного звільнення Волині від німецьких загарбників. Влітку фронт наблизився до річки Чорногузки. Село було обкопане ровами і окопами. Радянська піхота захопила чаруківське побережжя річки. Бої за Несвіч продовжувалися 4 дні. Німецький підрозділ складався з 70 чоловік, що укріпилися на висотах із кулеметами, контролювали підступи до села. Запеклі бої велися за участок від Шумського до Винничука. На четвертий день боїв радянський підрозділ у складі 12 чоловік зробив спробу пройти до села через чаруківський міст. Спроба не вдалась, вогнем з кулеметів німці змусили відступити. Після цього з радянських окопів було проведено артилерійський обстріл, який змусив німців відступити. Село Несвіч було зайняте радянськими військами. Воїнам, які загинули за визволення села, було покладено вінки на могили. В 1955 році тіла загиблих воїнів були перевезені в братську могилу районного центру селища Сенкевичівки.

Це було влітку 1944 року. Частини німецьких військ знаходилися в селі Воютин. Друга лінія прифронтових німецьких військ розміщалася по трахтовій дорозі від Чарукова. Військові німецькі частини відступали під ударами Радянської Армії. Ці війська були деморалізованими. Зникла в них і впевненість в перемозі. Чулися слова солдат, що гітлерові приходить «капут». Німецькі солдати виїзджали по сусідніх селах збирати продукти. Становище було важким для німців. Зимою 1944 року, німці, збираючи продукти у селян, несподівано натрапили у дверях на упівців в німецькому одязі. Німці прийняли їх за радянських партизан, побачивши в них російські гвинтівки. На підводах німці швидко втекли. Виїхавши до Синюка Карпа на хутір, вони почали стежити в бінокль за рухом упівців, які направлялися на ночівлю до Тихолиза Лукаша. Вислідивши їх, німці німці поїхали назад в село Воютин. Наступного ранку в неділю німецький загін в 40 чоловік прибув на хутір Церковну. Німці знову почали збирати продукти. Селяни, ідучи до церкви, попереджали упівців, щоб ті тікали. Проте упівці доводів селян не послухали. Німці, під’їхавши до хутора Тихолиза, оточили його, відкривши стрілянину по будинках. Упівці почали відстрілюватися. Один німець був поранений ручною гранатою. Скоро німці підпалили будівлі Тихолиза Лукаша і вбили двох повстанців. Інші упівці, що відстрілювалися з горищ селянських хат, відступили. Німці намагалися спалити весь хутір, але селянам вдалося з ними домовитися про сплату їм за провину заплатити продуктами. Німці в продуктах в цей час мали велику потребу. Начальник загону був не есесівець, а простий армійський офіцер. Німці взяли викуп м’ясом, салом, яйцями, маслом і виїхали з села.

Незабаром через село Несвіч пройшов якийсь партизанський загін і зник у невідомому напрямку. Тимчасово у селі знову почали хазяйнувати упівці. Перед входом радянських військ в село упівці залишили Несвіч і рушили в лісові села, де готувалися до боротьби за свої ідеали.

Український націоналізм зародився в селі в часи гетьмана Скоропадського. До нього примкнули всього декілька чоловік. Особливої опори в селянстві націоналізм не знайшов, так як на той час в селі ще існувала община і багатих селян, майже не було. Якщо до деякої міри були селяни-петлюрівці, то тільки ті, що були силою втягнуті в петлюрівське військо. Популярністю в селі вони не користувалися, і навіть польська жандармерія мало на них звертала увагу. Вони залишили військо Петлюри після повалення на Україні Центральної Ради. Проте вогник націоналізму зберігався довгі часи в селі. З особливою силою націоналізм розгорнув свою діяльність в селі з початком війни з німцями. Німецька преса, радіо і вся пропаганда трубила про самостійну Україну. Звичайно, ця пропаганда не пропадала даремно. Вона знаходила соціальний грунт і коріння в селі Несвіч, що йшли з далекого минулого. Німецькі власті на селі почали формувати загони української поліції, яку називали шуцманами. Період 1942-1943 років в селі був періодом формування загонів українських повстанців (УПА), організованих Степаном Бандерою. Добровільно вступили в ці загони такі як Крищук Федір, Шамаєв Олександр, Крищук Афанасій та інші. Це була недоучена молодь, яка мріяла про самостійну Україну. Вони відвідували школу, де посилено діяла німецька пропаганда і агітація. Тут особливо модною була історія українського історика Грушевського. Утворивши свою підпільну організацію (ОУН), упівці почали створювати своє військо. Німці розпалювали націоналістичну ворожнечу в селі. Така боротьба відбувалася між поляками і українцями, між українцями і євреями. Євреї були взяті на облік. Почувши про масові розстріли євреїв в місті Луцьку , несвічанські сім’ї євреїв почали переховуватися з зими 1942 року в селян. Дальше у селян їм переховуватися стало неможливо, бо кожного тижня відбувалися масові облави, обшуки. Євреї на кінець зими переселилися в каплицю на польському цвинтарі, де їм деякий час вдавалося ховатися. Їх вистежили агенти гестапо. Схоплено було Лешнера Нуся з дочкою і тут же на кладовищі їх розстріляли гестапівці. Син Лешнера втік і переховувався у селян до приходу в село радянських військ. В навколишніх селах панувало УПА. Сільські хутори в 1943-1944 роках були поділені на десятихатки. Дясятихатками керували десятники. Вони повинні були на першу потребу шукати коней, продукти, і все необхідне для упівців. Почалися сутички з поляками. Поляки, які здавна проживали в селі, організовувалися в загони. Цими загонами керували німецькі есесівці. Виїзджаючи по сусідніх селах, вони займалися грабежами, вбивствами, і спаленням цілих селищ. Керівництво таким, як німці звали, карним загоном здійснював есесівець Ампель. Проживав він в Сенкевичівці. Цей загін в 1943 році виїхав в село Чаруків. Оточивши селище, почалась масова розправа над селянством. Село спалили і вбили понад 170 чоловік. Недобитих людей кидали у вогонь палаючих будівель. Таким шляхом спалені були і інші навколишні села. У вересні 1943 року цей загін головорізів на чолі з Ампелем прибув у несвічанський фільварок, організований німцями на території рибгоспу. Участь в цьому загоні брали і такі поляки села Несвіч як Янди, Максимович, Петліцький, Барнацький і інші. Вони рискали по селі, вишукуючи здобич, підказували, кого вбивати. Були видані Ампелю Скиданюк Надія і Скиданюк Євген. Після звірячих знущань Скиданюків розстріляли над річкою біля рибгоспного урвища. Ними було схоплено Глущука Михайла з дочкою, яка виступила на захист батька. Збивши їх прикладами, німці і поляки розстріляли обох над шляхом до Коршева. Важлива заслуга в цьому належала місцевим полякам. Ночами загони поляків робили вилазки з фільварку, займаючись грабежами. Однієї ночі, вийшовши з фільварку через село вони пішли хутором Романівкою і штиками замучили ні в чому не винних Синюка Миколу і Мельника Володимира. Тієї ж ночі схопили Мельника Василя. Його поклали на горб біля дороги і один з бандитів вистрілив в потилицю. Ніч була темна і постріл не став смертельним. Потім вони пішли до хутора Камінських. Там поляки вбили кулеметною чергою Камінського Михайла з дружиною. Хата і інші будівлі були спалені. Селяни села переживали важкі часи. Щоденно будували схрони. Кожен селянин будував власний схрон, а іноді декілька сімей будували громадські. Селяни хутора Церковна побудували такий великий схрон в саду Пащука Марка. Сюди було знесено найважливіше майно з багатьох дворів.

З розповідей сучасників цих подій уявляється страшна картина дійсності. Палали навколишні села, палали скирти зерна та соломи, чулась кожної ночі стрілянина. Ці страшні ночі селяни пересиджували в схронах. Бувало, зійдуться до окремої хати декілька десятків селян і, як військові, розставляють сторожові пости. При першій небезпеці люди швидко знімались з насиджених місць і тікали в поля. Щоденно життя селян погіршувалося. Не вистачало сірників, гасу, солі, цукру, ниток і багатьох інших господарських речей. Кожної ночі патрулювали упівці, вистежуючи польські каральні загони. Одного разу їм вдалося вбити поляка. Поляки есесівського карного загону вирішили влаштувати побоїще напередодні святкування польського Різдва. Вони зайшли вночі на хутір Дубенці і вирішили тихо, без шуму перерізати населення хутора. Але без шуму проникнути в будинок Ковтонюка їм не вдалося. Змушені відкрити стрілянину, поляки почали кидати гранати у вікна. Ковтонюку Степану вдалося вистрибнути і врятуватися втечею. Зчинився галас. Вбивши шістьох чоловік, поляки повернулися у фільварок. Ходили вони одягнуті у німецьку військову форму, озброєні до зубів, поводили себе владно і при найменшому опорі розстрілювали українців.

Національна ворожнеча забрала багато людей в могилу. Коли почали приближатися радянські війська, карний загін Ампеля, забираючи у селян коні і підводи, виїхав виїхав в Луцьк в напрямку на Антонівку. Деякі несвічанські поляки, хоч і не брали участі в національній ворожнечі, але, побоюючись розправи, ходили ночувати в костел. Побоюючись нападів на костел, рештки поляків змушені були покинути село. Перед приходом радянських військ в село хазяїнами в селі були упівці. Вони спішно почали формувати свої загони для боротьби з представниками радянської влади. Формувалися сотні. Вишукувалися і інструктори, які навчали самостійників військового строю. Навчання проходило в селянських клунях. Такі тактичні навчання проводилися в клунях Пащука Марка, Шемшея Антона, Шевчука Івана, Шемшея Дениса та інших. Всю зиму 1943-1944 років націоналісти перебували в селі на квартирах селян. На початку 1944 року фронт наблизився до Чарукова. Відгриміли залпи радянсько-німецької війни. Урочисто, по святковому відзначали селяни день перемоги над фашистською Німеччиною 9 травня 1945 року. Біля школи відбувся мітинг. Силами учнів школи було дано святковий концерт. Всі раділи і плакали, поздоровляли один одного з перемогою. Мобілізовані селяни сповіщали в своїх листах для сімей про скоре повернення до дому, до мирного життя. На очах в матерів та їх дітей були сльози радощів зустрічі з рідними. Після закінчення війни село зажило спокійним мирним життям. В 1945 році Сенкевичівським земвідділом при райвиконкомі була утворена комісія по розподілу панських земель. В склад комісії ввійшли Шемшей Павло, Мальон, Гетьманук Василь. Комісія почала наділяти селян землею. Земля розподілялася відповідно до потреб селянських господарств ( 2, 3, 4 га). Селяни дружно взялися за піднесення занепалого землеробства. Розруха воєнних років не давала можливості швидко стати на шлях відродження господарства. Не вистачало робочої худоби, сільськогосподарського інвентаря, приміщень. До селян надходили відомості про організацію колгоспів в навколишніх селах. Подача заяв проводилася таємно. Було зібрано весною 1947 року 30 заяв. Відбулися загально-виборчі збори, на яких обговорювалось питання про організацію колгоспу імені Жданова. Головою правління збори колгоспників обрали Олійника Леоніда. Першими до колгоспу вступили Горбачевський Іван, Міщук Григорій, Мельник Сава, Пащук Іван, Мельник Василь, Пащук Марко, Твердюк, Шкавронський, Мельник Євка і багато інших. Після перших звітно-виборчих зборів почався масовий вступ селян-самостійників в колгосп. Селяни усуспільнювали робочу худобу і дрібний сільськогосподарський інвентар. Колгоспний двір розмістився в центрі села. На початку він був маленький, тепер він набагато розширений з побудованими багатьма тваринницькими приміщеннями. З усуспільнених колгоспниками клунь було побудовано конюшню, а в кінці 1948 року побудували другу. Спочатку земля колгоспу ще деякий час оброблялася кіньми. Усі селяни-колгоспники були закріплені за своїм парокінним запрягом. На початку 1949 року на весняно-польові роботи від Угринівської МТС прибув трактор і сільськогосподарські машини для обмолоту хліба. Поява першого трактора на колгоспних полях була досить великою допомогою для молодого колективного господарства. Селяни активніше почали вступати в члени сільськогосподарської артілі. В кінці 1949 року дві третіх селян села Несвіч були колгоспниками. Залишилася ще невелика кількість, яких в селі презирливо називали «індусами». Встановлення радянської влади в селі і організація колективного господарства не пройшли без боротьби. В селі розгорнулася боротьба між представниками радянського ладу, і упівцями. Вони палили і колгоспне майно (скирди збіжжя, солому, будівлі). Представники районних органів не могли з’являтися в село без зброї , бо в любий час могли стати жертвами цієї боротьби. В селі в 1945 році було створено винищувальну групу з комсомольців і неспілкової молоді. Брали участь у цій групі комсомольці Іванченко Олексій, Коцюрба Володимир, Олексюк Петро, Новосад Іван, Лисиця Констянтин, Мельник Петро і інші. Групу очолював участковий міліціонер Хоменко. Група виконувала обов’язки по боротьбі з упівськими загонами і по охороні колгоспу. В село Несвіч в 1948 році прибули війська внутрішньої безпеки і разом з винищувальною групою крок за кроком почали обстежувати місця можливого перебування упівців. Зимою 1949 року цій групі вдалося натрапити на слід їх перебування. Яма, в якій знаходилися націоналісти, знаходилася під хлівом. Схрон був достатньої величини, мав два виходи. Відбулася коротка сутичка, в якій упівці загинули.

Після цього колгоспне будівництво активізувалося. Підписка державних займів (воєнних) і відбудова народного господарства проходила активно і організовано. Колгоспне виробництво з кожним роком розширювалося і економічно зростало. Після загибелі голови колгоспу Горбачевського Івана головою правління загальні збори колгоспників обрали Олійника Леоніда. З 1949 по 1954 роки голови колгоспів часто змінювалися. Причиною швидкої зміни було те, що на голів колгоспу попадали особи недостатньо кваліфіковані в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, в один час головою колгоспу був обраний Петельський. Людина малоосвічена. Йому не вистачало знань і практичних навичок керівника великого господарства. Петельський докладав усіх сил, але нестача знань сковувала його боротьбу за швидкий розвиток економіки колгоспного виробництва. Переломним роком в розвитку економіки колгоспу імені Жданова став 1956 рік. Внаслідок масового вступу селян в колгосп дисципліна у колгоспників була слабкою. Послабленість дисципліни пояснювалася і слабістю керівництва колгоспу. В колгоспі не було достатньої кількості спеціалістів сільського господарства. Слабу продуктивність мала і тваринницька ферма колгоспу. Прибутки її були низькими. Внаслідок слабої дисципліни праці колгоспники виходили на роботу в 11 годин. Сам розподіл праці теж був погано організований. Траплялися інколи масові крадіжки зерна, буряка, картоплі, соломи, овочів і інших продуктів. Правління колгоспів на чолі з головами сільськогосподарської артілі слабо організовувало боротьбу з розкрадачами колгоспної власності, мало уваги приділялося ініціативі колгоспників. Відсутнє було і матеріальне заохочення в роботі. Звичайно, в таких випадках відбувалася швидка заміна одних голів колгоспу іншими. Олійника змінив Шишикін, Шишикіна –Петельський, Петельського - Міщук, Міщука – Калініченко, Калініченка – Трунов. Особливістю цієї заміни було ще і те, що кожен з них, вступаючи на пост голови колгоспу, обіцяв давати певну норму плати на зароблені трудодні колгоспниками. Але ці слова лишалися пустими. Ні один з голів правління не брався за організаторську роботу по зміцненню дисципліни праці та виконання своїх обіцянок. Це приводило до формалізму в роботі, до невпевненості колгоспників у заробітках на трудодні. Звідси часто траплялися зриви у колгоспному виробництві. Продуктивність праці колгоспників знижувалася, і ні правління, ні голови колгоспу не вели рішучої боротьби з недисциплінованістю в праці, з розхлябаністю, крадіжками і моральним розкладом деяких колгоспників. Загальні прибутки колгоспу знижувались, економіка виробництва слабшала. Був час, коли трудодень в колгоспі оплачувався до 33 копійок і 400 грам зерна. Були поставлені перспективні завдання в галузі розвитку землеробства і тваринництва. В 1954 році загально-виборчим зборам Сенкевичівський райком партії рекомендував обрати головою правління колгоспу імені Жданова Фесенка Митрофана Васильовича. Він закінчив сільськогосподарський вуз і добре був ознайомлений з сільськогосподарським виробництвом. Зоотехніком призначили Федосенко Єфросинію Дем’янівну. Загальні збори переобрали склад правління, нових бригадирів, свинарок, доярок, завферм, конюхів і склад ревізійної комісії. Правління колгоспу розпочало боротьбу за зміцнення трудової дисципліни колгоспників, за посилення відповідальності за доручену справу. В зв’язку з організаційним зміцненням керівництва сільськогосподарської артілі та підвищення продуктивності і дисциплінованості праці колгоспна економіка зміцніла і прибутки почали щорічно зростати.

Зростання рільництва колгоспу

	1954	1955	1956	1957
Цукровий буряк в центнерах на 1 га	176	127	112	208
Картопля в центнерах на 1 га	37	23	50	70
Кукурудза в центнерах на 1 га	4	9	19	15
Валовий збір зерна в центнерах	8 405	9 336	9 076	12 471

Відповідно до цього зросла продуктивність сільського господарства в колгоспі. Набагато підвищилася врожайність полів внаслідок удобрення їх мінеральними та органічними добривами.

ц/га	1954	1955	1956	1957
Пшениця	7.7	10.6	9.1	13.1
Жито	5.21	6.8	8.6	11.5
Ячмінь	5.3	8.6	7.8	12.0
Овес	3.4	2.7	8.0	12.0

В тваринництві швидко зростало поголів’я великої рогатої худоби і свиней. В колгоспі побудували два добротні приміщення та кормокухню до тваринницької ферми. В 1957 році закінчилося будівництво нового приміщення для корів (70 голів) і свинарника (100 голів).

Розвиток тваринництва

Зростання поголів’я великої рогатої худоби

1951 1953 1955 1956 1957

172 257 260 310 396

На 100 га сільськогосподарських угідь

10.9 12.9 15.1 19.0 21.0

Зростання поголів’я свиней

1951 1953 1955 1956 1957

100 162 293 375 580

Поголів’я свиней на 100 га сільськогосподарських угідь (в штуках)

4.8 7.7 18.4 20.0 34.0

Зросла продуктивність громадського тваринництва, знизилася собівартість одного центнера тваринницької продукції по колгоспу

Роки	1951	1953	1955	1956	1957
Валовий вихід продукції в центнерах	77	180	334	387	614
М’яса на 100 га с/г угідь в ц	3.6	8.6	19.6	22.4	32
В тому числі свинини	0.6	1.4	4.8	6.4	15
Собівартість одного ц м’яса в трудоднях	22	12	8.3	6.7	6.3

Зріс і надій молока на одну фуражну корову

Продуктивність молочного тваринництва та собівартість одного центнера молока по колгоспу

Роки	1951	1955	1956	1957
Валовий надій в літрах	14 477	67 596	161 254	313 180
Надій молока на 1 фражну корову	480	1 307	2 375	2 780
Удій молока в ц на 100 га с/г угідь	6.8	39.5	86	163.2
Собівартість 1 ц молока ( в трудоднях)	12.9	7.5	5.2	3.4

Зростання грошових прибутків від реалізації тваринницької продукції

Роки	1950	1952	1954	1955	1956	1957
Грошові прибутки від молочного тваринництва	6 194	12 688	48 301	75 221	224 251	424 585
Грошові прибутки від м’ясного тваринництва			458 064	31 606	574 306	1 094270

З посиленням економіки колгоспного будівництва створились можливості для росту оплати колгоспного трудодня.

Оплата трудодня

Роки	1954	1955	1956	1957
Оплата грішми	1.47 коп	0.33 коп	1.50 коп	3.66 коп
Оплата зерном	0.77 кг	1.2 кг	1.356 кг	2 кг

Особливістю економічного піднесення сільськогосподарської галузі, починаючи з 1956 року була боротьба за збільшення валової продукції сільського господарства на 100 га сільськогосподарських угідь. Круте піднесення усіх галузей колгоспного виробництва економічно його зміцнило. Колгосп з відсталого перетворився в розвинуту багатогалузеву сільськогосподарську артіль. Дисципліна і продуктивність праці колгоспників почали зростати щорічно внаслідок підвищення їм матеріальної заінтересованості в колгоспному виробництві. Колгосп, маючи більші прибутки, зміг придбати три автомашини, побудувати вітродвигун, механізувати постачання води на тваринницьку ферму, розгорнути будівництво типових тваринницьких приміщень, придбати цілий ряд сучасних сільськогосподарських машин, інвентаря і заготовити певну кількість лісоматеріалів. Зросла і політична свідомість колгоспників. Передові з них включилися в боротьбу за забезпечення виконання взятих колгоспом зобов’язань. З розвитком колгоспного будівництва, з поширенням його економічної структури в селі виросли і нові люди - ініціатори змагання за круте піднесення усіх галузей сільського господарства. Знатними людьми стали працівники колгоспних полів і бригадир по заготівлі кормів для тваринництва Мельник Афанасій, ланкова бригади № 3 Кубова Софія, бригадир бригади № 1 Федорчук Іван, ланкова бригади № 1 Юсюк Надія, бригадир бригади № 2 Тихолиз Ліда, різноробочий Куліш Констянтин, механізатор тракторної бригади Мельник Йосип. Є цілий ряд людей, які працюють чесно, наполегливо показуючи приклад для інших колгоспників. Добре працюють їздовий бригади № 2 Сусь Петро, їздовий бригади № 2 Патола Іполит, старший конюх бригади № 2 Тихолиз Афанасій, підвозчик кормів Крук Василь, нічний сторож Свістак, грузчик Зубяк Семен та інші. На тваринницьких фермах сумлінною працею відзначилися доярки Казмірук Антоніна, Яворська Афанасія. Вони за перевиконання плану надоїв молока на фуражну корову неодноразово нагороджувалися цінними подарунками, побували на сільськогосподарській виставці в Москві. Передовими людьми села стали скотар Мельник Андрій, телятниця Новосад Афанасія, муляр Синюк Олексій. Неухильне зростання продуктивності господарського виробництва в колгоспі імені Жданова створює можливості наздогнати США по виробництву тваринної продукції на душу населення. Виступаючи перед колгоспниками, голова правління викрив усі невикористані резерви і можливості колгоспу. У своєму виступі він вказав на необхідність різко збільшити виробництво продукції тваринництва, щоб дати країні більше м’яса, молока та масла.

Колгосп має свій перспективний план розвитку сільського господарства на 1955-1960 роки. Перспективним планом передбачено такі цифри розвитку: оброблювана площа по колгоспу становитиме 1 735 га, з яких під зерновими буде зайнято 1 022 га, під технічними та городніми культурами 229 га, на поля буде вивезено 19 тисяч тон гною з розрахунку 10 тон на 1 га . Буде зібрано пшениці 18 ц з га, жита -15 ц.,вівса – 14ц.,кукурудзи -60 ц., цукрового буряка – 450 ц.,картоплі -150 ц., овочів -170 ц. з га. Валовий збір зерна становитиме 2 971 тону при 186 тисячах трудоднів. Оплата трудодня зросте до 3-ьох кг зерном. Заготовка кормів для тваринництва дорівнюватиме 3 488 т. поголів’я рогатої худоби зросте до 215 і це становитиме 20 голів на 100 га сільгоспугідь. Загальне поголів’я рогатої худоби буде доведене до 430, що становитиме 24 голови на 100 га сільгоспугідь. Поголів’я свиней зросте до 600 штук і становитиме на 100 га с/г угідь 35. Удій молока на фуражну корову буде доведений до 3 000 літрів, що становитиме на 100 га с/г угідь 336 центнерів молока. Тваринницької продукції м’яса і сала буде вироблено 86.4 тонни, що становитиме 49 ц на 100 га с/г угідь. Валова продукція вовни дорівнюватиме в 1960 р 4 центнери, що становитиме 23 кг на 100 га с/г угідь. З 1955 по 1960 рр буде збудовано в колгоспі конюшню на 100 головомісць, корівник на 200 головомісць, свинарник на 350 головомісць, силосну споруду місткістю в 3 000 тон, ставок площею в 1 га. Грошові прибутки по колгоспу зростуть від рільництва в 1954 році – 351 127 до 952 822 в 1960, від тваринництва в 1954 – 56 156 до 1 100 500 крб в 1960 р. , від інших прибутків в 1954 р – 46 706 до 32 500 крб в 1960 році. Всього по колгоспу грошові прибутки зростуть з 458 064 крб в 1954 році до 2 085 822 крб в 1960. За цей період зросте і кількість вироблених трудоднів з 118 168 в 1955 р до 168 000 в 1960 р. зростуть і видатки на трудодні з 35 425 крб в 1955 р до 1 394 885 крб в 1960 році. На один трудодень буде видано в 1960 році 8 крб 30 коп. Відійшли в минуле роки злиденного життя за часів панування панської Польщі. Тепер колгоспники вболівають за своє колективне господарство, вважаючи його своїм єдиним джерелом заможного і культурного життя. Кожного року праця в колгоспі стає легшою і щасливішою. Внаслідок збільшення кількості сільськогосподарських машин важка праця стала не страшною. Трудящі села все активніше включаючись у колгоспне виробництво, вважають його своїм джерелом культурного і заможного життя.

Фільми про село Несвіч[ред. | ред. код]

https://youtu.be/y1oxa191PoU Фільм Волинянин 1 частина

https://youtu.be/JM0EvM77tXk Фільм Волинянин 2 частина

https://youtu.be/-ls_0bzgUyM Проект Історичні пам'ятки села Несвіч

https://youtu.be/tE-fD58L1wo Несвіч вигляд з повітря

https://youtu.be/0_R0TWUhn8E Свято-Мхайлівському храму - 250 років

https://youtu.be/v8ViT81Db7U Передзвін століть. Свято-Михайлівському храму 250!

https://youtu.be/dpKu8JLgW_0 Козацьке свято Несвіч

https://m.facebook.com/groups/1172826739767253/permalink/1527166234333300/ Святкування 250 річчя Свято-Михайлівського храму

https://youtu.be/kvrSBPM9fJE?si=6OrBxAE8lQgjn6Ob Несвіч (Волинь) Україна

https://youtu.be/tKCrPweEFTM?si=CTijMgf21-x14a_S Звіт школи 2018 ч.І

https://youtu.be/tgOr0Bx-Zz0?si=2elfNGGwomMsRPvn Звіт школи 2018 ч. ІІ

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.
↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.
↑ Громада "за", а священик "проти": села Несвіч та Новостав хочуть перейти до ПЦУ. Конкурент. Процитовано 2 червня 2021.
↑ Розподіл населення за рідною мовою, Волинська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.
↑ ВІДНОВИЛИ РЕМОНТ ДОРОГИ ЛЬВІВ-РАДЕХІВ-ЛУЦЬК

Література[ред. | ред. код]

Кучинко М. М., Златогорський О. Є. Пам'ятки археології Луцького району Волинської області: навчальний посібник. — Луцьк: Волинські старожитності, 2010. — С.230-232.
Несвіч // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974. — том Волинська область / І.С. Клімаш (голова редколегії тому), 1970 : 747с. — С.453-454
Лідія Кониш - Рабан. Село Несвіч і несвічани, Луцьк., 2006
Ярослав Федорчук. Волинянин., книга 1. Київ, 2007
Ярослав Федорчук. Волинянин., книга 2. Київ, 2011
Юрій Байбула. З історії Свято-Михайлівської церкви села Несвіч ( до 250 річчя)//Волинський благовісник, № 9, 2021 р.
Олена Бірюліна. З документальної історії села Несвіч//Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцький район: історія, сучасність, перспективи. Науковий збірник, випуск № 22, с.85-86, Луцьк 2007
Вікторія Даценко. (Керівник Федюк Лідія Іванівна).Репресований хутір Придатки//Минуле і Волині та Полісся: Луцький район: історія, сучасність, перспективи. Науковий збірник, випуск № 22, с.106-110, Луцьк 2007

Посилання[ред. | ред. код]

У похованні воїна УПА виявлено матеріали епохи неоліту, бронзи та XVII ст.
Nieświcz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 118. (пол.)
Neswicz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1885. — Т. VI. — S. 959. (пол.)
Несвіч
Роман Афтанази «Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej», т. 5.
Погода в селі Несвіч
http://vb.vpba.edu.ua/2258 З історії Свято-Михайлівської церкви села Несвіч

Це незавершена стаття з географії Волинської області.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

[населення_1989-1] Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.

[населення_2001-2] Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.

[3] Громада "за", а священик "проти": села Несвіч та Новостав хочуть перейти до ПЦУ. Конкурент. Процитовано 2 червня 2021.

[населення_2001_мова-4] Розподіл населення за рідною мовою, Волинська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019.

[5] ВІДНОВИЛИ РЕМОНТ ДОРОГИ ЛЬВІВ-РАДЕХІВ-ЛУЦЬК

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

Несвіч

Зміст

Населення[ред. | ред. код]

Мова[ред. | ред. код]

Відомі люди[ред. | ред. код]

Герої російсько - української війни[ред. | ред. код]

Пам'ятки археології[ред. | ред. код]

Історія Свято-Михайлівської церкви[ред. | ред. код]

Історія школи[ред. | ред. код]

Історія села Несвіч від Всеволода Шемшея[ред. | ред. код]

Фільми про село Несвіч[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Навігаційне меню

Несвіч

Населення[ред. | ред. код]

Мова[ред. | ред. код]

Відомі люди[ред. | ред. код]

Герої російсько - української війни[ред. | ред. код]

Пам'ятки археології[ред. | ред. код]

Історія Свято-Михайлівської церкви[ред. | ред. код]

Історія школи[ред. | ред. код]

Історія села Несвіч від Всеволода Шемшея[ред. | ред. код]

Фільми про село Несвіч[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Навігаційне меню

Пошук