Отто Мейснер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Отто Мейснер
нім. Otto Meissner
Bundesarchiv Bild 102-00898, Otto Meißner.jpg
Ім'я при народженні нім. Otto Lebrecht Eduard Meissner
Народився 13 березня 1880(1880-03-13)[1][2]
Бішвіллер
Помер 27 травня 1953(1953-05-27)[2] (73 роки)
Мюнхен, ФРН
Громадянство
(підданство)
Flag of Germany.svg Німеччина
Діяльність політик, юрист
Alma mater Страсбурзький університет
Володіє мовами німецька
Учасник Перша світова війна
Партія Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини
Нагороди
Залізний хрест 1-го класу
Залізний хрест 2-го класу
Кавалер ордена «Святий Олександр» (Болгарія)
Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Почесний хрест ветерана війни (для учасників бойових дій)
Пам'ятна військова медаль (Угорщина)
Золотий партійний знак НСДАП
Німецький Олімпійський знак 2-го класу
Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року»
Медаль «У пам'ять 1 жовтня 1938»
Кавалер Великого хреста ордена Народної освіти (Португалія)
Командор ордена За заслуги перед ФРН

Отто Лебрехт Едуард Мейснер (нім. Otto Lebrecht Eduard Meissner) — впливовий державний чиновник в Німеччині епохи Веймарської республіки і Третього рейху. У Веймарській республіці входив до найближчого оточення рейхспрезидента Фрідріха Еберта та Пауля фон Гінденбурга (1919—1934), в Третьому рейху керував президентською канцелярією фюрера (1934—1945) та був рейхсміністром без портфеля.

Біографія[ред. | ред. код]

Отто Мейснер народився 13 березня в сім'ї поштового службовця в Ельзасі, який в той момент входив в Німецьку імперію. Крім німецької мови Отто Мейснер володів французькою і так званим «ельзаською німецькою», побіжно говорив і писав по-російськи та по-латині.

У 1898—1903 роках Мейснер вивчав юриспруденцію в Страсбурзі. Після навчання в 1903—1904 роках Мейснер проходив військову службу.

У 1906 році Мейснер на посаді судового асесора був прийнятий на службу в органи юстиції Ельзасу-Лотарингії. У 1908 році Отто Мейснер перейшов на посаду старшого державного чиновника в генеральну дирекцію королівських залізниць Ельзасу-Лотарингії і Люксембурга.

У 1915—1917 роках Мейснер брав участь у Першій світовій війні, закінчивши службу в званні капітана резерву. У цей період в 1915 році він уперше зустрівся з Паулем фон Гінденбургом, коли той нагороджував Отто Мейснера Залізним хрестом за швидке зведення залізничного моста. Отто Мейснер справив на майбутнього рейхспрезидента позитивне враження.

З 1916 року Мейснер служив транспортним референтом в дирекції військової залізниці в Бресті-Литовську, потім у Варшаві, а з квітня 1917 року — в Бухаресті. Пізніше він працював в головному управлінні залізниці в Києві, а потім перейшов на дипломатичну роботу. З 1918 року Мейснер служив повіреним Німеччини при уряді України. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні в кінці 1918 року та подальшого повного розвалу всіх організаційних структур в окупованих Німеччиною регіонах Східної Європи Мейснер завдяки його знанням російської мови і досвіду роботи на залізниці в лютому-березні 1919 року вдалося доставити додому поїздом через території, охоплені громадянською війною, кілька сотень розсіяних по Україні солдат колишньої окупаційної армії Німеччини. На цьому поїзді Мейснер вивіз до Німеччини довірену йому касу дипломатичної місії Німеччини в Києві, що становила 3,4 млн рейхсмарок, і передав її в Берліні імперському уряду. В знак визнання його заслуг новий глава держави німецької республіки Фрідріх Еберт призначив Отто Мейснера радником і заступником керівника своєї канцелярії.

В цей же час Мейснеру було надано французьке громадянство і високий пост урядовця в новій французькій мерії Страсбурга, але він відмовився.

Мейснер (зліва) з Фрідріхом Ебертом на курорті Бад-Мергентхайм. 1922

Керівник президентської канцелярії (1919—1945)[ред. | ред. код]

На початку 1920 року Мейснер очолив канцелярію рейхспрезидента і залишався на цій посаді, незважаючи на зміну своїх шефів, зміни в назві відомства і своєї посади до кінця травня 1945 року.

Отто Мейснер займав пост керівника канцелярії у рейхспрезидента Еберта (1919—1925) і Гінденбурга (1925—1934), а потім після злиття в серпні 1934 року постів рейхсканцлера і рейхспрезидента керував президентською канцелярією фюрера і рейхсканцлера Адольфа Гітлера. У травні 1945 року, після того, як Гітлер своїм заповітом знову розділив посади канцлера і президента, Мейснер зі старою назвою посади працював при новому главі держави, Карлі Деніці. Востаннє Мейснер зустрічався з Гітлером 13 березня 1945 року і отримав від нього в честь свого 65-річчя чек на 100 тисяч рейхсмарок. Почавши свою кар'єру в Палаці рейхспрезидента в 1919 році з посади таємного радника, Отто Мейснер залишив палац в 1945 році в ранзі рейхсміністра. Кабінет Мейснера перебував всі ці роки в урядовому кварталі Берліна в так званому Палаці рейхспрезидента за адресою Вільгельмштрассе 73, де також перебувала квартира Мейснера.

У 1919 році, коли рейхстаг Веймарської республіки доручив рейхспрезиденту Фрідріху Еберту підібрати гімн для нової німецької держави замість старого кайзерівського національного гімну «Heil dir im Siegerkranz», той спитав поради Мейснера, відомого як великий знавець німецької пісенної творчості. Мейснер запропонував Еберту «Пісню німців» Гофмана фон Фаллерслебена. Еберт підтримав цю ідею і подав на розгляд рейхстагу. Прийнята як гімн Веймарської республіки «Пісня німців» залишалася державним гімном Німеччини і за Гітлера аж до 1945 року, а потім після утвердження в 1949 році Основного закону стала офіційним гімном ФРН.

Останні роки життя (1945—1953)[ред. | ред. код]

Після закінчення Другої світової війни Мейснер був заарештований союзниками 23 травня 1945 року і допитаний на Нюрнберзькому процесі як свідок. У липні 1947 року він виступив свідком захисту на процесі за обвинуваченням колишнього статс-секретаря Франца Шлегельбергера. Процес проти самого Мейснера, що відбувся в рамках так званої справи Вільгельмштрассе, завершився 14 квітня 1949 року виправдувальним вироком суду.

У 1950 році Мейснер опублікував свої спогади під назвою «Статс-секретар при Еберті, Гінденбурзі і Гітлері» (Staatssekretär unter Ebert, Hindenburg und Hitler).

Нагороди[ред. | ред. код]

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Die Reichsverfassung, 1919
  • Das Staatsrecht des Reiches und seiner Länder, 1921,
  • Grundriß der Verfassung und Verwaltung des Reichs und Preußens, 1922
  • Deutsches Elsaß, Deutsches Lothringen – Ein Querschnitt aus Geschichte, Volkstum und Kultur, 1941
  • Staatssekretär unter Ebert, Hindenburg, Hitler. Der Schicksalsweg des deutschen Volkes von 1918-1945, wie ich ihn erlebte, 1950

Література[ред. | ред. код]

  • Das Deutsche Führerlexikon, Otto Stollberg G.m.b.H., Berlin 1934

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]