Федеральний канцлер Федеративної Республіки Німеччини (нім.Bundeskanzler der Bundesrepublik Deutschland) — політичний лідер Німеччини та глава федерального уряду. Ця посадова особа несе відповідальність за вибір усіх інших членів уряду й веде засідання уряду.
Федеральний канцлер головує в кабінеті міністрів. Тільки він має право формувати уряд: він відбирає міністрів і висуває обов'язкову для федерального президента пропозицію про їхнє призначення або звільнення. Канцлер вирішує, скільки міністрів буде в кабінеті, і визначає сферу їхньої діяльності.
Поняття «канцлер» з'явилося в Середні віки: при дворах феодалів канцлером називали главу цеху переписувачів, що володів авторитетом, порівнянним із авторитетом переписувачів в Стародавньому Єгипті.
В історії конституційного розвитку Німеччини поняття «федеральний канцлер» вперше з'явилося для позначення глави уряду Північнонімецького союзу 1867 року. У Німецькій імперії і Веймарській республіці — «рейхсканцлер». Упродовж короткого часу (1918—1919) глава уряду іменувався «головою Ради уповноважених» або «міністром-президентом». У НДР (1949—1990) — Головою Ради міністрів.
Рейхсканцлер в Німецької імперії призначався і знімався з посади імператором і перебував у його безпосередньому підпорядкуванні. Крім того, він не мав можливості прямо впливати на законодавчий процес.
Після 1918 року канцлер був підзвітний парламенту, але призначався й звільнявся рейхспрезидентом. Також канцлер повинен був піти у відставку в тому випадку, якщо рейхстаг заявить про свою недовіру до нього. Таким чином у Веймарській республіці канцлер залежав як від президента, так і від парламенту. Стаття 56 Веймарської конституції містить таке положення: «Рейхсканцлер визначає основні напрямки політики і несе відповідальність за них перед рейхстагом. У межах цих напрямків рейхсміністра самостійно здійснюють керівництво ввіреній йому галузі та несуть відповідальність перед Рейхстагом». Ця стаття практично дослівно повторює перші пропозиції ст.65 Основного закону Німеччини. Згодом це положення розкритикували через те, що в ньому міститься невідповідність: рейхсканцлер призначався президентом, але був відповідальний перед рейхстагом. Таке співвідношення повноважень (сильний рейхспрезидент, недієздатний парламент і слабкий канцлер) 1933 року дозволило прийти до влади націонал-соціалістам на чолі з Адольфом Гітлером.
Парламентський рада (1948—1949) ухвалила рішення обмежити повноваження федерального президента, водночас надавши додаткової політичної ваги посаді федерального канцлера. Подальше зміцнення так званої «канцлерської демократії» було пов'язане з новим положенням про вибори канцлера, введенням механізму конструктивного вотуму недовіри (уряду з боку парламенту) і звичайного вотуму недовіри (парламенту з боку уряду) разом зі збереженням за федеральним канцлером права визначати основні напрямки політики, яких в обов'язковому порядку повинні дотримуватися члени кабінету міністрів. У зв'язку з цим канцлер на сьогодні є найвпливовішою фігурою у політичній системі Німеччини.
Федеральний канцлер головує в кабінеті міністрів. Тільки він має право формувати уряд: він відбирає міністрів і висуває обов'язкову, для федерального президента, пропозицію про їхнє призначення або звільнення. Канцлер вирішує, скільки міністрів буде в кабінеті, і визначає сферу їхньої діяльності.
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
