П'єр Фернандес Арман

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Арманд (Арман) П'єр Фернандес
Armand (Arman) Pierre Fernandez
Arman by Lothar Wolleh.jpg
Народження 17 листопада 1928(1928-11-17)
Ніцца, Франція
Смерть 22 жовтня 2005(2005-10-22) (76 років)
  Нью-Йорк, США
(злоякісна пухлина)
Поховання
Національність француз
Країна Франція Франція, США США
Жанр художник
Навчання École du Louvred
Діяльність художник, митець, скульптор, visual artist, ілюстратор, дизайнер прикрас
Напрямок новий реалізм
Член Zero[d] і Новий реалізм
Твори L'Heure de tousd і Q3259050?
У шлюбі з Ельян Радіг
Діти Yves Armand

CMNS: П'єр Фернандес Арман у Вікісховищі

Арманд (Арман) П'єр Фернандес (фр. Armand (Arman) Pierre Fernandez; нар. 17 листопада 1928, Ніцца, Франція — пом. 22 жовтня 2005, Нью-Йорк, США) — французький художник і скульптор, учасник руху нових реалістів, створеного критиком П'єром Рестані. З 1960 року створює асамбляжі («акумуляції»). Найвідомішим є його 20-метровий монумент з автомобілів, залитих бетоном — «Довгострокова стоянка»[1]. Чоловік композиторки Ельян Радіг.

Біографія[ред. | ред. код]

Франція[ред. | ред. код]

Майбутній художник народився 17 листопада 1928 року в Ніцці у родині іспанського художника-аматора. Він почав малювати в десятирічному віці. Його інтерес до побутових предметів і різноманітних дрібних речей, з яких він пізніше буде створювати свої прославлені скульптури-«акумуляції», був не випадковим і почався з антикварної крамниці, що належала його батькові. Саме батько став його першим вчителем. Прадід Арманда колекціонував старі авто. А пристрасть до збирання передалася хлопцю від бабусі, яка ніколи нічого не викидала. Арманд згадував:

« Одного разу я заліз в її валізу, яка вабила мене своїм таємничим нутром, і був заворожений тим, що мені відкрилося. Склад найнеймовірніших предметів: від колекції пляшкових пробок до десятка різноманітних щипців. «

Спадкова пристрасть до збирання визначила його спосіб життя і мистецтво. У 19461949 роках Арманд Фернандес навчався в Школі декоративних мистецтв у Ніцці. Перед тим як серйозно зайнятися живописом, Арманд встиг послужити на початку 1950-х років санітаром у французькому Морському госпіталі під час війни в Індо-Китаї[2]. У 19 років Арманд Фернандес знайомиться з французьким художником-авангардистом Івом Кляйном: ця дружба багато в чому визначила інтерес Арманда до сучасного мистецтва. У 1950-ті роки на Арманда впливає також творчість абстракціоністів російського походження Нікола де Сталя і Сержа Полякова, а також німецького дадаїста Курта Швіттерса[3]. У 19491951 навчається в Парижі в школі Лувру, де вивчає археологію країн Азії. Арманд колекціонував китайську порцеляну, пістолети, радіоприймачі, годинники, настільні лампи Тіффані, документи і роботи сюрреалістів і дадаїстів, а його зібрання африканського мистецтва та старовинного японського військового спорядження подорожували по музеях світу. Так само він з молодості множив власні інтереси і заняття. Від шахів, до яких пристрастився в дитинстві (згодом ділив цю прихильність з Марселем Дюшаном), і китайської гри «го» — до дипломів з філософії та математики. Також він захоплювався астрологією, дзен-буддизмом, східними єдиноборствами, займався дзюдо (а згодом кунг-фу) разом з другом юності художником Івом Кляйном. Саме близький друг — Ів Кляйн — долучив його до східних єдиноборств, дзен-буддизму, астрології, вчення розенкрейцерів і Гурджієва[4]. Підписуватися одним тільки ім'ям — Арманд — художник вирішує в 1951 році. Його псевдонім втрачає букву «д» в 1958 році — завдяки друкарській помилці у каталозі для однієї з перших його персональних виставок. У 1959 році Арман несподівано пориває з усіма колишніми захопленнями. Одного разу, знайшовши в своєму ательє ящик, наповнений лампами, він вирішує представити його разом з вмістом у вигляді художньої композиції. Так він знаходить власну тему, обравши буденний предмет об'єктом своєї творчості. Саме тоді він створює свої перші «акумуляції» — масштабні споруди, зібрані зі всіляких побутових предметів. Спочатку він набивав прозорі контейнери з плексигласу різноманітним сміттям, демонструючи певне звалище, «відходи цивілізації». Свою першу серію він недарма назвав «Сміттєвий бак»[2]. У 1960-му році Арман стає одним із засновників руху «Нові реалісти», створеного під егідою критика і теоретика мистецтва П'єра Рестані[3].

США[ред. | ред. код]

Arman grave.jpg

Захоплюючись арт-сценами Нью-Йорка, Арман в 1961 році їде в місто, «яке ніколи не спить»[5]. Відтоді він став щорічно проводити кілька місяців в Нью-Йорку. Америка в ту епоху була символом модернізму. З 1963 року він тривало живе в Нью-Йорку. Там він знайомиться з багатьма американськими художниками. Друзями Армана стають Джаспер Джонс, Роберт Раушенберг, з якими він познайомився ще в Парижі, і Енді Воргол. Арман — постійний відвідувач його салону авангарду «Фабрика», де збиралися шанувальники року, амфетамінового раю і прихильники сексуальної революції. У ідолі поп-арту він знайшов однодумця. В цей час Арман також почав працювати над «Combustiones»(спалені об'єкти). Це був новий жанр: обвуглені уламки різноманітних предметів, замуровані в куби з прозорого плексигласу. З особливим задоволенням Арман руйнував і підпалював музичні інструменти, в тому числі скрипки і віолончелі. З 1967 року скульптор вже не задовольняється рукотворним мистецтвом і починає новий проект — «Мистецтво та індустрія»: відтепер його твори набувають дійсно промислового масштабу[3]. У 1967—1968 роках Арман викладає у Каліфорнійському університеті[6]. В 1972 році отримує громадянство США. З 1975 року Арман сім років працював над монументальною скульптурою, де 59 легкових автомобілів влиті в бетонний стовп 20-метрової висоти (Жуі-ан-Жоза, парк фонду Картьє). У 1982 році він закінчив проект і назвав величезний монумент «Довгострокова парковка»[4]. 22 жовтня 2005 року Арман помер у Нью-Йорку у віці 76 років.

Творчість[ред. | ред. код]

Ранні абстрактні полотна Армана відзначені впливом Сержа Полякова і Нікола де Сталя. Під впливом картин Курта Швіттерса, він починає працювати з реальними об'єктами, створюючи хаотичні композиції. У 1959 році Арман знаходить нову форму для втілення — «асамбляжі» або «акумуляції» (предмети, зібрані в ящиках з прозорими стінками), що визначили індивідуальний стиль Армана. В 1960 році у відповідь на інсталяцію Кляйна під назвою «Порожнеча» — демонстрацію в Паризькій галереї порожньої кімнати (1958 рік), — Арман виставив там свою гігантську акумуляцію «Наповненість», забивши різноманітним мотлохом той же самий простір від підлоги до стелі. У перших асамбляжах експонувалися використані речі його друзів і невідомих людей. У плоских ящиках під склом збиралися однотипні предмети — взуттєві колодки, радіолампи, праски, сифони, кришки від пляшок, деталі годинникових механізмів, телефонних апаратів, целулоїдних ляльок тощо. (акумуляція протигазів Home sweet home, 1960; акумуляція манометрів «Тиск піднімається», 1963). У таких роботах однорідні форми створюють декоративний рельєф, функціональне призначення речей метафоричне і наділяється певним символічним змістом. Список предметів, з яких Арман створював свої акумуляції, що згодом стали його візитною карткою, нескінченний: гвинти, гайки, сокири, щипці, телефони, фотоапарати, годинники, револьвери, манометри, підшипники, різноманітні маханізми, кавоварки тощо. Скульптор з однаковим ентузіазмом збирав як мотлох і старі непотрібні предмети, — металеві брошки, ґудзики, розп'яття, так і вироби, щойно зійшли з конвеєра, — крила і капоти автомобіля, повітряні фільтри, автомобільні свічки, розвідні ключі, кросівки. Техніки його робіт були різними: спочатку це були набиті побутовими предметами дерев'яні коробки та скляні вітрини, а згодом зварені або залиті цементом монументи. У серії «Королеви грошей» він наповнював прозорі жіночі бюсти банкнотами різних національних валют, тюбиками з фарбою, пробками. Ще один цікавий приклад акумуляції Армана — піраміда, складена з 120 бронзових виделок, під назвою «Гурман» перед відомим французьким рестораном «Труагро» в Роані[2]. У 1960 році Арман вступив до об'єднання «Нових реалістів» — художників, які прагнули до прямого відображення реалій сучасності, зафіксованих в матеріальному середовищі. Починаючи з 1961 року Арман захоплюється протилежним акумуляції дійством — руйнуванням: Арман ламав, розпилював, палив, підривав — часто ці несамовиті сеанси перетворювалися на справжній перформанс. У великій серії «Гнів» (1961 рік) він розколював на шматки, розплющував музичні інструменти, фіксуючи на дерев'яних панелях уламки (розбите фортепіано Ватерлоо Шопена, 1962; Трактат про скрипку, 1963; Концерт для віолончелі, 1963). Самі акції розколювання інструментів нерідко виконувалися публічно, перетворюючись на хепенінги, а втілення їх об'ємів у площинний рельєф символізувало завмерлий у просторових формах звук[4].

k
k

У Нью-Йорку Арману щастить: невдовзі після приїзду він виставляє свої акумуляції у Музеї сучасного мистецтва Нью-Йорка (МОМА). Арман створює все більш абстрактні роботи, на кшталт «Акумуляції Рено» (1967 рік), зібраної з окремих автомобільних деталей, спеціально виготовлених для нього заводом «Рено». З 1970-х років Арман стає одним з найславетніших і затребуваних сучасних скульпторів. Його декоративні або патетичні акумуляції з'являються в самих різних точках світу. У 1975-1982 роках Арман створює один з найвідоміших своїх монументів — двадцятиметрову скульптуру «Довгострокова стоянка» з викривлених машин, залитих бетоном. На паризькому вокзалі Сен-Лазар також є незвичайний монумент Армана — колона з декількох десятків циферблатів, нагромаджених один на одного. Автор стверджував, що кількість зібраних разом об'єктів змінює їх якість і вигляд. Цю акумуляцію скульптор спорудив у 1985 році і назвав «Час для всіх». Купа побутових механізмів, зібраних в скульптурну форму, несподівано знаходить новий символічний сенс: вічності і скороминущості буття. На площі перед вокзалом є й інший монумент Армана «Вічна камера зберігання» — купа валіз, символ світу подорожей, безперервного руху, пристрасті до мандрівок і авантюр. У 1990-х роках Арман створює гігантські настінні композиції «Каскади» — застиглі водоспади об'єктів, що спадають зі стін на підлогу. Скульптор після «руйнування» знову повертається до «збирання», але вже в новому напрямку — «реконструкції», збираючи з частин розчленованих їм предметів нові монументи. Розрізані на смуги деталі музичних інструментів (це були його улюблені об'єкти) він збирав знову — в тривимірні статуї в стилі неокубізма. Між розділених частин статуї Венери Мілоської Арман помістив сталеві фрези, перетворюючи її в інтерактивну скульптуру. До сторіччя статуї Свободи, розрізав її копію і зібрав у новий монумент. Один з пізніх асамбляжей — «Дух Ямахи» (1997 рік) складається з трьох частин розпиляного рояля, між якими вставлені два мотоцикли. Арман висловився і на «російську» тему: у 1998 році поставив на перетині Єлисейських Полів і авеню Монтеня скульптуру, що іменується «Ідеологічна дистиляція» і складається з тринадцяти різновеликих зрощених статуй Леніна, що нагадує за формою самогонний апарат. Слава прийшла до Армана за життя. Його ретроспективні виставки обійшли весь світ, його роботи зберігаються у музеях сучасного мистецтва у 90 країнах. Ставши американським громадянином, скульптор не розлучився з Францією і ділив час між Нью-Йорком і Парижем. Наприкінці життя Арман повернувся до живопису, писав розкладені їм на частини скрипки, контрабаси, кавомолки[2]. Французький арт-критик і куратор Нікола Бурріо сказав з приводу кончини художника:

« Арман був художником гранично радикальним і набагато випередив свій час. Він одним з перших усвідомив природу індустріального суспільства і сформовану їм красу[3]. «

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Умберто Еко назвав роботи Армана «поезією каталогів».
  • Арман мав два громадянства, французьке і американське, а в особистому житті у нього було дві сім'ї та шестеро дітей.
  • Як з'ясувалося при розпродажі колекції Енді Воргола на аукціоні Сотбі у 1988 році, він збирав роботи Армана із серії «Сміттєвий

бак» і «Акумуляції»[2].

Виноски[ред. | ред. код]