Паліїв Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Паліїв
Паліїв.jpg
Народження 17 квітня 1896(1896-04-17)
с. Перевозець, Калуський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Смерть 19 липня 1944(1944-07-19) (48 років)
поблизу м.Броди
Країна ЗУНР ЗУНР
Приналежність USS kokarda.svg УСС,ZUNR coa.svg УГА
Dyvizia Galychyna.svg дивізія «Галичина»
Звання сотник
Війни / битви Бій під Бродами

Дмитрó Палíїв ( 17 квітня 1896(18960417), с. Перевозець, біля Калуша — † 19 липня 1944, під Бродами) — політичний і військовий діяч, один з організаторів повстання у Львові 1 листопада 1918 р. У 1920 р.— один із засновників УВО і член її начальної команди. Співзасновник Української Партії Національної Роботи, редактор її органу «Заграва». Ваффен-гауптштурмфюрер СС[1]. Член ЦК УНДО, посол до польського сейму, в'язень польських таборів.

Ранні роки[ред.ред. код]

Дмитро Паліїв народився в 1896 році у с. Перевозець біля Калуша в Галичині в родині священика Івана Паліїва і Сидори з роду Навроцьких. До гімназії спочатку ходив у Станіславові, а згодом у Перемишлі. Окрім навчання, Дмитро відвідує пластовий гурт. Тренувався у гімназійній футбольній команді. У старших класах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Ступницькою, донькою священика з с.Клоковичів. Брав участь у Великому Здвизі громадських парамілітарних організацій «Соколів» і «Січей» 28 червня 1914 року у Львові. Тоді розпочалась Перша світова війна, і його брати Омелян і Василь пішли до австрійського війська. Згодом Дмитро сам вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС).

Кар'єра[ред.ред. код]

Служба в Леґіоні Січових Стрільців і в УГА[ред.ред. код]

Ще до кінця 1914 року Д.Паліїву вдалося скласти матуру (випускні екзамени про закінчення гімназії). Дмитра посилають на підстаршинський вишкіл, який він закінчив і отримав ранг підхорунжого. Дальшу службу проходив у вишкільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського, та в інших підрозділах.

У зв'язку з постанням Української Народної Республіки в Наддніпрянській Україні на четвертому році кровопролитної Першої світової війни появились нові надії та нові виклики. На одній з таємних нарад українських старшин і підстаршин Австро-Угорської армії, скликаній Д. Вітовським 5 грудня 1917 року в Гуштинському лісі, з політичними пропозиціями виступив молодий підхорунжий Д. Паліїв: розірвати стосунки зі «зрадливою» Австрією і Легіонові УСС перейти фронт, та стати на службу Українській державі з центром у Києві. Проте більшість, в тому числі і Д. Вітовський, висловилися за те, щоб і надалі бути в складі Австрійського війська, та вважати Легіон УСС зародком нашої власної майбутньої армії на терені Галичини після розпаду Австро-Угорської монархії. Поєднання з Наддніпрянською Україною мало бути подальшим кроком.

У жовтні 1918 року служив у Жмеринці. 10 жовтня їде до Львова у відпустку. Тут четар д-р В. Старосольський і сотник д-р Гірняк йому повідомили, що групою патріотів (за схваленням Української Національної Ради), створено Військовий комітет і запросили увійти до нього. Далі Д. Паліїв їде до Чернівців, де перебував тоді Легіон УСС, і разом з Д. Вітовським отримує повноваження бути делегатом до комітету від стрільців. Негайно повернувшись до Львова, взяв участь у його засіданні 14 жовтня. Одразу ж стає організаційним референтом комітету і через день вже подає на затвердження план дій із конспіративної підготовки. У плані йшлося про організацію українських військових, розкиданих по багатьох частинах австрійської армії на терені Західноукраїнських земель, в одну силу з метою захоплення влади революційним шляхом.

Член Центрального Військового Комітету (Комісаріату) Б. Гнатевич писав:

Ніхто, і самі змовники…, і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причиною, що Комісаріат працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня, з приходом представників УСС, завдяки організаційному референтові, підхорунжому Д. Паліїву, праця пішла жвавіше та поширювалась на провінцію.

Очікуваний голова Військового Комітету, сотник Д. Вітовський, зміг прибути до Львова 29 жовтня і очолив організацію. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у такому складі: сотник Д. Вітовський, отаман С. Горук, поручники П. Бубела, Б. Гнатевич, І. Цьокан, четар І. Іванчук та підхорунжий Д. Паліїв. З огляду на те, що 30 жовтня стало відомо про наміри поляків захопити владу у Львові 1 листопада, то завданням історичного моменту було їх випередити. І ось 31 жовтня, з наказами Д. Вітовського про те, що «Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини…», Д. Паліїв висилає гінців (здебільшого студентів теології) у війська.

Після залишення українськими військами Львова Паліїв працює ад'ютантом Державного секретаря військових справ ЗУНР Д. Вітовського. В перших числах грудня полковник Д. Вітовський, згідно рішення уряду ЗУНР — Ради державних секретарів, посилає Д. Паліїва у складі делегації до Директорії за генералами для Галицької армії. Головний отаман С. Петлюра зі штабом тоді був у Фастові. Він очолював наступ на Київ, щоб скинути Гетьмана П. Скоропадського. До ЗУНРу одразу ж скерував генерала М. Омеляновича-Павленка та полковника Є. Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію.

Четар Д. Паліїв разом із УГА відступив за Збруч і брав участь у бойових діях в Центральній Україні. Став ад'ютантом головнокомандувача УГА, генерала М. Тарнавського.

Восени 1919 року Д. Паліїв був учасником важливих державних нарад, на яких виступав проти тимчасового договору УГА з Добровольчою армією у листопаді 1919 року, що за підтримки Антанти воювала проти більшовицьких військ. Вважав помилкою, хай і у час особливої скрути для УГА, її союз із Червоною Армією з 1 січня 1920 р., хоч і для боротьби із військами Польщі.

Перебував з армією в Одесі, а 1920 року повернувся до Львова.

Громадсько-політична діяльність[ред.ред. код]

Великий ідеаліст, патріот, природжений організатор.З душею, повною ідей, невтомний працівник, прекрасний промовець, людина доброго серця. Завжди готовий кожному допомогти, кришталевий, прямолінійний характер, дисциплінований вояк.

—Р.Антонович [2]

Після поразки у збройній національно-визвольній боротьбі Д.Паліїв продовжив боротьбу. У 1920 році стає одним із співзасновників Української Військової Організації (УВО), яка поставила собі за мету продовжувати підпільну політичну і збройну боротьбу за українську державність. Був там членом Верховної політичної колегії. Студіює в університеті право і бореться за Український університет у Львові. Закінчує також однорічні торговельні курси. Бере участь у підготовці атентату 25 листопада 1921 року на вождя Польської держави Ю.Пілсудського та Львівського воєводу О.Грабського.

Дмитра Паліїва вперше арештовано в січні 1922 року, його боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив:

Суд, перед яким я стою, не є компетентний мене судити. Коли я і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, державна приналежність якої ще не вирішена. Вважаю себе громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуюся українському урядові, що в цей час перебував на еміґрації.

У 1923 році стає співзасновником націоналістичної Української Партії Національної Роботи.

Після поразки визвольних змагань брав активну участь в роботі Української Військової Організації (УВО).

У першій половині 1920-х рр. — член Начальної Команди УВО.

У 1923 р. разом з Дмитром Донцовим заснував націоналістичну групу «Заграва». У 1923-24 рр. був співредактором двотижневика «Заграва» (разом з Дм. Донцовим і В. Кузьмовичем).

1923—1933 (з перервами) — головний редактор газети «Новий Час».

Співзасновник найбільшої політичної партії Західної України — Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО), у 1925–1933 — голова її Центрального Комітету.

1928 — на виборах у Коломийщині був обраний послом до польського сейму. Під час т.зв. пацифікації 1930 року був заарештований польською окупаційною владою разом з деякими іншими українськими послами.

1930—1933 — політичний в'язень.

По виході з тюрми продожив активну журналістську і політичну діяльність. Розійшовся з угодовською політичною лінією УНДО і очолив партійну опозицію, що стала основою нової партії — Фронту Національної Єдности (ФНЄ). Редаґував газети «Батьківщина» (1934–1939), «Перемога» і «Українські Вісті» (1935–1939) — органи ФНЄ: місячник, тижневик, щоденник.

1936 — на І Конґресі ФНЄ відбулося остаточне організаційне оформлення Фронту Національної Єдности; головою партії обрано її засновника — Дмитра Паліїва.

ФНЄ критикував угодівство українських політиків з УНДО, а за ідеологією наближався до ОУН, проте розходився із організацією у практично-тактичних питаннях: не схвалював терористичних акцій ОУН, розцінюючи їх як прояви розпачу і зайвий екстремізм. Його діяльність свідчить, що він був прихильником національного солідаризму і християнських світоглядних і морально-етичних чеснот. Ідеологічною підвалиною ФНЄ стає праця його соратника М.Шлемкевича (Іванейка) «Творчий націоналізм». ФНЄ провадив активну роботу серед молоді, використовуючи для цього створені при організації спортивні секції; поширив свою діяльність на Волинь. Висловлював різко неґативне ставлення щодо польської займанщини, бойкотував вибори до сейму в Варшаві і місцевих органів влади. Паліїв потрапив у непорозуміння з Крайовою Екзекутивою ОУН у Львові, яка вчинила погром редакції "Українських Вістей".

У час становлення Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939рр.) радів з усім народом, та як політик, займав виважену позицію. Він вже у жовтні писав : «...Союзників можуть мати тільки сильні...Чужа поміч на бистрому коні їде. Нині є в інтересі чужих сил, щоби Закарпаття було незалежне, а завтра чужі сили можуть побачити свій інтерес у протилежному. Тож пам'ятайте : тільки те, що спирається на власних силах – певне і тривале. Все інше може тріснути, як мильна булька»[3]

Із початком Другої світової війни і приходом до Галичини в 1939 році Червоної Армії, Дмитро Паліїв виїхав на захід, до [Генеральна губернія|Генеральної Губернії]. Добре вивчивши політику німецької адміністрації і відчуваючи неможливість вести партійну роботу, ранньої весни 1941 року розпускає ФНЄ. Всім членам рекомендує включитися у працю Українського Центрального Комітету на чолі проф. В.Кубійовичем. Сам також допомагає у роботі УЦК. Як член організації колишніх військовиків — "Молодої Громади" — підтримував тісні зв'язки з Альфредом Бізанцом.

Паліїв був великим ентузіастом творення української реґулярної збройної сили, і став одним з ініціаторів творення 14-ї Дивізії Зброї СС "Галичина". Керувався концепцією що «...нація, країна якої окупована, не може творити власної армії, лише підпілля та повстанські загони. Поневолена нація може творити також легіони в чужих арміях, спрямованих проти головного їх ворога – поневолювача».<[2] Ці його погляди поділяли і його товариші з ФНЄ у Військовій Управі (ВУ) було 5 членів партії Паліїва (Андрій Палій, Михайло Хронов'ят, Юрій Крохмалюк, Михайло Кушнір і Степан Волинець). Сам Дмитро Паліїв відмовився увійти до складу ВУ, а зголосився до активної служби в Дивізії. Він мав великий вплив на проф. Володимира Кубійовича — голову Українського Національного Комітету. УНК і Військова Управа "Галичина" відрядила його до дивізії як політичного порадника для командира дивізії.

Д.Паліїв працював над створенням галицької дивізії передусім тому, що тут можна було здобути добрий вишкіл і модерну зброю. Він, як і маса інших добровільців, йшли в дивізію з вірою, що вона згодом стане ядром нової української армії, як Українські Січові Стрільці стали ядром УГА. Іншої альтернативи посилити участь у політичних процесах українців в Краю, практично, не було. Партизанські загони УПА ще більші маси повстанців також не мали змоги розмістити, озброїти, навчити, обмундирувати і прогодувати в надскладних умовах жорстокої окупації і збройної боротьби. Проблемою було також уникнення масового вивозу молоді на роботи в Німеччину. Тодішні українські політичні середовища до справи створення дивізії ставилися по різному, але більшість прихильно, або ж нейтрально (зокрем й обидві гілки ОУН).

Д.Паліїв розумів, що Німеччина війну програє, а Москва ж буде прагнути захопити якнайбільше домінування в Європі, а це вже вступить у протиріччя з інтересами США, Британії та інших країн Заходу. Отож мислилось, що відразу після поразки Німеччини, ймовірно, вибухне війна між Заходом і Радянським Союзом. І саме тоді галицька дивізія, та інші формування, будуть потрібними в боротьбі з СРСР західним альянтам, які, згідно з демократичними принципами, негайно проголосять право самовизначення цих націй і допоможуть їм відновити свою незалежність.

Служба у Дивізії[ред.ред. код]

Сотник Паліїв був душею українства в штабі дивізії. Він не тільки був активним її співтворцем, не тільки пропагував її реалізацію, але один із перших зголосився добровольцем до неї та з рамени Військової Управи став її духовим провідником.

—один із колишніх старшин Дивізії (проживає в Україні) [4]

Дмитро Паліїв в уніформі дивізії СС "Галичина"

Український Центральний Комітет створив Військову управу Дивізії як координаційний і політично-аналітичний центр. Будучи представником Військової управи при штабі дивізії СС «Галичина» у ранзі майора і політичного радника при командирі дивізії генералові Ф.Фрайтагу, Д.Паліїв від самого початку зіткнувся з серйозними суперечностями між позиціями українських організаторів дивізії і німців. Завдяки його наполегливості, сміливості та досвіду, він їх успішно вирішував.

Могила Дмитра Паліїва на цвинтарі дивізії СС «Галичина»
Могильна плита

У штабі дивізії Паліїв посідає офіційне становище в 6-му відділі зі спеціальним завданням реферувати справи українських старшин, очолював відділ старшинського вишколу. Одночасно він виконував обов'язки неофіційного зв'язкового між дивізією, Українським Центральним Комітетом і Військовою Управою. Він був утаємниченим у всі справи дивізії. Проте, він передовсім відстоював інтереси українців перед Фрайтаґом. Зважаючи на характер Фрайтаґа, Паліїв виконував своє тяжке завдання з майстерністю і великим тактом, і згодом мав великий вплив на німецького командира дивізії.[5] Паліїв наполегливо добивався реалізації українських вимог Дивізії, особливо в справах персональної політики. Саме завдяки його старанням щойно перед відходом дивізії на фронт під Бродами вдалося відрядити кілька сотень її вояків на старшинські вишколи (усього до закінчення війни, 600 осіб закінчили старшинські школи і стали старшинами, а близько 2 тисяч молоді закінчили різні підстаршинські курси).

Варто зазначити, що до дивізії зголосилося 80 тис. добровольців; до призову ж допустили 42 тис. Із них реально було відібрано на вишколи навесні і влітку 1943 року 11578 чоловік, а в листопаді набрано ще 6150 осіб. Серйозний вишкіл вояцтва тривав майже рік. Німецька влада мала постійну недовіру до дивізії — і значною мірою Паліїв виступає як пожежна команда у вирішенні складних ситуацій, що виникали в командування цього підрозділу. Уже 1944 року існуванню Дивізії, через націоналізм, загрожувало насильне роззброєння. Тим не менше, у боях проти радянських військ ця немеханізована гренадирська дивізія виявила надзвичайну стійкість і постійно показувала свою перевагу над супротивником. Заслугою Паліїва, у тому числі є те, що жодного разу дивізію не було розбито, роззброєно, узято у полон. Дивізія протягом 10 днів сама утримувала фронт на своєму відтинку — і не відступила. Дивізія вирвалась із оточення фактично без свого командира (Фрайтаґ самоусунувся від командування), переформувалася і пробовжувала бути боєздатною фронтовою одиницею.

Загибель[ред.ред. код]

Меморіальна дошка

У червні 1944 року Д.Паліїв разом із дивізією виїхав на фронт під Броди. Тут дивізія СС «Галичина» зайняла свої бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої, де дивізія була повністю розгромлена радянськими військами 1-го Українського фронту. За тим, що відомо, Д.Паліїва востаннє бачив дивізійник В.Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчицями, при черговій спробі прориву з оточення.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

19 травня 2011 року з дозволу Львівської міської ради та мера було встановлено пам'ятну таблицю на честь Дмитра Паліїва на будинку на вулиці Винниченка, в якому Дмитро Паліїв прожив кілька років.

Газета «Комсомольская правда в Украине» повідомила, що ніби-то «Луганська організація «Молодая гвардия» через суд домоглася, щоб у Львові демонтували меморіальну таблицю на честь керівника дивізії СС «Галичина» Дмитра Паліїва» [6].

Проте, у райдержадміністрації міста повідомили, що про таке рішення ніхто нічого не чув [6]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • З. Книш. Початки УВО в Галичині / Збірник 2.— Торонто, 1965
  • М. Курах. В союзі з большевиками.— Мюнхен: Вісті, 1967.  ч. 126
  • М. Шлемкевич. Політик-воїн (пам'яті Дмитра Паліїва) / Листи до Приятелів. — Нюарк, 1964. р. 12, чч. 136-13
  • С. Волинець (редавктор). Дмитро Паліїв / Передвісники і творці Листопадового Зриву.— Вінніпеґ: В-во «Тризуб», 1965.


Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.