Прядка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Самопрядка з ручним приводом на картині М. ван Гемскерка Портрет жінки (1529 рік). Лівою рукою подаються волокна до гострого кінця веретена, правою — прокручується колесо.

Пря́дка — предмет народного побуту, знаряддя праці, на якому пряли нитки. За конструкцією виділяють ручні прядки і механічні (самопрядки).

У сучасних виробництвах прядки замінені прядильними машинами.

Ручна прядка[ред.ред. код]

Ручні прядки, Росія, Архангельська губернія

Ручна прядка складається з верхньої вертикальної частини — гребеня[1][2], кужівки, кужілки[3] або кужеля (кужелі)[4] і нижньої горизонтальної підставки, де сидить пряха — днища[1][5], сідця́[3] або присідки[6]. У верхній частині виділяють такі деталі: держівно — нижня частина, кужівни́к — верхня, на яку надівають кужіль; між ними знаходиться дерев'яна каблучка — ко́чало[3]. Прядку, особливо гребінь (кужівку, кужілку), часто прикрашали і розписували.

За конструкцією ручних прядок виділяють цільні (їх робили з кореня і стовбура берези або ялини) і складені (складалася з двох деталей горизонтальної та вертикальної).

Самопрядка[ред.ред. код]

Схема самопрядки. A — колесо, B — педаль, C — кривошип, D — шатун, E — приводний шнур, F — вилка (крапками позначені гачки), G — рівниця, H — шків котушки, I — шків вилки, m — пряжа на котушці
Найпоширеніший тип самопрядки
Шківи котушки і вилки
Веретено самопрядки під час роботи. Видно нитку, що проходить в отвір веретена і намотується на котушку

Припускається, що механічна прядка вперше з'явилася в Індії, звідки поширилася по світу. У Європі з'явилася на початку XIV століття. У ній використовується колесо, обертане за допомогою ніжної педалі. Коли до прядки додали вилку в XV столітті, прядіння вже не треба було переривати на намотування. Стрижень веретена тепер став служити віссю, на якій закріплені котушка та вилка. Близько 1490 р. Леонардо да Вінчі винайшов багатоверетенну машину зі «стандартними» намотувальними вилками і ручним приводом. У XVI столітті з'явилася педаль для обертання колеса.

Найбільш поширені самопрядки, де колесо розташоване поруч робочого веретена, але траплялися варіанти з веретеном над колесом. Судячи з усього, у «Словарі Грінченка» описано прядку саме з верхнім розташуванням веретена[7].

Найпоширеніший тип самопрядки складається зі стільчика на трьох ніжках, під якими розташована педаль («підніжок»). На стільчику на двох стовпчиках встановлене колесо зі спицями. Від підніжка до вала колеса йде шатун («циганка»), що перетворює поступальний рух педалі в обертальний за допомогою кривошипа. Поруч колеса на стільчику вкріплено ще один стовпчик з поперечиною зверху, положення якого на стільниці можна регулювати. На кінцях поперечини встановлені два стовпчики, між якими кріпиться робоче веретено. Воно складається зі основи, на який кріпиться вилка з кількома гачками («рогулька», «рашка»[8]) і котушки. На одному кінці веретена пророблено отвір з розширнем для просилювання пасма (рівниці), на другому розташовані шківи («колісця») вилки і котушки, з'єднані з колесом шнуром, що грає роль приводного паса. Колесо має два паралельних жолобки, шнур спочатку укладають в один з жолобків, проводять його через шків вилки, потім укладають у другий жолобок, проводять через шків котушки і зв'язують кінці. Пересуваючи стовпчик веретена, обирають потрібне натяження шнура. Віссю котушки слугує скалка, але кожна з них має свій шків, тому котушка обертається незалежно від вилки з гачками — швидкість її обертання менша.

Конструкція самопрядки з верхнім розташуванням веретена дещо відрізнюється. Вона теж має стільчик на ніжках, але колесо розташоване між двома стовпчиками, які водночас слугують і опорами для колеса, і підставкою для веретена. Передній стовпчик коротший, на ньому лежить перекладина — сволочок, один кінець якої виступає попереду. На виступному кінці сволочка укріплений третій стовпчик, збоку прироблений шкураток з отвором, у який вставляють один кінець веретена, другий кінець якого кріпиться до заднього стовпчика за допомогою спеціальної регульованої гайки; веретено складається з таких частин: вилки (з дев'ятьма або десятьма гачками), скалки, колісця; колісце і скалка з'єднуються з колесом шнуром[7].

Працюють на самопрядці таким чином. Пряха ставить її перед собою, щоб стовпчики з веретеном були праворуч, а колесо — зліва (під час роботи на самопрядці з верхнім розташуванням веретена колесо знаходиться прямо попереду, а гребінь з кужіллю — зліва). Отвір у веретені, таким чином, опиняється прямо перед нею. Пряха витягає з жмута кужелі нетовсте пасмо, пропускає його в отвір веретена, заводить волокна за найближчий гачок вилки веретена і намотує кінець пасма на котушку. Потім, натискуючи ногою на педаль, майстриня приводить у рух колесо, від якого починають обертатися вилка веретена з гачками, і котушка. У результаті волокна в пасмі починають скручуватися у нитку, яка тут же намотується на котушку. Прясі залишається тільки витягати пасмо з жмута і подавати його в отвір. Коли нитка заповнить на котушці простір під одним гачком, прядку зупиняють і чіпляють нитку за наступний гачок: чергуючи гачки, можна добиватися рівномірного розподілу пряжі по котушці.

Якщо нитка виходить слабко крученою, то ослабляють натяження шнура-паса. Якщо нитка не встигає намотуватися на котушку, треба зменшити діаметр шківа останньої[9].

Індійський різновид прядки — чарха[ред.ред. код]

Чарха

Чарха — одна з найдавніших видів механічної прядки. Використовується в Індії, саме слово «чарха» виводять від перс. چرخ‎, «чарх» («колесо», «коло»). На відміну від звичайної самопрядки, у чархи відсутня ніжна педаль, її колесо обертається рукою. Завдяки Махатмі Ганді чарха стала символом руху за незалежність Індії і її стилізоване зображення було включене у ранні варіанти прапора Індії[10].

Прядка та прядіння в приказках[ред.ред. код]

  • Добра пряха й на скіпці напряде
  • Сім днів пряла, та нічого не дістала
  • Яка прядка, та­ка і нитка
  • На топ­ку пряде — близький до смерті
  • Треба прясти, щоб руб'ям не трясти

Прядка і забобони[ред.ред. код]

Самопрядка з верхнім розташуванням веретена

Прядка супроводжувала дівчину від народження до заміжжя. У східних слов'ян пуповину новонародженої дівчинки перерізали на прядці або веретені; через прядку передавали новонароджену хрещеній матері; клали прядку в колиску дівчинки. Особисту, підписану прядку не давали в борг, інакше, як вважалося, буде пожежа або загинуть бджоли. На Російській Півночі хлопець, який написав на прядці дівчини своє ім'я, зобов'язаний був на ній одружуватися. Зазвичай жених дарував дівчині нову, зроблену і прикрашену своїми руками прядку.

Прядіння тривало весь осінньо-зимовий період, перериваючись лише на різдвяні свята. В останній день масниці жінки, святкуючи закінчення прядіння, каталися з крижаних гір на донцях прядок, при цьому вважалося, що чим далі вони проїдуть, тим довшим вродить льон, а та, яка впаде з прядки, не доживе до осені. У чехів в кінці масниці прядку, прикрашену стрічками, возили на возі по селу, а потім «продавали» в трактирі. На Різдво або на всі святки прядку і всі прядильні інструменти виносили на горище або в комору, щоб їх духи не заплювали.

У сербів на Різдво при відвідуванні худоби господиня приносила з собою прядку і трохи пряла, «щоб худоба не була голою». У Славонії першій відвідувачці будинку на Різдво давали прядку, щоб вона трохи попряла заради врожаю льону. Таке ж значення мало прядіння молодої нареченої після першої шлюбної ночі: вона пряла на поданій їй свекрухою прядці, «щоб багато жити».

Прядіння також є функцією деяких міфологічних персонажів, а прядка виявляється пов'язаною з «тим світом». Дів долі — суджениць представляють трьома жінками з прядками, які прядуть або розмотують клубок з пряжею. За віруваннями східних слов'ян, нечиста сила (кікімора, домовик, русалка, нічниця та ін.) пряде тоді, коли прядка залишена на ніч (або на свято) з незакінченою кужіллю або без благословення. Сама прядка могла сприйматися як атрибут нечистої сили або її заступник. Дівчата вірили, що якщо не допрясти куделі напередодні Різдва, то прядка прийде за ними в церква при вінчанні, якщо залишити прядку з кужелем на ніч або на свята, то прядка буде переслідувати, лякати, танцювати поряд. Вірили, що, якщо вночі привидиться потвора з прядкою на лавці, бути в тій хаті небіжчику, якщо вдарити прядкою дівчину, то їй попадеться поганий чоловік або погані свекор зі свекрухою, а якщо вдарити прядкою дитину, то вона захворіє.

Прядка служила оберегом для дівчини. За уявленнями болгар, прядка охороняє дівчат і молодиць від любові змія, від злої зустрічі, пристріту й причини. Тому дівчина, йдучи в поле на роботу, брала з собою прядку і по дорозі, особливо коли зустрічала багато людей, пряла. Після весілля дівер, який невідступно ходив з нареченою і охороняв її, дарував їй розписану прядку як оберег. У росіян для лікування дітей від нічного плачу і від переляку клали під колиска хлопчикові сокиру, а дівчинці — прядку; щоб вилікувати безсоння у дівчинки, під сволок з примовляннями встромляли прядку з кужіллю або веретеном. Щоб тхір не шкодив курям, у болгар кидали на курник прядку з кужеллю.

Прядка як символ[ред.ред. код]

  • Ручна прядка стала символом Свадеші — економічної стратегії руху за незалежність Індії.
  • Жінка з самопрядкою зображена на гербі й прапорі російського міста Іваново

Див. також[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]