Масниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Масниця
Масниця
Масниця, Донеччина, марка України, 2003
Інші назви Пущення, Сиропуст, Колодій, Масляна
Місце заговини на Великий піст, перша зустріч весни і проводи зими
Тип народний
2017 дата з 20 лютого до 26 лютого
Святкування народні гуляння
Традиції готують вареники, ходять в гості, прив'язують колодки неодруженим парубкам
Масниця в Малоросії. «Всемирная иллюстрация», 1896

Ма́сниця[1], Пу́щення[1], Сиропу́ст[1], Масляна, Колодій, Сиропу́сний тиждень, Си́рна неділя, Ба́бське свято, Зага́льниця; (рос. Масленица, Масляница, біл. Масленіца, Масленка) — традиційне східнослов'янське, у тому числі й українське свято, що відзначається протягом тижня (іноді трьох днів) перед Великим постом. Початок нового циклу залицянь і любощів, пошуку пари, з метою продовження роду.

Перші згадки про Масницю («Попільну середу»[джерело?]) в календарях наших предків датуються ІV ст. н. е. (календарі із села Ромашки Київської області та із Лепесівки — сучасної Хмельницької області). Свято активно відзначалося не лише в період язичництва, а й після запровадження християнства князем Володимиром у 988 році. Найбільш активного святкування Масниця набула у ІХ-ХІІІ століттях, в часи і на теренах Київської Русі.

Колодій збігався в часі із Сиропусним тижнем, останнім тижнем М'ясниць. Це останній, напередодні Великого посту, тиждень, коли можна було справляти весілля. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.

Християнська церква додала Масниці у свій календар, проте свято так і не набуло християнського змісту. Але оскільки православ'я достатній час є панівною релігією в Україні, то, з часом, автентична дата святкування Масниць була забута. Н. Дубровський[2], зауважує, що багато масничні обряди є чисто зимовими і не можуть відзначатися навесні. Він вважає, що масничні обряди перейшли з Власія, у якого «і борода в маслі». У Білорусі збереглася приказка: «На Аўласа бяри каўшом масла»[3] (белорус.) — На Власа бери ковшем масла. У Поліссі досі Широкий четвер називають «Власов» або «Волосся»[4].

Традиції[ред. | ред. код]

Центр, схід і південь святкує Масниці, які теж називають Колодієм. В побуті вживаються ще інші назви «Заговини», наприклад. Масниці це те ж, що Масний, він же Тлустий, Жирний тиждень в багатьох культурах. Західніші реґіони України називають цей тиждень Запусти\Запуст, Сиропуст (бо ще можна їсти сир і інший набіл).

В обряді носити Колодку чітко простежується елементи глибинних рудиментів — «законодавцями» були не чоловіки, а жіноцтво. Обряд колодки чи Колодія відзначали напередодні Великого посту — останнього тижня м'ясниць. Це був, власне завершальний термін, коли ще можна було справляти весілля.

Схожі традиції є у наших сусідів. Неодружені словацькі парубки «тягають колодку». Фото до 1940-го року.

Слов'янський обряд передбачав на Масницю дівчатам і неодруженим хлопцям прив'язувати до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час. В цей тиждень старші жінки жартома «карають» тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари і не одружилися. Таким був звичай наших Предків — усе живе повинно бути в парі. Тих, хто не знаходив собі дівчини, вважали причиною порушення гармонії, ладу в природі.

Неодруженим парубкам чіпляли до ноги колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, квітками. Цю відзнаку парубок повинен був волочити за собою, поки не дасть відкупного, тобто не пригостить жінок за таку честь, яку вони влаштували для нього. Такі обряди мали виховне значення, примушували замислитись про продовження роду, сприяли пошукам нареченої.

Заміжні жінки у понеділок зранку збираються в корчмі «колодкувати». Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або палицю — Колодку. Інші беруть по черзі і вповивають її шматками полотна, потім знову кладуть на стіл. Це значить, що Колодка «народилася». Купують наливки, сідають за стіл навколо колодки, п'ють і поздоровляють одна одну з «народженням».]Потім ходили по селу і прив'язували Колодку, тобто загорнуте у полотно полінце, до ноги парубкам та дівчатам які не скористалися з весільного сезону і не побралися, а також їхнім батькам, що «досі не пошлюбили» дітей. Особливо ж тим, які відмовили нареченому і сватам. Звісно, що ніхто не бажав ходити з таким собі «ярликом», а тому одразу ж давали жінкам певний відкуп. Ним могли бути кольорові стрічки, намисто або ж наїдки, горілка і солодощі.

Дівчата теж в'яжуть Колодку, але тільки парубкам, і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча Колодка оздоблена барвистими стрічками та паперовими квітами. Парубки повинні платити дівчатам викуп за Колодку грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою.

Бабський тиждень[ред. | ред. код]

В Україні Масниці мають свою яскраво виражену індивідуальність.

Зокрема на Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) Колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень — повертала Колодку. Такі обряди нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

Головним почастунком на Масницю є вареники з сиром і сметаною, пироги з сиром, налисники. Головним напоєм — наливки і інші трунки. Головним місцем події виступає шинок.

Свято Колодія характерне лише для України та Білорусі і сягає своїми коренями ще глибоко дохристиянських часів. Протягом цілого тижня паралельно з іншими обрядами проходило коротке Колодчине життя.

У понеділок Колодка «народжувалась», у вівторок — «хрестилася», у середу справляли «похрестини», у четвер «помирала», у п'ятницю Колодку «хоронили», а в суботу «оплакували». У неділю ж наставала кульмінація Колодія, а заразом і Колодчиної долі. Молоді жінки «волочили» Колодку.

Як і молодиці, дівчата в цей день п'ють трунки і співають:

Не пускає мене мати: На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
 — Іди, доню, не барися:
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає,
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче …

У четвер на цьому тижні господині збираються компаніями і спеціально п'ють та гуляють — «щоб телята водились!» Вони ж і не прядуть на цьому тижні — «щоб масло не гіркло!»

У п'ятницю — частунок тещі. Колись в Україні був звичай двічі на рік частувати тещу — «щоб горло не пересихало». Хто женився в осінні М'ясниці, той урочисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних Свят — якщо добра, або на третій — якщо зла. Хто ж оженився в різдвяні М'ясниці, той возився з тещею в п'ятницю на Масницю. Разом з тещею запрошувались ще й інші родичі. Частуючи гостей, зять говорив: «Пийте, люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не пересихає!» (натяк на сварливість).

Ніжкові заговини[ред. | ред. код]

На перший день Загальниці, в останній тиждень М'ясниць, за стародавнім звичаєм готувався холодець зі свинячих або баранячих ніжок; тому цей день ще називався Ніжкові заговини.

« То неправда, що на «ніжкові заговіни» не можна пити горілки, бо завушниця буде. Що ж то за Масляна без питва?! Всі люди п'ють, і ми, було, вдома п'ємо, а завушниці у мене ніколи не було. Ще як був живий мій батько, царство йому небесне, було, прийдемо з церкви, посідаємо обідати, а він і каже: «Давай, сину, чарки та вип'ємо, щоб усе було гоже, а що не гоже — не дай, Боже!» Поналиває, бувало, і ми вип'ємо по першій. Пили всі: і мати моя, і сестра, і брат, і гості, коли траплялися ... А як закусимо по першій, то тато покладуть ложку на стіл і кажуть: «Ну, сину, піднось ще по склянці, бо після однієї не обідають — гріх!» Я піднесу ... а тоді ще й по третій, четвертій... А коли вже вип'ємо по останній до вареників, то тато заспівають, бувало:
Ой, вип'ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
І житечко, і овес —
І зібрався рід увесь[5].
»

На Слобожанщині хлопці та дівчата, після вечері на Ніжкові заговини збирали зі столу кістки, виходили на подвір'я, ставали під коморою і кидали кістками у ворота. Існує повір'я, що хто в цей вечір не докине від комори до воріт свинячою кісткою, той до Великодня не доживе.

Релігійні особливості[ред. | ред. код]

Вареники — традиційний почастунок на свято.

Починається святкування Масниці перед Великим постом, який триває 48 днів до Великодня.

Сиропусний тиждень складається з трьох частин: «зустріч» у понеділок, кульмінаційна точка або «перелом» у «широкий четвер» і «прощальна неділя».

Практика сиропусного тижня і неділі дуже давня. Про неї згадує вже олександрійський патріярх Теофіл († 412), а перед тим установлена М'ясопусна седмиця й неділя. Синаксар на сирну суботу каже, що, на думку декого, сиропусний тиждень став законом за грецького цісаря Гераклія (610—641). Той шість літ воював з перським царем Хозроєм і дав обітницю, що коли виграє війну, то не буде їсти м'яса цілий тиждень перед Великим постом. У суботу перед Сиропусною неділею свята Церква, щоб дати нам приклад і заохотити до посту й покути, відзначає пам'ять усіх святих мужів і жінок, що від найдавніших часів провели своє життя в молитві, пості й покуті. Тут передовсім ідеться про тих, хто протягом віків жив життям посту й покути чи то по монастирях, чи на пустині одинцем.[6]

Сирна Седмиця завершиться Прощеною неділею. Цього дня в церкві здійснюється чин прощення, коли духовенство та парафіяни взаємно просять прощення одне в одного, щоб вступити у Великий піст з чистою душею.

У давнину в монастирях Сходу був гарний звичай: відбувати обряд взаємного прощення в Сиропусну неділю. Цей обряд викону­вався ввечері після скромної вечері. Усі монахи у присутності вірних просили один в одного прощення за свої провини, обій­малися і давали поцілунок миру. Миряни також просили один в одного взаємне прощення. Подекуди при обряді прощення співали стихири Пасхи: "Пасха священная нам днесь з'явилася… ". Остання стихира закінчується закликом до взаємного прощення: "… і друг друга обіймім! Промовмо: «Браття», — і тим, що ненавидять нас; простім усе… ". Цей спів стихир Пасхи мав означати, що як у дні Христового Воскресення, так і тепер, на вступі до Великого посту, треба один одному все пробачити задля Христа, що задля нас постив, терпів і воскрес.[6]

Цей дуже зворушливий обряд прощення зберігався ще в Києво-Печерській Лаврі до часу приходу влади комуністів. І тут усі монахи мали спочатку скромну передпісну вечерю. Потім усі, на­стоятелі й звичайні монахи, одягалися в монаші мантії і йшли до церкви. Усі настоятелі Лаври, від найвищого до найнижчого, ста­вали поряд посередині церкви, а вся братія Лаври, яких кількасот осіб, підходили до настоятелів, падали на коліна один перед одним і зі словами: «Прости мені, Отче», — чи — «Прости мені, Брате», трикратно цілували один одного. А митрополичий хор співав при тому стихиру з великої вечірні Сиропусної неділі: "Сіде Адам прямо рая, і свою наготу ридая плакаше… ". Після обряду прощення всі мовчки розходилися.[6]

На Пущенні, чи Сирному тижні немає посту в середу й п'ятницю, кожен день можна вживати молоко, яйця і рибу, але м'яса вже не їдять. У православних храмах починають здійснювати Великопісні служби.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Збірка «Українська минувшина»: ілюстрований етнографічний довідник. — Київ: Либідь, 1994.
  • Воропай О. Звичаї нашого народу. — Харків: Фоліо, 2007.
  • Васілевіч Ул. А. Беларускі народны каляндар // Паэзія беларускага земляробчага календара. Склад. Ліс А.С.. — Мінськ, 1992. — С. 554-612. (біл.)
  • Дубровский Н. Масляница. — М. : Типография С. Селиванова, 1870. — 46 с. (рос.)
  • о. Катрій Юліан, ЧСВВ. Пізнай свій обряд. — Л. : «Свічадо», 2004. — 472 с. — ISBN 966-561-327-8.
  • Сапіга В. К. Українські Народні свята та Звичаї. — К. : Т-во «Знання України», 1993. — 112 с. — ISBN 5-7770-0582-9.
  • Скуратівський В. Дідух — Свята українського народу. — Київ: Освіта, 1995.
  • Толстая С. М. Полесский народный календарь. — Москва : Индрик, 2005. — 600 с. — (Традиционная духовная культура славян. Современные исследования) — ISBN 5-85759-300-X. (рос.)
  • Лозко Галина. Боги кола сварожого // «Сварог» — Київ, 1999

Посилання[ред. | ред. код]