Таємний український університет

Таємний український університет
УТУ
Сенат Українського таємного університету у Львові, 1921 р. Сидять: Мирон Кордуба, Мар’ян Панчишин, Василь Щурат, Іван Куровець, Максим Левицький; стоять: Іван Раковський, Володимир Вергановський, Роман Ковшевич, Максим Музика, Мирон Вахнянин
49°50′33″ пн. ш. 24°01′56″ сх. д.
Тип	Нелегальний
Країна	Польська Республіка
Засновано	1921
Ректор	Василь Щурат, Мар'ян Панчишин, Євген Давидяк

Льві́вський (тає́мний) украї́нський університе́т (ТУУ), Український таємний університет (УТУ) — український нелегальний вищий навчальний заклад у Львові. Заснований у липні 1921 року, проіснував до 1925 року. Структура організована завдяки зусиллям студентів та викладачів, котрі наважилися нести українську освітню ідею, попри постійні заборони, переслідування та ув'язнення з боку польської влади.

Передумови створення

18–19 століття

Боротьба за існування українського університету у Львові тривала десятиліттями. Ще у 1661 було засновано Львівський університет, що тримався на плаву в основному завдяки податкам місцевих громадян. Викладання там велося німецькою. У 1787 при цьому університеті було засновано український інститут «Studium Ruthenum», де окремі предмети (на богословському факультеті) викладались українською (при цьому аналогічного польського інституту при університеті не було). А далі витоки боротьби за український університет мали прямий зв'язок з революційними подіями в Європі 1848 р. Ідеї українців в Австрійській державі представляла тоді Головна Руська Рада, що була заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Уже в Маніфесті від 10 травня 1848 р., опублікованому в першому числі «Зорі Галицької» (15 травня 1848 р.), Рада проголосила приналежність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії [12, с.112].

Головна Руська Рада, яку очолив єпископ УГКЦ Григорій Яхимович, і її представники взяли участь у слов'янському з'їзді у Празі в червні 1848 р., приєднавшись до федеративних змагань, ідею яких висунув чех доктор Ф. Палацький. Перші революційні події в Австрійській монархії дали свої позитивні результати: вже 16 квітня 1848 р. указом цісаря було скасовано панщину та проголошено конституцію (25 квітня 1848 р.), скликано парламент. Від українців до австрійського парламенту ввійшло 39 послів (парламентарів), які «приєднувалися до змагань за права, за які виступили інші народи. Вони домагалися виділення Галичини, Закарпаття і Буковини в окремий короннний край при федеративній перебудові держави Габсбургів, і цю вимогу обстоювали посли в першому австрійському парламенті» [12, с.116-117]. На жаль, завоювання революції були нетривалими: 1849 р. було придушено революційні рухи, скасовано конституцію й зроблено спробу повернення до абсолютизму. Цим скористалася польська шляхта, яка стала потроху завойовувати прихильність австрійських керманичів., і все закінчилось тим, що в 1867 році в університеті було відкрито аж три кафедри, де викладалось польською. У 1879 році, коли поляки завоювали ще більше прихильності австрійського уряду, навіть мовою внутрішнього урядування університету стала польська, а не німецька.

Отож, ще з 1860-х роках українська молодь активно виступала за українську мову та створення українських катедр в університеті. Активісти збирали однодумців, було кілька віче, навіть писали звернення і виступали в соймі, проте реакції з боку правління не було.

У кінці ХІХ ст. українській інтелігенції вдалося добитися дозволу австрійської влади на відкриття у Львівському університеті 7 звичайних кафедр та 4 доцентур. Навіть було відкритто ще одну кафедру всесвітньої історії. (Кафедру історії України відкрити не дозволили). На завідування цією кафедрою, де мала вивчатися та досліджуватися історія слов'янських народів, українська еліта Галичини запросила відомого київського історика Володимира Антоновича (1834—1908) [19. Т.4, с.1420], який послав до Львова свого талановитого учня Михайла Грушевсьского. Праця цього гіганта історичної науки у Львівському університеті, незважаючи на певні перешкоди з боку польських шовіністів, мала великий вплив на розвиток суспільно-політичної думки всієї української громадськості. Але Львівський університет ім. Цісаря Франца І уже до кінця ХІХ ст. опанували поляки, а українців, навіть з докторськими ступенями, туди не допускали. Доктора філософії І. Франка допустили лишень до одної пробної лекції, яка пройшла блискуче, але викладати не дозволили [5, c.13].

Аж в 1898 році о. Данило Танячкевич знову заговорив про окремий Український університет, цю ідею підтримали НТШ та Просвіта, проте відповіддю віденського уряду було лише створення ще одної катедри української літератури. Відбулося ще кілька мітингів, були навіть сутички українських і польських студентів з пораненими, проте результату не було.

А цей час в урядових колах Австро-Угорщини йшло обговорення ідеї федералізму Австрії. Поки що важко сказати, якого розвитку набула ідея федералізму в кінці ХІХ століття в оточенні цісаря. За свідченнями очевидців можна переконатися, що цісарське оточення ділилося на дві великі групи. Одна група підтримувала правлячого австрійського імператора Франца — Йосифа І, зберігаючи імперію незмінною, а друга, підтримуючи наступника австрійського престолу Франца-Фердинада, обговорювала питання федеративного устрою Австрії.

Період сецесії

Боротьба за український університет відновилася на початку ХХ ст.: почали протестувати студенти Львівського універитету [9, с. 358]. Потім був період сецесії – українські студенти масово покидали Львів, фінансуючи поїздки власними коштами і коштами народу. В ній взяли участь близько 440 студентів Львівського національного університету імені Івана Франка. В знак солідарності із протестами українських студентів у Львові 14 грудня 1901 року митрополит А. Шептицький демонстративно закриває Львівську Духовну семінарію, тимчасово помістивши семінаристів в інші духовні заклади Європи [6, с.56]. Було створено спеціальний «Сецесійний фонд» для продовження навчання студентів-українців в університетах імперії: у Відні, Празі й Граці, а також у Кракові. Сецесії тривали від 1 грудня 1901 року до літнього семестру 1902 року.

Активізація боротьби на початку XX століття

А 1903 року Галицький митрополит Шептицький приєднується до українських послів, членів австрійського парламенту та Галицького сейму, що протестували проти утисків польської адміністрації в Галичині щодо українців та їх шкіл [15; 16], а вже 1905 року митрополит Андрей робить першу спробу відкрити у Львові вищий богословський навчальний заклад. Однак спротив польських єпископів перешкодив здійсненню цієї ідеї [15]. Ось чому 22 січня 1906 року Галицький митрополит А. Шептицький очолив делегацію до австрійського монарха з вимогами рівних прав для українців та вирішення питання про відкриття українського університету [15; 16].

Десь у 1904 серед українських науковців виникла думка створити приватний університет, але тоді було створено тільки курси українознавства.

Згодом протести розгорнулася з новою силою не тільки в Галичині, але й у Великій Україні [16]. В січні 1907 р. велася боротьба за українізацію на Великій Україні, а австрійська влада заарештувала близько 100 львівських студентів і викладчів, бо вони вимагали відкриття університету з рідною мовою навчання.

У 1906 і 1907 роках українські студенти активно організовували віча для відстоювання своїх прав у стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. У цих роках було кілька трагічних імматрикуляцій, що закінчувались бійками через те, що були проведені польською мовою.

Наступне протистояння у стінах університету сталося 23 січня 1907 року. Українські студенти зібралися на віче, щоб обговорити питання прав української мови і проведення імматрикуляції. Університетський секретар професор Вінярж, проходячи повз українців, своє невдоволення висловив словами «гайдамацька дич», «українська дич». Присутні не стерпіли образ, побили секретаря, розгромили актовий зал, звели барикаду, на університетському будинку вивісили синьо-жовтий прапор. Ректор викликав поліцію, і 153 студенти були заарештовані. Дорогою до поліційного відділення арештовані співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» тощо.

Сутички 1 липня 1910 року та смерть Адама Коцка

Як повідомляла львівська преса, 1 липня 1910 року, о 8:30, українські студенти в ІІІ залі Університету організували віче, на якому були присутні близько 300 осіб. Причиною стало те, що австрійський уряд (через блокування польських парламентарів) вкотре не розпочав процедуру виокремлення українських кафедр Львівського університету в окрему установу.

Студенти-поляки, які цього дня перебували в меншості, але сподівалися перешкодити перетворенню віча на ходу вулицями міста, почали зводити барикади. Частина українців вирішила їм завадити. Розпочалася бійка з використанням палиць та меблів, стрілянина з обох боків. Поліція прибула на місце подій через 15 хвилин після початку перестрілки. Поліція заарештувала 128 студентів-українців, яких засудили до короткотермінового ув'язнення (від двох тижнів до 7 місяців). В результаті сутичок був один загиблий: 21-річний студент права, третьокурсник Адам Коцко, та 28 поранених з обох боків. Боротьба за український університет у Львові в 1910 р., що вилилася у криваву сутичку, в якій був вбитий студент Адам Коцко викликала бурю протесту по всій Західній Україні [16].

Посол до австрійського парламенту о. Фолис згадує, що в час Балканської війни 1912 року наступник австрійського престолу Франц — Фердинад вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словінцями, хорватами тощо. Врешті його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинад вирішив про неї дізнатися. Посол Фолис доручив це зробити автору праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послу з Галичини Лонґину Цегельському, зобов'язавши його до таємниці словом честі. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, капітаном Василем фон Урбановичем (1852—1920, завідувач архівом австрійського Генштабу [23, с.257]) були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинанду. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму українців: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту рівні в правах з парламентарями інших народів, українці дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками, свої навчальні заклади, в тому числі й університет та інше [23, с.257-260]. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому офіцера Станіслава Шептицького. «Архикнязь з вдоволенням погодився на кандидатуру Шептицького, і почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький ще в ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни в 1904—1905 рр. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії і мав велике довір'я архикнязя Фердинада та австрійського генерального штабу» [23, с.257-260]. За спогадами капітанат фон Урбановчиа пропозиції парламентаря Л. Цегельського від українців, на жаль, швидко стали відомі в Росії через підкуп камердинера Франца-Фердинада, царською розвідкою [23, с.257].

На нашу думку, останню крапку у змаганнях за український університет у Львові поставили смерть студента А. Коцка та блискуча промова Галицького митрополита УГКЦ графа Андрія Шептицького 28 червня 1910 року на одинадцятому засіданні 22-ї сесії Палати Вельмож у австрійському парламенті, коли обговорювались питання бюджету: "Висока Палато! Бажаю лиш звернути увагу однієї високої Палати на культурні потреби русинів, яких дотепер ще ніколи достотаточно не взято до уваги. Хоч питання, створення самостійного університету у Львові є вже від років предметом переговорів і найбільш наполегливих бажань і намагань руської нації, в цій справі все таки дотепер не прийнято нічого позитивного. Що заснування руського університету у Львові є потрібне, уважаю доказаним і більше як доказаним незаперечним; бо, якщо б русини мали вже один університет, можна б ставити під сумнів потребу другого: коли ж вони не мають жодного, тоді питання, чи руський університет є потрібний, майже лучиться з питанням, чи взагалі потрібні університети. …Зо всіх згаданих причин, культурного й католицько-релігійного розвитку руського народу під покровом Габсбургів, уважаю створення руського університету у Львові не тільки потрібним, але також емінентно важливим [10. Т.І, c.34-35].

І рішення про після впертої боротьби різних веств української нації було прийняте в «1913 році цісар підписав декрет, щоб заснувати Український університет у Львові від 1 вересня 1916 року» [10, с. 224; 16, c.238].

Яскравим підтвердженням цьому є реакція Росії на рішення австрійської влади дозволити відкриття українського університету у Східній Галичині з 1 вересня 1916 року. На це рішення російський посол у Відні в ноті протесту заявив, що в разі відкриття такого університету для українців у Львові Росія оголосить Австрії війну [10, с.38; 23].  Звичайно, що царський уряд дуже боявся будь-яких поступок для кількох млн українців у Австро-Угорщині, бо подібних привілеїв могли вимагати й 35 млн українців Наддніпрянщини [23, с.261].

Українські парламентарі у Відні, дізнавшись про домовлення німецького кайзера Вільгельма ІІ та австрійського цісаря Франца-Йосифа І про відновлення Польської держави та її формальне проголошення 5 листопада 1916 р., негайно самоліквідували Українську Загальну Раду. У червні 1918 року о. Й.Фолис, д-р Л. Цегельський та д-р Крек дійшли до думки, що «треба „допомогти“ новому австрійському імператорові Карлові провести „переворот в один день“, проголосивши національні конституанти: у Львові, Празі, Любляні, Загребі. Підготовку цього плану взяв на себе о. д-р Крек. Така справа трималася в таємниці, щоб про неї не дізналися мадяри, поляки та австрійські бюрократи» [28, с.186]. З цього моменту українці почали готуватися до перевороту. До справи було залучено д-ра Ю. Романчука, д-ра Є. Петрушевича, отця-крилошанина Т. Войнаровського, д-ра С. Смаль-Стоцького, д-ра С. Голубовича, митрополита А. Шептицького, д-ра В. Панейка, отця Т. Лежогубського, д-ра В. Охримовича, — згадував Лонґин Цегельський [28, с.187].

Післявоєнний період

Спроби підготуватися до відкриття Українського університету у Львові були ще в час Першої світової війни, а саме тоді, коли він мав бути відкритий — у 1916 році. Передові громадські діячі шукали студентів-українців, котрі навчалися в західно-європейських університетах і готові були перейти в український університет [15; 16].

Наприкінці 1918 року на території Галичини запанувала польська влада. Розуміючи важливість освітніх реформ, зміни, в першу чергу торкнулися інтелектуальної сфери. У Львівському університеті (який було перейменовано на університет імені короля Яна Казимира) польська влада провела нововведення, які зовсім не влаштовували українське студентство. Крім того, що мова викладання в університеті була польська, у 1919 році було також затверджено документ, в якому йшлося про ліквідацію усіх українських кафедр та сповіщено про звільнення усіх українських професорів. Проте, саме квота, майже остаточно нівелювала можливість потрапити українцеві в університет, за якою зі 100 % студентів тільки 11 % місць могли бути надані іноземцям (і то за однієї важливої умови: потрібно було мати польське громадянство або служити у польській армії). В основному це були євреї і тільки в поодиноких випадках українці. Через те, що Львівський університет залишився під польською окупацією, рішенням уряду ЗУНР в червні 1919 р. в Станиславові мали почати нормальну працю університетські філософічні й правничі курси, щоб дати змогу закінчити студії студентам, які вже почали студії на згаданих факультетах" [30, с.117; 16, с.87]. Тому перед українським студентством, на порядку денному, виникнуло питання про встановлення українського вищого навчального закладу, на кшталт університету. Особливо актуальним це питання видалось після повернення додому вояків Української Галицької Армії — студентів, котрі прагнули завершити навчання. Умови, які створила польська влада, змусили діяти молодіжні організації та наукові кола, зокрема Наукове товариство Шевченка та інші, у справі забезпечення вищою освітою української молоді.

Відомості

У відповідь закриття всіх українських кафедр у Львівському університеті ім. Цісаря Франца І. 20 вересня 1919 року Наукове товариство ім. Тараса Шевченка оголосило у пресі про відкриття університетських курсів на 1919—1920 навчальний рік. Навчання планувалося на трьох факультетах: філософському, правничому, технологічному [29, с.5]. А вже 27 вересня польська поліція заборонила університетські курси. З січня 1920 року діяли медичні університетські курси [15]. У березні 1920 року функцію організації університетських курсів взяло на себе Ставропігійське братство при греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Львові, відоме своїми давніми традиціями в історико-культурному плані. Цю спробу теж зірвала польська поліція (7. ІІІ. 1920 р.).

Через те, що намагання української громадськості відкрити легальним шляхом український університет у Львові провалилися, вже з серпня 1920 року члени НТШ у Львові В. Щурат, І. Свєнціцький, І. Крип'якевич, Б. Барвінський та В. Герасимчук взяли на себе ініціативу створення таємного українського університету у Львові.

Університет був заснований за ініціативи Наукового товариства імені Шевченка, Товариства українських наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійського Інституту у Львові, як реакція на дії польської влади. Останнє було спричинено рішенням стосовно обов'язку студентів Львівського університету та Політехніки служити в польській армії.

Печатки Українського таємного університету. Створені 1923 року художником Р. Лісовським

Рішення приступити до створення ТУУ було прийнято на з'їзді українського студентства у Львові у липні 1921 року. В середині вересня 1921 року новостворений навчальний заклад розпочав свою роботу. Університет діяв нелегально, на громадських засадах.

Це був приватний навчальний заклад, на створення якого Польська держава коштів не виділяла. Отож його організатори та все українське суспільство повинно було подбати про фінансування діяльності українського таємного університету. На існування університету потрібно було щомісяця 2500 доларів, з них 1500 витрачалося на оплату викладачам. Щоб організувати роботу університету потрібно було знайти кошти в середовищі самих українців. За цю справу взялися самі студенти. Крайова студентська рада 15 липня 1923 р. повідимила, що Крайовий з'їзд ПРОФУС і ЦЕСУС прийняв рішення збирати кошти на утримання університету силами громадських організацій всіх повітів Східної Галичини. Максимальна сума на кожен повіт складала 160 доларів, мінімальна — 80. Українська Крайова студентська рада поштою розіслала листи з агітацією за збір коштів для таємного університету. Акція по збору коштів на утримання таємного університету у Львові набула широкого розмаху серед громадськості, якщо навіть звичайний селянин з с. Лисець (тодішнього Богородчанського повіту) привіз для Української Крайової студенської ради 40 кг масла 9 листопада 1923 р. [29, с.5]. Кошти для різних потреб Галичини шукав під час своєї закордонної поїздки і митрополит А. Шептицький. Греко-католицькі священники включилися до збору коштів на університет. «Комендант державної поліції Станіславава повідомив, що 13 листопада 1923 року Луць Сімковський, який проживав у с. Блюдники Станиславівського повіту, привіз 20 кг масла і близько 100 кг квасолі, за його зізнанням, отримані від тамтешньої доньки священика на утримання університету» [29, с.5]. Тому й не дивно, що серед студентів підпільного університету юридичного факультету ми знайшли прізвище студента Львівської духовної семінарії Василя Величковського (1903—1973) — майбутнього Станиславівського єпископа, а пізніше архиєпископа УГКЦ в підпіллі та Святослава Гординського (1906—1993) — визначного українського художника (автора мозаїк українського храму св. Софії у Римі), мистецтвознавця, поета, перекладача з діаспори, батько якого, доктор філософії Я. Гординський (1882—1939), викладав в таємному університеті [1, с.1-4; 16].

На відміну від створеного у цьому ж 1921 році в екзилі (Відень, пізніше Прага) легального Українського вільного університету, ТУУ забезпечував не тільки філософський та правничий напрямки освіти. У перший рік свого існування університет мав три відділи (факультети): філософський, юридичний (правничий), медичний, пізніше було утворено технічний відділ.

У 1920—1921 н. р. студенти навчалися на трьох відділеннях: філософському — 14 кафедр (27 студентів), юридичному — 6 кафедр (61 студент), медичному — 5 кафедр (13 студентів). Всього 25 кафедр, 101 студент [29, с.5].

1922 року на базі технічного відділу у Львові було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу (існувала в 1922—1925 роках). 1924 року до університету формально було приєднано ще й факультет мистецтва під керівництвом Олекси Новаківського і протекторатом Андрея Шептицького. В університет записалося 1028 студентів. З них:

• на філософський факультет — 235;
• на юридичний — 608;
• медицини — 185.

Крім того було ще 230 надзвичайних студентів. Отже всіх записаних в університет нараховувалось — 1258. На технічному відділі навчалось 150 студентів.

Першим ректором Л(т)УУ був доктор Василь Щурат, потім Мар'ян Панчишин, Євген Давидяк (1923-27 Ректором Високої Політехнічної Школи було обрано Віктора Лучківа.

У 1924—1925 роках на трьох відділах університету нараховувалося 58 кафедр. На філософському факультеті було 22 кафедри, юридичному — 26, медичному — 10. На філософському та юридичному факультетах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці — 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати навчання у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Гданська. 1921 року для керівництва справами у закладі був створений Сенат університету, до складу якого входили Василь Щурат, Мирон Кордуба (декан історичного факльтету), Іван Крип'якевич, Іван Раковський, Володимир Вергановський (декан юридичного факультету), М. Левицький, Роман Ковшевич, Іван Куровець (декан медичного факультету), Максим Музика. Серед викладачів університету були відомі українські вчені: Іван Крип'якевич, Кирило Студинський, Іван Фещенко-Чопівський, М. Корчинський, Степан Балей, Михайло Возняк, Михайло Галущинський, Леонід Білецький, Філарет Колесса, Івана Зілинського, Іларіон Свєнціцький, Володимир Левицький, Микола Чайковський, Микола Чубатий, Володимир-Степан Старосольський, Степан Шухевич, Юліан Гірняк, Володимир Охримович, Микола Сабат та інші.

Виказка викладів студента філософського відділу Михайла Драгана

Незважаючи на складні умови, пов'язані з нелегальним існуванням, рівень викладання і підготовки спеціалістів в університеті був високим. Студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Український Студентський Союз», «Академічна громада», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та інші. Науковий гурток істориків видавав журнал «Історичний Вісник».

Звичайно умови навчання і праці в ТУУ були далекі від ідеальних. Заняття проводились в приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів.

Лише студенти філософського і правничого факультетів мали змогу прослухати університетський курс повністю, на відміну від медичного та політехнічного відділів, де навчання тривало 4 семестри. Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації, з переслідуванням та арештами польською поліцією студентів та професорів. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. Матеріальну підтримку діяльності університету надавали українські господарсько-економічні установи, частина фінансової допомоги поступала від численної еміграції із Чехословаччини, США і Канади. З цих джерел покривалися видатки університету, а також за згодою й апробацією Студентського допомогового товариства, яке очолював студент правничого відділу М. Матчак, надавалася фінансова допомога студентам.

Відкриття українського університету у Львові знайшло схвальний відгук української та міжнародної громадськості. «11 серпня 1922 року посол італійського парламенту Еттора Льомбардо — Перегріно вніс запит у справі університету в Східній Галичині. У своїй інтерпеляції до парламенту він звернув увагу на Україну наголошуючи, що вона є одним з найактивніших елементів у відбудові європейського сходу, з чудовим селянським населенням, яке, змагаючи до здійснення своїх ідеалів, не занедбало справи культури і заснувало перший в історії усіх часів таємний університет на місці загарбаного йому університету у Львові». Прийшли привітання до Сенату університету від президії Міжпартійної Ради від 25 вересня 1921 р., а папський легат о. Йоан Дженокі за наполяганням Шептицького (в час його перебування у Львові) мав аудієнцію для членів Сенату таємного університету. Навчальні програми філософського, юридичного та медичного факультетів були визнані європейськими університетами, а студентам зараховувались семестри, проведені на навчанні у Львові [7; 8; 11; 29, с.5].

Викладачі та студенти університету зазнавали постійних переслідувань з боку польських органів влади. Заходи національних громадсько-політичних організацій і українських депутатів польського сейму, спрямовані на легалізацію діяльністі ТУУ, були безуспішними. Переслідування та арешти польською поліцією студентів та професорів, відсутність матеріальної бази і нестача коштів, урядова заборона службовцям державних установ викладати в університеті та дискримінація випускників привела до припинення діяльності ТУУ в 1925 році.

Існують також свідчення про те, що ТУУ можливо проіснував до 1926 року. Зокрема, відомий композитор Микола Колесса, який навчався в ТУУ у 1923—1924 роках, а його батько композитор Філарет Колесса викладав тут у 1921—1923 роках, подає в інтерв'ю період існування УТУ з 1921 року до 1926 року. За словами Колеси, окремі групи студентів продовжували вчитися й після того, як було оголошено про припинення діяльності закладу. Крім цього, канцелярія ТУУ продовжувала працювати ще рік після завершення його діяльності і видавала довідки про навчання колишнім студентам, щоб вони могли продовжити навчання в інших закладах. Про це ж свідчать знайдені матеріали до біографії вченого-психолога Ярослава Цурковського, які вказують на те, що він навчався в ТУУ у 1923—1926 роках.

Незважаючи на те, що Львівський таємний університет був визнаний багатьма європейськими університетами, польська влада, зробивши вигляд на міжнародній конференції послів, що вирішує питання відкриття українського університету, розколовши його сенат, заарештувавши окремих професорів, так і не дала офіційного дозволу на його відкриття [11; 29].

У відповідь на такі дії польської адміністрації Галицький митрополит УГКЦ А. Шептицький у 1928 році добився від папи Римського офіційного дозволу на відкриття Львівської Католицької Богословської Академії (далі ЛБА) з правами папського університету. Ці права давали митрополиту Шептицькому вирішити багато проблем. А саме: не вводити в академії польську мову навчання, як того вимагали закони Польщі, а залишити в академії латинську та українську мову викладання. Крім цього, в Академії, раз вона вважалась Папським університетом, можна було вводити ті навчальні предмети, які дозволені папою Римським, але їх не могло відміняти польське законодавство. Академія створювалась як український виш європейського зразка. А. Шептицький запросив на викладання до ЛБА всіх професорів таємного українського університету. Спочатку були відкриті 2 факультети: філософський та богословський, а з часом планувалося відкриття юридичного разом з магістратурою та докторатом [10; 15; 16; 17].

Звичайно, за неповних п'ять років свого існування таємний український університет у Львові не зміг сформувати сильні традиції вишу, але він зробив багато: він дав митрополиту А. Шетицькому ґрунт для створення Львівської Католицької Богословської академії, яка згодом виконала функції українського університету. Перш за все, він показав українському суспільству Східної Галичини, що українська нація може мати свої університети високого європейського зразка. По-друге, він зробив неоціненний вклад у формуванні національної самосвідомості українців, адже боротьба за український університет виховувала цілі покоління свідомих патріотів України [20; 21; 22].

Архівні документи

1. Автобіографія і заяви лекторів університету // Центральний Державний історичний архів у Львові. Ф. 310, оп. 1, спр. 5, арк. 1-4.
2. Довідка про заснування і роботу університету (1922 р.). // ЦДІА у Львові. Ф. 310, оп. 1, спр. 9, арк. 1-12.
3. Документи до організації роботи в університеті в 1920—1925 рр. (розклади занять і навантаження викладачів) // ЦДІА у Львові. Ф. 310, оп. 1, спр. 35, арк. 1-31.
4. Запрошення Митрополичого ординаріату ректорові і членам Сенату взяти участь у проведенні релігійних свят (1922—1923 рр.). // ЦДІА у Львові. Ф. 310, оп. 1, спр. 8, арк. 1-5.
5. Звіти про роботу Українського університету у Львові // ЦДІА у Львові Ф.310, оп.№ 1, спр.5, арк.1-4.
6. Програми навчання на медичному факультеті Українського університету у Львові // ЦДІА у Львові Ф.310, оп.№ 1, спр.№ 166, арк .1-7.
7. Програми навчання на філософському факультеті // ЦДІА у Львові Ф. 310, оп. 1, спр.56, арк. 1-30.
8. Програми навчання на юридичному факультеті (1922—1924 рр.). // ЦДІА у Львові Ф. 310, оп. 1, спр.68, арк. 1-25.
9. Прохання до ректорату греко-католицької семінарії у м. Львові про виділення приміщення «Академічний дім» для розміщення студентів українського університету // ЦДІА у Львові Ф. 462, оп. 1, спр.166, арк. 35.
10. Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові 1928—1929 — 1944. /Матеріали зібрав і упорядкував П. Сениця. — Ч. 1. — Торонто — Чікаго, 1973. — 715 с.; Ч. 2. — Торонто — Чікаго, 1976. — 663 с.; Ч. 3. — Торонто — Чікаго, 1983. — 960 с.
11. Статті невстановлених авторів про навчання та життя українських студентів у Львові та в еміграції (1922 р.) // ЦДІА у Львові Ф.310, оп. 1, спр. 142, арк. 1- 8.
12. Великий А. Г. З літопису християнської України. Т.VIII. — Рим: Вид-во оо. Василіян, 1976. — 275с.
13. Великий А. Г. З літопису християнської України. Т.ІХ. — Рим: Вид-во оо. Василіан, 1977. — 304с.
14. Геник, Любов. Ідея федерації Австрії й ЗУНР Ідея федерації Австрії й ЗУНР (Ідея федерації Австрії й Західно-Українська Народна Республіка)// Визвольний шлях. — 2003. — Кн.1. — Січень. — C.36-46.
15. Геник, Любов. Митрополит А. Шептицький у боротьбі за український університет у Львові в І чверті ХХ ст. // Рідна школа. — 2003. — № 3. — С.18-20.
16. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в навчальних закладах Східної Галичини кінця ХІХ- поч. ХХ ст.-Івано-Франківськ: Плай, 2000.- 272с.
17. Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
18. Домашевський В. Історія Гуцульщини. Т.2. — Чікаго: Гуцульський дослідний інститут, 1985. — 538с
19. Енциклопедія українознаства. Словникова частина / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович. У 10 т. — Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1956—1967.
20. Юліан Бескид (Тарнович Юліян). Український академічний дім у Львові: кузня українського мозку й характеру. — Торонто : «На сторожі», 1962. — 80 с.
21. Качмар В. Львівський таємний український університет [Архівовано 16 вересня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 368. — ISBN 978-966-00-1028-1.
22. В. М. Качмар. Львівський таємний український університет // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. — Т. 18 : Лт — Малицький. — 711 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.
23. Кислий В. Українські високі школи у Львові і студентський рух у Західній Україні у першій пол. 20 ст. — Львів, 1991. — 144 с.
24. Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт, 1962. — 320 с.
25. Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. — Львів; Нью-Йорк, 1999. — 129 с.
26. Мудрий В. Український університет у Львові у рр. 1921-1925 / Василь Мудрий. — Нюрнберг : Час, 1948. — 58 с.
27. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ: Український письменник, 1993.-413с.
28. Хобзей П. Таємний університет у Львові // Україна: Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 45—59.
29. Цегельський Л. Від легенд до правди.-Філадельфія: Булава, 1960.-313с.
30. Цепенда Ігор. Університет в катакомбах. //Дзвоник. — 1995. — 31 жовтня. — С. 5.
31. Ярославин С. Визвольна боротьба на західно-українських землях у 1918—1923 рр.- Філадельфія: Америка, 1956.- 182с.
32. Головач Ю. Вчені НТШ i Український Університет у Львові // Вісник НТШ. — 1992. — Число 1 (3). — С. 12–13.
33. Дудка М., Головач Ю. Таємний Український Університет у Львові [Архівовано 30 жовтня 2020 у Wayback Machine.]
34. M. Mudryj Spór o ukraiński uniwersytet we Lwowie na przełomie XIX i XX stulecia i Ukraiński [Tajny] Uniwersytet lat 1921—1925 // Academia Militans. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowiered. A. Redzik. — wyd. 2 poprawione. — Kraków: Wydawnictwo Wysoki Zamek 2017. — S. 887—912. — ISBN 978-83-947365-7-6. (пол.)

Посилання

• Львівський (таємний) український університет // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т. / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.] ISBN 5-7707-4049-3ISBN 5-7707-4049-3ISBN 5-7707-4049-3ISBN 5-7707-4049-3ISBN 5-7707-4049-3ISBN 5-7707-4049-3 [Архівовано 3 квітня 2016 у Wayback Machine.]
• В. Качмар, Львівський (таємний) український університет [Архівовано 28 червня 2017 у Wayback Machine.]
• В. М. Качмар, Проблема українського університету у Львові в кінці ХІХ—на початку ХХ ст.: суспільство — політичний аспект [Архівовано 21 лютого 2014 у Wayback Machine.]
• [1] [Архівовано 16 березня 2017 у Wayback Machine.]
• Lviv (Underground) Ukrainian University [Архівовано 11 березня 2022 у Wayback Machine.] (англ.)
• Таємний український університет у Львові — кузня українського характеру [Архівовано 16 січня 2022 у Wayback Machine.], ГЕН УКРАЇНЦІВ, 3 січня 2022 р.