Донецький вугільний басейн

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Донбас розташований переважно в межах двох позначених жовтим адміністративних областей України — Донецької та Луганської (за межами заливки — також Дніпропетровська обл. України та Ростовська область РФ)

Донецький вугільний басейн, або Донбас — промисловий регіон, що охоплює Донецьку область без Приазов'я, південь Луганської області, а також прилеглі частини суміжних зі сходу і заходу областей — схід Дніпропетровської (Україна) та захід Ростовської області (Росія).

Назва[ред.ред. код]

Назву «Донецький басейн», скорочено «Донбас» дав Ковалевський Євграф Петрович, гірничий інженер з Харкова який виконав перше наукове стратиграфічне і геологічне дослідження Донбасу і подав першу карту залягання вугільних пластів Донбасу (початок ХІХ століття).

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Українці в Україні за переписом 2001 року.
Економіка Донбасу

В етно-культурному плані Донбас займає землі від Слобожанщини до Приазов'я, від Запорожжя до території донських козаків (тепер Росія).

Тісне переплетення інтересів і економічних ресурсів Донецької та Луганської області зумовили неформальне об'єднання їх в єдиний регіон Донбас. Донбас — головна паливно-енергетична база центрального і південного районів України (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області) та Російської Федерації (Ростовська область).

Відкритий в 1720-х роках; промислове освоєння з кінця 19 століття.

Площа — близько 60 тис. км².

Сумарні запаси до глибини 1800 м — 140,8 млрд т. У вугленосній товщі кам'яновугільного віку — до 300 пластів; середня потужність робочих пластів — 0,6-1,2 м.

Вугілля кам'яне — Д—Т (78%), антрацити (22%) (теплота згоряння — 21,2-26,1 МДж/кг).

Основні центри видобутку: Донецьк, Красноармійськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Павлоград (місто) і ін.

Великий центр вугільної промисловості, чорної і кольорової металургії України.

Як починався шахтарський Донбас[ред.ред. код]

Див. Історія відкриття і перші копальні вугілля на Донбасі

Гірнича історія Донбасу дуже давня. Ще в неоліті, наприкінці кам'яного віку (IV–III тис. до н. е.) тут виник один з найбільших в Східній Європі центр по видобутку і обробці головного мінералу первісної людини — кременю, з якого виготовляли предмети праці та зброї.

Наступним — вже у пізньому середньовіччі — було масштабне видобування солі (Пірко В. О.‚ Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII — XVIII столітті (Історико-економічний нарис і уривки з джерел). — Донецьк: Східний видавничий дім‚ 2005. — 136 с. [1] .

Відкриття вугільних родовищ на Донбасі тривалий час датувалося історичною наукою 1722 роком, а честь першовідкривача приписувалася російському рудознатцю Григорію Капустіну, який немов би виявив пласти вугілля над річкою Кундрючою та в урочищі Оленячі гори на околиці сучасного м. Лисичанська. За новими даними (В. І. Подов, м. Луганськ, 1991), розвідка кам'яного вугілля на Донбасі велася в кінці другого десятиліття XVIII століття під керівництвом ландрата (радника Київської губернії з використання природних ресурсів) Микити Вепрейського та управляючого Бахмутськими соляними промислами і коменданта Бахмутської фортеці Семена Чиркова за допомогою місцевих козаків, які, використовуючи вугілля в побуті, і вказали на місце виходу вугільних пластів на поверхню в районі ріки Біленької (притоки ріки Лугані). В кінці 1721 р ними були зібрані зразки кам'яного вугілля і руди і направлені до камерколегії у С.-Петербурзі з метою його випробування і відповідних аналізів. Для уточнення відомостей щодо віднайденого вугілля з С.-Петербурга у 1722 році був відряджений Григорій Капустін. Таким чином, перші відомості про знахідки кам'яного вугілля і руди у Донецькому краї були зроблені місцевими козаками та адміністрацією краю до експедиції Г.Капустіна.

Типовий пейзаж на Донбасі

На кінець XVIII століття було накопичено достатній вітчизняний досвід розвідки і розробки вугілля викопного. Однак розміри його видобування у XVIII столітті були ще незначні, і лише під кінець століття в зв'язку з будівництвом Луганського чавуноливарного заводу видобуток вугілля зріс.

З 1795 року почалася історія міст Луганська (де під керівництвом шотландського інженера Карла Гаскойна почав створюватися Луганський чавуноливарний завод), Лисичанська (де в Лисячій балці почалося промислове видобування вугілля) і всього Донецького басейну — Донбасу, який в уяві кількох поколінь людей ідентифікується, перш за все, як шахтарський край.

Започаткована в Лисячій балці, що прорізає високий правий корінний берег Сіверського Дінця, перша копальня почала давати вугілля в 1796 році. Першими шахтарями Донбасу стали кріпаки з російських Липецького та Олександрівського заводів. Частина з них видобувала вугілля, а інші будували примітивні казарми та землянки, де селилися гірники. Так починалося перше шахтарське селище, що кілька десятиліть називалося Лисячою Балкою (або Байраком), а в 1830-х роках отримало сучасну назву — Лисичанськ.

До 1802 року лисичанські вугільні розробки були єдиними казенними копальнями на Донбасі. За перше десятиліття свого існування (1796–1806 роки) тут було видобуто понад 36 тис. т вугілля (зараз в Україні стільки добувають в середньому кожні сім годин), що склало понад 90% всього видобутого у Донецькому басейні вугілля. Дві третини видобутого вугілля кіньми возили за 100 км до Луганського заводу, а решту продавали або використовували на місці.

Вже давно в Лисичанську на схилах Сіверського Дінця не рубають вугілля і лише пам'ятний знак на честь відкриття першої вугільної копальні Донбасу, встановлений в Лисячій балці в 1960 році, нагадує, що саме тут був започаткований один з найрозвинутих промислових районів сучасної України.

На початку XIX століття при цьому заводі відкривається перша в Україні Гірничозаводська школа. У 1827 році випускник Гірничого кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі гірничий інженер з Харкова Євграф Ковалевський (1790 чи 1792, Харків — 1867, С.-Петербург) виконав перше наукове стратиграфічне і геологічне дослідження Донбасу. Йому ж належить назва «Донецький басейн» від чого згодом було утворено скорочення «Донбас». Процес становлення вугільної промисловості в Україні радикально активізувався після скасування кріпацтва і на початку розвитку капіталізму під кінець XIX століття.

Геологічне минуле[ред.ред. код]

Донецький вугільний басейн утворився на затоках і лиманах давно неіснуючого моря. Це море займало всю східну половину Європейської Росії і західну Азіатською, розділяючись між ними суцільним масивом Уральського хребта і врізаючись на захід вузькою, сильно витягнутою Донецькою затокою в материк. Як пам'ятники, давно зниклого моря, до наший епохи збереглися порівняно невеликі резервуари, наповнені морською водою, морить Каспійське і Аральське. У місцях, що оголіли, утворилася могутня товща вапняку з тих, що мешкали на дні моря раковин. Береги моря були покриті пишною рослинністю, властивою кам'яновугільному періоду: жахливими сигилляріямі, гігантськими хвощами, деревовидними папоротями, стрункими лепідодендронамі і каламітами. Залишки цих рослин, вельми багатих клітковиною, вистилали дно мілководої затоки, перемежаючись з піском і мулом, починали гнити і в результаті тління, тисячоліття, що продовжувалося, перетворювалися на торф, кам'яне вугілля і антрацит. З часу виходу з під вод кам'яновугільного моря товща Донецьких відкладень три рази була знову опинялася під хвилями морів — протягом юрського, крейдяного і третинного періодів. Кожне наступне море розмивало нерівності поверхні, заповнюючи своїми відкладеннями западини, сприяючи, таким чином, поступовому вирівнюванню поверхні. Врешті-решт, від гірських ланцюгів, які перерізували місцевість, залишилися тільки їх широкі основи у вигляді кряжів. Ряд цих кряжів перетинає басейн з північного заходу на південний схід, засвідчуючи положення розмитих гірських ланцюгів. Найзначніший з цих кряжів, так званий головний перелом, або Донецький кряж. Спільною діяльністю протягом цілих геологічних періодів процесів розмиву та кряжеутворення поверхня Донецького басейну приведена до свого сучасного вигляду, відома під назвою «Плато розмиву».

Донбас як вугільний басейн[ред.ред. код]

Донецький вугільний басейн (Донбас) — найважливіший вугільний басейн в Україні. Розташований головним чином в Луганській, Донецькій і Дніпропетровській, частково Полтавській та Харківській областях України; у Ростовській області Росії. Пл. бл. 60 тис. км² (650х200 км), у тому числі в межах України 50 тис. км². Донецький кам'яновугільний басейн є складовою частиною найбільшої на Європейському континенті рифтогенної структури — Дніпровсько-Донецької западини. У центральній частині басейну розташований Донецький кряж — найбільш піднесена частина Лівобережної України. Найбільші пром. центри: Донецьк, Луганськ, Горлівка, Стаханов, інш. Д.в.б. в промисл. масштабах розробляється з кінця ХУІІІ століття Першу шахту у Д. в.б. збудовано в Лисичанську 1796 року.

Донбас також має значні запаси геотермальної енергії.

Геологія[ред.ред. код]

Басейн є синклінорієм субширотного простягання, ускладненим складчастими і розривними порушеннями. У основі його залягають докембрійські магматичні і метаморфічні породи різного складу, перекриті девонськими вапняками з морською фауною, глинистими сланцями, пісковиками, конґломератами, вулканічними туфами, іноді порфіритами. Вище лежить потужна товща кам'яновугільних порід, що містить до 330 вугільних пластів і прошарків, потужність більшості яких становить 0,30…0,45 м. Загальна потужність палеозойських та мезозой-кайнозойських вулкано-генно-теригенних відкладів сягає 22 км. Головним вугленосним утворенням є теригенно-вугленосна формація, до якої належить грандіозна товща теригенних, переважно піщано-глинистих порід з прошарками вапняків і вугілля карбонового віку.

Гірські породи складені аргілітами, алевролітами, пісковиками, вапняками і вугіллям, що циклічно перешаровуються. Їх накопичення відбувалося в морських, континентальних і перехідних умовах. На значній частині площі басейну кам'яновугільні відклади виходять під четвертинні утворення, на іншій частині вони перекриті відкладами пермі, тріасу, юри, крейди, палеогену і неогену різного складу і генезису: вапняками, мергелями, глинистими і алевролітовими породами, пісковиками і пісками. Вугілля гумусове, автохтонне, за метаморфізмом — від бурого до антрацитів. На західній і північній околицях Д.в.б. розвідані значні запаси найбільш слабометаморфізованого кам'яного і перехідного до бурого вугілля, яке виявилися солоним.

Запаси вугілля[ред.ред. код]

Донбас поділяється на 30 вугленосних районів:

Станом на 90-і роки XX століття сумарні запаси вугілля до глиб. 1800 м оцінюються в 140,8 млрд т, з них 108,5 млрд т. відповідають кондиціям за потужністю пластів і зольністю. Розвідані запаси пром. категорій вугілля становлять 57,5 млрд, т і перспективні 18,3 млрд т. Серед промислових і перспективних найзначніші запаси (млрд т): антрациту (13,8), газового (27,5), пісного (6,3), коксівного (9,8) вугілля.

За даними на 2000 рік розвідані запаси промислових категорій вугілля Донбасу становлять 57,5 млрд т і перспективні ще 18,3 млрд т. Найбільші запаси газового вугілля — 27,5; запаси антрацитів становлять 13,8; коксівного вугілля — 9,8; пісного — 6,3 млрд т. При річному видобутку 100 млн т цих запасів вистачає на 570 років. Ресурси метану у вугільних пластах становлять 491 млрд м{3}, а за межами діючих шахт — 592 млрд м{3}. Ресурси вільного метану у вмісних породах становлять 37,65 млрд м{3}. Донецький кам'яновугільний басейн (Донбас) експлуатується з 1796 року Від цього часу тут було видобуто понад 8 млрд т вугілля; запаси, які тут залишилися — більше 90 млрд т. Найбільшого рівня видобуток кам'яного вугілля в Україні досяг у 1970 році і становив 177,8 млн т/рік.

Розробка басейну[ред.ред. код]

Розробляють 65 пластів, глибина розробки в багатьох шахтах досягає 1100 м.

Видобувні роботи ведуть на глиб. 400–800 м, а на 35 шахтах — на глиб. 1000–1300 м. Пласти і прошарки вугілля розташовуються через 20-40 м один від одного (у сх. частині бас. — через 100 м). Потужність пластів 0,6-1,2(2,5) м. У розрізі карбону нараховується до 300 пластів і пропластків вугілля, в потужністю 0,45-2,5 м. В Д.в.б. виділені всі основні марки вугілля — довгополум'яне (Д), газове (Г), газове жирне (ГЖ), жирне (Ж), коксівне (К), опіснене-спікливе (ОС), пісне (П), слабкоспікливе (СС) і антрацити (А), а також перехідне вугілля від бурого до довгополум'яного. Петрографічний склад вугілля досить однорідний. Вугілля Д.в.б. належить до класу Гуміт (вугілля)гумітів іноді з сапропелево-гумусовими прошарками. Вугілля ниж. відділу карбону — спорові дюрено-кларени. Пересічна зольність вугілля 13-15%, теплотворна здатність 30…36 МДж/кг. Середня теплота згорання товарного робочого палива 21-26 МДж/кг. Вугілля малофосфористе, від мало- до високосірчистого. Всі пласти (за винятком суперантрацитів) газоносні починаючи з глиб. 150–500 м (нижче зони газового вивітрювання). Причому вміст вуглеводневих газів у вугіллі настільки великий, що Д.в.б. можна розглядати як велике газове родовище зі специфіч. умовами розподілу газів. Геол. запаси вуглеводневих газів, що містяться у вугільних пластах і пропластках, перевищує 2,5 трлн. м³. Гірничо-геологічні умови складні: 95% шахт Д.в.б.-газові, 70%-небезпечні за вибухами вугільного пилу, 45%-небезпечні за газодинамічними явищами, 30%-небезпечні за самозайманням вугілля.

Інші корисні копалини Донбасу[ред.ред. код]

Крім вугілля, Д.в.б. багатий і на інші корисні копалини. У півн.-зах. частині Донбасу відоме Шебелинське родов. природного газу.

До пісковиків карбону приурочене Микитівське стибій-ртутне родов., до пермських — родов. кам'яної солі (Артемівськ), поблизу мм. Слов'янськ і Лисичанськ відомі пром. поклади крейди, в Амвросієвському районі — крейдяні мергелі, що є цем. сировиною, у Волновахському і Старобешівському районах — родов. флюсових вапняків і доломіту, поблизу Часів Яру родов. вогнетривких глин, кварцового і формовочних пісків, у Волновахському районі — алмазів і т. д.

Метан вугільних родовищ Донбасу[ред.ред. код]

У Донецькому басейні метаноносність кам'яного вугілля коливається в межах 0,5-25 м³/т, антрацитів до 35-40 м³/т. Ресурси метану в розвіданих кондиційних вугільних шарах до глибини 1800 м коливаються в межах 450–550 млрд м³. У бокових породах акумульовано в 1,5-2 рази більше вуглеводних газів, ніж у вугільних шарах, тобто в них не менше 1,5-2 трлн. м³ метану. З урахуванням Львівсько-Волинського басейну можна вважати, що вугільні родовища України містять 2,5-3,0 трлн. м³ газу.

Для прогнозування метаноносності вуглепородного масиву створене унікальне устаткування, яке дозволяє на реальних зразках вугілля і гірських порід одержувати будь-який напружений стан (у тому числі і нерівнокомпонентний), що відповідає глибині залягання до 10 км. На зазначеному устаткуванні вивчена ефективна поверхнева енергія вугілля, його поведінка в об'ємному нерівнокомпонентному полі стискаючих напруг і закономірності фільтрації метану через вугільну речовину для глибини до 3 км.

На великих глибинах за рахунок нерівнокомпонентності поля чи напруг утворюється додаткова тріщинуватість, рівнозначна максимальній головній напрузі, за якою відбувається фільтрація метану. Для поліпшення метановидалення з вугілля масив необхідно обробляти хімічно-активними речовинами чи витісняти адсорбований метан поверхневоактивними речовинами.

Теоретично й експериментально доведено, що метан у викопному вугіллі знаходиться в трьох станах: вільному в транспортних і закритих каналах і порах (в останні він попадає унаслідок твердотільної дифузії), адсорбований на їхній поверхні і розчинений в органіці вугільної речовини. З врахуванням метану, який знаходиться в закритих порах і розчинений в органіці вугіллі, його кількість у вугіллі, підрахована на спектрометрах ЯМР, повинна бути в 1,6 рази більше кількості, підрахованого за стандартними методиками. На підставі цього вугільні родовища Донбасу варто вважати вуглегазовими.

Газова зональність Донбасу сформувалася в два етапи.

  • Перший етап — доінверсійний період розвитку басейну — характеризується потужним осадонакопиченням з інтенсивним процесом газогенізації і формуванням первинної вертикальної газової зональності, що відображає газопродукуючі здатності вугленосної товщі і ступінь насичення вугілля і самих газів в залежності від існуючих термодинамічних умов.
  • Другий етап — період геологічного розвитку прогину — характеризується інтенсивним перерозподілом газів в осадовій товщі басейну і руйнуванням первинної газової зональності з трансформуванням її в сучасну вертикальну і площинну зональність. Вона обумовлена закономірними змінами колекторських властивостей вмісних порід.

Незважаючи на значні запаси метану у вуглегазових родовищах, добування його з використанням традиційних технологій видобутку, застосовуваних у газодобувній галузі, практично неможливе через особливий характер зв'язку метану з вугільною речовиною в порівнянні зі зв'язками природного газу з газомісткими породами.

До останнього часу ставлення до метану, який виділяється при розробці вуглегазових родовищ, було однозначним — він «ворог», вилучення його, за невеликими виключеннями, визначається вимогами техніки безпеки. Аналіз діяльності об'єднання «Донецьквугілля» за останні 10 років показав, що з 4,5 млрд м³ метану, що виділився при видобутку вугілля, 80% викинуто в атмосферу системами вентиляції шахт, 18% коптовано системами підземної дегазації і 2% видобуто через свердловини, пробурені з поверхні. Метан, що міститься у вентиляційній суміші, поки що не знайшов застосування в енергетичних цілях. У коптованій метаноповітряній суміші його концентрація досягає в деяких шахтах 60%, але частіше — нижче 25%, через що використання такого метану в енергетиці не перевищує 9% загальної кількості. Збільшення його частки в найближчій перспективі пов'язано з технологіями, що дозволяють одержати газ з великою концентрацією метану.

Західний Донбас[ред.ред. код]

Західний Донбас — вугільний район України, у межах Дніпропетровської і Харківської областей, частина Донецького кам'яновугільного басейну. Виявлено близько 40 пластів з робочою потужністю 0,6…1,6 м, що залягають на глибині 400-1800 метрів. Вугілля високоякісне, легко збагачується. Західний Донбас розвідано у 50-60-х роках XX століття.

Донбас як регіон[ред.ред. код]

Докладніше: Донщина

Донбас — найбільш заселений та урбанізований регіон країни. Так напередодні Другої світової війни в Донбасі на 1 км² припадало 78 осіб. Кількість міст досягла 54, а поселень міського типу 144. Шість міст мали понад 100 тис. мешканців. Своєрідністю регіону було нерівноважне розташування населення міст. Машинобудівники, металурги, хіміки концентрувалися у великих містах, а переважна частина шахтарів — у робітничих селищах та невеликих містах. Це зумовило й чисельність населення окремих міст. Так у Ворошиловграді нараховувалося 213 тис. осіб, у Кадіївці — 68,4 тис. осіб, у Ворошилівську — 54,8 тис. осіб, у Красному Лучі — 50, 8 тис. осіб, у Сталіно — 462,4 тис., у Горлівці — 108,7 тис., у Макіївці — 240,1 тис., у Маріуполі — 222,1 тис. осіб і т. д.

У 1920-1930-ті роки з'явилися нові міста, чисельність яких у зв'язку з індустріальним розвитком стрімко зростала. Так, у Донбасі до 1917 року нараховувалося тільки 4 міста: Бахмут, Слов'янськ, Маріуполь, Юзівка. У 1939 році чисельність населення Донбасу становила 4941 тис. осіб, міське населення досягло 2421 тис. осіб й становило 75,3% від усього населення. Кількість міст зросла до 54, міських поселень — до 144. З великих міст регіону вирізнялися Сталіно і Луганськ, у яких у роки індустріалізації динамічно розвивалися промисловість. Напередодні війни у Сталіно нараховувалося 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування, 54 — місцевої і кооперативної промисловості. У Сталіно напередодні Другої світової війни діяла 21 лікарня, а також шахтні і заводські лікарні і амбулаторії. 70 тис. учнів навчалися у 113 школах. Діяло 133 дитячих садка. Вищу освіту можна було отримати у індустріальному, медичному, педагогічному, учительському інститутах. Своє дозвілля городяни могли проводити у 7 палацах культури, 62 клубах, 3 кінотеатрах, театрі опери та балету, Домі народної творчості.

Разом із зростанням чисельності міського населення у XX столітті змінювався й етнічний склад населення міст і регіону загалом. На початку 1920-х років українці становили тут абсолютну більшість — 64% від всього населення, а росіяни — 26% від загальної чисельності населення. Протягом 1920 — 1930-х років відбувалося швидке зростання російського населення, переважно за рахунок механічного приросту, оскільки Донбас був на той час одним з найпривабливіших регіонів міграцій сільського населення в СРСР. За тринадцять років між переписами 1926 та 1939 років кількість росіян збільшилася в регіоні на 105%, тоді як українців — лише на 60%. Відповідно змінилося й співвідношення росіян та українців в етнічній структурі населення регіону. Так, у 1939 році питома вага росіян дорівнювала вже 32%, тоді як частка українців зменшилася й становила 61% від загальної чисельності населення регіону.

Особливо відчутними були зміни у містах. Протягом шістнадцяти років, що минули між переписами 1923 та 1939 років, змінилося й співвідношення росіян та українців у містах та поселеннях міського типу Донбасу. Якщо у 1923 році росіяни становили в них абсолютну більшість — 53% населення, то у 1926 ця більшість була вже відносною — 48%, а в 1939 частка росіян у містах зменшилася до 37%, а абсолютну більшість утворили українці, питома вага яких досягла на той час 56% від загалу. Зміни в етнічній структурі міського населення Донбасу значною мірою були викликані непопулярною та жорстокою політикою радянської влади на селі, яка спричинила масовий відхід українських селян в міста. Протягом 1939–1940 років з території Західної України, Північної Буковини і Бессарабії у вугільну промисловість України прибуло близько 35 тисяч осіб.

Донбас у мистецтві[ред.ред. код]

Останнім часом технологічні краєвиди Донбасу та побут його мешканців знайшли відображення у творчості відомого фотохудожника Олександра Чекменьова[2] (автор як фотогалерей [3]), так і видань [4]). Залишаючись вірним чорно-білому зображенню, автор виокремлює найголовніші риси побуту і місцевої економіки Донбасу поза культурними і промисловими центрами.

Теми Донбасу торкається у своїх творах Сергій Жадан, зокрема, у своєму незабутньому «Гриби Донбасу»[1][2].

Див. також[ред.ред. код]

інше

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

природні ресурси Донбасу[ред.ред. код]

  • Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004. — ISBN 966-7804-14-3.
  • Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X
  • Саранчук В. І., Ільяшов М. О., Ошовський В. В., Білецький В. С.. Хімія і фізика горючих копалин. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2008. — 600 с. — ISBN 978-966-317-024-4.
  • Навчальний атлас «Географія України: Історико-етнографічні землі» — Київ: ДНВП «Картографія», 2005. — С. 29. — ISBN 966-631-562-9.
  • «Отписка Бахмутского соляного правления в Камор-коллегию о копке угля на найденном месторождении и о варении соли на вновь изысканных соляных водах», Центральний державний архів давніх актів (ЦДАДА), фонд Берг-колегії, справа 629, арк. 187–188;
  • «Справка Берг-коллегии об организации разведок каменного угля и руд на юге России», ЦДАДА, ф. Берг-колегії, спр. 629, арк. 71-74.
  • Преображенский В. С. Очерки природы Донецкого кряжа. — Москва: Изд-во АН СССР, 1959. — 199 с.
  • Довжук І. В. Індустріальний Донбас в історії розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок XX ст.): Монографія. — Луганськ: вид-во СНУ ім.. В.Даля, 2009. — 364 с.

Люди і міста Донбасу[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]