Прутський мир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Прутський мир — мирна угода підписана 12 липня 1711 року на березі Пруту неподалік Ясс, між оточеною московською армією на чолі з Петром Першим, та силами союзної коаліції, до якої входили турецький султан, кримський хан Девлет-Гірей II, король Швеції Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко.

Передісторія[ред.ред. код]

Див.докладніше: Прутський похід 1711

Восени 1710 року держави Чорноморського регіону об'єдналися для спільної протидії експансії Московського царства на південь. Згодом до союзників приєдналися донські козаки та загони поляків на чолі з Анджеєм Потоцьким.

20 листопада Туреччина оголосила війну Московщині. У травні 1711 року очолювана царем Петром Першим сорокашеститисячна московська армія, що мала на озброєнні 120 гармат, вирушила через Правобережну Україну до Молдови. По дорозі московські полки зганяли українське населення на лівий берег Дніпра.

У червні московське військо з'єдналося з п'ятитисячною армією молдовського господаря Дмитра Кантемира і разом з нею рушило правим берегом Прута до міста Ясс. На початку липня туди підійшла армія союзної коаліції. Її основу становили турецьке військо, яке налічувало 120 тисяч вояків і мало 440 гармат, та сімдесятитисячна татарська кіннота на чолі з Девлет-Гіреєм.

Генеральна битва[ред.ред. код]

8 липня біля села Станілештів на правому березі Пруту відбулася генеральна битва, а наступного дня московська армія була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти і капітулювала. Щоб не потрапити до турецького полону, Петро Перший підкупив великого візира (тобто, турецького головнокомандувача), і той погодився на переговори. Вони завершилися 12 липня укладанням мирної угоди.

Умови миру[ред.ред. код]

За умовами Прутського миру, Московська держава передавала Туреччині Азов і мусила зруйнувати свої щойно зведені фортеці Таганрог, Кам'яний Затон у нижній течії Дніпра та Новобогородицьку у гирлі Самари. Цар зобов'язався припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої і «вийти геть із земель пов'язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму». Москві навіть заборонялося мати свого посла у Стамбулі. Таким чином, відповідно до цієї угоди Московська держава визнавала юрисдикцію Туреччини над Військом Запорозьким.

Зі сторони Москви договір підписав граф Борис Петрович Шереметєв.

Після підписання договору великий візир дозволив московській армії вийти з оточення з обозом та гарматами, за що був згодом з наказу султана страчений у Стамбулі.

Наслідки[ред.ред. код]

Прутській угоді в повному обсязі так і не судилося здійснитися. Пункт документа, де йшлося про долю України, був надто розмитим і поміж турків та московитів зав'язалася дискусія: а чи взагалі зобов'язує Прутський договір російського царя відмовлятися від українських територій? Петро Перший вимагав, щоб Туреччина видворила зі своєї території шведського короля і його військо. Османцям така дипломатія викручування рук не сподобалася, і назрівала нова війна. Москва, налякана перспективою нових конфліктів, погодилась негайно зруйнувати Таганрог і передати туркам Азов.

В 1712 році в Стамбулі відновилися мирні переговори, а з ними — й нові підкупи, результатом яких стало підтвердження Прутського миру та були зроблені правки в угоді. А саме:

  • передбачались мирні стосунки між обома країнами на 25 років;
  • цар відмовляється не від усієї України, а лише від Правобережної. Росія мала протягом трьох місяців вивести війська з Правобережної України і Польщі;
  • Росія залишає за собою Київ з навколишніми землями і зобов'язується заборонити козацьким загонам здійснювати походи на Кримське ханство;
  • Туреччині дозволялось спорудити фортецю на Дону між Азовом і Черкаськом.

Ціна зради турків — сто тисяч червінців.

Туреччина дістала територію, північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою лінією до Синюхи. Територія, яку запорожці вважали за свою, опинилася під владою Туреччини.

Література[ред.ред. код]

  • Історія Української РСР. Київ, 1979, Т.2, стор.358.