Топонімія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Топонімія (інакше топоніміка, топономастика), галузь ономастики, що вивчає місцеві назви (топоніми).

З огляду на розташування України на шляху міжнародних шляхів, вона являє собою перспективне поле для досліджень назв річок та інших водних об'єктів (гідронімів), які завдяки більшій консервативності відбивають історію нашарувань народів краще, ніж інші топоніми. Початковою стадією вивчення гідронімії є накопичення матеріалу. «Сирий» матеріал подають каталоги і словники річок:

• П. Маштаков «Список рек Днепровского бассейна» (1913), «Список рек бассейнов Днестра и Буга (Южного)» (1917), «Список рек Донского бассейна» (1934);
• Г. Швець, Н. Дрозд, С. Левченко «Каталог річок України» (1957, дуже зросійщений);
• «Worterbuch der russischen Gewässernamen» за ред. М. Фасмера (1960 - 1973), до якого включено й українські назви.

Наукове вивчення гідронімії фахівцями-мовознавцями почалося після Другої Світової війни. Інститут мовознавства АН УРСР підготував «Гідронімічний атлас України» від 1960. Українські річкові назви досліджували зокрема:

• Я.Розвадовський («Studia nad nazwami wód slowiańskich», 1948),
• О. Стрижак («Назви річок Полтавщини », 1963, «Назви річок Запоріжжя і Херсонщини. Нижньонаддніпровське Лівобережжя », 1967),
• О.Трубачов («Названия рек Правобережной Украины. Словообразование, этимология, этнические интерпретации», 1968),
• Я. Рігер («Nazwy wodne dorzecza Sanu», 1969) та ін.

З Дніпром пов'язані дослідження назв його порогів, починаючи від записів у Костянтина Багрянорідного (сер. 10 ст.).

Інші фізіографічні назви (наприклад, ороніми - назви гір) більш, ніж гідроніми, підлягають політичним маніпуляціям та культурним модам. На ойконімах (назвах поселень), відчутно позначилось зросійщення від 18 ст. у формах:

1. накидання російських назв — як «Катеринослав» на честь Катерини II замість давнього «Половиця» (потім «Дніпропетровськ» на честь [[Г. Г. Петровського);
2. запроваджування російських морфемних структур, наприклад, приставки -ськ, яка давно відмерла у власне українському топонімічному словотворі;
3. на півдні України російська класицистична мода на геленізацію в кінці 18 століття залишила такі назви, як «Евпаторія» замість «Козлів», Херсон і т. п.

Про сучасну добу див. Яр Славутич «The Russianization of Ukr. place-names» («Proceedings of the 9th Internat Congress of Onom. Sciences», 1969).

Спеціальних опрацювань ойконімії обмаль. «Сирий» матеріал дає довідник «Укр. РСР. Адміністративно-територіальний поділ» (найновіший на 1. 1. 1972).

Краще представлені напрацювання:

• Т. В. Чубенко «Географические названия на территории Донецкого кряжа» (1939),
• Я. Б. Рудницький «Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny» (1939 і 1962),
• З. Штібер «Toponomastyka Łemkowszczyzny» (1948 - 49),
• С. Грабец «Nazwy geograficzne Huoulszczyzny» (1950),
• А. Вінценц «La toponymie des Carpates du Nord» (1959),
• Ю. Карпенко «Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (1964), «Топоніміка Буковини» (1973), «Топоніміка північно-східної Одещини» (1975),
• С. Вархол. «Nazwy miast Lubelszczyzny» (1964, польські і українські назви);
• Е. Павловський «Nazwy miejscowe Sądecczyzny» (1965 - 1975, польські і українські назви);
• А. Єремія «Нуме де локалитэць» (1970, молдавські, українські і турецькі назви Молдавії);
• В. Прохоров, «Вся Воронежская земля. Краткий историко-топонимический словарь» (1953, російські і українські);
• М. Кондратюк «Nazwy miejscowe południowo-wschodniej Białostocczyzny» (1965 - 75, українські, білоруські і польські).

Серед регіональних досліджень є присвячені мікротопонімії (назвам урочищ): О. Петров «Karpato-ruské pomistni názvy z pal. XIX. а poč. XX. st.» (1929); М. Лесів «Terenowe nazwy własne Lubelszczyzny» (1972, польські і українські назви).

Для досліджень над мовним субстратом української топоніміки цінна праця «Iranische Ortsnamen in Südrußland — Untersuchungen über die ältesten Wohnsitze der Slaven», I. (1923) М. Фасмера;

Топоніміка Київської Русі досліджується Е. Барсовим в «Географическом словаре русской земли IX-XIV ст.» (1865) і «Очерках русской исторической географии. География Начальной (Несторовой) летописи» (друге вид., 1885);

До української топоніміки в Америці відносяться «Українські назви в ЗСА та інші праці з назвознавства й іст.-літ. дослідження» А. Власенко-Бойцуна (1977).

До міжмовних топонімічних конкорданцій можуть служити словники: Я. Б. Рудницький «Українські місцеві назви. Українсько-німецький та німецько-український показник важніших місцевих назм» (1942); А. Кара-Моско, М. Токарський «Російсько-український словник географічних назв» (1953), В. Нежнипапа «Укр.-рос. словник географічних назв Української РСР» (1964, 1971), Л. Деже «Конкорданция русских (украинских, словацких, румынских) и венгерских названий» (Закарпаття) в його «Очерках по истории закарпатских говоров» (1967).

Загальними джерелами матеріалу з української топоніміки є: «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego і innych krajów słowiańskich» (1880-1914), М. Янко «Топонімічний словник-довідник Української РСР» (1973; дилетантський, але подає дещо про зміни назв) і «Russisches geographisches Namenbuch» за ред. М. Фасмера і Г. Броєра (1962, український матеріал змішаний з російським). Довідником різних, не тільки українських географічних, назв є «Словник географічних назв» М. Боднарського (1955, 1959, адаптований з російської).

Дослідження над словотвором української топоніміки вели:

• Я. Рудницький (наростки -ище, -исько, 1935),
• Г. Сафаревічова (-щина = поль. -izna, -szczyzna, 1956),
• І. Ковалик (-иця, 1960),
• І. Муромцев (словотвір гідронімів Дінця, 1966),
• А. Корепанова (словотвір гідронімів дод. Десни, 1969),
• С. Роспонд (-ськ, 1969),
• Е. Отін (-оват-, -еньк-, 1973) та ін.

Підручниками з загальних топонімічних знань є «Географічні назви» Б. Безвенґлінського (1938) і «Топоніміка в школі» С. Бабишина (1962). Чимало праць про українські топонімічні особливості публікується в серії «Onomastica», заснованій у Вінніпезі Я. Рудницьким 1951. АН УРСР видає спорадичні збірки статей за редакцією К. Цілуйка, частково або повністю присвячені проблемам топоніміки:

• «Питання Т. та ономастики» 1962,
• «Укр. діалектологія і ономастика», 1964,
• «Територіальні діалекти і власні назви», 1965,
• «Питання ономастики», 1965,
• «Питання гідроніміки», 1971,
• «Питання ономастики Півд. України», 1974,

а також хронікальні «Повідомлення Укр. ономастичної комісії» (від 1966).

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)

Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.