Топонімія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Топоніміка (від грец. Τόπος — місце і ὄνομα (onoma) — ім'я, назва) — наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання і вимову. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка розташована на стику трьох наук і використовує дані з трьох областей знань цих наук: географії, історії та лінгвістики[1].

Топонімія (інакше топоніміка, топономастика) — галузь ономастики, розділу мовознавства, що вивчає місцеві назви (топоніми).

Топонімія — сукупність географічних назв певної території[2].

В Україні[ред.ред. код]

З огляду на розташування України на шляху міжнародних шляхів, вона є перспективним полем для досліджень назв річок та інших водних об'єктів (гідронімів), які завдяки більшій консервативності відбивають історію нашарувань народів краще, ніж інші топоніми. Початковою стадією вивчення гідронімії є накопичення матеріалу. «Сирий» матеріал подають каталоги і словники річок:

  • П. Маштаков «Список рек Днепровского бассейна» (1913), «Список рек бассейнов Днестра и Буга (Южного)» (1917), «Список рек Донского бассейна» (1934);
  • Г. Швець, Н. Дрозд, С. Левченко «Каталог річок України» (1957, дуже зросійщений);
  • «Worterbuch der russischen Gewässernamen» за ред. М. Фасмера (19601973), до якого включено й українські назви.

Наукове вивчення гідронімії фахівцями-мовознавцями почалося після Другої Світової війни. Інститут мовознавства АН УРСР підготував «Гідронімічний атлас України» від 1960. Українські річкові назви досліджували зокрема:

З Дніпром пов'язані дослідження назв його порогів, починаючи від записів у Костянтина Багрянорідного (сер. 10 ст.).

Інші фізіографічні назви (наприклад, ороніми — назви гір) більш, ніж гідроніми, підлягають політичним маніпуляціям та культурним модам. На ойконімах (назвах поселень), відчутно позначилось зросійщення від 18 ст. у формах:

  1. накидання російських назв — як «Катеринослав» на честь Катерини II замість давнього «Половиця» (потім «Дніпропетровськ» на честь Г. Петровського);
  2. запроваджування російських морфемних структур, наприклад, приставки -ськ, яка давно відмерла у власне українському топонімічному словотворі;
  3. на півдні України російська класицистична мода на геленізацію в кінці 18 століття залишила такі назви, як «Евпаторія» замість «Гьозлів», Феодосія замість «Кафа», Херсон тощо

Про сучасну добу див. Яр Славутич «The Russianization of Ukr. place-names» («Proceedings of the 9th Internat Congress of Onom. Sciences», 1969).

Спеціальних опрацювань ойконімії обмаль. «Сирий» матеріал дає довідник «Укр. РСР. Адміністративно-територіальний поділ» (найновіший на 1. 1. 1972).

Краще представлені напрацювання:

  • Т. В. Чубенко «Географические названия на территории Донецкого кряжа» (1939),
  • Я. Б. Рудницький «Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny» (1939 і 1962),
  • З. Штібер «Toponomastyka Łemkowszczyzny» (1948 — 49),
  • С. Грабец «Nazwy geograficzne Huoulszczyzny» (1950),
  • А. Вінценц «La toponymie des Carpates du Nord» (1959),
  • Ю. Карпенко «Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (1964), «Топоніміка Буковини» (1973), «Топоніміка північно-східної Одещини» (1975),
  • С. Вархол. «Nazwy miast Lubelszczyzny» (1964, польські і українські назви);
  • Е. Павловський «Nazwy miejscowe Sądecczyzny» (1965 — 1975, польські і українські назви);
  • А. Єремія «Нуме де локалитэць» (1970, молдавські, українські і турецькі назви Молдавії);
  • В. Прохоров, «Вся Воронежская земля. Краткий историко-топонимический словарь» (1953, російські і українські);
  • М. Кондратюк «Nazwy miejscowe południowo-wschodniej Białostocczyzny» (1965 — 75, українські, білоруські і польські).

Серед регіональних досліджень є присвячені мікротопонімії (назвам урочищ): О. Петров «Karpato-ruské pomistni názvy z pal. XIX. а poč. XX. st.» (1929); М. Лесів «Terenowe nazwy własne Lubelszczyzny» (1972, польські і українські назви).

Для досліджень над мовним субстратом української топоніміки цінна праця «Iranische Ortsnamen in Südrußland — Untersuchungen über die ältesten Wohnsitze der Slaven», I. (1923) М. Фасмера;

Топоніміка Київської Русі досліджується Е. Барсовим в «Географическом словаре русской земли IX–XIV ст.» (1865) і «Очерках русской исторической географии. География Начальной (Несторовой) летописи» (друге вид., 1885);

До української топоніміки в Америці відносяться «Українські назви в ЗСА та інші праці з назвознавства й історично-літературні дослідження» А. Власенко-Бойцуна (1977).

До міжмовних топонімічних конкорданцій можуть служити словники: Я. Б. Рудницький «Українські місцеві назви. Українсько-німецький та німецько-український показник важніших місцевих назм» (1942); А. Кара-Моско, М. Токарський «Російсько-український словник географічних назв» (1953), В. Нежнипапа «Укр.-рос. словник географічних назв Української РСР» (1964, 1971), Л. Деже «Конкорданция русских (украинских, словацких, румынских) и венгерских названий» (Закарпаття) в його «Очерках по истории закарпатских говоров» (1967).

Загальними джерелами матеріалу з української топоніміки є: «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego і innych krajów słowiańskich» (18801914), М. Янко «Топонімічний словник-довідник Української РСР» (1973; дилетантський, але подає дещо про зміни назв) і «Russisches geographisches Namenbuch» за ред. М. Фасмера і Г. Броєра (1962, український матеріал змішаний з російським). Довідником різних, не тільки українських географічних, назв є «Словник географічних назв» М. Боднарського (1955, 1959, адаптований з російської).

Дослідження над словотвором української топоніміки вели:

  • Я. Рудницький (наростки -ище, -исько, 1935),
  • Г. Сафаревічова (-щина = поль. -izna, -szczyzna, 1956),
  • І. Ковалик (-иця, 1960),
  • І. Муромцев (словотвір гідронімів Дінця, 1966),
  • А. Корепанова (словотвір гідронімів додатків Десни, 1969),
  • С. Роспонд (-ськ, 1969),
  • Е. Отін (-оват-, -еньк-, 1973) та ін.

Підручниками з загальних топонімічних знань є «Географічні назви» Б. Безвенґлінського (1938) і «Топоніміка в школі» С. Бабишина (1962). Чимало праць про українські топонімічні особливості публікується в серії «Onomastica», заснованій у Вінніпезі Я. Рудницьким 1951. АН УРСР видає спорадичні збірки статей за редакцією К. Цілуйка, частково або повністю присвячені проблемам топоніміки:

  • «Питання Топоніміки та ономастики» 1962,
  • «Укр. діалектологія і ономастика», 1964,
  • «Територіальні діалекти і власні назви», 1965,
  • «Питання ономастики», 1965,
  • «Питання гідроніміки», 1971,
  • «Питання ономастики Півд. України», 1974,

а також хронікальні «Повідомлення Української ономастичної комісії» (від 1966).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Мурзаев Э. М. Очерки топонимики. — М., 1974.
  2. Янко М. Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник. — К.: «Знання», 1998.

Література[ред.ред. код]