Laissez-faire

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Країни за рівнем економічної свободи (2014 рік)

Laissez-faireфр. «дозвольте робити», МФА: [lɛsefɛʁ]( слухати)) — «принцип невтручання» — економічна доктрина, згідно з якою державне втручання в економіку повинне бути мінімальним, зосереджене на захисті людей та їх власності, національній безпеці, та надання обмеженої кількості суспільних благ, таких як дороги.[1] Вперше обґрунтована в роботах економістів фізіократів, та підтримана представниками класичної школи політекономії (зокрема, в праці Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів»). Наразі, прибічників доктрини можна знайти серед лібертаріанців.

Основним аргументом прихильників даного принципу є твердження про те, що вільна економіка — така саморегульована система, яка сама знаходить ефективну рівновагу, втручання ж держави спотворює отримувані економічними агентами сигнали і ефективна рівновага виявляється недосяжною. Державі відводять роль «нічного сторожа» — встановлення правил взаємодії економічних агентів на ринку і спостереження за їх виконанням, але ніяк не самостійного суб'єкта ринку.

Критика[ред.ред. код]

Економісти класичної школи не розкривали процес досягнення економікою рівноважного стану, досліджувався сам стан рівноваги. В той же час, згідно з павутиноподібною моделлю (яка показує як ринок приходить до стану рівноваги з нерівноважного положення шляхом послідовних ітерацій, змінюючи ціну і кількість) існують такі нерівноважні стани ринку, які не приводять зрештою до рівноваги.[Джерело?]

З іншого боку принцип невтручання критикують за деяку асоціальність. У випадках коли в результаті об'єктивних економічних причин різко знижується величина заробітної плати економіка поступово прийде в нову рівновагу, але в нім опиниться менше населення, що пропонує свої руки на ринку праці.[Джерело?]

Одним із прикладів негативного впливу принципу laissez-faire є політика британського уряду під час Великого голоду в Ірландії у 1845-52 рр. Тодішній прем'єр-міністр Роберт Піл, остерігаючись, що урядова гуманітарна допомога може негативно вплинути на ринок, обмежив втручання влади скасуванням мита на імпорт пшеничного зерна та зниженням цін на завезену зі США кукурудзу. Це мало допомогло населенню, що масово гинуло від голоду.[2]

Розвиток ідеї[ред.ред. код]

Перша і друга теореми добробуту разом відповідають на найсправедливішу критику в адресу класичної економічної школи і відповідно принципу laissez-faire, тобто був показаний механізм і умови досягнення ефективності за допомогою конкуренції на ринку.

Згодом неокласична наукова школа відштовхнулася від класичного розуміння laissez-faire і зосередилася на вивченні явища Фіаско ринку, тобто сучасна наука вивчає економічні ситуації в яких принцип laissez-faire не можна застосовувати, але у свою чергу цей принцип сам по собі вважається дуже добре вивченим. Крім того неокласична школа вважає принцип laissez-faire ідеальною уявною конструкцією, яка не зустрічається в реальному світі, але яка є базисом, на якому будується мікроекономічна теорія.

Посилання[ред.ред. код]

  1. «The Blackwell Encyclopaedia of Political Thought» під редакцією David Miller
  2. Питер Невилл. Ирландия: История страны, 2009.

Дивіться також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Економіка Це незавершена стаття з економіки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.