Інститут геологічних наук НАН України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інститут геологічних наук НАН України
Логотип інституту
Логотип інституту
Основні дані
Засновано 1926 р.
Приналежність НАН України
Контакт
Ключові особи Гожик Петро Федосійович
Адреса 01054, м. Київ, вул. Гончара, 55-б
Тел. +380 (44) 486-36-55, 486-94-46
Веб-сторінка http://igs-nas.org.ua/
E-mail info@igs-nas.org.ua

Інститу́т геологі́чних нау́к НАН Украї́ни — заснований 1926 року в Києві. Розробляє теоретичні питання геологічної науки на основі всебічного вивчення будови та історії геологічного розвитку території України, досліджує корисні копалини, проблеми морської геології.

Найстаріший геологічний заклад в Україні, теоретичний центр геологічної науки в країні, родоначальник наукових установ геологічного профілю, що входять до складу Відділення наук про Землю НАН України.

Історія[ред. | ред. код]

Інститут започатковано від Українського науково-дослідного геологічного інституту Народного Комісаріату освіти УРСР, створеного в 1926 р. в Києві на базі геологічних установ, які існували в системі Академії наук УРСР та Наркомосу УРСР.

Засновником та першим директором Українського науково-дослідного геологічного інституту був акад. Тутковський Павло Аполлонович. На інститут було покладено вирішення таких завдань: вивчення четвертинних відкладів України та виявлення в них корисних копалин та будматеріалів; дослідження фауни та флори третинного та четвертинного віку, петрографії та мінералогії Українського щита, а також підземних вод.

У 1927 р. в Києві було створено Національний геологічний музей УРСР на чолі з акад. АН УРСР П. А. Тутковським.

У 1930 р. Український науково-дослідний геологічний інститут було передано Академії наук УРСР, а з 1934 p., після об'єднання з музеєм, заклад отримав назву Інститут геології АН УРСР.

У 1930—1940-х роках інститут займається питаннями розширення мінерально-сировинної бази та комплексного вивчення природних ресурсів України. Розробляються проблеми геології Полісся і Нижнього Дніпра (Л. Г. Ткачук), вивчаються поліметалічні руди та мідисті пісковики Донбасу (Світальський Микола Г., Т. Ю. Лапчик, І. Л. Личак, Юрій Юрійович Юрк), марганцеві руди Нікопольщини (І. А. Лепікаш), карбон Донбасу (К. Й. Новик), а з 1935 р. розпочинаються роботи з вивчення проблем нафтогазоносності Дніпровсько-Донецької западини (Ф. О. Лисенко, І. Т. Шамека, О. М. Куциба). Одночасно продовжуються започатковані П. А. Тутковським дослідження з біостратиграфії (Н. В. Пименова, O. K. Каптаренко-Черноусова, К. Й. Новик), четвертинної геології (Бондарчук В. Г., Д. К. Біленко, П. К. Заморій, В. І. Крокос, І. А. Лепікаш, Г. І. Молявко), з вивчення геології Українського щита (М. Г. Світальський, Безбородько М. І., Ткачук Лук'ян).

З 1934 р. Інститут — єдина установа Академії наук, де розробляються проблемні питання гідрогеологічної науки (К. І. Маков, Бурксер Є. С., В. І. Лучицький, Бабинець А. Є., С. З. Сайдаковський, І. Є. Слензакта ін.).

Свою сучасну назву інститут має з 1939 р. У повоєнні роки інститут є міжвідомчим координаційним центром у галузі геології, який сприяє відродженню та розвитку державної геологічної служби в Україні. В інституті працювали видатні вчені-геологи: Тутковський Павло Аполлонович, Бабинець А. Є., Балуховський М. П., Безбородько М. І., Бєлєвцев Я. М., Д. К. Біленко, Бондарчук В. Г., Будніков П. П., Бурксер Є. С., О. А. Дубянський, П. К. Заморій, В. І. Крокос, М. М. Клюшников, В. І. Лучицький, К. І. Маков, Г. І. Молявко, Н. В. Пименова, В. Б. Порфир'єв, П'ятницький Порфирій, Різниченко Володимир, С. П. Родіонов, М. Г. Світальський, Сельський Володимир, М. П. Семененко, О. М. Соколовський, Б. І. Чернишов, В. М. Чирвинський, Ю. Ю. Юрк.

Значну роль відіграв інститут у розвитку нових наукових напрямів, організації геологічних досліджень та підготовці наукових кадрів. На базі його відділів та лабораторій були створені самостійні наукові заклади Академії наук України, а саме:

Дирекція[ред. | ред. код]

Очільники
Ім'я Роки
Тутковський Павло Аполлонович 19261930
Різниченко Володимир 19301932
Лепікаш Іларіон Автономович 19331934
Світальський Микола 19341937
Бурксер Євген Самійлович 19321937
Чернишов Борис (геолог) 19391946

Інститут геологічних наук очолювали П. А. Тутковський (1926—1930), В. В. Різниченко (1930—1932), І. А. Лепікаш (1933—1934), М. Г. Світальський (1934—1937), Бурксер Євген Самійлович (1938—1939), Б. І. Чернишов (1939—1946), В. І. Лучицький (1946—1949), А. Є. Бабинець (1949—1953), В. Г. Бондарчук (1953—1963), В. Б. Порфир'єв (1963—1968), B. C. Попов (1968—1969), Я. М. Белевцев (1969), Лазаренко Євген Костянтинович (1969—1971), В. Я. Дідковський (1971—1977), Є. Ф. Шнюков (1977—1992), П. Ф. Шпак (1992—1996), з 1997 р. директор інституту — П. Ф. Гожик.

Структура[ред. | ред. код]

Структура ІГН НАНУ.jpg

При інституті діють:

Діє аспірантура, де готуються фахівці за різними напрямами геологічних наук. Інститут є базовою установою Українського палеонтологічного товариства, Міжвідомчого стратиграфічного комітету України.

Йому належить одна з найбільших геологічних бібліотек в Україні, що нараховує понад 200 тис. книг та журналів.

Структуру інституту становлять 16 наукових відділів, які об'єднано за фаховими принципами в п'ять відділень (загальної геології, літології, палеонтології і стратиграфії, паливно-енергетичного комплексу, геології океанів і морів, гідрогеології та інженерної геології).

Напрямки досліджень[ред. | ред. код]

Напрямки досліджень:

  • комплексні проблеми геологічних наук;
  • проблеми Світового океану;
  • наукові основи збереження і покращання навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Станом на 2010 рік наукові дослідження і Інституті геологічних наук наук проводять у 17 різнопрофільних наукових підрозділах 206 наукових співробітників, серед яких 4 дійсних члени та 4 чл.-кор. НАН України, 33 доктора наук та 84 кандидата наук.

За час існування інституту науковцями зроблено значний внесок у розвиток уявлення про геологічну будову території України. Було закладено теоретичні основи пізнання, будови та розвитку земної кори, розвитку органічного світу, палеогеографії, закономірностей осадонакопичення та розташування родовищ корисних копалин. Чимало успіхів досягнуто у вивченні геології дна Чорного та Азовського морів і Світового океану, вирішенні найважливіших народногосподарських завдань Великого Донбасу, Кривого Рогу, проблем мінерально-сировинного комплексу України (паливно-енергетичних, водних ресурсів, корисних копалин).

Значні напрацювання є в галузях теоретичної і практичної загальної геології та геотектоніки. Під керівництвом академіків НАН України В. Г. Бондарчука (1953—1977) та І. І. Чебаненка (1977) вченими Інституту виконано такі основні наукові розробки: обґрунтовано нову геологічну теорію — тектоорогенію, вчення про планетарні розломи літосфери Землі та наявність закономірної загальнопланетарної сітки розломів, гіпотезу про вихрові структури земної кори.

Широкого розвитку набули літостратиграфічні, літофаціальні та палеогеографічні дослідження, розробляються літолого-геохімічні моделі найперспективніших осадових формаційних комплексів, вивчаються процеси седименто-діакатагенезу як основи прогнозування стратиформного зруденіння кольорових металів, рудних та нерудних корисних копалин.

Палеонтологія і стратиграфія[ред. | ред. код]

Важливими фундаментальними дослідженнями, в яких інститут був і залишається провідним, є палеонтологія і стратиграфія. Проводяться дослідження з історії розвитку органічного світу і вивчення та монографічний опис груп викопної фауни та флори — форамініфер, радіолярій, губок, коралів, черевоногих, двостулкових та головоногих молюсків, трилобітів, конодонтів, остракод, моховаток, брахіопод, граптолітів, хітінозой, спор та пилку, наземних рослин, водоростей фанерозою за традиційними та новими методиками. Складено регіональні стратиграфічні схема пізнього докембрію та фанерозою України, детальні стратиграфічні схеми по системах та регіонах України з метою створення стратиграфічної бази для геологічного картування.

Геологія нафти і газу, вугільних родовищ[ред. | ред. код]

Інститут має багаті традиції фундаментальних наукових досліджень у галузі геології нафтових, газових та вугільних родовищ, які відіграють важливу роль у розвитку паливно-енергетичного комплексу України. Важливе значення має відкриття просторової періодичності в розташуванні таких структурних елементів Дніпровсько-Донецької западини, як вали, локальні підняття, соляні штоки, розривні порушення. З вузлами цієї геодинамічної сітки пов'язуються можливі скупчення вуглеводнів (член-кореспондент НАН України П. Ф. Шпак, В. К. Гавриш).

Під керівництвом акад. В. Б. Порфир'єва розроблено теорію абіогенного синтезу нафти і природного газу на великих глибинах. На засадах цієї теорії при пошуках нафти і газу в надрах Луганської, Сумської та Харківської областей відкрито 25 родовищ (академік НАН України В. Б. Порфир'єв, В. О. Краюшкін). Науково обґрунтовано і визначено нафтогазоносний потенціал акваторій Чорного і Азовського морів як джерела збільшення власного видобутку нафти і природного газу України.

Розроблено Державну програму та концепцію розвитку нафтогазоносного потенціалу України, проект середньострокового та довгострокового (до 2010 р.) прогнозів економічного і соціального розвитку нафтогазової галузі (П. Ф. Шпак). Як пріоритетні виділяються структурно-формаційні та структурно-фаціальні дослідження вугільних басейнів і родовищ на різних рівнях будови та речовинного складу та вирішення проблеми раптових викидів і вибухів у вугільних шахтах.

Дослідження Світового океану[ред. | ред. код]

Інститут є першим в Україні центром геологічного вивчення Світового океану. З 1962 р. фахівці інституту почали брати участь у морських експедиціях. Було започатковано п'ять нових наукових напрямів (академік НАН України Є. Ф. Шнюков): морська гідрогеологія та морська інженерна геологія, морське осадове рудоутворення, підводні морські геологічні дослідження, морська геоекологія, глибинні флюїди та їх роль у формуванні родовищ корисних копалин і біопродуктивних зон. Проведено вивчення геологічних особливостей Азово-Чорноморського регіону, а також окремих районів Індійського, Атлантичного та Тихого океанів. Вивчено динаміку берегових процесів північно-західної частини Чорного моря. В результаті стаціонарних спостережень протягом багатьох років розроблено прогноз розмивання та акумуляції осадів у береговій зоні. Типізовано особливості формування геохімічних бар'єрів у аквальних системах, розроблено ландшафтно-геохімічну модель Ґвінейського сектора Атлантики, складено Атлас геолого-геофізичних карт шельфу Ґвінейської Республіки.

Пріоритетною і вирішальною є роль Інституту в становленні досліджень в Антарктиці, розробці Державної програми досліджень. В антарктичних експедиціях виконано комплексні океанографічні дослідження, зокрема вивчено структуру літосфери, будову, речовинний склад та фаціальну структуру осадового покриву, геодинамічні процеси та еволюцію осадоутворення (член-кореспондент НАН України П. Ф. Гожик).

Відділення гідрогеології та інженерної геології[ред. | ред. код]

Відділення гідрогеології та інженерної геології Інституту є найбільшим багатогалузевим науковим центром гідрогеологічної науки в Україні. Його багато років очолював член-кореспондент НАН України А. Є. Бабинець, з ім'ям якого тісно пов'язаний бурхливий розвиток гідрогеологічних робіт, а відтак — і гідрогеологічної науки в 50-70-х роках в Україні. Зараз під керівництвом акад. В. М. Шестопалова у відділенні проводяться дослідження у таких напрямах:

  • вивчення водообміну та ресурсів підземних вод у гідрогеологічних структурах;
  • дослідження мінеральних вод;
  • вивчення міграції у підземній гідросфері різних забруднювачів (радіонуклідів, пестицидів тощо);
  • створення регіональних і локальних моделей багатошарових гідрогеологічних структур з відповідним математичним забезпеченням і ін.

У зв'язку з Чорнобильською катастрофою в інституті було розгорнуто дослідження з питань ліквідації її наслідків. У перші місяці після аварії фахівці інституту (академік НАН України В. М. Шестопалов і ін.) підготували пропозиції щодо використання підземних вод для водопостачання населення, захисту р. Прип'ять від радіоактивно забруднених вод, були видані перші прогнози міграції радіонуклідів у підземних водах, дали обґрунтовані і частково реалізовані пропозиції щодо організації моніторингу підземних вод Чорнобильської зони відчуження і Київської міської агломерації.

Сучасні розробки[ред. | ред. код]

В останні роки широкого розвитку набули такі наукові напрями:

Вперше класифіковано за діастрофічними циклами геологічні структури рифейської епохи докембрійського фундаменту території України та створено багатофакторну модель розвитку земної кори на основі самоорганізації та синергетики геологічних процесів, а також розроблено класифікації рідкіснометалічних та золоторудних формацій України тощо. Інститут розвиває фундаментальний напрям сучасної геології та порівняльної планетології — вчення про вибухові метеоритні кратери. За розробленим новим напрямом геологічних досліджень — літогеодинамічним аналізом басейнів породоутворення — визначені нові закономірності нафтогазоносності та рудоносності (золото, мідь, свинець, марганець, уран та ін.) осадового чохла України та обґрунтовано нову концепцію нафтидогенезу (глибинна воднева продувка осадових басейнів, О. Ю. Лукін).

Виявлено нові родовища мінеральних вод специфічного складу типу «Нафтуся» та запатентовано методику зниження радіоураження та відновлення порушень кістково-мозкової системи. Розроблено і запатентовано методи консервації мінеральних вод типу «Нафтуся» (акад. НАН України В. М. Шестопалов).

Як фундаментальні, так і прикладні розробки інституту висвітлено в численних монографіях, добірках, статтях. Щорічно готується до друку понад 200 друкованих аркушів. Серед видань останніх років — серія «Геология шельфа УССР» у 8-ми томах, «Водообмен в гидрогеологических структурах» у 3-х т.; «Геологическая история территории Украины» (1993) і «Геологія і нафтогазоносність Дніпровсько-Донецької западини» у 2-х т.; «Чернобыльская катастрофа» (1995); «Нафтогазоносний потенціал Керченсько-Таманського схилу і глибоководної западини Чорного моря»; «Литогеодинамические факторы нефтегазонакопления в авлакогенных бассейнах» та ін.

Співробітництво[ред. | ред. код]

Інститут бере участь у ряді національних та державних програм. Це — «Нафта і газ України до 2010 року», «Освоєння вуглеводневих ресурсів Українського сектора Чорного і Азовського морів», «Національна програма досліджень та використання ресурсів Азово-Чорноморського басейну та інших районів Світового океану на період до 2005 року», «Українська національна програма ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення на період до 2010 року», «Здійснення контролю оцінки і прогнозування ситуації у розвитку нафтохімічних забруднень підземних вод України», «Державна програма досліджень в Антарктиці» тощо.

Співробітники Інституту беруть участь у міжнародних проектах за Міжнародною програмою геологічної кореляції за проектами ЮНЕСКО, IGSP, INTAS, CRDF, виконують спільні проекти з установами Болгарії, Угорщини, Польщі, Італії, Китаю, Канади, Франції, США та ін.

Перспективні напрями роботи[ред. | ред. код]

Пріоритетними напрямами на найближчі роки вважаються проведення комплексних досліджень і розробка стратегії розвитку мінерально-сировинної бази в нових умовах економічного розвитку держави, захист навколишнього середовища і як складова цієї проблеми — розробка програм: «Геологічні основи екологічної безпеки України», «Прогнозні експлуатаційні ресурси підземних вод України питного призначення (з урахуванням їх екологічного стану)», «Геоекологічні аспекти моніторингу і охорони морського середовища Азово-Чорноморського басейну» та ін. Значну увагу буде приділено комплексу досліджень, пов'язаних з вивченням, прогнозуванням та мінімізацією наслідків Чорнобильської катастрофи, моніторингу природних та техногенних процесів і явищ у геологічному середовищі з метою прогнозування та запобігання наслідкам небезпечних геологічних процесів і явищ, що завдають шкоду народному господарству та довкіллю.

Джерела[ред. | ред. код]

Гірничий енциклопедичний словник : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Східний видавничий дім, 2004. — Т. 3. — 752 с. — ISBN 966-7804-78-X.

Посилання[ред. | ред. код]