Великий Ключів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Великий Ключів
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Коломийський район
Рада/громада Великоключівська сільська рада
Код КОАТУУ 2623280401
Основні дані
Засноване 1416
Населення 5789
Площа 29.06 км²
Густота населення 117.58 осіб/км²
Поштовий індекс 78276
Телефонний код +380 03433
Географічні дані
Географічні координати 48°27′40″ пн. ш. 24°56′34″ сх. д. / 48.46111° пн. ш. 24.94278° сх. д. / 48.46111; 24.94278Координати: 48°27′40″ пн. ш. 24°56′34″ сх. д. / 48.46111° пн. ш. 24.94278° сх. д. / 48.46111; 24.94278
Середня висота
над рівнем моря
300 м
Водойми Ключівка
Місцева влада
Адреса ради 78276, Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, с. Великий Ключів, вул. Відродження, 15, тел. 96-2-45
Карта
Великий Ключів is located in Україна
Великий Ключів
Великий Ключів
Великий Ключів is located in Івано-Франківська область
Великий Ключів
Великий Ключів

Вели́кий Ключів — село Коломийського району Івано-Франківської області.

Село, центр сільської ради, розташоване за 14 км від районного центру і залізничної станції Коломия. У Великому Ключеві є церква, середня школа, клуб, бібліотека.

Географія[ред.ред. код]

У селі бере початок річка Весняк, ліва притока Лючки.

Археологічні дослідження[ред.ред. код]

Великий Ключів — одне з найдавніших європейських і українських сіл. На території села здавен жили люди. Знайдені археологічні предмети дають підставу припускати, що тут мешкали представники культури кулястих амфор (4-3 тис. до н. е.), культури шнурової кераміки, або культури бойових сокир (кін. 3-го — середина 2 тис. до н. е.) та в добу культури карпатських курганів (2 — 5 ст.). Оскільки культура карпатських курганів — це поселення давньогерманських племен (за версією відомого українського археолога, доктора історичних наук Ліни Вакуленко, це були племена тайфалів), то можна вважати, що кілька урочищ села мають давньогерманську (німецьку) назву.

Історія[ред.ред. код]

Після того, як кочові азійські народи спустошили Європу (5-6 ст.), велика кількість давніх германців покинула територію України, хоч у гірських теренах, захищених ріками й лісами, вони могли залишитися і згодом перемішатися з новоприйшлими племенами. Очевидно, в той період (6 ст.) навколишні села й містечка заселило одне з могутніх слов'янських племен з чудовим і самобутнім фольклором, нащадками якого є сучасні мешканці Великого Ключева. Згодом, у 9-10 ст. тут могли опинитися пастуші племена волохів, які також залишили помітний слід у топоніміці Великого Ключева, у говірці села та в прізвищах і прізвиськах.

Уперше в історичних джерелах згадується один Ключів (написано Кличів). Чи справді первісна назва села була Кличів, чи чужомовні писарі помилково записали в документах замість Ключів — Кличів? Ідеться про грамоту польського короля Ягайла від 26 жовтня 1416 року, яка дана у м. Неполомичах (Польща) і яка написана латинською мовою. З неї випливає, що король підтверджує надання правителем Королівства Русі — князем Владиславом Опольським — кількох сіл руському (українському) боярину-феодалу Васькові Тептуховичу ще 15 грудня 1373 року. У тому переліку сіл згадується п'ять найдавніших сіл сучасної Коломийщини, в тому числі й Ключів (Кличів) над річкою Кличів (Ключівка). Отже, у 1373 році село вже існувало.

Згадується 1 липня 1443 року в книгах галицького суду як Ключв (Cluczw)[1]. У податковому реєстрі 1515 року документується 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі та піп (отже, уже тоді була церква)[2].

На 01.01.1939 в селі проживало 3690 мешканців, з них 3675 українців, 5 поляків, 10 євреїв[3]. Село належало до ґміни Вербяж Вижни Коломийського повіту Станіславського воєводства.

Під час Другої світової війни і в післявоєнний період жителі села чинили опір окупантам. 2 жовтня 1951-го на околиці села в бункері героїчно загинули: керівник Коломийського окружного проводу іван Кулик («Сірий», «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха»[4].

Етнографія[ред.ред. код]

У селі виготовляли і були в ужитку бисаги, до Першої світової війни виготовляли з бересту табачірки — невеличкі пуделка для тютюну (табаки). Село мало своїх майстрів: кушнірів, різьбярів, боднарів, вишивальниць, писанкарок (писарьок), ткачів, шевців (тих, що виготовляли постоли називали постоліникьи), стельмахів, столярів. Тут також були свої народні музики. Головний танець колись називався «Танец», а з недавніх часів — «Гуцулка». Побутували танці «Буковинка», «Опришок», «Гайдук», які не збереглися. Натомість досі танцюють чоловічий танець «Арґан» («Аркан») та «Ковалівка» (в інших селах — «Колесо», «Яблунівка», «Копачівка», «Купка»). Парний танець — «Гуцулка», молодіжний танець — «Голубка» (в новітні часи дещо викривлений його первісний зміст, який набув вульгарності).

Головні свята: Різдво (Колідникьи), Великдень, Трійця (Зелені свьита), Івана, Петра й Павла (Петра), Спаса, Андрея. Николая. Храмове свято — Парасковея (переносять на неділю), бо місцева церква Преподобної Параскеви Сербської.

Різдвяні свята починаються 6 січня Святим вечором (у місцевій говірці — Світий вечір), є Свята вечеря з такими стравами: кутя (у селі нема такого слова, на кутю кажуть «пшениці»); риба смажена, риба-оселедець, риба тушкована (замащена риба), маленькі варенички (крепликьи) з медом чи з повидлом, чи з капустою, чи з маком; картопля (мандабурка) з олією і підсмаженою цибулею, грибна підлива (гриби), пісні голубці з кукурудзяним борошном (це тепер варять не всі ґаздині), узвар з сливками і квасолями (вар з сливками і фасульми), пампушки. Всі страви, зрозуміло, пісні. На Різдво готують інші страви, масні. Колись на Різдво зранку люди приходили до церкви зі своїми різьбленими трійцями і залишали їх у церкві до Йорданських свят.

На свято Меланії (у місцевій говірці — Милані) ходять гурти перебранців "Миланкьи", колись перебиралися лише парубки, від кін. 1970-х перебираються дівчата й парубки, іноді молоді ґазди, або й діти. На кожному кутку ходить один або й два гурти і "миланкуют". Давно щедрували на іншу мелодію і текст ("Ой то нині Миланічко, завтра буди Василічко"), від 1960-х — щедрують "Ой сивая тая зазуленька". Увечері на Миланії молодь грається і ворожить.

На Навечер'я Богоявлення або другий Святий вечір (18 січня) готують ті самі страви, що й на перший Святий вечір. Проте у цей вечір не колядують і не щедрують, на відміну від межівного с. Мишина, де ще більше щедрують, ніж колядують на перший Святий вечір.

Богоявлення Господнє (у місцевій говірці — Відорщі, Йорданські свьита). Люди йдуть до церкви з прикрашеними збанками, бляшками, в яких несуть воду для посвячення. Давніше до церкви йшли з порожнім посудом, щоби набрати посвяченої води в ріці, а після служби Божої в церкві всі розбирали трійці з восковими свічками, запалювали їх і так ішов весь сільський хід до ріки Ключівки, де священик святив воду в ополонці. Тоді спеціально робили з льоду хрест і замаювали його. Священик занурював хрест у воду, посвячував воду, люди набирали води, чоловіки стріляли з рушниць і пістолів, а жінки запалювали від трійць головешку вербового м'якушу (чіру) і обережно несли його додому, аби він не загас. Удома тричі куштували (кушіли) свяченої води, посвячували нею хату, стайню, стодолу і все живе, мили йорданською водою коровам вим'я, а дітей підкурювали йорданським вогнем- чіром, аби вони не лякалися. Також приліплювали воскові хрестики. Донедавна у нас ніхто не знав про те, що на Водорхреща треба купатися.

Урочисто святкували свято Стрітення, хоча ніхто не посвячував свічки і такого терміну як Стрітенська свічка не існувало.

Суворо дотримувалися передвеликоднього посту, який називається Говіні (Говіння).

Відомі люди[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Akta grodzkie i ziemskie… — T. 12. — S. 118. — № 1233. (лат.)
  2. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 171 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s.
  3. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — с. 36.
  4. Іван КМЕТЮК. Останні роки партизанської боротьби в Галичині. — «Галичина», 12 жовтня 2017 року.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.