Дьйордь Лукач

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Дьйордь Лукач

Західна філософія
Філософія XX століття

Lukács György.jpg

Дьйордь Лукач (фото 1960-х)

Народився 13 квітня 1885(1885-04-13)
Будапешт
Помер 4 червня 1971(1971-06-04) (86 років)
Будапешт
Поховання Керепеші
Громадянство (підданство) Flag of Hungary.svg Угорщина
Володіння мовами угорська мова[1]
Ім'я при народженні Löwinger György Bernát
Діяльність філософ, політик, письменник, викладач університету, соціолог[d] і літературний критик
Член Спілка письменників СРСР, Академія наук НДР і Угорська академія наук
Школа/Традиція Марксизм
Основні інтереси діялєктична метода, історичний роман, клясова свідомість, урічевлення, хибна свідомість
Значні ідеї урічевлення
Вплинув Едвард Саїд, Алєксандр Тарасов, Франкфуртська школа
Посада член Національних зборів Угорщини[d]
Нагороди

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Дьйордь Лукач (угор. Lukács György; нім. Geörg Lukács; 13 квітня 1885, Будапешт — 4 червня 1971, там саме) — угорський революціонер, теоретик марксизму і літературний критик, учасник угорського та міжнародного комуністичного руху, один з основоположників «західного марксизму».

Життєпис[ред.ред. код]

Лукач народився у заможній сім'ї: його батько був багатим і впливовим банкіром. З 1906 по 1915 навчався в університетах Будапешта, Берліна та Гайдельберга, де водив дружбу з Ґеорґом Зіммелем (1858—1918), Максом Вебером (1864—1920) і Ернстом Блохом (1885—1977). 1917 року разом з друзями організував у Будапешті «Вільну школу наук і духу», що в її роботі поміж инших брав участь відомий композитор Бела Барток (1881—1945). У цей період за своїми поглядами Лукач був об'єктивним ідеалістом; його головними творами цього періоду стали збірка есеїв «Душа та форма» (1910) і книга «Теорія роману» (1916).

Під час першої світової війни (1914—1918) Лукач здійснив ідейну еволюцію, що під кінець війни призвела його до марксизму. У грудні 1918 вступив до лав Угорської Комуністичної партії, а за часів Угорської Радянської Республіки (березень—серпень 1919) протягом короткого часу він обіймав посаду народного комісара просвіти та культури. Після падіння республіки й розгортання в Угорщині «білого терору» Лукач був змушений тікати закордон: з 1919 по 1930 жив у Відні, з 1930 по 1945 — у Москві (два роки, з 1931 по 1933 жив у Берліні).

Ще на еміґрації у Відні Лукач видав «Історію та клясову свідомість» (1923) — збірку статей і нарисів з 1919—1922, що їй судилося стати найвідомішою його книжкою (див. Ідейна спадщина). У московській еміґрації написав «Історичний роман» (1937, вийшла друком як окрема книжка 1954) і «Молодого Геґеля. Про відносини діялєктики й політекономії» (1938, вперше опублікована 1948).

1945 року Лукач повернувся до Угорщині. Підчас народного повстання 1956 року був міністром культури в уряді Імре Надя (1896—1958). По придушенню повстання Радянською Армією Лукач разом з иншими членами уряду депортували до Румунії. Вдруге повернувшись на батьківщину (1957), Лукач присвятив себе виключно теоретичній роботі — розробляв питання естетики та філософії. Він завершив 4-томову «Естетику» (1962) і не встиг завершити «Онтолоґію суспільного буття» (1971) — обидва опуси вийшли друком по його смерти.

Ідейна спадщина[ред.ред. код]

«Історія та клясова свідомість»[ред.ред. код]

В «Історії та клясовій свідомості» Лукач стверджував, що через своє бачення цілісности (тотальности) і зосередженість на центральності товарного виробництва марксизм є найкращим методолоґічним інструментом критичної аналізи сучасного капіталістичного суспільства та відкриває в пролєтаріяті силу, спроможну на революційне перетворення суспільства. Індивід ніколи не може стати мірою філософії чи — тим більше — дії, спрямованої на визволення, оскільки він оточений готовими, «народженими» до нього та незмінними об'єктами, що уможливлює вироблення лише суб'єктивних реакцій або конформістського визнання, або нігілістичної відмови. Тільки кляса може охопити дійсність у цілому в процесі її революційного перетворення за умови звільнення її членів з-під «чар» урічевленної об'єктивности.

Точка зору пролєтаріяту дозволяє бачити, як капіталістичне суспільство породжує «урічевлення» — перетворення людських властивостей, стосунків і дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й починають панувати над її життям. Урічевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Наслідком є те, що люди починаються сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти.

За капіталізму всі суспільні відносини просякнути економічними імперативами та підпорядковуються економічним законам. Єдиним розв'язанням проблєм буржуазного суспільства є пролєтарська революція і соціялізм. Комуністична партія є формоутворенням пролєтарської свідомости, себто практичним втіленням прагнень пролєтаріяту усвідомити себе та свої клясові інтереси. Через своє особливе положення «живого заперечення капіталізму» пролєтаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну ролю революційного суб'єкту.

Клясова свідомість не дається робітникові при народженні, але її здобувають у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеолоґії. Тільки пролєтаріят здатен побачити, що так звані «вічні закони економіки» є нічим иншим як продуктами історичного розвитку, результатом колєктивної дії індивідів, а значить їх можна змінити через свідому дію. Всі инші суспільні кляси, в тому числі буржуазія, приречені на «хибну свідомість», що утримує їх від розуміння тотальности історії та створює ілюзію вічности й універсальности окремого історичного етапу, наприклад, капіталізму. Носії хибної свідомости сприймають капіталізм як щось природне й об'єктивне, тоді як насправді це лише минущий епізод історії.

Лукач переосмислив поняття «ортодоксальний марксизм»: так він називав не вірність доґмі, не некритичну віру в ту чи иншу тезу «основоположників» (Карла Маркса й Фрідріха Енґельса), не збереження традицій, а наукове застосування і розвиток марксистської методи (діялєктичного матеріялізму) в конкретно-історичних умовах.

«Історичний роман»[ред.ред. код]

Лукачев «Історичний роман» є, напевне, найбільш відомим з усіх творів марксистської літературної критики. За Лукачем, історичний роман має кілька принципових моментів.

Його форма, це — обов'язково епопея, що зображує зміни у народному житті через репрезентативні людські типи в момент, коли їхнє життя змінюється під впливом суспільних перетворень. Серед героїв можуть бути й історичні постаті, проте вони мають бути малопомітними, їхня роля — другорядна. Замість них оповідь обертається навколо звичайних, невидатних людей, що їм судилося опинитись в епіцентрі драматичних подій. Тим-то Лукач високо цінує романи Вальтер Скотт (1771—1832), що в них розгортається траґічне змагання між низхідними та висхідними формами суспільного життя, віддається належне минулому, але стверджується історична необхідність приходу нового.

Крім того історичний роман є не окремим, чітко окресленим жанром або піджанром роману, але попередником великого реалістичного роману XIX ст. Так, Оноре Бальзак (1799—1850) приклав його методу до сучасности та змалював Францію доби Реставрації і Липневої монархії у такий самий спосіб, як Скотт зображував Шотляндію XVIII ст. або Анґлію XII ст. Великим послідовником Бальзака, за Лукачем, став Лєв Толстой (1828—1910), що його «Війна і мир» (1869) стала найвищою точкою як історичного, так і реалістичного роману XIX ст.

Лакачева робота в царині літературної критики вплинула на багатьох теоретиків літератури, в тому числі на Фредріка Джеймсона (народ. 1934) й Едварда Саїда (1935—2003).

Основні твори[ред.ред. код]

  • Теорія роману (Theorie des Romans, 1916)
  • Історія та клясова свідомість (Geschichte und Klassenbewußtsein, 1923)
  • Лєнін. Нарис про взаємозв'язок його ідей (Lenin — Studie über den Zusammenhang seiner Gedanken, 1924)
  • Історичний роман (Der historische Roman, 1937, 1954)
  • Ґьоте і його час (Goethe und seine Zeit, 1947)
  • Молодий Геґель. Про відносини діялєктики й політекономії (Der junge Hegel — Über die Beziehungen von Dialektik und Ökonomie, 1948)
  • Знищення розуму (Die Zerstörung der Vernuft, 1954)
  • Онтолоґія суспільного буття (Zur Ontologie des gesellschaftlichen Seins, 1971—1973)
  • Естетика (Ästhetik, 1972—1976)

Українські переклади[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Самохін І. Лукач проти модернізму // Спільне. — 7 липня 2010
  • Амельченко Н. Лукач Георг (Дьордь) // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.410 ISBN 978-966-611-818-2
  • Гольдман Л. Лукач и Хайдеггер. — Санкт-Петербург: Владимир Даль, 2009. — 296 с.(рос.)
  • Дмитриев А. Марксизм без пролетариата: Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа, 1920-30-е гг. — Санкт-Петербург: Европейский университет в Санкт-Петербурге; Москва: «Летний сад», 2004. — 528 с.(рос.)
  • Стыкалин А. Дьёрдь Лукач — мыслитель и политик. — Москва: Издательство Степаненко, 2001. — 348 с.(рос.)
  • Mészáros, I. Lukács' Concept of Dialectic. London: Merlin, 1972. 211 p.(англ.)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]