Василь Еллан-Блакитний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Еллан-Блакитний Василь)
Перейти до: навігація, пошук
Василь Еллан-Блакитний
Василь Еллан-Блакитний

Василь Еллан-Блакитний
При народженні Василь Михайлович Елланський
Псевдоніми, криптоніми В. Еллан, В. Блакитний, В. Гарт, В. Гартований, О. Гаррі, А. Орталь, Валер Проноза, Проноза Мрійник, В. П., Маркіз Попелястий
Дата народження 31 грудня 1893 (12 січня 1894)(1894-01-12)
Місце народження с. Козел, нині Михайло-Коцюбинське, Чернігівський район
Дата смерті 4 грудня 1925(1925-12-04) (31 рік)
Місце смерті Харків, Українська СРР, СРСР
Поховання

Похований на кладовищі Комунарів у Харкові, яке було знищено й заасфальтовано під аеродром. Символічна могила нині в Молодіжному парку

50°00′30″ пн. ш. 36°14′55″ сх. д. / 50.008312° пн. ш. 36.24864° сх. д. / 50.008312; 36.24864Координати: 50°00′30″ пн. ш. 36°14′55″ сх. д. / 50.008312° пн. ш. 36.24864° сх. д. / 50.008312; 36.24864
Національність українець
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНР →
Flag of Ukraine.svg Українська Держава
Flag of Ukrainian SSR (1929-1937).svg УСРР
СРСР СРСР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія (до 1917)
Мова творів українська
Рід діяльності поет, письменник
Нагороди:
Орден Трудового Червоного Прапора (УСРР)
Автограф: Автограф
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Васи́ль Елла́н-Блаки́тний (справжнє ім'я Василь Михайлович Елланський; 31 грудня 1893 [12 січня 1894](18940112), с. Козел, Чернігівська губернія, Російська імперія — 4 грудня 1925, Харків, Українська СРР, СРСР) — український революційний діяч і письменник.

Біографія[ред.ред. код]

Василь Елланський в юності
Василь Елланський

Народився в с. Козел, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині с. Михайло-Коцюбинське, Чернігівський район, Чернігівська область, Україна, у родині священика. Михайло Елланський — батько письменника — рано помер і залишив трьох синів і дочку на утриманні матері. Відтоді єдиним джерелом існування сім'ї була материна пенсія. В 1903 році сім'я Елланських переїхала до Чернігова, де спершу винаймали дешеву квартиру в Холодному Яру, на околиці міста.

1906 року з допомогою родичів матері купили невеличкий будинок, що містився в глухому завулкові на вулиці Селюка, № 24-а. Тут і прожив Василь до осені 1914 року, коли виїхав у Київ. Але й після того часто навідувався він сюди, а 1917 року майже цілий рік разом з родиною мешкав у Чернігові. Ще за життя, батько Василя категорично запевняв, що не пустить дітей попівською стежкою. Тієї ж думки була й мати, але матеріальні умови були такі злиденні, що вона мусила віддати дітей до духовної школи, де їм було гарантоване безкоштовне навчання. Старший брат Василя, що жив у Чернігові при бурсі, захворів і помер. Тому, оселившись у Чернігові, мати тримала Василя при собі. Вчитись Василь почав рано, але до духовної семінарії вступив лише в десять років, бо мати, пригнічена смертю старшого сина, тремтіла над слабим на здоров'я Василем. У школі він вчився погано і двічі залишався в одному класі. Перешкоджало навчанню погане здоров'я, а ще більше — читання книжок. Навіть обідаючи, він мав коло себе книжку.

З 1910 року письменник навчався у Чернігівській духовній семінарії, яку щиро не любив. Відвідував знамениті «суботи» у вітальні М. Коцюбинського, де його перші вірші (В. Еллан почав писати вірші з 1912 року) сприйняті з доброзичливою увагою майстра. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, приятель — Павло Тичина. Соціально-економічні дисципліни, що викладалися тут, були до душі молодому Василеві Елланському.

Очолював Чернігівське відділення Братства самостійників. У серпні 1914 року за його дорученням майбутній український письменник Аркадій Казка у Спаському соборі в Чернігові склав присягу на вірність Братства самостійників у юнака-гімназиста Романа Бжеського.[1]

За спогадами Романа Бжеського, Василь «… був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати».[1]

Інститут він не закінчив, в 1917 році недавній студент з головою пірнув у революційну роботу: революційні гуртки, товариства «Просвіти», участь в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917 року. Все це закономірно привело В. Елланського до партії українських есерів. Він став її активістом, а незабаром і головою її Чернігівського губернського комітету. За часів Центральної Ради Василь Михайлович потрапив до Лук'янівської в'язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України». В революційні роки В. Елланський брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, керував повстанням проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі, керував київським боротьбистським підпіллям.

Кенотаф Василя Еллана—Блакитного. Молодіжний парк у Харкові

Після злиття українських комуністів-боротьбистів з КП(б)У вів боротьбу проти націоналістичних тенденцій у партії й державі («опозиційна» промова В. Блакитного на конференції КП(б)У в листопаді 1920 року), кинув усі свої сили й енергію на організацію культурного відродження в УРСР. Перший і незмінний редактор урядової газети «Вісті» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» (пізніша назва — «Культура і побут»). Заснував і редагував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Певний час був головою колегії Державного видавництва України. Організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт», що мала філії у багатьох містах України і навіть у Канаді.

Тяжка недуга серця, яку з раннього дитинства мав Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-му році життя. 4 грудня 1925 року Василь Михайлович помер у м. Харків (тоді Українська РСР). Згодом поета було проголошено «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесено вищу міру покарання.

1934 року було демонтовано пам'ятник Василеві Еллану-Блакитному, поставлений його друзями в Харкові. Твори письменника були заборонені, а всі його товариші по партії боротьбистів розстріляні чи заслані до Сибіру. Після ХХ з'їзду КПРС був реабілітований.

Творчість[ред.ред. код]

Василь Еллан почав писати вірші з 1912 року. 1917 року поет написав вірш «Вперед» («Ні слова про втому!»), що позначив вступ автора у період творчої зрілості. Образний світ його поезії (основна частина його лірики написана 19171920 років) — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність з усім її аскетизмом і «неувагою» до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться. Вірші вийшли в його збірці «Удари молота і серця» (Київ, 1920, 24 с.)

Після 1921–1922 років ліричний голос В. Еллана поволі стихав. На ситуацію в країні і міжнародне життя він реагував переважно сатиричною поезією. Протягом 19241925 років він видав три книги віршованої газетної сатири: «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». У доробку письменника низка новелістичних етюдів та нарисів («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та інші) і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва. Цій творчій трансформації Еллана присвятив статтю Микола Хвильовий.

Зразки поетичної творчості[ред.ред. код]

Вперед
Ні слова про втому! Ні слова про спокій!
Хай марші лунають бадьорі й гучні…
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні…

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,
Єднаймо одсталих плечем до плеча!
Гей, хто нам посміє шляхи замикати?
Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,
Хай кулі ворожі назустріч летять.
Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо, — а здобудем ключі від життя.

Нескінчений малюнок
За вікнами сніжних мережок
Зірчасто-білий візерунок
Червоним одблиском пожеж
Горить нескінчений малюнок


Після крейцерової сонати
«Покласти б голову в коліна…
Відчути б руку на чолі…»
Сентиментальність!
Хай загине
І пам'ять ніжних на землі.
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон
Нам треба буряного льоту,—
Грими ж, фанфар мідяний тон!
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі…
Не зупиняться! Хай загине!
Йдемо! Під марші. По землі.

Ти пробач
Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Тамара Демченко, Володимир Бойко (27 серпня 2015). Знайомство з Аркадієм Казкою. Присяга. Газета «День». Процитовано 10 жовтня 2016. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]