Ернст Буш (актор)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ернст Буш
нім. Ernst Busch
Fotothek df pk 0000249 051.jpg
Ернст Буш, 1946 рік
Дата народження 22 січня 1900(1900-01-22)
Місце народження Кіль, Німеччина
Дата смерті 6 червня 1980(1980-06-06) (80 років)
Місце смерті
Поховання Friedhof Pankow IIId
Громадянство Німецька імперія Німецька імперія
Веймарська республіка Веймарська республіка
Flag of East Germany.svg НДР
Професія актор, співак
Член у Socialist Worker Youthd і Академія мистецтва НДРd
IMDb ID 0123972
Автограф Ernst-busch-signature.svg
Нагороди та премії
Орден Карла Маркса
Орден «За заслуги перед Вітчизною» I ступеня (НДР)
Орден Дружби народів
Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» (1975)
Commons-logo.svg Ернст Буш у Вікісховищі

Ернст Буш (повнее ім'я — Фрідріх Вільгельм Ернст Буш[1], нім. Friedrich Wilhelm Ernst Busch; 22 січня 1900, Кіль, — 6 червня 1980, Бернбург) — німецький актор театру і кіно, співак. У передвоєнні роки здобув міжнародну славу як співак-антифашист і виконавець пісень про боротьбу робочого класу; після Другої світової війни прославився як провідний актор створеного Бертольтом Брехтом театру «Берлінер ансамбль». Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1972).

Біографія[ред. | ред. код]

Ернст Буш народився у Кілі в сім'ї будівельника Фрідріха Буша і кравчині Анни Буш. Батько був членом Соціал-демократичної партії Німеччини, але демонстративно вийшов з неї у 1914 році, коли фракція СДПГ в рейхстазі проголосувала за військові кредити, тим самим підтримавши, війну[2].

Професійних артистів в роду не було, але співали в сім'ї Бушів усі; батько був членом хорового союзу будівельних робітників «Гармонія» і нерідко брав Ернста з собою на співанки. Навесні 1915 року Буш влаштувався учнем слюсаря на суднобудівельну верф «Німеччина», де пропрацював шість років, отримавши кваліфікацію слюсаря-інструментальника[2].

Від батька Ернст Буш успадкував і політичну активність, — у 1917 році він вступив до Соціалістичної спілки молоді Німеччини. У кінці жовтня 1918 року в Кілі спалахнуло повстання моряків, підтримане робітниками судноверфі, серед них був і Буш. Після Листопадової революції він активно брав участь в політичному житті рідного міста, став одним з організаторів і керівником заводського, а пізніше і районного комітету «Соціалістичної робочої молоді», у 1919 році вступив до тільки що утвореної Комуністичної партії Німеччини[2].

Початок артистичної кар'єри[ред. | ред. код]

Одночасно Буш брав участь в театральній самодіяльності заводської молоді; на любительській сцені у 1920 році його помітив головний режисер Кільського драматичного театру Робін Роберт і порадив серйозно зайнятися вивченням сценічного мистецтва. Під керівництвом Роберта Буш підготував низку ролей для любительського театру, зокрема Франца Моора в «Розбійниках» Ф. Шиллера[2]. У 1921 році, як і мільйони німців, він став безробітним і його було прийнято волонтером до Міського театру Кіля, яким керував у той час відомий режисер і актор Макс Пенсген-Альберті; в цей же час в театрі починав свою кар'єру Густаф Грюндгенс, якому належало стати видатним театральним діячем нацистської Німеччини[2].

У Міському театрі разом з драматичними виставами ставилися і опери, і тут у жовтні 1921 року відбувся дебют Буша на професійній сцені — в опері П. Масканьї «Сільська честь», де йому довелося в одній зі сцен розмахувати опахалом[2]. Проте дуже скоро Буш отримав і справжню роль — Сіверса у драмі І. В. Гете «Гец фон Берліхінген». За два роки Буш зіграв низку ролей класичного і сучасного репертуару, найбільшою удачею, за визнанням критиків, став тиран Геслер у «Вільгельмі Теллі» Ф. Шиллера[2].

Молодий актор став відомим за межами рідного Кіля, отримував принадні пропозиції з інших міст, але Бушу хотілося побачити світ, і в 1924 році з двома приятелями він відправився до Італії, з гітарою і без копійки в кишені. Три місяці вони вели життя бродячих комедіантів, заробляючи на проїзд і харчування німецькими народними і неаполітанськими піснями, відвідали багато міст, але врешті-решт були заарештовані за підозрою в шпигунстві і видворені з Італії[2].

У кінці 1924 року Буш повернувся до Міського театру, який після смерті Пенсгена-Альберті очолив Ганс Брокман, учень Макса Рейнгардта. Під його керівництвом Буш з великим успіхом зіграв Марка Антония в «Юлієві Цезарі» В. Шекспіра і уперше заспівав в його комедії «Як вам це сподобається». Відтоді кожого разу, коли роль вимагала співаючого актора, Брокман вибирав Буша[2]; він з однаковою легкістю співав як в баритоновій, так і в теноровій теситурі, — який у нього був голос, так і залишилося загадкою[3]. «Багатьох вражала, — писав через десятиліття І. Нестьєв[ru], — стихійна обдарованість Буша-співака, точність і рельєфність його інтонаційної манери, свобода володіння голосом. Важко повірити, що цей унікальний співак не отримав майже ніякої професійної вокальної виучки, а опановував своє рідкісне мистецтво в процесі тривалої і самостійної творчої практики…».[4]

Незабаром разом з Брокманом Буш перейшов до Міського театру Франкфурта-на-Одері; тут «дуже привабливий, стрункий блондин» (за описом Г. Ейслера) з однаковим успіхом виступав як в амплуа героя-коханця, так і в характерних ролях; але найбільший успіх припав на долю його Яго, одній із складних ролей шекспірівського репертуару[2][5]. Слух про видатне досягнення 25-річного актора досяг столиці, — Еріх Енгель, що спеціально приїхав дивитися «Отелло» Брокмана, пізніше згадував: «…Буш мені дуже сподобався, хоча тоді я і не був цілком задоволений його трактуванням ролі. Але я зрозумів, що переді мною акторська індивідуальність особливого масштабу»[6]. Енгель рекомендував молодого актора своєму другу Ервіну Піскатору, і ця рекомендація, як він вважав, принесла удачу усім трьом[6].

В Берліні[ред. | ред. код]

Рекомендацією Енгеля Буш скористався не відразу: влітку 1926 року він вступив до трупи «Пересувного театру» Померанії, який обслуговував округ Кеслін і виступав зазвичай в готелях і корчмах. Лише у червні 1927 року Буш приїхав до Берліна й був прийнятий до Театру на Ноллендорфплац, який в тому ж році очолив Піскатор і перетворив на Театр Піскатора[2].

Перша поставлена Піскатором вистава — «Гоп-ля, ми живемо»! за п'єсою Ернста Толлера — змусила говорити про себе усю Німеччину; у цьому спектаклі, в ролі Альберта Кроля, Буш дебютував на столичній сцені[5]. У наступній постановці Піскатора, «Распутін, Романови, війна і повсталий народ», п'єси, що була переробкою О. Н. Толстого і П. Щоголєва «Змова імператриці», Буш зіграв декілька невеликих ролей і заспівав дві пісні на музику Едмунда Майзеля, — його вокальні дані і уміння донести до слухача кожне слово не залишилися непоміченими: після тимчасового закриття театру навесні 1928 року Буш отримував пропозиції не лише від різних драматичних театрів, але й від кабаре[5]. В Театрі Піскатора відбулася і перша його зустріч з Гансом Ейслером, що написав музику до найскандальнішого спектаклю театру, — «Берлінський купець»; п'ять пісень, виконаних Бушем в цьому спектаклі, поклали початок багаторічній співпраці співака й композитора[5]. На початку 30-х років написані спеціально для Буша пісні Ейслера на вірші Б. Брехта, Е. Вайнерта і К. Тухольського розходилися на грамплатівках усією Європою[7].

Одночасно Буш виступав і на інших сценах, у 1928 році в Театрі на Шифбауердам він зіграв невелику роль констебля Сміта у першій постановці «Тригрошової опери» Брехта-Вайля[5]; після остаточного закриття Театру Піскатора у 1930 році він став актором «Фольксбюне», де з однаковим успіхом виступав як у драмах В. Шекспіра і Ф. Шиллера, так і в сучасних п'єсах — Б. Брехта, Г. Кайзера, Ф. Вольфа[7]. У 1932 році він зіграв в Театрі на Шифбауердам Павла Власова у п'єсі Брехта «Мати» (за мотивами роману О. М. Горького).

У ці роки Буш часто виступав і на концертній естраді — як співак і як читець, працював на радіо. У 1929 році він дебютував в кінематографі, знявшись у фільмі «Катарина Кні» — в ролі жонглера і акробата Фріца Кні, якого він роком раніше зіграв на сцені «Лессінг-театру»[5]. Наступним фільмом з його участю стала екранізація «Тригрошової опери» (1931), — в знаменитому фільмі Г. В. Пабста Буш грав вуличного співака, що виконував, зокрема, баладу про Меккі Мессера.

Співпраця з Пабстом продовжилася у фільмі «Товариство», — Буш грав в ньому керівника рятувального загону німецьких робітників, якому довелося порушити кордон задля надання допомоги французьким колегам, постраждалим під час вибуху на вугільній шахті[7]. За чотири роки Буш знявся в десяти фільмах, у тому числі в «Кулі Вампе» Златана Дудова і антивоєнній «Нейтральній смузі» Віктора Триваса[7]. Безпосередньо з приводу фільму «Нейтральна смуга» німецький критик писав: «В чому сила дії цього Ернста Буша? В упевненості і спокої, з яким він тримається на сцені і на екрані? У пробивній силі його голосу? Чи у вражаючій концентрованості? Можливо, в усіх цих якостях узятих разом. Але є ще дещо: за Бушем-актором стоїть свій парубок. І він грає не заради задоволення, але мистецтво для нього шлях до мети…»[8].

Після 1933 року[ред. | ред. код]

На рубежі 1920—1930-х років Буш-співак виступав на антифашистських мітингах не рідше, ніж на концертах, які також часом перетворювалися на мітинги, — його звали «червоним Орфеєм» (Roter Orpheus) і «Таубером барикад» (Barrikaden-Tauber), на честь знаменитого австрійського оперного співака[1], і після приходу нацистів до влади в січні 1933 року він дивом уникнув арешту[7]. 27 лютого, в день підпалу рейхстагу, Буш грав в Магдебурзі у прем'єрі соціальної драми Г. Кайзера «Срібне озеро»; наступного дня виставу було заборонено[7].

Після повернення до Берліна актор 6 березня прочитав в одній з газет: «Чи відомо вам, що Ернст Буш все ще знаходяться в Берліні»? 9 березня 1933 року друзі допомогли Бушу разом з дружиною — акторкою і співачкою Євою Циммерман перетнути голландський кордон[9].

На радіостанціях Голландії і Бельгії були організовані спеціально призначені для Німеччини передачі, в яких брали участь німецькі антифашисти, в їх числі і Буш. Він давав концерти в різних містах Європи, разом з Ейслером записував платівки в Лондоні[10]. Буш, що не здобув музичної освіти, не умів читати ноти, покладався виключно на свою пам'ять і слух. «Якщо він читатиме ноти, — говорив із цього приводу Ейслер, — він втратить свою безпосередність. Іноді Буш дещо міняє в моїй композиції. Але я нічого не маю проти. Так, як він співає, — завжди краще»[11].

У 1935 році Буш отримав офіційне запрошення з СРСР — від Міжнародного об'єднання революційних театрів, яке очолював Піскатор, і в листопаді один, без Єви, прибув до Москви. Тут Буша, окрім численних прихильників, вже чекали друзі — німецькі антифашисти,[10], звідси, на московській радіохвилі, він звертався до своїх співвітчизників — в передачах під назвою «Чарівний ріг хлопчика», запозиченим у популярних в Німеччині збірок народних пісень[12].

У СРСР Буш не лише виступав з концертами, але і продовжив свою кінокар'єру, знявшись у фільмі Густава фон Вангенхайма «Борці». У 1936 році Піскатор в Горькому приступив до зйомок фільму «Червоне німецьке Поволжя», в якому одну з головних ролей грав Буш. Коли Піскатор ненадовго відправився до Парижу, виконавиця головної жіночої ролі Карола Неєр була заарештована разом з чоловіком — німецьким комуністом по звинуваченню в шпигунстві[13]. Попереджений про це друзями, Піскатор до СРСР не повернувся, а Буш у січні 1937 року відправився до Іспанії, де взяв участь в громадянській війні у складі німецької 11-ої інтернаціональної бригади[14]

У липні 1938 року Буш полишив Іспанію, знайшовши собі притулок в Бельгії, де впливовою політичною фігурою і бургомістром Антверпена був його прихильник Каміль Гюїсманс, він виступав по радіо, з концертами і на мітингах — збирав кошти для бійців інтернаціональних бригад[15]. В Антверпені у кінці листопада 1938 року Буш поставив «Тригрошову оперу» і цього разу зіграв в ній Мехкіта — фламандською мовою. У 1939 році, ще задовго до початку Другої світової війни, політика в Бельгії і сусідній Голландії почала змінюватися: тепер з його репертуару викреслювали антифашистські пісні, забороняли в концертах торкатися тим, пов'язаних з Німеччиною[15].

Друга світова війна[ред. | ред. код]

10 травня 1940 року почалося вторгнення німецьких військ до Бельгії, — уряд спішно інтернував німецьких емігрантів, серед яких був і Буш, і відправив потягом до Франції, де вони були поміщені в концентраційний табір Сен-Сіпрієн в Піренеях — в той самий табір, в якому знаходилися інтерновані бійці іспанських интернбригад[16].

У кінці 1940 року Буш був переведений до концентраційного табору Гюрс; в грудні 1942-го за допомогою учасників французького Опору йому вдалося втекти з табору, проте недалеко від швейцарського кордону він його було заарештовано жандармерією уряду Віші і в січні 1943 року видано гестапо[16][14]. Поміщений до берлінської в'язниці Моабіт, Буш звинувачувався в «підготовці до державної зради», йому загрожувала страта; але в долю його втрутився друг юності Густаф Грюндгенс: найнятий ним адвокат зумів довести, що Буш не може звинувачуватися в державній зраді, оскільки ще в 1937 році був позбавлений німецького громадянства. Актор був засуджений до чотирьох років позбавлення волі і відбував їх в бранденбурзькій каторжній в'язниці, в якій, за свідченнями ув'язнених, на ділі розстрілювали без суду і слідства[16][17].

Між тим голос Буша, що зберігся на грамплатівках, звучав і в німецькому антифашистському підпіллі, і на фронті: записи пісень Ейслера у виконанні Буша агітподрозділи Радянської Армії через польові радіоустановки транслювали на іншу сторону лінії фронту[16].

Післявоєнні роки[ред. | ред. код]

У листопаді 1943 року у в'язницю Моабіт, де знаходився у той час Буш, потрапила американська бомба[16], — в результаті отриманого поранення обличчя його було частково паралізоване, він втратив свою виразну міміку і після звільнення радянськими військами у квітні 1945 року довгий час не наважувався виходити на концертну естраду, тим більше що до цього часу він був вже більше відомий за кордоном, ніж у себе на батьківщині[18]. Уперше він виступив в концерті у травні 1946 року, на урочистому відкритті тимчасового приміщення театру «Фольксбюне», — Костянтин Симонов присвятив цьому виступу вірш «Німець» («У Берліні на холодній сцені».)[18]. Змінився і голос Буша: став нижче, втратив колишню чистоту, але придбав нові барви[19].

Вже в листопаді 1945 року він грав в Театрі Геббеля в американському секторі Берліна у п'єсі Р. Ардрі «Маяк» («Скеля грому») колишнього журналіста, що живе відокремлено на маяку, зневірився в усьому і нічого не бажає знати про навколишній світ.[18]

У червні 1946 року в Театрі Геббеля («Фольксбюне» на Саарландштрассе) відбулася прем'єра п'єси Максима Горького «На дні», в якій Буш грав Сатіна; в тому ж році в Театрі на Шифбауердам він поставив п'єсу Ф. Вольфа «Матроси з Каттаро», в якій з успіхом виконував головну роль в 1930 році[18].

З 1950 року Буш був членом Академії мистецтв ГДР[20].

У Східному Берліні. Мистецтво і політика[ред. | ред. код]

Перші роки після звільнення Буш жив і працював в західній частині Берліна: там був і будинок, в якому він жив до 1933 року, — Колонія художників (Künstlerkolonie) на Лауберхаймерплац, що пізніше перетворилася на штаб Опору, там же відкрився і перший в післявоєнному Берліні театр[18]. Але в 1949 році Брехт, що повернувся з еміграції створив в східному секторі столиці театр «Берлінер ансамбль», і з весни 1951 року Буш виступав одночасно на двох сценах Німецького театру: на одній давав спектаклі власне Німецький театр, керований В. Лангхофом, на іншій — «Берлінер ансамбль»[21].

Для «епічного театру» Брехта Буш був ідеальним актором — пройшов ще в довоєнні роки і «школу представлення» в Театрі на Шиффбауердамм, і «школу переживання» на інших сценах, що зріднилося з драматургією Брехта ще на рубежі 20-30-х років, співаючим актором, що для театру Брехта було виняткове важливо, і нарешті, актором-громадянином, який тільки і міг бути для Брехта справжнім однодумцем.

З театром «Берлінер ансамбль» Ернст Буш гастролював по всьому світу, у тому числі в СРСР у 1957 році. Серед найкращих ролей, зіграних Бушем у театрі — Кухар в «Матінці Кураж та її дітях», Семен Лапкін у п'єсі «Мати», Аздак в «Кавказькому крейдяному крузі» Б. Брехта[22].

У 1961 році Буш покинув сцену, за офіційною версією — у зв'язку з хворобою, проте існує і інша версія — політична: що народилася ще в 1960-х легенда про те, що Буш на засіданні ЦК СЄПН дав ляпас Хонеккеру, не підтверджена надійними джерелами, але прихильники актора в неї вірять[23][1]. В день свого 60-річчя, в січні 1960 року, Буш дав в Академії мистецтв НДР концерт, складений в основному з репертуару літературних кабаре 20-х років; його урочисто вітали високопоставлені партійні чиновники, проте і тут не обійшлося без інцидентів, які очевидці пам'ятали і через тридцять років[24]. Так, Буш виконав дуже популярну у кінці 20-х років «Мильну пісню»: під час чергових виборів до рейхстагу у 1928 році соціал-демократи роздавали виборцям маленькі шматочки мила з витисненим на них закликом: «Голосуйте за СДПН»! На цю передвиборну акцію відгукнулися друзі Буша — написали сатиричну пісеньку, яка пригадувала соціал-демократам і голосування за військові кредити в 1914 році, і розстріл робітників у 1919-му, і багато чого інше, — і кожне діяння супроводжувалося рефреном: «Ми мильну піну збиваємо, / Ми втираємося в довіру, / Ми знову відмиваємо свої руки»[25]. І раптом виявилось, пише біограф Буша Йохен Фоїт, що цей рефрен з часів Веймарської республіки прекрасно вписується в політику СЄПН в НДР[24]. Партійних чиновників це відкриття глибоко шокувало, а Буш тим часом (саме у цій пісні і ні в якій іншій) жестами закликав: «Підспівуйте»! — не залишаючи колишнім товаришам по партії іншого виходу, як підспівувати з безневинним видом: «Ми знову відмиваємо свої руки».[24][26].

Могила Ернста Буша
Останні роки[ред. | ред. код]

Покинувши сцену, Буш на протязі кількох років записував на студії грамзапису цикл «Хроніка в піснях, баладах і кантатах»; виданий пізніше на компакт-дисках, цикл включав 200 пісень. Але в цілому Буш віддалився в приватне життя: овдовівши, він в 1964 році утретє одружився і уперше став батьком[1].

Актор помер 8 червня 1980 року в Бернбурзі і був похований в Берліні, на старовинному кладовищі Панков III (нім. Friedhof Pankow III) в районі Нідершенхаузен. В 1981 році його ім'я було присвоєне Вищій школі театрального мистецтва, яка і нині називається Hochschule für Schauspielkunst «Ernst Busch» Berlin[27].

Творчість[ред. | ред. код]

Театральні роботи[ред. | ред. код]

Актор[ред. | ред. код]

Театр Піскатора
  • 1927 — «Гоп-ля, ми живемо!» Е. Толлера. Постановка Е. Піскатора — Альберт Кроль
  • 1927 — «Распутін, Романови, війна і повасталий народ», за мотивами п'єси А. М. Толстого і П. Щоголєва[ru] «Змова імператриці». Постановка Е. Піскатора — маршал Фош та ще декілька ролей
  • 1928 — «Берлінський купець» В. Мерінга. Постановка Е. Піскатора — декілька ролей, хор
Театр на Шифбауердам
«Фольксбюне» (на Бюловплатц)
  • 1930 — «Ткачі» Г. Гауптмана. Постановка К. Х. Мартіна — Пекар
  • 1930 — «Матрос з Каттаро» Ф. Вольфа — Франц Раш
  • 1932 — «Товариш Каспер» П. Шурека — Каспер
Інші театри
Театр Геббеля («Фольксбюне» на Саарландштрассе)
  • 1945 — «Маяк» («Скеля грому») Р. Ардрі. Постановка К. Х. Мартіна — доглядач маяка Чарлстон
  • 1946 — «На дні» О. М. Горького. Постановка К. Х. Мартіна — Сатін
Берлінер ансамбль
Німецький театр

Режисер[ред. | ред. код]

  • 1938 — «Тригрошова опера» Б. Брехта—К. Вайля — Антверпен
  • 1946 — «Матроси з Каттаро» Ф. Вольфа — Театр на Шифбауердам
  • 1952 — «Кремлівські куранти» М. Погодіна. Художники Джон Хартфілд і Віланд Херцфельде — «Берлінер ансамбль»[28]

Фільмографія[ред. | ред. код]

Фільми про Ернсте Буша[ред. | ред. код]

  • 1967 — Таубер барикад / Der Barrikadentauber — телевізійний фільм Ервіна Буркерта (НДР)
  • 1976 — Ернст Буш і його сторіччя / Ernst Busch und sein Jahrhundert — телевізійний фільм Ганса Хрістіана Норрегаарда (Данія)
  • 1980 — Еренст Буш — співак робочого класу / Ernst Busch — Arbeitersänger — телевізійний фільм Ервіна Буркерта (НДР)
  • 1982 — Буш співає / Busch singt — 6-серійний телевізійний фільм Конрада Вольфа (НДР)
  • 2000 — Я — Ернст Буш / Ich bin Ernst Busch — документальний фільм Петера Фойгта (Німеччина)

Найвідоміши пісні[ред. | ред. код]

  • «Мильна пісенька» (Seifenlied, 1928) — на вірші Юліана Арендта, музика Отто Странцкі
  • «Гімн Комінтерна» (Kominternlied, 1928)
  • «Гвардія калік» (Die Krüppelgarde, 1930) — на вірші Давида Вебера, музика Ганса Ейслера
  • «Тривожний марш» (Der Heimliche Aufmarsch, 1931) — на вірша Еріха Вайнерта, музика Ганса Ейслера
  • «Пісня солідарності» (Solidaritätslied, 1931) — на вірші Бертольта Брехта, музика Б. Брехта і Г. Ейслера[29]
  • «Пісня про болванчиків» (Das Lied von den Murmeln, 1932) — на вірші Макса Офюльса, музика Гаррі Ралтона
  • «Пісня штурмовика» (Das Lied vom SA-Mann, 1932) — на вірші Бертольта Брехта, музика Ганса Ейслера
  • «Болотні солдати» (Die Moorsoldaten, 1933) — написана коммуністами-політв'язнями в концтаборі Бергермор, що знаходися на болотах
  • «Пісня Єдиного фронту» (Einheitsfrontlied, 1934) — на вірші Бертольта Брехта, музика Ганса Ейслера
  • «Лівий марш» (Linker Marsch, 1957) — на вірші В. Маяковського (німецький переклад Гуго Хупперта), музика Ганса Ейслера
  • «Траншеї» (Der Graben, 1957) — на вірші Курта Тухольського, музика Ганса Ейслера

Нагороди і премії[ред. | ред. код]

Ім'я Буша носить вулиця в Берліні і площа в його рідному Кілі.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Ernst Busch — ein Jahrhundertleben (de). Ernst-Busch-Gesellschaft e.V. Архів оригіналу за 2015-02-24. Процитовано 2012-12-02. 
  2. а б в г д е ж и к л м Шнеерсон Г. М.[ru]. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 9—23.
  3. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 110.
  4. Нестьев И. Памяти великого артиста // "Советская музыка" : журнал. — 1980.
  5. а б в г д е Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 36—57.
  6. а б Wasser Charlotte. Ernst Busch. Sein Leben und Wirken in Lied. — Berlin : Wort und Bild, 1967. — С. 12.
  7. а б в г д е Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 70—91.
  8. Цит. по: Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 83.
  9. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 91.
  10. а б Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 95—114.
  11. Цит. за: Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 99.
  12. Азаров Вс. Б. Певец свободы // "Нева" : журнал. — 1963. — № 4.
  13. Щербакова И. Судьба немцев после пакта Молотова—Риббентропа. Радиостанция «Эхо Москвы». Архів оригіналу за 2014-09-13. Процитовано 2012-11-30. 
  14. а б .Ярхо В. Н., Путинцева Т. А. Буш, Эрнст // Театральная энциклопедия (под ред. С. С. Мокульского). — М. : Советская энциклопедия, 1961—1965. — Т. 1.
  15. а б Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 125—137.
  16. а б в г д Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 138—151.
  17. Фрадкин И. М.[ru]. Литература новой Германии. — М., 1959. — С. 32.
  18. а б в г д Гулыга А. Эрнст Буш 1945 год // Театр : журнал. — М., 1968. — № 10.
  19. Симонов К. М. Воспоминания. Об Эрнсте Буше. — М. : Художественная литература, 1984. — Т. 10.
  20. а б в г д е ж Renate Rätz, Bernd-Rainer Barth. Busch, Ernst // Wer war wer in der DDR?. — Berlin, 2010. — Вип. 1. — ISBN 978-3-86153-561-4..
  21. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 177—178.
  22. Сурков Е. Путь к Брехту. — М. : Искусство, 1965. — Т. 5/1. — С. 53.
  23. Kalinka Humperdinck. Ernst Busch oder: Man trifft sich zwei Mal im Leben. Ernst Busch-Gesellschaft e.V. Архів оригіналу за 2015-02-24. Процитовано 2012-12-24. 
  24. а б в Jochen Voit. Er rührte an den Schlaf der Welt. Ernst Busch. Die Biographie. — Aufbau Verlag, 2010.
  25. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 67—68.
  26. Живий запис цього концерту зберігся
  27. Chronik der Hochschule (de). Hochschule für Schauspielkunst «Ernst Busch» Berlin (официальный сайт). Архів оригіналу за 2013-01-14. Процитовано 2013-01-18. 
  28. Шумахер Э. Жизнь Брехта. — М. : Радуга, 1988. — С. 235—236.
  29. Шумахер Э. Жизнь Брехта. — М. : Радуга, 1988. — С. 82.

Література[ред. | ред. код]

  • Шнеерсон Г. М.[ru]. Эрнст Буш и его время. — М., 1971.(рос.)
  • Володина М. Певец-антифашист Эрнст Буш. — Музыка, 1979. — 64 с. — 50000 прим.(рос.)
  • Herbert Ihering, Hugo Fetting. Ernst Busch. — Berlin : Henschelverlag, 1965.
  • Karl Siebig, Ludwig Hoffmann. 'Ernst Busch. Eine Biographie in Texten, Bildern und Dokumenten. — Berlin : Henschelverlag, 1987. — ISBN 3-362-00103-3.
  • Carola Schramm, Jürgen Elsner. Dichtung und Wahrheit. Die Legendenbildung um Ernst Busch. — Berlin : Trafo Verlag, 2006. — ISBN 3-89626-640-3.
  • Renate Rätz. Busch, Ernst // Wer war wer in der DDR?. — Berlin : Ch. Links, 2010. — Вип. 1. — ISBN 978-3-86153-561-4..

Посилання[ред. | ред. код]