Мацієвич Левко Макарович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Левко Мацієвич)
Перейти до: навігація, пошук
Мацієвич, Левко Макарович
Левко Мацієвич.JPG
Народився 1 (13) січня 1877(1877-01-13)
с. Олександрівка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер 24 вересня (7 жовтня) 1910(1910-10-07) (33 роки)
Петербург, Російська імперія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Проживання Київ, Харків, Петербург
Діяльність конструктор кораблів, авіатор, громадський діяч
Партія РУП

Маціє́вич Левко́ Мака́рович (1 (13) січня 1877(18770113), с. Олександрівка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 24 вересня (7 жовтня) 1910, Петербург, Російська імперія) — український корабельний інженер, суднобудівник, автор проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, перший український авіатор, громадський і політичний діяч. Один із засновників Революційної української партії (РУП).

Походження, родина[ред.ред. код]

Народився в сім'ї міщанина (за іншими даними — дрібного дворянина[1]), службовця цукрового заводу.

Батько — Мацієвич Макар Дмитрович(1850—1928, справжнє прізвище, за спогадами Оксани Мацієвич — Матвієнко[джерело?]), бухгалтер, згодом — управляючий цукроварні в Олександрівці, що її орендував Торговий дім братів Яхненків і Симиренка.

Мати — Тетяна Федорівна Підгаєцька, донька священика сільського приходу Київської єпархії.

В родині Мацієвичів було 7 дітей. Більшість померли від сухот. До 1960-х років дожила лише молодша сестра Л.Мацієвича — Оксана Макарівна (тривалий час працювала вчителькою в Обояні та Харкові). Нині з нащадків роду Мацієвичів до останнього часу була на цьому світі донька наймолодшого брата, Євгена Макаровича, — Тетяна (1924-2013) та її сини — Юрій (* 1954) і Сергій (* 1960) Сахни (всі мешкають у Києві).

Дружина — Олександра. Після загибелі Левка Макаровича вдруге вийшла заміж, після 1917 емігрувала з донькою до Франції, де їхні сліди загубилися.

У деяких публікаціях є згадки про Василя Антоновича Мацієвича (19131981), військового льотчика часів Другої світової війни, Героя Радянського Союзу, який нібито був небожем Левка Мацієвича, хоча документальних підтверджень цього не існує.[2].

Освіта[ред.ред. код]

18861895 — навчався у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, іноземних мов і класичної літератури. Закінчив гімназію з лише добрими та відмінними оцінками[3].

1895 — вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Під час навчання входив до харківської Української студентської громади, який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич[4].

У цей час Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури[1]. Його сестри (старші Мелітина й Олександра та молодша Оксана) склали основу «жіночої української громади» та входили до самодіяльного українського театру в Харкові, під керівництвом Гната Хоткевича[5].

Був делегатом на Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Києві в серпні 1899 року від харківської Студентської Громади, разом із Д. Антоновичем та М. Русовим. Після закінчення з'їзду поїхав закордон до Львова, у відрядження від Громади, щоб видрукувати відозву й постанови з'їзду[6].

1900 — разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими був серед засновників Революційної Української Партії (РУП)[4][7].

За революційну діяльність навесні 1901 року був виключений із інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там поступив на службу в Севастопольський порт.

Початок 1902 — захистив диплом за кваліфікацією інженера-технолога (проект комерційного пароплава)[1].

Жовтень 1902 — отримав ще один диплом, представивши до захисту комісії Кронштадтського морського інженерного училища проект броненосного крейсера. Проект одержав найвищу оцінку[8].

1906 — закінчив за 1-м розрядом Миколаївську морську академію в Петербурзі (кораблебудівне відділення).

1907 — закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві.

Трудова діяльність[ред.ред. код]

1902 — отримав звання корабельного інженера-капітана.

У Севастополі брав участь у спорудженні крейсера 1-го рангу «Очаків», здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден.

Від березня 1903 обіймав посади члена приймальної комісії на Севастопольському рейді, старшого помічника суднобудівника по спорудженню броненосця «Іоан Златоуст».

1904 — розробив проект бона Севастопольського порту.

1905 — розробив два проекти протимінних заслон.

Червень 1907 — у Кілі (Німеччина) спостерігав за будівництвом для російського флоту підводних човнів «Карп», «Карась» і «Камбала».

Грудень 1907 — призначений спостерігачем за спорудженням субмарин на Балтійському суднобудівному і механічному заводах (Петербург).

1908 — призначений помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету Російської імперії.

1908 — розробив проект захисту бойових кораблів від атак торпедами.

1908 ― одним з перших в світі розробив проект авіаносця, взявши за основу крейсер «Адмірал Лазарєв». Проектна довжина мала 77 м, ширина ― 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробляє варіант на 25 літаків.[9][10]

Автор 14 проектів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них, випередили свій час).

На початку 1908 року захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання.

Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна.

Разом із авіатором Єфімовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні».

Травень 1910 — після створення в Росії Відділу повітряного флоту (шеф — великий князь Олександр Михайлович) Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків).

У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам'яті Тараса Шевченка.

1903 — брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам'ятника І.Котляревському, сфотографувався разом із учасниками свята — видатними діячами українського національного руху (Микола Міхновський, Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка тощо).

1904 — начальник Таврійського жандармського управління двічі повідомляв, що Мацієвич перебуває під таємним наглядом «ввиду агентурних указаний на то, что он усиленно агитировал среди рабочих Севастопольского порта».

Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга.

Пам"ятник Мацієвичу на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі

Фінансово підтримував український національний рух.

Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко, Микола Левитський.

Загибель і вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.

Комісія встановила причину катастрофи. У польоті на висоті 385 метрів (це вдалося визначити за уцілілою барограмою) лопнула дротяна розтяжка перед мотором; вона потрапила у гвинт, одна з лопатей гвинта розлетілася на шматки; дріт накрутився на вал мотора, на залишки гвинта, натягнувся — і лопнули інші розтяжки. Аероплан втратив жорсткість, клюнув носом; авіатор, відкинув тіло назад, щоб вирівняти машину, та випав. Якби і не випав, все одно ніщо не врятувало б його. Протокол підписали: полковник Найдьонов, авіатори Михайло Єфімов і Генріх Сегно[11].

Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Ф.Достоєвського. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою (з україномовним написом) та червоною стрічками.[12]

Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. На його могилу поклали 350 вінків.

Пам'ятний камінь на місці загибелі Левка Мацієвича

На могилі Мацієвича за кошти, зібрані всенародними пожертвами, встановлено пам'ятник у вигляді 8-метрової колони з червоного фінляндського граніту (автор — І.Фомін, в майбутньому автор будинку Ради Міністрів України в Києві).

На місці загибелі льотчика покладено гранітну меморіальну плиту (зараз це ріг вул. Аеродромної та Сріблястого бульвару). Неподалік від неї — майдан Капітана Мацієвича.

Як пише Віктор Петраков у своїй книжці «Лев Мациевич. Памятная книжка…», наприкінці 70-х — початку 80 рр. леніградською владою було ухвалене рішення про розширення набережної р. Неви за рахунок зменшення Нікольського кладовища. На нове місце була перенесена тільки надгробна колона, а прах Л. Мацієвича (як і деяких інших осіб) залишився і невдовзі опинився під асфальтом проспекту Обухівської Оборони.

1911 — при Харківському технологічному інституті відкрито аеросекцію, якій присвоїли ім'я випускника інституту Л.Мацієвича.

На головному авдиторному корпусі Харківського політехнічного інституту (колишній технологічний) встановлено меморіальну таблицю на честь Л.Мацієвича.

1997 — на фасаді одного з будинків у містечку Олександрівка також встановили меморіальну таблицю, напис на якій повідомляє, що тут народився Л.Мацієвич, «піонер авіації і визначний діяч соціал-демократичного руху України».

У краєзнавчому музеї Олександрівки зберігаються матеріали, присвячені видатному авіатору.

Архів родини Мацієвичів, збережений Оксаною Мацієвич, нині знаходиться в родини політика і громадського діяча, одного з останніх нащадків славного роду — Юрія Сахна (м. Київ).

18 вересня 2015 року на батьківщині Левка Мацієвича, смт Олександрівка Кіровоградської області, з ініціативи В. Кобзаря, В. Панченка, І. Петренка на громадські кошти встановлено пам'ятник скульптора В. Френчка[13].

31 жовтня 2016 р. в Києві на Будинку дитячої творчості (Контрактова площа, 12) з ініціативи В'ячеслава Брюховецького, Володимира Панченка та письменника Володимира Кобзаря встановлено меморіальну дошку, де, зокрема, викарбувано слова: «У цьому будинку, приміщенні колишньої Третьої київської гімназії, протягом 1886—1895 рр. навчався майбутній перший український авіатор, інженер-конструктор, громадський діяч Левко Мацієвич»[14].

З 2017 року в Києві існує вулиця Левка Мацієвича.

13 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 140 років з дня народження Левка Мацієвича (1877-1910), інженера, авіатора, громадського і політичного діяча.[15]

Документальний фільм[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в К. Н-д-ля. Л. М. Мациевич (биографический очерк) // Сборник памяти Л. М. Мациевича — СПб., 1912.
  2. Валентин Сандул. Підкорювач «Фармана» // Персонал Плюс, № 13(61), 6.04.2006
  3. ДАХО. — Ф. 770. — Оп. 2. — Спр. 1281. — Арк. 15. — Аттестат зрелости.
  4. а б Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — Торонто, 1972. — С. 47-48.
  5. Хоткевич Г. Спогади з театральної діяльності // Твори: У 2 т. — К. : Дніпро, 1966. — Т. 2. — С. 510.
  6. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — Торонто, 1972. — С. 68.
  7. Дорошенко В. Революційна Українська партія (РУП) (1900—1905 рр.). — Львів-Київ, 1921. — С. 3.
  8. Техника молодежи. — 1986, № 8. — С. 54.
  9. Країна № 2 (335) від 19.01.2017 ― с.49
  10. http://gazeta.ua/articles/history-journal/_bliskucha-karyera-ne-zminila-jogo-stavlennya-do-spravi-vizvolennya-ukrayinskogo-narodu/747140
  11. Ніколай Жуков. Політ Петра Столипіна — теракт, що не відбувся чи ...(рос.). www.kurier.lt. Литовський кур'єр. Процитовано 16 лютого 2015. 
  12. Кедровський В. Обриси минулого. — Ню Йорк — Джерзі Ситі, 1966. — С. 113.
  13. На Кіровоградщині встановили пам'ятник першому українцю-авіатору // «Історична правда», 1 жовтня 2015
  14. Могилянці ініціювали встановлення меморіальної дошки Левкові Мацієвичу
  15. Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році»
  16. В. Колодяжний: «Клавдієве, Немешаєве». Ці дачні станції під Києвом нагадують про визначного залізничника дореволюційного часу («Хрещатик» 17/12/2003)

Джерела та література[ред.ред. код]