Лісове (Дубровицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Лісове
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Flag of Dubrovytsia raion.svg Дубровицький
Рада/громада Лісівська сільська рада
Код КОАТУУ 5621883901
Основні дані
Засноване 1961
Населення 492
Площа 0,4 км²
Густота населення 1230 осіб/км²
Поштовий індекс 34141
Телефонний код +380 3658
Географічні дані
Географічні координати 51°39′44″ пн. ш. 26°24′30″ сх. д. / 51.66222° пн. ш. 26.40833° сх. д. / 51.66222; 26.40833Координати: 51°39′44″ пн. ш. 26°24′30″ сх. д. / 51.66222° пн. ш. 26.40833° сх. д. / 51.66222; 26.40833
Середня висота
над рівнем моря
144 м
Місцева влада
Адреса ради 34121, Рівненська обл., Дубровицький р-н, с. Лісове, вул. Центральна, 14, тел. 2-27-70
Карта
Лісове. Карта розташування: Україна
Лісове
Лісове
Лісове. Карта розташування: Рівненська область
Лісове
Лісове
Мапа

Лі́сове — село в Україні, в Дубровицькому районі Рівненської області. Населення становить 492 осіб.

У мальовничому куточку поліського краю, серед багатої розкішної природи розкинулося невеличке, але рідне кожному з нас село Лісове. Сучасна назва села датується 1961 роком. Вона походить від давніх лісів, які і досі оточують Лісове з усіх сторін. Лісове знаходиться на північний захід від районного центру Дубровиця за 17 км та за 23 км від залізничної станції. Через село проходить автомобільна дорога Рівне-Зарічне.

Село є центром Лісівської сільської ради до якої ще входить село Озерськ. На території Лісового працює Лісівське лісництво, та в стадії ліквідації сільськогосподарський кооператив «Полісся». Більшість земель знаходяться у приватній власності жителів села. У селі є дев'ятирічна школа, дитячий садок «Чебурашка», публічно-шкільна бібліотека, сільський клуб, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт, чотири магазини.

Історія[ред. | ред. код]

Історія виникнення села[ред. | ред. код]

У письмових джерелах село під назвою Заморочення вперше згадується від 1577 роком. Цю інформацію дає «Історія міст і сіл УРСР» 1973 року видання. Але, за переказами, поселення тут існувало ще задовго до цього. Про це свідчить легенда про місцеве урочище «Селисьба». Усі великі суспільно-політичні віхи історії відображалися в житті лісовчан (замороченців). Народні перекази зберегли пам'ять про часи монголо-татарської навали, турецько-татарських набігів. З XVII століття село відносилося до маєтку графів Плятерів. З кінця XVIII століття землі Дубровиччини відносяться до Ровенського повіту Волинської губернії в складі Росії. З 20-х років XX століття Заморочення знову потрапляє під владу панської Польщі. Більшість господарств були розкидані по хуторах (Пасіка, Лубок, Добрий бір, Веприк, Островки і т. д.) Від панського маєтку тих часів збереглися великі липи, які обмежовували панські землі. У польські часи в селі працювала трьохкласна школа, яка спочатку знаходилася у селянських хатах, а пізніше було збудоване красиве приміщення, яке в роки війни згоріло. Деякі поліпшення відчули селяни після 1939 року, але вони були недовгими.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Наприкінці липня 1941 року село було окуповане німецькими військами. Ліси навколо стали місцем перебування і партизанів, і бандерівців. Жителі села фактично розділилися на два ворогуючі табори, і не стільки через високі політичні ідеї, як через звичайні сусідські чвари, що вилилося це у численні жертви серед мирного населення Після звільнення села у 1944 році 44 мешканці села були призвані на фронт. 22 з них були поранені, 17 — не повернулися з війни. На сьогодні в селі не залишилося в живих жодного ветерана.

Ветерани війни[ред. | ред. код]

Повоєнний час. Сучасність[ред. | ред. код]

Після закінчення війни мирне життя в селі почало налагоджуватися. Організовується колгосп — імені Суворова, 31 річниці Жовтня, імені Шевченка. З 1961 по 1967 рік — Лісівське допоміжне господарство, яке відносилося до села Трипутні. З 1968 року організовується радгосп «Озерський», у 80-х роках — колгосп «Полісся». З 1939 року село відносилося до Золотинської сільської ради Висоцького району. Пізніше організовується Замороченська сільська рада, першим головою якої був Грицюк Роман Трохимович. Переважна частина жителів села є православними віруючими. Характерною рисою лісовчан є особлива любов до народної пісні. Довгий час радував своїм співом фольклорний ансамбль «Родина»(керівник Ф.Грицюк), який виступав на сценах Києва, Львова, Москви. Сьогодні ці традиції продовжує дитячий фольклорний колектив, який є неодноразовим переможцем районного фольклорного фестивалю «Дзвенить струна народна». Славиться Лісове народними майстрами вишивки (Скляр С. Г., Кузло К. П., Сульжик М. О., Петрович 3. О., Кузло Н. М., Грицюк Р. В.), ткацтва (Грицюк О. П., Скляр С. Г.), різьби по дереву (Сахно В. М., Мерзун В. А., Мерзун І. М.), виробництву кошиків та кошелів(коробок) (Місько І. Ю., Сахно М. І., Грицюк В. М.). Лісовчани на протязі століть зберігають батьківські традиції і створюють нові свята та обряди. Із сивої давнини зберегігся у селі купальський обряд. Кожного року в ніч із 6 на 7 липня відбувається велике дійство з вогнищем, купальськими піснями і хороводами, танцями та розвагами. На свята збираються цілі родини, натруджені люди (бо ж саме в цей час масово збираються чорниці у лісі, йде заготівля сіна для зимівлі худоби, пораються чималі городи) веселяться цілу ніч. Із нових свят, які також стали традиційними, у Лісовому дуже люблять день села, яке відзначають щороку 28 серпня на світле свято Успіння Пресвятої Богородиці. Чарує і захоплює Лісове своїх гостей багатою, розкішною природою. Тут можна довго мандрувати лісовими масивами, різними путівцями-манівцями, милуватися величними деревами. А яка краса відкривається оку, коли потрапляєш до урочища «Ставки». Тут голубіють тихим водним плесом більше десятка цих водойм. І риба гарна водиться у ставках, можна добре порибалити, а потім приготувати смачну юшку. Багаті ліси навколо нашого села на різні ягоди та гриби. Тут можна поласувати чорницею, брусницею, журавлиною, лохиною, лісовими малиною та суницею, ожиною. А скільки різних грибів збирають місцеві жителі. Справжнім делікатесом є мариновані білі гриби та зелениці. Лісівські господині знають багато рецептів приготування грибних страв.

Населення[ред. | ред. код]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 486 осіб[1].

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[2]:

Мова Відсоток
українська 98,58 %
російська 1,22 %
білоруська 0,20 %

Культура[ред. | ред. код]

Хор-ланка «Світоч»[ред. | ред. код]

Поліщуки, які проживали у складних умовах, завжди з великою повагою ставилися до пісні. Якою б важкою не була робота, вона завжди завершувалася народною піснею. Так було і у Лісовому. Жінки працювали на льонарському лані з раннього ранку до пізнього вечора. Але до села не могли повернутися, не заспівавши гарної пісні. Почув їхні голоси молодий на той час завідуючий клубом Федір Олександрович Грицюк і запросив дівчат поспівати до клубу. Вирішили тоді Євдокія та Олена Кузло, Тетяна та Степанида Шеремет співати гуртову пісню не тільки вдома, на роботі, а й на клубній сцені. До їх пропозиції приєдналася відома виконавиця народних пісень, ланкова Ольга Микитівна Грицюк. Отак гуртом і зібралися на першу репетицію. Перший виступ молодого колективу відбувся у 1964 році в урочищі Дуби неподалік від села Миляч. Саме відтоді й розпочалася творча біографія хор-ланки із Лісового. Молоді співачки дуже серйозно ставилися до своїх виступів. Вони ретельно підбирали співочий репертуар. В основу концертної програми були покладені зібрані у Лісовому пісні. На першому звіті перед односельцями виконувалися місцеві пісні: «Цвіла, цвіла калинонька», «Косив Ваня гречку спілу», «Ой у лісі вогонь горить». Керівник фольклорного колективу Федір Олександрович Грицюк постійно зустрічався із старожилами рідного села, навколишніх населених пунктів, записував від них тексти обрядових пісень. І завжди в таких творчих експедиціях він виявляв самобутні зразки поліської пісенної поезії. Наприклад, чого вартий лише той факт, що спілкуючись із жителькою Лісового Марією, Федір Олександрович віднайшов дуже давню купальську пісню «Ой на Івана, ще й на Купала», яка поповнила репертуар хор-ланки.

Хор-ланка «Світоч» село Лісове

Ой на Івана, ще й на Купала

Дівчина собі долі шукала.

Темная нічка-Купалочка, Не виспалася Наталочка.

Не виспалася, веночок вила, Долі водою його пустила.

Пливи, веночок, по білуй хвилі, Пливи до хати, де живе милий.

Темної ночі втонув поволі -

Не дав Купало дівчині долі.

Прийшла додому, тихенько в хаті, Заснув же батько, не спала мати.

Мати не спала, все теє чула, Твоя, Наталко, доля втонула.

Через небагато часу репертуар хор-ланки налічував понад сотню пісень різних жанрів. Велику допомогу у підборі пісень надавав Петро Наумович Степанюк, який у той час був керівником відомої хор-ланки із Кураша. Саме

Петро Наумович приніс до колективу твори «Ми дівчата із Полісся», «Росяні світанки» та інші. Зверталися виконавці і до колискової поезії, бо розкривається в ній почуття ніжності, кохання, людяності і добра. Учать такі пісні любити правду, Вітчизну, маму, рідний край. Якщо побутове призначення колискових пісень визначалося у заспокоюванні, присипанні дитини і передавалось одноманітністю мінорного ладу, то в сучасному гуртовому виконанні хор-ланкою відчувалося прагнення емоційного впливу на слухача. Неодноразово із сцен різних рівнів лилася колискова

«Люлі, люлі, дитинонько, спати».

Люлі, люлі, дитинонько, спати, Пішла мати до роду гуляти

Та й казала буде ночувати.

А у мене рід великий, багатий, Буде мене медом частувати.

Ой якби ж мені од меду не впиться

З своїм родом дай наговориться.

Пусти мене, мій роде, додому

В мене вдома дитина малая

Ще й до того свекруха лихая.

Аж прихожу тихо під віконце, Задрижало моє тіло й серце.

Аж свекруха вечероньку варить, Ну а свекор дубиноньку парить.

Треба, синку, твою жінку бити, Щоб звикала додому ходити.

За що ж, батьку, мою жінку бити.

Помре мати — не буде ходити.

Де тільки не побував зі своїм колективом Ф. О. Грицюк. Поліські співачки зачаровували своїм співом слухачів районних центрів, міста Рівного, Луцька, Львова, Києва, сіл Столінського району Білорусі. На першому республіканському радіоконкурсі «Золоті ключі» колектив одержав багато схвальних відгуків з Донецької, Дніпропетровської, Волинської, Житомирської областей та Автономної Республіки Крим. Республіканське журі присудило колективу з Лісового Диплом лауреата і грошову премію. У 1984 році хор-ланка здобула перемогу в обласному огляді-конкурсі фольклорних ансамблів. Під час проведення Всесоюзного семінару-практикуму «Використання фольклору в трудових святах та обрядах» колективу був вручений приз редакції республіканського журналу «Соціалістична культура». Наші співачки приймали участь у культурній програмі, присвяченій 1500-річчю міста Києва. Потрапили вони і на телевізійні екрани. Зйомки телепередачі проходили у телестудії міста Львова. Побували поліські дівчата і на московській сцені. У 1985 році лісівській хор-ланці було присвоєно звання самодіяльного народного фольклорного ансамблю. Після виступу на московській сцені колективом зацікавилися і за кордоном, особливо представники діаспори у Польщі та Канаді. До колективу надійшли запрошення відвідати ці країни. Але здійснити ці наміри перешкодили політичні події. У 1987 році знаний колектив був запрошений до участі у Всесоюзній творчій майстерні фольклорного мистецтва. У 1991 році хор-ланка «Світоч» стала учасницею міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня», який проходив у місті Луцьку. Спілкуючись із нашими співачками, ми намагалися згадати усіх учасників відомого народного колективу. Виявилося, що найпопулярнішим ім'ям серед жінок було Ольга. Отож, членами колективу у різні часи були: Кузло Євдокія, Кузло Олена, Шеремет Степанида, Шеремет Тетяна, Грицюк Ольга Микитівна, Грицюк Ольга Петрівна, Грицюк Ольга Панасівна, Грицюк Ольга Калениківна, Доматюк Ольга Григорівна, Скляр Софія Григорівна, Грицюк Катерина Калістратівна, Кузло Уляна Іванівна, Грицюк Єва Панасівна, Хмарук Юлія Іванівна, Грицюк Серафима Трохимівна, Буткевич Ганна Трохимівна, Грицюк Варвара Яківна. Звичайно, багато зусиль для організації та успішної діяльності колективу приклав нині уже покійний Федір Олександрович Грицюк. З дитинства його знали непосидючим, допитливим, до всього небайдужим. Завжди прислухався до народної пісні і сам частенько підспівував дорослим. У далеких 50-х роках минулого століття закінчив Замороченську семирічку. В 1957 році подався до Кіровоградської області, де працював у Мар'янівському бурякорадгоспі на різних роботах. Але це була не його стихія. Тому у 1958 році повертається додому і вже в лютому стає завідувачем клубу у своєму рідному селі. Згодом проходить строкову службу в рядах Радянської армії. І після цього у його трудовій книжці з'являється останній запис

про прийняття на посаду завідуючого клубом села Лісове, де пропрацював більше ЗО років. Саме після повернення із служби, Федір Олександрович активно займається згуртуванням співочого колективу. Для того, щоб здобути фахову освіту, вступає на заочну форму навчання до Дубнівського культосвітнього училища, а згодом — до Рівненського інституту культури. Федір Олександрович завжди був у центрі культурного, громадського життя села. Невеличке приміщення сільського клубу (до 1984 року це була маленька сільська хатинка) кожного вечора наповнювалося відвідувачами, які знаходили собі справу для душі. Тут проходили репетиції хор-ланки, дівочого ансамблю, учнівські колективи. Частенько сільська  молодь  ставила на  сільській  сцені різні  п'єси, влаштовувала вечори відпочинку, зустрічі з цікавими людьми. Саме Федір Олександрович був ініціатором відзначення давнього язичницького свята Івана Купала. Сьогодні це свято відзначається у всьому районі, а в 60-70-і роки до Лісового їхало багато різного люду, щоб побачити це дійство. Багато енергії віддав Ф. О. Грицюк створенню у 1975 році шкільного лісництва при Лісівському лісництві Дубровицького лісгоспу, клубу любителів природи. Коли у 1984 році було збудоване нове, красиве приміщення будинку культури, Федір Олександрович облаштував тут багатий куточок природи, взявся і за сільський музей. Як бачимо, це була людина великої енергії, багата на фантазію, вмілий організатор будь-якої справи.

Запис на Львівській телестудії 1980 роки

Активний, творчий працівник був удостоєний багатьох відзнак. Зокрема, у 1970 році Федір Олександрович був нагороджений медаллю «За доблесну працю», у 1985 році — медаллю «Ветеран праці» та медаллю лауреата Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, у 1987 році — медаллю лауреата другого Всесоюзного фестивалю народної творчості. А скільки різних відзнак було отримано разом із хор-ланкою, яка була основною турботою і радістю. Найактивніші учасниці хор-ланки Грицюк О. М., Грицюк О. П., Скляр С. Г. є сьогодні частими гостями місцевої школи, де працює фольклорний гурток «Джерельце». Маленькі артисти переймають багатий досвід своїх бабусь, виступають із концертами перед односельцями. Є й перші перемоги на районному рівні: фольклорний колектив був неодноразовим переможцем та призером районного фестивалю-конкурсу «Дзвенить струна народна».

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]