Осман I Газі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Осман I Газі
осман. عثمان غازي
Осман I Газі
Прапор
Османський бей
12811326
Попередник: Ертогрул
Спадкоємець: Орхан I
 
Народження: 1258
Віфінія
Смерть: 1326
Бурса, Османська імперія
Батько: Ертогрул

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Осман І Газі (осм. عثمان غازي - Aŝmâân Ğaazi, тур. Gazi Osman Paşa, Birinci Osman; 13 лютого *1258 [1]—1/9 серпня †1326) — Улубей Найвищої Османської держави, син бея Ертогрула і його турецької наложниці Халіме. Народився в місті Сьогют в 1258 році.[2] У 1281 році Осман успадкував від свого батька владу над турецькими ордами, що поселилися у Фрігії. За його імені вони стали називатися османськими турками або османами. Осман став засновником Османської імперії[3], оголосивши незалежність своєї невеликої країни від сельджуків в 1299 році і прийняв титул султана. Османам незабаром вдалося завоювати всю західну частину Малої Азії. Помер в 1326 році.

Життя[ред.ред. код]

Ертогрул, батько Османа, вів плем'я Кайі на захід в Анатолію під натиском монголів[4]. Мати Османа звали Халиме-хатун. Під заступництвом сельджуків Рума, він заснував місто, відомий як Сьогют[5]. Це місце розташування було сприятливе, оскільки багата Візантійська імперія на Заході була виснажена, а мусульманські сили на Сході були розщеплені після агресії монголів. Багдад був узятий Хулагу-ханом в 1258 році, в тому ж році, коли був народжений Осман [4]. Осман став вождем або беєм після смерті Ертогрула в 1281 році. У цей час найманці з усього ісламського світу спрямовувалися в його царство, щоб боротися проти слабіючої православної імперії і в надії розграбувати її. Тюркське військо постійно поповнювалося потоком біженців, що рятувалися від тюрко-монголів Хулагу. Багато з них були воїнами газавату або борцями за іслам. Вони вірили, що вони борються за поширення або захист ісламу. Осман зайняв місце батька, коли йому було 24 роки. На той час він уже довів своє вміння лідера і воїна. Його ранні успіхи і подвиги, особливо історія залицяння за прекрасної Малхун Хатун і підкорення її серця - улюблена тема східних авторів. Ці оповіді були романтизовані поетичними пір'ям, які записали їх в більш пізні роки. Османські автори надавали великого значення легенді про засновника їхньої імперії. Османські історики часто докладно зупиняються на пророчому сенсі його імені, яке означає «той, хто б'є кістки», вказуючи на потужну енергію, з якою він і його послідовники показали себе в наступних століттях завоювання. Назва «Осман» також відноситься до різновиду стерв'ятника, якого часто називають королівським стерв'ятником, якого вважають емблемою суверенітету і войовничої моці на Сході, порівнянної орлу в країнах Заходу. З іншого боку, ім'я Осман - турецький різновид мусульманського імені Отман або Утман. Після смерті останнього нащадка Алаеддіна, якому Османська імперія була зобов'язана заснуавнню в Малій Азії, не було нікого, хто міг би заперечувати панування Османа на всьому півострові, крім еміра Караманогуллари. Довга і жорстока боротьба за владу між нащадками Османа і династією Караманогулларів почалася за життя Османа і тривала під час правління багатьох його наступників. Сам Осман володів деякою перевагою над його караманським суперником, але слабкі і багаті володіння візантійського імператора на північному заході Малої Азії привертали його увагу більше, ніж рівнини Караману. Останні роки свого правління Осман присвятив підкоренню міст Візантії. Експансія на північний захід принесла йому чимало блискучих перемог. Осман залишив значний слід в історії регіону. Його пам'ятають як засновника потужної імперії і одного з символів традиції газавату. Значна частина турецького народу називала себе османами (оттоманами) до розпаду Османської імперії.

Військові перемоги[ред.ред. код]

У 1301 році, після гучної поразки візантійських військ біля Нікеї, Осман почав переміщати свої сили ближче до областей Візантії[6]. Велике число воїнів газавату, ісламських вчених і дервішів почали переселятися в області, керовані Османом. Мігранти склали більшу частину його армії. Прилив воїнів газавату і авантюристів різного походження в ці землі заохочували наступні османські правителі, звані «Султан Газієв[6]» Стривожені зростанням впливу Османа візантійці стали поступово залишати сільську місцевість Анатолії і направляти свої зусилля на зміцнення флоту. Візантійським командуванням було прийнято рішення перешкодити переправі Османа в Європу і затримати його подальше просування на захід. Однак Осман продовжував натиск на захід і захопив візантійське місто Ефес на Егейському морі[6]. Надалі при підтримці мігрантів, котрі рвонули на його територію, Осман I також просунувся в східному напрямку і захопив візантійські володіння на чорноморському узбережжі Анатолії. Остання кампанія Османа, перед смертю від старості була направлена проти візантійців в місті Бурса[7], хоча Осман фактично не брав участі в битві. Перемога в Бурсі, як виявилося, була надзвичайно важливою для османів, оскільки місто послужило зміцненням проти візантійців в Константинополі і новою столицею для сина Османа, Орхана.

Шлюби та наслідники[ред.ред. код]

Шлюби[ред.ред. код]

Малхун Хатин (1280), дочка Омера Абдюлазиза

Рабія Бала Хатин (1289), дочка Шейха Едебалі

Сини[ред.ред. код]

Алаеддін Паша - помер у 1332, син від Рабії Бала Хатин

Орхан І - син від Малхун Хатин

Хамід Бей

Ертугрул Бей

Дочка[ред.ред. код]

Фатма

Примітки[ред.ред. код]

  1. "The Sultans: Osman Gazi". TheOttomans.org. Retrieved December 13, 2010.
  2. [The Sultans: Osman Gazi. TheOttomans.org. The Sultans: Osman Gazi. TheOttomans.org.] 
  3. The Ottoman Empire, 1700-1999, Donald Quataert, page 4, 2005
  4. а б Stanford Shaw, History of the Ottoman Empire and Modern Turkey (Cambridge: University Press, 1976), vol. 1 p. 13
  5. Shaw, Ottoman Empire, p. 14
  6. а б в «The Fall of Constantinople 1453, Steven Runciman», стр. 32
  7. «The Fall of Constantinople 1453, Steven Runciman», стр. 33

Джерела[ред.ред. код]

• The Sultans: Osman Gazi. TheOttomans.org.

• İnalcık, Halil; sf. 479

• Ahmet Akyol, (2009) "Bafeus Muharebesi"

• Joseph von Hammer-Purgstall, (1827-1835) Geschichte des osmanischen Reiches

• Elizabeth A.Zachariadou (haz.): Osmanlı Beyliği (1300-1389). İstanbul: Tarih Vakfı Yurt Yayınları, 1997.

• Sakaoğlu, Necdet "Osman I", (1999) Yaşamları ve Yapıtlarıyla Osmanlılar Ansiklopedisi, C.2 s.392-395 İstanbul:Yapı Kredi Kültür Sanat Yayıncılık, ISBN 975-08-0073-7.

• «The Fall of Constantinople 1453, Steven Runciman», ст. 32-33

• The Ottoman Empire, 1700-1999, Donald Quataert, page 4, 2005

• Cemal Kafadar, Between Two Worlds: The Construction of the Ottoman State, 1995, ISBN 0520918053, p. 124

• Shaw, Ottoman Empire, p. 14

• Steven Runciman, The Fall of Constantinople 1453 (Cambridge: University Press, 1969) p. 32-33

• M'Gregor, J. (July 1854). "The Race, Religions, and Government of the Ottoman Empire". The Eclectic Magazine of Foreign Literature, Science, and Art. Vol. 32 (New York: Leavitt, Trow, & Co.). p. 376.OCLC 6298914. Retrieved2009-04-25.

• Frederick William Hasluck, [First published 1929], "XLVI. The Girding of the Sultan", in Margaret Hasluck,Christianity and Islam Under the Sultans II, pp. 604–622. ISBN 978-1-4067-5887-0

• Frank R. C. Bagley, The Last Great Muslim Empires (Leiden: Brill, 1969), p. 2 ISBN 978-90-04-02104-4

• "Girding on the Sword of Osman"(PDF). The New York Times. 1876-09-18. p. 2. ISSN 0362-4331



Корона принца крові Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Попередник: Osmanli-nisani.svg
Султан Османської імперії
12991326
Наступник:
' Орхан I