Сулейман I Пишний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сулейман I Пишний
осман. سليمان اول
EmperorSuleiman.jpg
Народився 6 листопада 1494
Трабзон, Трабзон, Туреччина
Помер 6 вересня 1566 (71 рік)
Сігетвар, Бараня, Угорщина
·дизентерія
Поховання
Громадянство
(підданство)
Fictitious Ottoman flag 3.svg Османська імперія
Діяльність поет, правитель, законодавець
Титул султан[d]
Посада султан[d]
Конфесія іслам і сунізм
Рід Османи
Батько Селім I Грізний
Мати Хафса Султан
Брати, сестри
У шлюбі з Роксолана, Махідевран і Фюлане Хатун[d]
Діти Шехзаде Мустафа, Шехзаде Мехмед, Міхрімах, Селім II, Баязид, Шехзаде Мурад[d], Разіє Султан, Джихангір, Шехзаде Абдулла[d], Q18234101?, Фатма Нур[d], Fatma Sultan[d] і Şehzade Mahmud[d]
Автограф Tughra of Suleiman I the Magnificent.svg
Тугра Сулеймана I Пишного

Сулейма́н І Пи́шний або Кануні (Законодавець) (осман. سليمانا اول, тур. Süleyman Kanuni) (6 листопада 1494, Трабзон  — 5/6 вересня 1566, Сігетвар) — османський султан з 1520 до 1566[1]. Був сином Селіма І Грізного та Хафси Султан. Сулейман став найвизначнішим правителем Сходу XVI ст., бувши на вершині військової, політичної і економічної могутності Османської імперії.

Титули Сулеймана — султан султанів (шах шахів, цар царів), Тінь Бога на Землі, Цезар усіх земель Риму (після взяття Риму — Константинополя, османські султани взяли собі титул «римського імператора»). Дружиною Сулеймана I була Настя Лісовська (Роксолана).

У часи його панування Османська імперія досягла піку своєї могутності. Сулейман I проводив численні війни, в результаті яких розширив територію Османської імперії. Він був найбільшим, з погляду обсягу приєднаних земель, османським завойовником. Провів реформу адміністрації, армії, фінансів. Але коло його інтересів не обмежувалося державними справами. Він складав вірші, захоплювався ювелірною справою, був вправним ковалем та особисто брав участь у відливці гармат для своєї армії.

Дитинство[ред. | ред. код]

У момент появи на світ Сулеймана його батько, Селім І Грізний, був третім у черзі наступником трону (за братами Ахмедом і Коркучем). Хафіза була з дочкою Кримського Хана . Певним є те, що перед народженням Сулеймана вона входила до гарему Селіма. Народження сина зробило її другою дружиною (першою була черкеска Айша) та принесло титул Хафіза Султан (султанші), замість колишнього Хафіза Хатун, коли вона була наложницею в гаремі. Хафса народила восьмеро дітей, троє синів померли в дитинстві від чуми. Сулеймана було обрізано, правдоподібно, після закінчення сьомого року життя. У тому ж віці його послали до двору султана Баязида ІІ в Константинополі. Він навчався там основам військової справи, права та фехтування. Науки, в основному історію і філософію, викладав йому Karakyzogl Hajrüddün Hyzyr. Вивчив також іноземні мови: знав сербську, арабську та перську. Навчився також ремеслу ювеліра.

У віці 14 років почав виконувати державні обов'язки (правитель у Кафі в Криму). Коли його батько став падишахом, отримав управління над провінцією Меніса, здійснював також функції правителя європейських провінцій під час військових походів Селіма. 21 вересня 1520 помер Селім І (Сулейман мав на той час 26 років). З міжвладдя хотів скористатися намісник сирійської провінції Dżanberdi Gazâlî. Сподіваючись на підтримку іранського правителя шаха Ісмаїла (засновника династії Сафавидів), вирішив здобути самостійність (почав навіть карбувати власну монету). Сулейман придушив бунт силами з Анатолії і взяв владу в цілій Османській імперії в свої руки.

Військові кампанії[ред. | ред. код]

Барельєф Сулеймана Пишного на Капітолії, Вашингтон, США

Війни в Європі[ред. | ред. код]

Імперія часів Сулеймана

Після смерті батька Селіма I 1520 року Сулейман успадкував трон і відразу ж почав готуватися до розширення й зміцнення імперії. Він отримав від Селіма I добре навчену армію і вже 1521 року починає війну із давнім і непримиренним ворогом — Угорщиною. Захоплює на її кордонах стратегічно важливу фортецю Белград, яка до його правління не піддавалася нікому.

У липні 1522 особисто очолив армію і розпочав облогу острова Родос в Егейському морі. Родоські лицарі (госпітальєри) були вправними воїнами, а сучасники називали їх «останніми хрестоносцями». З госпітальєрами у турецьких султанів були давні рахунки. Прадід Сулеймана Мехмед II Фатіх («Завойовник») 1480 року намагався захопити Родос, але зазнав відчутної поразки (фактично єдиної в житті). Під проводом Вільє де Ліля Адама за найсучаснішими в Європі фортифікаційними укріпленнями лицарі трималися до 21 грудня 1522 року, але через брак харчів були вимушені, витримавши 14 штурмів, на почесних умовах таки скласти зброю. Замість того, щоб винищити усіх, за традиціями свого батька, султан дав їм можливість піти. Пізніше вони знову зустрінуться вже на Мальті, яку в 1565 Сулейман спробує захопити. «Цитадель демонів» капітулювала, але ця перемога дорого коштувала туркам — загинуло близько 50 тисяч воїнів. «До втрати Родосу була як мінімум ілюзія, що європейці в разі необхідності об'єднаються в хрестовому поході»[2]. Проте, це була лише ілюзія. «Останніх хрестоносців» кинули напризволяще. Таким чином, Османська імперія стає повноправною володаркою у Середземному морі.

У серпні 1526 р. Сулейман на чолі 100-тисячної армії удерся до Угорщини. Біля містечка Мохач до 25 000 угорців із 80 гарматами під проводом короля Угорщини Лайоша II стають на шляху загарбників. Кавалерія християн зім'яла нерегулярну піхоту — башибузуків; християни вже святкували перемогу, розгромивши, як вони вважали, центр позицій турків. Проте це були лише перші лінії «воїнів ісламу». Сам Сулейман із яничарами й усією артилерією зустріли Лайоша, який разом із резервами мужньо, але безглуздо кинувся в атаку. З флангів на угорців тим часом наскочила легка кавалерія; довершили розгром рушниці яничар і гармати, які впритул розстрілювали важку кавалерію. Угорці декілька годин чинили героїчний опір, на полі бою їх полягло до 22 тисяч разом з королем. Катастрофа біля Мохача віддала Угорщину під владу Османської імперії більше, ніж на 150 років. Королем Угорщини стає Януш I Заполья, який визнав себе турецьким васалом.

Через три роки Сулейман розпочинає війну з Австрією, яка в особі ерцгерцога Фердинанда Габсбурга — брата імператора Карла V — претендувала на престол Святого Стефана. Перемогти Габсбургів Сулейман не зміг, але свої права на Угорщину підтвердив. Майже три тижні під стінами Відня тривала грандіозна битва: 100-тисячна армія Сулеймана в жовтні-листопаді 1529 декілька разів штурмувала добре укріплене місто, залишивши під його стінами до 40 тисяч убитими. Турки були змушені повернутися на схід. Хоча облога була невдалою, в цілому Австрія зазнала поразки й була змушена платити данину в 30 тис. дукатів. У 1533, після того, як османи вкотре розорили Угорщину, Габсбурги уклали з ними мирний договір, за яким під владою австрійців залишалася лише північно-західна частина країни.

Османо-іранська війна[ред. | ред. код]

Мініатюра, що зображує Сулеймана Пишного з армією в поході на Нахічевань (літо 1554)

Забезпечивши охорону кордонів на заході, султан розпочинає боротьбу зі своїми ворогами в Азії, в першу чергу із постійною загрозою з боку шиїтів з династії Сефевідів в Ірані.

В 1533—1538 здійснює декілька походів на Іран проти шаха Тагмаспа І. Турки захоплюють Вірменію і Азербайджан з Тебрізом, давню столицю халіфів Багдад (грудень 1534 р.), а також святині шиїтів Неджеф і Кербелу. Бувши сунітами, турки перешкоджали шиїтам ходити на прощу в ці святі для них міста. Османо-іранська війна тривала аж до 1555, коли султан укладає мирну угоду з іранцями. За її умовами турки окуповують Вірменію (Ерзерум, Ван, Єреван), північний Іран (Тебріз) та усю Грузію[3].

Війни в Північній Африці та Середземномор'ї[ред. | ред. код]

У 1533 до Османської імперії були приєднані колишні володіння іспанців в Алжирі. У 1551 у Північній Африці іоанніти були вибиті з Триполі.

Восени 1528 висилає на Середземне море флот на чолі з колишнім піратом Хайреддіном Барбароссою. 27 вересня останній перемагає біля бухти Превезе об'єднаний флот Габсбургів та Венеціанської республіки, після чого Туреччина як мінімум на 30 років забезпечила собі майже повний контроль над морем від Гібралтару до Сирії.

В 1536 уклав угоду із Францією. Ненависть французьких монархів до Габсбургів була така велика, що вони не тільки пішли на цей несподіваний союз, але й активно виконували роль союзника. Франциск I, король Франції, прагнув використовувати напір османів на сході, щоб зв'язати руки своїм габсбурзьким суперникам на заході. Врешті-решт з'явилися на світ знамениті капітуляції 1536 року, за якими Сулейман надав французам торговельні привілеї, які зробили Францію головним західним торговельним партнером Османської імперії, створивши засади французьких інтересів і впливу в Леванті.

Поки Сулейман I вів війни з Іраном, Барбаросса з флотом здійснював блискавичні рейди в південноєвропейських портах і на Півночі Африки.

В останній період життя Сулейман періодично вів війни, щоб зміцнити безпеку імперії. Так, у 1555—1557 османи захопили Судан, протягом 1559 — Північну Еритрею й африканське узбережжя Червоного моря, декілька островів у Егейському морі, Пелопоннеський півострів. Коли султану виповнилося 72 роки, він повів 100-тисячну армію в новий похід на Австрію. Уміння султана поєднувати дії піхоти, кавалерії, артилерії й талант найкращих на той час військових інженерів було неперевершеним.

5 вересня 1566 помер від дизентерії у військовому таборі під час облоги угорського міста Сігетвар, що його відчайдушно захищав австрійський гарнізон. Це приховували від солдатів упродовж 40 днів. Тіло падишаха (без серця і нутрощів) забрано до Константинополя і поховано біля Роксолани в мавзолеї[4], збудованому на подвір'ї мечеті Сулейманіє.

Внутрішня політика. «Золота доба» османської культури[ред. | ред. код]

Сулейман I здобув славу безкомпромісного борця із хабарництвом. Султан суворо карав чиновників за зловживання; він «завоював прихильність народу добрими справами, будував школи, але був безжалісний тиран: ані спорідненість, ані заслуги не рятували від його підозрілості та жорстокості»[5].

Правління Сулеймана I вважають «золотою добою» османської культури і поезії. Султан і сам писав вірші — під псевдонімом Мухіббі, і підтримував талановитих митців і мисткинь. Саме в цей час зажили слави турчанка Міхрі-хатун, албанець Ях'я-бей, азербайджанець Мухаммед Фізулі. «Султаном поетів» Сулейман I урочисто оголосив Махмуда Баки. Ламі Челебі став відомим не лише як поет і перекладач, але і як автор оповідань та анекдотів, найвідомішим героєм яких став Ходжа Насреддін.

Найвидатнішим з османських архитекторів став Сінан. Під його керівництвом було зведено понад три сотні будівель, зокрема мечеті Шехзаде і Сулейманіє в Стамбулі. Сам архітектор, однак, вважав найкращим своїм творінням мечеть Селіміє в Едірне — її купол за розмірами є більшим за купол Софійського собору, а споруда при цьому видається легшою і стрункішою. За наказом Сулеймана I будували не лише релігійні будівлі, але й цілком світські — мости, фортеці, лікарні, бібліотеки, караван-сараї та лазні.

Настанови ісламу не схвалювали зображення тварин і людей, тож навіть портрети падишаха малювали італійські або ж німецькі майстри. Але за іранським прикладом османські художники створювали витончені книжкові мініатюри. Султан цікавився мистецтвом і наукою Західної Європи, однак не прагнули плекав щось подібне в себе вдома. Навіть книжки в Османській імперії не друкували, а, як і раніше, переписували вручну. Більшість мусульманського духовенства до іноземних запозичень та розвитку світської культури ставилася відверто вороже. Православні священики теж закликали своїх вірних твердо «триматися старовини». З одного боку, це допомагало християнським народам імперії зберегти свої звичаї та мови, з другого — обмежувало можливості їхнього розвитку[6].

Родинне життя[ред. | ред. код]

Як мусульманин Сулейман міг мати 4 дружини та стільки наложниць, скільки міг утримувати:

  • Першу дружину звали Фюлане Султан. Він одружився з нею у 1511 році, коли перебував у Кафі. Вона у 1512 році народила йому сина Махмуда, який помер під час епідемії віспи 29 листопада 1521 року, після чого Фюлане була вислана з палацу. В житті Сулеймана вона не відіграла значної ролі.
  • Друга його дружина -Гюльфем Султан (Gülfem Sułtan). У 1513 році народила сина Мурада, а у 1515 сина Махмуда. Мурад, як i Махмуд, помер під час епідемії віспи 10 листопада 1521 року. Пiсля цього була вiдлучена вiд Сулеймана i бiльше не народжувала. Жила в палаці і довгий час була добрим другом султана. Гюльфем була задушена за наказом Сулеймана у 1562 році.
  • Третя — Махідевран , була більш знана як Gülbahar (Весняна троянда), імовірно черкеска[7][8][9]. Народила синів Мустафу й Ахмеда та доньку Разіє. Після смерті Махмуда її син Мустафа (правитель провінції Маніса з 1533) початково був названий Сулейманом наступником. Він був звинувачений у змові і страчений за наказом султана, коли Сулейман почав побоюватися його популярності і впливу на армію[10].
  • Четвертою дружиною Сулеймана була Хюррем Султан (Hürrem Sultan), у Європі знана як Роксолана. Від цього шлюбу народилось шестеро дітей: Мехмед, Міхрімах, Абдуллах , Селім, Баязид та Джихангір.

Зв'язок Сулеймана й Роксолани[ред. | ред. код]

З коханою дружиною — Роксоланою

Сулейману І Роксолана була подарована як невільниця пашею Ібрагімом.

Роксолана була великим коханням султана. Перший син Сулеймана і Роксолани народився у 1521 році. Сулейман адресував їй свою любовну поезію. У 1530 році відбувся шлюб Сулеймана і Роксолани та гучне весілля. Роксолана запропонувала побудову мечеті, що носила ім'я Сулеймана. Ця ідея була реалізована придворним архітектором Сінаном. Свій великий вплив на султана Роксолана використовувала для політичних інтриг, впливала на зовнішню політику, листувалася з Боною Сфорцою та Сигізмундом II Августом. Брала участь у визначенні наступника трону: в результаті її інтриг, син Роксолани Селім, після смерті батька посів трон як Селім II.

Після смерті Роксолани навесні 1558 року Сулейман І проводив діяльність, присвячену її пам'яті. Збудував в імперії велику кількість об'єктів, присвячених її пам'яті. Сулейман І та Роксолана були поховані в одному склепі. Започаткований Роксоланою період впливу дружин султанів на їх чоловіків отримав назву правління султанш — в чому вбачають одну з причин занепаду Османської імперії.

Діти[ред. | ред. код]

Відомо про 12 дітей Сулеймана:

  • Махмуд (Mashmud) (1512—1521) (син Фюлане)
  • Мурад (Murad) (1513—1521) (син Гюльфем)
  • Махмуд (Mashmud) (1515—1521) (син Гюльфем)
  • Мустафа (Mustafa) (1515—1553) (син Махідевран)
  • Ахмед (Ahmed) (1518—1553) (син Махідевран)
  • Разіє (Razie) (1525—1570) (донька Махідевран)
  • Мехмед (Mehmed) (1521—1543) (син Роксолани)
  • Міхрімах (Mihrimah) (1522—1578) (дочка Роксолани)
  • Абдула (Abdula)(1523—1526) (син Роксолани)
  • Селім (Selim) (1524—1574) (син Роксолани)
  • Баязид (Bayezid) (1525—1561) (син Роксолани)
  • Джихангір (Cihangir) (1533—1553) (син Роксолани)

Існує переконання, що Сулейман найбільше любив свою дочку Міхрімах. Роксолана маніпулювала султаном за допомогою дитини. Пізніше сама Міхрімах використовувала свій вплив на батька для досягнення власних цілей. У 1539 році її видали заміж за пашу Рустема, який пізніше став великим візиром. Сулейман збудував на її честь мечеть.

З-поміж синів батька пережив лише Селім. Інші загинули в ході боротьби за трон . Роксолана, плетучи інтриги проти Мустафи, домоглася його смерті (за наказом Сулеймана його було задушено). Легенда додає, що Джихангір помер з жалю за своїм братом[11] . Баязид, після невдалої спроби вбити Селіма, разом із 12 000 своїх людей переховувався в Ірані. Скориставшись з допомоги ворога Османської імперії, став таким чином зрадником. Сулейман порозумівся з шахом Ірану, в результаті чого, в обмін на 400 000 золотих монет, прихильників Баязида було вбито, а його самого, разом із чотирма синами видано посланцям падишаха. Вирок смерті, виданий султаном, було виконано 28 листопада 1561 року.

Сулейман I Пишний в культурі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ágoston, Gábor (2009). «Süleyman I». In Ágoston, Gábor; Bruce Masters. Encyclopedia of the Ottoman Empire. pp. 541—545.
  2. Лэмб Г. Сулейман: Султан Востока / Пер. Л. А. Игоревского. — М.: Центрполиграф, 2002. — 492 с. — ISBN 5-227-01509-0
  3. Сергій Махун.Сулейман І Пишний: «лагідне ягнятко» із залізною рукою.
  4. Смерть султана Сулеймана Великолепного на сайті «Искусство Ислама» (рос.)
  5. «Загальна історія» Георга Вебера
  6. Мустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.67-69
  7. Yermolenko, 2013, с. 2
  8. Avtorkhanov, Broxup, 1996, с. 29
  9. Peirce, 1993, с. 55
  10. Peirce, 1993, с. 56
  11. Миллер Ю. Искусство Турции. — М.-Л.: Искусство, 1965. — С. 29-30.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник: Osmanli-nisani.svg
Султан Османської імперії
15201566
Наступник:
Селім I Грізний Селім II