Перейти до вмісту

Парламентська асамблея Ради Європи

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з ПАРЄ)
Парламентська асамблея Ради Європи
англ. Parliamentary Assembly of the Council of Europe
фр. Assemblée parlementaire du Conseil de l'Europe
Абревіатура ПАРЄ (англ. PACE, фр. APCE)
Члени 46 членів
3 спостерігачів
4 партнери
Принцип формування До складу парламентської асамблеї входять делеговані туди депутати національних парламентів країн-членів Ради Європи
Мета утворення Міжнародний європейський консультаційний орган
Материнські організації Рада Європи
Заснована 5 травня 1949
Офіційна/і мова/и англійська, французька
Штаб-квартира Страсбург, Франція
Поточний голова Теодорос Руссопулос
Вебсайт https://pace.coe.int

Не плутати зі Європейським парламентом — одним із законодавчих органів Європейського Союзу.
Не плутати зі Асамблеєю Західноєвропейського Союзу[en] — консультативною інституцією колишнього Західноєвропейського Союзу.

Парла́ментська асамбле́я Ра́ди Євро́пи, ПАРЄ (англ. Parliamentary Assembly of the Council of Europe, PACE) — парламентський орган[en] Ради Європи, міжнародної організації, що об'єднує 46 держав, що займається дотриманням прав людини, демократії та верховенства права.

Асамблея складається з 306 членів, обраних з національних парламентів держав-членів Ради Європи, та збирається чотири рази на рік на тижневі пленарні засідання у Страсбурзі.

Це один із двох статутних органів Ради Європи, поряд із Комітетом міністрів, виконавчим органом, що представляє уряди, з яким вона веде постійний діалог.[1] Однак саме Асамблею зазвичай вважають «двигуном» організації, яка вимагає від урядів звітності з питань прав людини, тисне на держави щодо дотримання демократичних стандартів, пропонує нові ідеї та створює імпульс для реформ.

Асамблея провела свою першу сесію у Страсбурзі 10 серпня 1949 року, втілюючи на той час сподівання багатьох європейців, які після Другої світової війни розглядали європейську єдність як найкращий спосіб запобігти поверненню до руйнувань війни, «сітку безпеки» для запобігання грубим порушенням прав людини, таким як жахи Голокосту, та демократичний бастіон проти тиранії.

Серед основних досягнень Асамблеї:

Повноваження

[ред. | ред. код]

На відміну від Європейського парламенту (інституції Європейської Унії), Асамблея не має повноважень створювати обов'язкові закони. Однак вона виступає від імені 700 мільйонів європейців і має повноваження:

  • вимагати дій від 46 урядів Ради Європи, які – діючи через виконавчий орган організації – повинні спільно відповісти
  • розслідувати порушення прав людини в будь-якій з держав-членів
  • ставити запитання прем'єр-міністрам та главам держав з будь-якої теми
  • направляти парламентарів для спостереження за виборами та посередництва у вирішенні кризових ситуацій
  • встановити умови, за яких держави можуть вступити до Ради Європи, використовуючи своє право вето
  • надихати, пропонувати та допомагати формувати нові національні закони
  • запитувати правову оцінку законів та конституцій держав-членів
  • накласти санкції на державу-члена, рекомендуючи її виключення або призупинення

Важливими статутними функціями ПАРЄ є обрання суддів Європейського суду з прав людини із списку трьох кандидатів, поданого урядами, а також керівних посадових осіб Ради Європи.

Загалом Асамблея збирається чотири рази на рік у Страсбурзі в Палаці Європи на тижневі пленарні засідання. Дев'ять постійних комітетів Асамблеї збираються протягом року для підготовки звітів та проєктів резолюцій у відповідних сферах компетенції.

Асамблея встановлює свій власний порядок денний, але її дебати та звіти в основному зосереджені на трьох основних статутних цілях Ради Європи: захисті прав людини, сприянні демократії та підтримці верховенства права.

Обрання суддів Європейського суду з прав людини

[ред. | ред. код]

Суддів Європейського суду з прав людини обирає ПАРЄ зі списку з трьох кандидатів, висунутих кожною державою-членом, яка ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини. Комітет з 20 членів, що складається з парламентарів з юридичним досвідом, проводить засідання за зачиненими дверима та співбесідує з усіма кандидатами на посади судді Суду та оцінює їхні резюме, перш ніж надати рекомендації повній Асамблеї, яка таємним голосуванням обирає одного суддю з кожного короткого списку.[4] Судді обираються на дев'ять років і не можуть бути переобрані.

Хоча Європейська конвенція сама по собі не вимагає від держав-членів подавати список потенційних призначенців, що складається з представників різних статей, у резолюції ПАРЄ 2004 року вирішила, що «не розглядатиме списки кандидатів, якщо список не включає принаймні одного кандидата кожної статі», окрім випадків виняткових обставин.[5] Як наслідок, близько третини нинішнього складу суддів із 46 осіб – жінки, що робить Суд лідером серед міжнародних судів за гендерним балансом.

Структура

[ред. | ред. код]

Асамблею очолює голова Марія Пейчинович-Бурич (Хорватія), що обирається формально на один рік. На практиці посада голови переходить в порядку ротації від однієї політичної групи (фракції) до іншої кожні 5 років. Асамблея обирає також заступників голови, у наш час[коли?] їх кількість становить 20.

Як і в національних парламентах та Європарламенті, в ПАРЄ працюють фракції, сформовані за політичною орієнтацією їх членів — так звані «політичні групи». Таких існує груп 5: Соціалістична група, Європейська народна партія, Альянс лібералів і демократів, Група європейських демократів і Об'єднані європейські ліві.

Також подібно національним парламентам у ПАРЄ є комісії за напрямками діяльності. Найзначиміші з них — Комісія з політичних питань, Комісія з правових питань та прав людини, Комісія з виконання державами своїх зобов'язань.

Голова ПАРЄ, його заступники, голови політичних груп і комісій складають Бюро Асамблеї. Воно керує роботою Асамблеї шляхом підготовки порядку денного сесій та визначення питань, які заслуговують розробки доповідей.

З 2020 року голова ПАРЄ — депутат парламенту Бельгії Рік Дамс[6].

24 січня 2022 року президентом Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) став представник від Нідерландів Тіні Кокс[7][8][9][10]. З 2024 року ПАРЄ очолює представник Греції Теодорос Руссопулос.

Організація роботи

[ред. | ред. код]

Пленарні сесії Асамблеї проходять чотири рази на рік і тривають по одному тижню кожна. Крім цього, двічі на рік проходять сесії «Постійної комісії», або «міні-сесії», в яких беруть участь члени Бюро та глави національних делегацій. Постійна комісія має право приймати резолюції та рекомендації за дорученням Асамблеї. Пленарні сесії проходять у штаб-квартирі РЄ в Страсбурзі, сесії Постійної комісії — як правило, в інших країнах на їх запрошення.

Комісії ПАРЄ проводять засідання по кілька разів на рік. Як правило, вони проходять в Парижі або в одній із країн-членів на її запрошення.

Підготовка резолюцій і рекомендацій відбувається наступним чином. Кожен член ПАРЄ, зібравши необхідну кількість підписів інших членів, має право подати пропозицію про розробку доповіді (motion). Якщо Бюро Асамблеї погоджується з тим, що така доповідь необхідна, він доручає його розробку одній або кільком комісіям. Комісія призначає доповідача, який протягом 1—2 років готує доповідь, регулярно доповідаючи комісії про хід роботи. У рамках підготовки доповіді депутат може здійснити ряд ознайомлювальних поїздок, організувати слухання. Остаточна версія доповіді разом з проєктом резолюції та/або рекомендації приймається відповідною комісією, після чого виноситься на пленарну сесію ПАРЄ або на сесію Постійної комісії. У ході сесії допускається подання письмових поправок до проєктів резолюції та/або рекомендації, по кожній із яких проводиться голосування спочатку у відповідальній комісії з тим, щоб визначити її позицію. На пленарному засіданні доповідач представляє свою доповідь, після чого проводяться дебати (із заздалегідь підготовленого списку виступаючих) і голосування по всіх запропонованих поправках і по резолюції та/або рекомендації в цілому. Для прийняття резолюції потрібна проста більшість голосів, рекомендація вимагає більшості в дві третини. Враховуються тільки голоси членів, які взяли участь у голосуванні.

Особливо актуальні питання можуть бути поставлені до порядку денного в рамках «термінових дебатів». Як правило, на кожній сесії проводяться такі дебати на 1—2 теми. За їх підсумками також приймаються резолюції та / або рекомендації. Існує також формат «дебатів по поточних питаннях» — аналог «термінових дебатів», але без прийняття документів.

На сесіях регулярно виступають глави держав і урядів, інші спеціально запрошені гості. Як правило, за цими виступами слідують відповіді на запитання депутатів, що робить такий виступ свого роду звітом того чи іншого національного лідера перед Асамблеєю.

Досягнення

[ред. | ред. код]

Місце народження Європейської конвенції з прав людини

[ред. | ред. код]

На своєму першому засіданні влітку 1949 року Парламентська Асамблея ухвалила основний план того, що стало Європейською конвенцією з прав людини, визначивши, які права мають бути захищені, та контури судового механізму для їх забезпечення. Її детальна пропозиція, з деякими змінами, була зрештою прийнята міністерським органом Ради Європи та набула чинності в 1953 році. Сьогодні, сімдесят років потому, Європейський суд з прав людини – який отримав форму та форму під час історичних повоєнних дебатів Асамблеї – вважається світовим зразком правосуддя, захищаючи права громадян у 46 європейських країнах та за їх межами, та прокладаючи шлях для поступового зближення законів та практики у сфері прав людини на всьому континенті. Асамблея продовжує обирати суддів Суду.

Творчиня європейського прапора та гімну

[ред. | ред. код]

Асамблея стояла біля витоків як прапора Європи, дванадцяти жовтих зірок на синьому фоні, так і гімну Європи, аранжування Оди до радости Людвіґа ван Бетховена. Запропоновані Асамблеєю, обидва були прийняті спочатку Радою Європи, а через кілька років – Європейськими Спільнотами та Європейською Унією. Обидва зараз відомі в усьому світі як символи всієї Європи.

Прапор Європи

[ред. | ред. код]

На початку 1950-х років до Ради Європи було подано різні пропозиції щодо прапора[11], і 25 вересня 1953 року Асамблея офіційно прийняла версію з п'ятнадцятьма зірками,[12] які представляли кількість держав-членів Ради Європи на той час. Однак у міністерському органі Ради Європи «виникли труднощі» щодо кількості зірок[13] після того, як Західна Німеччина заперечила, що одна зірка призначена для регіону Саарланд, який тоді перебував під контролем Франції та возз'єднався з Німеччиною лише у 1957 році. Вона погодилася б на чотирнадцять зірок, але це, своєю чергою, було неприйнятним для Франції. Два роки по тому, після подальших консультацій, версія з дванадцятьма зірками була одноголосно схвалена обома органами Ради Європи, причому дванадцять розглядалися як символ досконалості і більше не пов'язані з кількістю держав в організації.[14] Інституції Європейських Спільнот почали використовувати прапор у 1986 році.

Гімн Європи

[ред. | ред. код]

Пропозиції щодо гімну Європи почали висуватися майже одразу після створення Ради Європи в 1949 році.[15] «Оду радости» запропонував у 1920-х роках великий піонер європейської єдності граф Ріхард фон Куденгове-Калерґі, а в листі до Ради Європи 1955 року він знову запропонував її. Однак лише на початку 1970-х років це питання було розглянуто Комітетом Асамблеї з питань регіонального планування та місцевих органів влади. Парламентарі розглядали гімн як наступний логічний крок, після створення європейського прапора в 1955 році та Дня Європи в 1964 році, для «поширення європейської ідеї» і – після початкового обговорення можливого загальноєвропейського конкурсу – комітет вирішив, що музичний твір без слів подолає проблему численних мов у Європі. Комітет погодився, що Бетховена «справедливо вважають одним із найвидатніших європейських геніїв», і що його мелодія «має універсальну цінність». У резолюції, прийнятій 8 липня 1971 року,[16] Асамблея офіційно запропонувала «Оду радості» як європейський гімн. Пропозиція знайшла підтримку Комітету міністрів Ради Європи, який офіційно прийняв гімн у 1972 році. Згодом, у 1985 році, він був прийнятий ЄС.[17]

Скасування смертної кари в Європі

[ред. | ред. код]

У 1973 році член ПАРЄ від Швеції Астрід Бергегрен вперше висунула пропозицію, яка закликала держави-члени скасувати смертну кару.[18] У наступні роки ця ініціатива набула популярності, і до 1980 року Асамблея закликала парламенти Європи скасувати її,[19] і наполягала на тому, що «право на життя», включене до Європейської конвенції з прав людини, передбачає заборону на вбивства з боку держави.[20] У 1989 році Асамблея ухвалила рішення зробити припинення страт умовою членства в Раді Європи – якраз перед тим, як хвиля країн Центральної та Східної Європи приєдналася до організації. Сьогодні смертна кара скасована законодавчо у всіх 46 державах-членах у мирний час, хоча деякі продовжують дозволяти її використання у воєнний час. Хоча зрідка лунають поодинокі заклики до її повторного запровадження,[21] скасування на всьому континенті зараз вважається великим досягненням Ради Європи в цілому, і тепер вона приєднується до інших, хто наполягає на її скасуванні в усьому світі.

Підтримка демократій, що розвиваються

[ред. | ред. код]

Протягом десятиліть Асамблея була на передовій підтримки демократичних змін у послідовних хвилях європейських країн у ключові моменти їхньої історії, ведучи переговори щодо їхнього вступу до «клубу демократій» Ради Європи (оскільки Асамблея має право вето на будь-якого нового члена, що приєднується до організації, вона використовувала це повноваження для переговорів з країнами-кандидатами щодо умов їхнього вступу). У 1950-х роках вона очолила процес прийняття нещодавно переможеної Німеччини, у 1960-х роках вона зайняла тверду позицію під час грецької кризи, а в 1970-х роках вона вітала постфранкістську Іспанію та Португалію в демократичному лоні. Понад усе, вона відіграла ключову роль після падіння «залізної завіси» в 1989 році, створивши шлях до членства для колишніх комуністичних країн завдяки своєму «статусу спеціального гостя», проклавши шлях до історичного примирення європейських націй під одним дахом.

Викриття тортур у чорних місцях ЦРУ[en] в Європі

[ред. | ред. код]

У двох доповідях для Асамблеї у 2006 та 2007 роках швейцарський сенатор і колишній прокурор Дік Марті[en] надав переконливі докази[22] того, що підозрюваних у тероризмі перевозили до «секретних в'язниць» ЦРУ на європейській землі, утримували та катували в них. Докази, зазначені в його першій доповіді[23] у 2006 році, зібрані за допомогою журналістів-розслідувачів та спостерігачів за літаками, серед інших, свідчать про те, що низка держав-членів Ради Європи дозволила «польоти для екстрадиції» ЦРУ через свій повітряний простір, що дозволило таємне переміщення підозрюваних у тероризмі без будь-яких законних прав. У другій доповіді[24] у 2007 році Марті показав, як дві держави-члени – Польща та Румунія – дозволили створити на своїй території «секретні в'язниці», де відбувалися тортури. Його основні висновки, які згодом були підтверджені серією рішень Європейського суду з прав людини, а також вичерпною доповіддю Сенату США, пролили перше справжнє світло на темний розділ історії США та Європи після терактів 11 вересня, започаткували серію національних розслідувань та допомогли зменшити ймовірність тортур на європейській землі.

Санкції проти російської делегації

[ред. | ред. код]

9 квітня 2014 року ПАРЄ прийняла резолюцію із засудженням дій Росії з «анексії Криму» і критикою російських пропозицій по федералізації України[25]. У зв'язку з денонсацією Росією договорів, укладених в 1997 році з розміщеного в Криму Чорноморського флоту, ПАРЄ закликається до негайного виведення російських військ з Криму[26]. За резолюцію проголосувало 140 депутатів, 32 проти, 9 утрималися[26]. У ПАРЄ також ухвалили рішення з приводу кримського референдуму, який названий таким, що суперечить як кримській, так і українській Конституції. У резолюції результати голосування і приєднання півострова до Росії оголошено «такими, що не мають юридичної сили» і не визнаними Радою Європи. Дії Росії названі «агресією» проти України. За це рішення проголосували 154 депутати, 26 висловилися проти, 14 утрималися[27].

10 квітня 2014 року ПАРЄ прийняла резолюцію, згідно з якою делегація Російської Федерації, за прийняття Криму до складу Росії, позбавлена права голосу в асамблеї і виключена з усіх керівних органів до кінця року. Документ прийнятий голосами 145 депутатів, 21 виступив проти, 22 утрималися[28]. У текст резолюції було внесено поправку про позбавлення права делегації РФ до кінця року працювати в керівних органах асамблеї — бюро, президентському і постійному комітетах, — а також брати участь в місіях спостерігачів ПАРЄ[28].

У зв'язку з обранням Надії Савченко депутатом ПАРЄ, на Росію чинився тиск із вимогою звільнити новообраного депутата від України. Делегація Росії на засіданні висунула ультиматум — або Росії повертають право голосу, або вона призупиняє роботу. Оскільки Савченко так і не випустили, то права голосу РФ не повернули, в результаті Росія припинила свою участь в ПАРЄ до кінця року[29].

24 січня 2019 року ПАРЄ прийняла резолюцію, в якій закликали Росію негайно звільнити заарештованих за звинуваченням у незаконному перетині кордону українських моряків і підтримали ініціативу про направлення групи міжнародних спостерігачів для моніторингу ситуації в Керченській протоці. За ухвалення документа проголосували 103 парламентарі, проти — три, 16 учасників утрималися. У документі Асамблея засудила використання військової сили з боку Росії проти українських військових кораблів і їх екіпажів,… закликала негайно звільнити українських військовослужбовців та забезпечити надання їм необхідної медичної, юридичної та консульської допомоги[30].

Зовнішні відеофайли
Ляшко-лобістам Росії в ПАРЄ: Не приїжджайте в Україну!, Олег Ляшко, опубліковано 24 червня 2019 року.

25 червня 2019 року ПАРЄ ухвалила резолюцію, у якій ідеться про те, що право голосувати, виступати і бути представленим в Асамблеї та її органах не можуть бути припинені або вилучені в ході оскарження чи перегляду повноважень. Унаслідок цього російська делегація повертається до ПАРЄ[31]. У процесі голосування 162 голоси було віддано «за», 62 — «проти» та 10 «утрималося»[32][33]. Проти відновлення Росії у ПАРЄ проголосували у повному складі делегації Грузії та України, переважна більшість депутатів від Великої Британії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Албанії, Румунії, Словенії, Словаччини, половина делегації Швеції, а також окремі представники Бельгії, Ліхтенштейну, Нідерландів, Німеччини, Хорватії, Швейцарії[34][35][36].

24 січня 2022 року в Страсбурзі розпочалася зимова сесія Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Під час відкриття сесії, коли відбувається процедура перевірки повноважень національних делегацій, Україна і країни неформальної групи Baltic plus — Латвія, Литва, Естонія, Грузія і Польща — оскаржили повноваження Росії в ПАРЄ[37][38].

Резолюція стосовно вакцинації проти COVID-19

[ред. | ред. код]

Парламентська Асамблея Ради Європи закликала держави-члени та Європейську Унію утриматися від дискримінації громадян, у зв'язку з тим, що він/вона не був вакцинований.

Після винайдення вченими вакцини проти Covid-19, відбулося 5-е засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи, на якому було заслухано звіт Комітету з соціальних питань, охорони здоров'я та сталого розвитку і прийнято Резолюцію № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування»[39], основними тезами якої стало:

  • п. 7.3.1 забезпечити, щоб громадяни були поінформовані про те, що вакцинація не є обов'язковою і що ніхто не зазнає політичного, соціального чи іншого тиску на вакцинацію, якщо вони цього не хочуть.
  • п. 7.3.2 забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації у зв'язку з тим, що він/вона не був вакцинований, через можливі ризики для здоров'я або не бажає вакцинуватися;
  • п. 7.5.2 використовувати свідоцтва про вакцинацію виключно за призначенням для моніторингу ефективності вакцини, потенціальних побічних ефектів та небажаних явищ.

Водночас Асамблея підтримує позицію Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про те, що вакцина проти Covid-19 повинна бути глобальним суспільним благом, а імунізація повинна бути доступною скрізь і кожному.

Виключення Російської Федерації з Ради Європи

[ред. | ред. код]

25 лютого 2022 року – наступного дня після широкомасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року – членство Російської Федерації в Раді Європи було призупинено міністерським органом Ради Європи після консультацій з Асамблеєю того ж дня. Призупинення не має такого ж правового статусу, як повне виключення.

15 березня, після цілоденних дебатів на позачерговій сесії, Парламентська асамблея ухвалила резолюцію, у якій закликає міністерський орган Ради Європи піти далі та «негайно» виключити Російську Федерацію з Ради через її агресію проти України. Це вперше в історії Асамблеї зробила такий заклик.

Коли дебати наближалися до завершення, російська влада подала офіційний лист, у якому оголосила про свій вихід з Ради; однак, оскільки процедура виключення вже розпочалася, це вже було юридично неможливо. Дебати в Асамблеї продовжилися, і – одноголосним голосуванням 216 голосами «за», 0 голосами «проти» та 3 утрималися – Асамблея закликала до повного виключення Російської Федерації.[40] Наступного дня, 16 березня, на позачерговому засіданні Комітет міністрів Ради Європи задовольнив прохання Асамблеї та вирішив, що Російська Федерації буде виключена з Ради Європи того ж дня, після 26 років перебування в якості держави-члена.

Протягом місяців, що минули з того часу, Асамблея неодноразово обговорювала наслідки агресії Російської Федерації проти України, включаючи правові наслідки та практичну підтримку, яку вона може надати Україні. Наприклад, у жовтні 2022 року вона ухвалила резолюцію, яка оголошує російський режим «терористичним»[41][42], а в січні 2023 року одноголосно вимагала створення міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі для переслідування російських та білоруських політичних і військових лідерів, які «планували, готували, ініціювали або виконували» війну. У червні 2023 року, коли Міжнародний олімпійський комітет дав зрозуміти, що розглядає можливість дозволити російським та білоруським спортсменам взяти участь в Олімпійських іграх 2024 року в Парижі як «нейтральним особам», Асамблея закликала до продовження повної заборони.

Під час весняної сесії 2024 року, Парламентська асамблея Ради Європи відмовилася визнавати російського диктатора Володимира Путіна легітимним президентом Росії, — про це йдеться у резолюції ПАРЄ, яка опублікована на сайті організації[43][44].

Суперечки

[ред. | ред. код]

Корупційні скандали

[ред. | ред. код]

ПАРЄ зазнала критики за марнотратність та надмірну самовдоволеність у питаннях конфлікту інтересів.[45][46][47] Відмова ПАРЄ стати повноправним членом GRECO, як і всі її держави-члени, також є предметом критики.[46] У 2013 році газета The New York Times повідомила, що «деякі члени ради, зокрема держави Центральної Азії та Росія, намагалися вплинути на парламентську асамблею організації за допомогою щедрих подарунків та поїздок».[48] Згідно зі звітом, зазначені держави-члени також наймають лобістів, щоб відбити критику щодо їхньої діяльності у сфері прав людини.[49]

Члени ПАРЄ були замішані в корупційних скандалах, пов'язаних з урядами Катару та Азербайджану. «Катаргейт» – це скандал, що триває, пов'язаний з твердженнями про те, що посадовці ПАРЄ, лобісти та їхні родини перебували під впливом урядів Катару, Марокко та Мавританії, займаючись корупцією, відмиванням грошей та організованою злочинністю.[50]

Кілька посадовців ПАРЄ були причетні до схеми відмивання грошей, організованої урядом Азербайджану.[51][52][53] В обмін на (А) викриття поганого стану прав людини в Азербайджані та (Б) лобіювання Азербайджану в нагірно-карабахському конфлікті, європейські політики отримували гроші та щедрі подарунки й оплачувані поїздки.[54][55][56][57][58] У 2018 році незалежне розслідування виявило «серйозні підозри в корупційній поведінці за участю членів Асамблеї» та назвало кількох членів такими, що порушили Кодекс поведінки Асамблеї.[59][53] Після серії слухань було запроваджено санкції проти багатьох членів або колишніх членів, згаданих у звіті Слідчого органу, або шляхом позбавлення їх певних прав,[60] або шляхом довічного виключення з приміщень Асамблеї.[61] Після втечі вірмен з Нагірного Карабаху[en] у 2023 році, ПАРЄ ухвалила резолюцію, в якій зазначалося, що «вона шкодує про те, що члени ПАРЄ схвалили та не задекларували поїздки до Азербайджану, візити до Нагірного Карабаху та проживання в готелях класу люкс, організовані та оплачені азербайджанськими чиновниками».[62]

Резолюція про право дітей на фізичну недоторканність

[ред. | ред. код]

У жовтні 2013 року, за клопотанням Комітету з соціальних питань, охорони здоров'я та сталого розвитку, поданим роком раніше, Асамблея ухвалила резолюцію та супровідну рекомендацію щодо права дітей на фізичну недоторканність.[63][64][65] У цих документах стверджувалося, що хоча ПАРЄ розглядала такі форми жорстокого поводження з дітьми, як сексуальне насильство та домашнє насильство, необхідно також розглянути те, що вони називали «медично невиправданими порушеннями фізичної недоторканності дітей, які можуть мати довготривалий вплив на їхнє життя». Вони закликали до заборони найшкідливіших практик, таких як каліцтво жіночих статевих органів, а також до активізації діалогу щодо інших процедур, які вони вважають шкідливими, таких як обрізання немовлят чоловічої статі, інтерсексуальні медичні втручання та пірсинг тіла.

Хоча жоден із вищезгаданих документів не закликав до повної заборони чоловічого обрізання, вони закликали до регулювання та обговорення цієї процедури, а в супровідному звіті цю практику називали «порушенням прав людини».[66] Це засудження зазнало критики з боку релігійних груп та діячів, таких як Шимон Перес, президент Ізраїлю на той час, а також Антидифамаційної ліги, яка стверджувала, що обрізання є прийнятною медичною процедурою, а резолюція втручається у свободу віросповідання та є антисемітською.[67][68][69] У відповідь на цю критику Ліліан Морі Паск'є з Комітету з соціальних справ, охорони здоров'я та сталого розвитку написала статтю в The Washington Post, стверджуючи, що медичні докази проти обрізання були представлені на слуханнях Асамблеї та що право дитини на фізичну недоторканність переважає право батьків на релігійну свободу.[70] Ця статтю також була розкритикована Антидифамаційною лігою.[71]

У 2015 році ПАРЄ ухвалила резолюцію про релігійну свободу та толерантність, яка посилалася на її попередню резолюцію щодо обрізання та повторювала свою думку про те, що цю процедуру слід проводити лише за відповідних медичних умов.[72] Хоча деякі мас-медіа повідомляли, що ПАРЄ відкликала свою позицію проти обрізання,[73] ПАРЄ уточнила, що вона не скасовувала і не замінювала стару резолюцію, і що вона ніколи не закликала до заборони обрізання немовлят. [74]

Культурні розбіжності

[ред. | ред. код]

Хоча Рада Європи є органом, що наглядає за дотриманням прав людини та бореться з дискримінацією, вважається, що вона дедалі більше розділяється з моральних питань, оскільки до її складу входили переважно мусульманські країни (Туреччина та Азербайджан), а також країни Східної Європи, серед яких Росія, де сильний соціальний консерватизм.[75] У 2007 році це стало очевидним, коли Парламентська асамблея проголосувала за доповідь, складену Анною Брассер з партії «Альянс лібералів і демократів за Європу», про піднесення християнського креаціонізму, підтриманого правими та популістськими партіями у Східній Європі.[75]

Історичні промови

[ред. | ред. код]

У 2018 році на вебсайті Асамблеї з'явився онлайн-архів усіх промов, виголошених перед Парламентською асамблеєю главами держав або урядів з моменту її створення в 1949 році, що стало результатом дворічного проєкту під назвою «Голоси Європи».[76] На момент запуску архів містив 263 промови, виголошені протягом 70-річного періоду приблизно 216 президентами, прем'єр-міністрами, монархами та релігійними лідерами з 45 країн, але він продовжує розширюватися, оскільки нові промови додаються кожні кілька місяців.

Також включено деякі дуже ранні промови осіб, яких вважають «засновниками» європейських інституцій, навіть якщо вони не були на той час главами держав чи урядів (наприклад, промови Вінстона Черчилля та Роберта Шумана). У списку є промови восьми монархів (таких як король Іспанії Хуан Карлос I, король Бельгії Альберт II та великий герцог Люксембургу Анрі ), а також промови релігійних діячів (таких як Папа Іван Павло II) та кількох лідерів з країн Близького Сходу та Північної Африки (таких як Шимон Перес, Ясір Арафат, Хосні Мубарак, Леопольд Седар Сенгор або король Йорданії Хусейн).

Повний текст промов наведено англійською та французькою мовами[77] незалежно від мови оригіналу. Пошук в архіві можна здійснювати за країною, назвою та хронологічно.

Мови

[ред. | ред. код]

Офіційними мовами Ради Європи є англійська та французька, але Асамблея також використовує німецьку та італійську як робочі мови.[78] Кожен парламентарій має окремі навушники та пульт, на якому він може вибрати мову, яку він хотів би слухати. Коли іноземні гості бажають звернутися до Асамблеї мовами, що не є її робочими мовами, їм пропонується привести власних перекладачів.

Склад

[ред. | ред. код]

Асамблея налічує загалом 612 членів – 306 основних членів та 306 запасних[79] – яких призначають або обирають парламенти кожної держави-члена. Делегації повинні відображати баланс у національному парламенті, тому містити членів як правлячих партій, так і опозиції. Населення кожної країни визначає кількість її представників та кількість голосів. Це відрізняється від Комітету міністрів, виконавчого органу Ради Європи, де кожна країна має один голос. Хоча парламенти Киргизстану, Йорданії, Марокко та Палестини не є повноправними членами, вони мають статус «Партнера за демократію» в Асамблеї, що дозволяє їхнім делегаціям брати участь у роботі Асамблеї, але без права голосу, а також є делегати-спостерігачі від парламентів Канади, Ізраїлю та Мексики.

Витрати на участь в Асамблеї – головним чином витрати на проїзд та проживання – покриває національний парламент відповідної делегації. Витрати кількох членів, призначених доповідачами, під час виконання ними роботи для Асамблеї покриває Рада Європи.

Деякими відомими колишніми членами ПАРЄ є:

Національні квоти та представництво країн

[ред. | ред. код]

Національні квоти в організації (станом на 2019 рік) розподілені наступним чином[84]:

Статус спеціального гостя Національних зборів Білорусі було призупинено 13 січня 1997 року.

Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи 16 березня 2022 року.[85]

У січні 2024 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила рішення не ратифікувати повноваження азербайджанської делегації, тим самим перешкоджаючи азербайджанським делегатам брати участь у роботі Асамблеї.[86]

30 січня 2025 року делегація Грузії в Парламентській асамблеї Ради Європи оголосила про негайне припинення своєї участі в асамблеї після того, як пленарне засідання проголосувало за запровадження суворих умов для ратифікації повноважень делегації.[87]

Парламенти зі статусом «Партнер за демократію»

[ред. | ред. код]

Парламенти, що мають статус Партнера за демократію, зобов'язуються працювати над досягненням певних основних цінностей Ради Європи та погоджуються на періодичні оцінки свого прогресу. Натомість вони можуть направляти делегації для участі в роботі Асамблеї та її комітетів, але без права голосу.

Делегація Місця Населення Населення на одного члена Надано статус «Річного партнера за демократію»
Йорданія Йорданія 3 10 954 200 3,651,400 2016[88]
КиргизстанКиргизстан 3 6 586 600 1,097,767 2014[89]
МароккоМарокко 6 36 261 700 6,043,617 2011
ПалестинаПалестина 3 5 227 193[90] 1,742,398 2011[91]

Парламенти зі статусом спостерігача

[ред. | ред. код]
Делегація Місця Населення Населення на одного члена Рік надання статусу спостерігача
Канада Канада 6 35 151 728[92] 5,858,621 1996[93]
ІзраїльІзраїль 3 9 350 580[94] 3,116,860 1957[95]
МексикаМексика 6 126 014 024[96] 21,002,337 1999

Інші делегації

[ред. | ред. код]

Асамблеї Косово було запропоновано призначити делегацію для участі в роботі Асамблеї та її комітетів як спостерігачів без права голосу. 24 квітня 2023 року Комітет міністрів Ради Європи схвалив заявку Косово про членство, що дозволило їй пройти розгляд до Парламентської асамблеї.[97][98] 16 квітня 2024 року Парламентська асамблея проголосувала за членство Косово, проголосувавши 131 голос «за», 29 «проти» та 11 «утрималися».[99]

Делегація Місця Населення Населення на одного члена Рік запрошення
Косово Косово 3[100] 1 806 279[101] 602 093 2016[102]

Запрошені представники

[ред. | ред. код]

Двох представників турецько-кіпрської громади запросили взяти участь у обговореннях асамблеї як спостерігачів без права голосу.

Учасники Місця Населення Населення на одного члена Рік запрошення
Північний Кіпр Турецько-кіпрська громада[103] 2 382 836[104] 191 418 2004[105][106][107][108]

Генеральний секретар

[ред. | ред. код]

У січні 2021 року Асамблея обрала Деспіну Хацівассіліу-Цовіліс Генеральним секретарем Асамблеї на п'ятирічний термін, що починається у березні 2021 року.

Вона очолює багатонаціональний секретаріат, що складається з 80 осіб, що базується у Страсбурзі, і є першою жінкою на цій посаді з моменту створення Асамблеї в 1949 році, а також першою особою грецької національності.

Див. також

[ред. | ред. код]
ПАРЄ
у соціальних мережах
ПАРЄ на сайті Facebook
ПАРЄ на сайті Twitter
ПАРЄ на сайті YouTube
ПАРЄ на сайті Flickr

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ PACE creates a special committee for the election of judges to the European Court of Human Rights, 2014-06-24.
  2. ↑ Adelaide Remiche (2012-08-12), Election of the new Belgian Judge to the ECtHR: An all-male shortlist demonstrates a questionable commitment to gender equality Oxford Human Rights Hub, University of Oxford.
  3. ↑ Choice of an emblem for the Consultative Assembly of the Council of Europe. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 21 вересня 1953. Архів оригіналу за 7 Apr 2022. Процитовано 16 жовтня 2022.
  4. ↑ PACE creates a special committee for the election of judges to the European Court of Human Rights, 2014-06-24.
  5. ↑ Adelaide Remiche (2012-08-12), Election of the new Belgian Judge to the ECtHR: An all-male shortlist demonstrates a questionable commitment to gender equality Oxford Human Rights Hub, University of Oxford.
  6. ↑ відомо, хто наступним очолить ПАРЄ
  7. ↑ Президентом ПАРЄ став ініціатор зняття санкцій з Росії. 24 Канал (укр.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022.
  8. ↑ Новим головою ПАРЄ обрали нідерландського сенатора Тіні Кокса. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022.
  9. ↑ @pace_news (24 січня 2022). https://twitter.com/pace_news/status/1485592749814464512 (Твіт) (укр.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022 — через Твіттер.
  10. ↑ Президентом ПАРЄ став нідерландець Тіні Кокс, депутатка ВР Мезенцева набрала 80 голосів. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022.
  11. ↑ Choice of an emblem for the Consultative Assembly of the Council of Europe. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 21 вересня 1953. Архів оригіналу за 7 Apr 2022. Процитовано 16 жовтня 2022.
  12. ↑ Choice of an emblem for the Council of Europe. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 1953. Процитовано 16 жовтня 2022.
  13. ↑ Choice of a Europe emblem. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 22 жовтня 1955. Процитовано 16 жовтня 2022.
  14. ↑ The European flag. The Council of Europe. Процитовано 16 жовтня 2022.
  15. ↑ European Anthem. The Council of Europe. Процитовано 16 жовтня 2022.
  16. ↑ PACE - Resolution 492 (1971) - European anthem. PACE website. Процитовано 16 жовтня 2022.
  17. ↑ @PACE_News (18 січня 2022). Happy birthday to the #EuropeanAnthem, created #OnThisDay 50 years ago! The prelude to Beethoven's "Ode to Joy"… (Твіт) — через Твіттер.
  18. ↑ Abolition of capital punishment. PACE website. 16 травня 1973. Процитовано 16 жовтня 2022.
  19. ↑ Abolition of capital punishment. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 1980. Процитовано 16 жовтня 2022.
  20. ↑ European Convention on Human Rights - Abolition of capital punishment. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 1980. Процитовано 16 жовтня 2022.
  21. ↑ King, Jordan (26 червня 2022). Turkey may bring death penalty back for people who start forest fires. Metro (англ.). Процитовано 16 жовтня 2022.
  22. ↑ Timeline: the Council of Europe's investigation into CIA secret prisons in Europe. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. 24 липня 2014. Процитовано 17 грудня 2021.
  23. ↑ Dick, Marty (12 червня 2006). Alleged secret detentions and unlawful inter-state transfers of detainees involving Council of Europe member states (pdf). Процитовано 17 грудня 2021.
  24. ↑ Marty, Dick (11 червня 2007). Secret detentions and illegal transfers of detainees involving Council of Europe member states: second report. Процитовано 17 грудня 2021.
  25. ↑ ПАРЄ прийняла резолюцію із засудженням анексії Криму Росією. / / www.unian.net . 9 квітня 2014. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 11 квітня 2014.
  26. ↑ а б ПАРЄ проголосувала за виведення російських військ з Криму у зв'язку з денонсацією угод щодо ЧФ. // Інтерфакс . 9 квітня 2014. Архів оригіналу за 11 квітня 2014. Процитовано 10 квітня 2014.
  27. ↑ Новообраний президент ПАРЄ закликав Росію повернути Україні Крим і Донбас. 9 квітня 2014. Архів оригіналу за 1 червня 2016. Процитовано 13 квітня 2016.
  28. ↑ а б ПАСЕ: ПАРЄ до кінця року виключила РФ з усіх керівних органів асамблеї. http://itar-tass.com. 10 квітня 2014. Архів оригіналу за 12 квітня 2014. Процитовано 11 квітня 2014. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |publisher= (довідка)
  29. ↑ Росія припиняє роботу в ПАРЄ до кінця року. Обмірковує вихід з Ради Європи [Архівовано 31 січня 2015 у Wayback Machine.], УП, Середа, 28 січня 2015, 21:43
  30. ↑ ПАРЄ прийняла резолюцію по Азову. 24 січня 2019. Архів оригіналу за 24 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019.
  31. ↑ Росія «повертається» у ПАРЄ. Як так сталося?. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 25 червня 2019.
  32. ↑ Рада Європи відновлює права Росії на голосування [Архівовано 28 червня 2019 у Wayback Machine.], Нью-Йорк таймс, 25 червня 2019 року
  33. ↑ Parliamentary Assembly, Vote on Resolution. Архів оригіналу за 29 червня 2019. Процитовано 1 липня 2019.
  34. ↑ Як країни голосували за підтвердження повноважень Росії у ПАРЄ: розподіл голосів. Архів оригіналу за 24 вересня 2021. Процитовано 2 липня 2019.
  35. ↑ [ https://tsn.ua/politika/stalo-vidomo-hto-golosuvav-za-povernennya-rosiyi-do-parye-1367832.html [Архівовано 2 липня 2019 у Wayback Machine.] Стало відомо, які країни]
  36. ↑ Декілька депутатів ПАРЄ спробували виправдатися за свій голос за повернення Росії. Архів оригіналу за 4 липня 2019. Процитовано 2 липня 2019.
  37. ↑ Повноваження делегації РФ в ПАРЄ оскаржені. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022.
  38. ↑ Україна оскаржила повноваження Росії у ПАРЄ. 24 Канал (укр.). Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022.
  39. ↑ Covid-19 vaccines: ethical, legal and practical considerations. Архів оригіналу за 19 жовтня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021.
  40. ↑ Russia quits Council of Europe rights watchdog. Reuters (англ.). 15 березня 2022. Процитовано 16 березня 2022.
  41. ↑ Council of Europe declares Russia a 'terrorist' regime. 13 жовтня 2022. Процитовано 16 листопада 2022.
  42. ↑ ПАРЄ підтримала резолюцію, яка визнає режим у Росії «терористичним». www.radiosvoboda.org. 13 жовтня 2022.
  43. ↑ Spring Session 2024
  44. ↑ Нелегітимний: ПАРЕ відмовилася визнавати Путіна російським Президентом. 18.04.2024, 18:58
  45. ↑ Le Parlement européen terni par une affaire de corruption. LEFIGARO (фр.). 22 березня 2011. Процитовано 8 травня 2023.
  46. ↑ а б EU Influence: Shrugging off oversight — Uber crunch — Stellantis skips lobbying. POLITICO (англ.). 19 січня 2023. Процитовано 8 травня 2023.
  47. ↑ Neukirch, Ralf (4 січня 2012). A Dictator's Dream: Azerbaijan Seeks to Burnish Image Ahead of Eurovision. Der Spiegel.
  48. ↑ Dempsey, Judy (4 лютого 2013). Corruption Undermining Democracy in Europe. The New York Times.
  49. ↑ Dempsey, Judy (27 квітня 2012). Where a Glitzy Pop Contest Takes Priority Over Rights. International Herald Tribune.
  50. ↑ Becker, Markus; Buschmann, Rafael; Naber, Nicola; Neukirch, Ralf; Truckendanner, Petra (20 січня 2023). A Secret Meeting in Suite 412. Inside the European Parliament Corruption Scandal. Der Spiegel (англ.). Архів оригіналу за 31 січня 2023. Процитовано 24 січня 2023.
  51. ↑ Project, Organized Crime and Corruption Reporting. The Azerbaijani Laundromat. OCCRP.
  52. ↑ Harding, Luke; Barr, Caelainn; Nagapetyants, Dina (4 вересня 2017). Everything you need to know about the Azerbaijani Laundromat. The Guardian — через www.theguardian.com.
  53. ↑ а б Zero tolerance for corruption within PACE. PACE. 26 квітня 2018.
  54. ↑ Who Profited From The 'Azerbaijani Laundromat'?. 14 вересня 2017 — через www.rferl.org.
  55. ↑ The Azerbaijani Laundromat: $3 Billion Azerbaijani Money Laundering and Lobbying Scheme Exposed. Armenian National Committee of America. 5 вересня 2017. Архів оригіналу за 2 вересня 2018.
  56. ↑ The EBRD and the Azerbaijani Laundromat. www.europarl.europa.eu.
  57. ↑ PACE – Doc. 14653 (2018) – Follow-up to the Azerbaijani Laundromat investigation. www.assembly.coe.int.
  58. ↑ Caviar Diplomacy – How Azerbaijan silenced the Council of Europe | ESI. www.esiweb.org. Процитовано 19 лютого 2021.
  59. ↑ Report of the Independent Investigation Body on the allegations of corruption within the Parliamentary Assembly (PDF). PACE. 15 квітня 2018.
  60. ↑ Allegations of corruption within the Assembly: committee deprives four members of certain rights. PACE. 16 травня 2018.
  61. ↑ Committee deprives fourteen former members of the right to access Council of Europe premises. PACE. 27 червня 2018.
  62. ↑ Texts adopted - Situation in Nagorno-Karabakh after Azerbaijan's attack and the continuing threats against Armenia - Thursday, 5 October 2023. www.europarl.europa.eu (англ.). Процитовано 15 січня 2024.
  63. ↑ "Children's right to physical integrity: Motion for a resolution" [Архівовано 2023-04-04 у Wayback Machine.].
  64. ↑ "Children's right to physical integrity".
  65. ↑ "Children's right to physical integrity (recommendation)" [Архівовано 2022-08-12 у Wayback Machine.].
  66. ↑ "Report: Children's right to physical integrity".
  67. ↑ Israel calls on Council of Europe to rescind anti-circumcision resolution. Israel Ministry of Foreign Affairs. Процитовано 31 липня 2020.
  68. ↑ Sherwood, Harriet (7 жовтня 2013). Israel condemns Council of Europe resolution on ritual circumcision. The Guardian. Guardian News & Media Limited. Процитовано 31 липня 2020.
  69. ↑ ADL: Circumcision Resolution 'Targets Europe's Jewish Citizens'. Anti-Defamation League. Процитовано 31 липня 2020.
  70. ↑ Pasquier, Liliane Maury (25 грудня 2012). Circumcision of young boys is not a right. The Washington Post. Процитовано 31 липня 2020.
  71. ↑ Foxman, Abraham H. Re 'Is Circumcision A Right?'. Anti-Defamation League. Архів оригіналу за 28 листопада 2020. Процитовано 31 липня 2020.
  72. ↑ "Freedom of religion and living together in a democratic society".
  73. ↑ Aderet, Ofer. Council of Europe Drops Anti-circumcision Campaign. Haaretz. Haaretz Daily Newspaper Ltd. Процитовано 31 липня 2020.
  74. ↑ Council of Europe doubles down on anti-ritual circumcision stance. The Times of Israel. Процитовано 31 липня 2020.
  75. ↑ а б Castle, Stephen (4 жовтня 2007). European lawmakers condemn efforts to teach creationism. International Herald Tribune.
  76. ↑ 1949–2019 Voices of Europe: Speeches made to the Parliamentary Assembly. Council of Europe. Процитовано 17 грудня 2021.
  77. ↑ 1949–2019 Les voix de l'Europe : Discours prononcés devant l'Assemblée parlementaire (фр.). Council of Europe. Процитовано 17 грудня 2021.
  78. ↑ Turkey's presence at Council of Europe increased. DailySabah. 24 травня 2015. Архів оригіналу за 20 жовтня 2021. Процитовано 4 серпня 2015.
  79. ↑ This number is fixed by article 26.
  80. ↑ Members since 1949. www.assembly.coe.int.
  81. ↑ Council of Europe. coe.int. Процитовано 10 червня 2015.
  82. ↑ Members A-Z since 1949. pace.coe.int.
  83. ↑ Dell'Utri condannato anche in appello, pena ridotta a 7 anni. Rai News (італ.). 29 червня 2010. Архів оригіналу за 5 березня 2012.
  84. ↑ Parlementaire Vergadering van de Raad van Europa. Архів оригіналу за 3 липня 2019. Процитовано 3 липня 2019.
  85. ↑ Resolution CM/Res(2022)2 on the cessation of the membership of the Russian Federation to the Council of Europe. Council of Europe. Процитовано 16 Oct 2022.
  86. ↑ PACE resolves not to ratify the credentials of Azerbaijan's parliamentary delegation, citing a failure to fulfil 'major commitments' - Portal - www.coe.int.
  87. ↑ Georgia quits PACE over demand for new elections. www.intellinews.com (англ.). 30 січня 2025. Процитовано 31 січня 2025.
  88. ↑ PACE grants Jordan's Parliament Partner for Democracy Status. coe.int. Процитовано 1 лютого 2016.
  89. ↑ PACE: News. coe.int. Процитовано 10 червня 2015.
  90. ↑ Estimated Population in Palestine Mid-Year by Governorate,1997-2021. Statistics Canada. 16 листопада 2019. Процитовано 27 травня 2021.
  91. ↑ Request for partner for democracy status with the Parliamentary Assembly submitted by the Palestinian National Council. PACE. 2011. Архів оригіналу за 12 Aug 2022. Процитовано 16 жовтня 2022.
  92. ↑ Population size and growth in Canada: Key results from the 2016 Census. Statistics Canada. 8 лютого 2017. Процитовано 27 травня 2021.
  93. ↑ Council of Europe Parliamentary Assembly. coe.int. Архів оригіналу за 28 лютого 2014. Процитовано 10 червня 2015.
  94. ↑ Home Page. Israel Central Bureau of Statistics. Процитовано 27 травня 2021.
  95. ↑ Israel - Observer. www.coe.int (брит.). Процитовано 4 червня 2020.
  96. ↑ Censo de Población y Vivienda 2020. INEGI. 16 березня 2021. Процитовано 27 травня 2021.
  97. ↑ Si, Nen (24 квітня 2023). Kosovo successfully passes the first phase of membership in the Council of Europe.
  98. ↑ Bami, Xhorxhina (24 квітня 2023). Kosovo Passes First Step to Council of Europe Membership.
  99. ↑ Vote Puts Kosovo One Step from Accession to Europe's Chief Rights Body. 16 квітня 2024.
  100. ↑ Assembly of Kosovo*. PACE. Процитовано 16 Oct 2022.
  101. ↑ Population of Kosovo. 2022. Процитовано 10 серпня 2022.
  102. ↑ The situation in Kosovo* and the role of the Council of Europe. PACE website. 2016. Процитовано 16 Oct 2022.
  103. ↑ Cyprus. Архів оригіналу за 13 червня 2020.
  104. ↑ Muhammet İkbal Arslan (10 жовтня 2022). KKTC'nin nüfusu 382 bin 836 olarak hesaplandı (тур.). Anadolu Agency.
  105. ↑ Turkish Cypriot Chamber of Commerce. ktto.net. Архів оригіналу за 10 червня 2015. Процитовано 10 червня 2015.
  106. ↑ Council of Europe Parliamentary Assembly. coe.int. Архів оригіналу за 21 лютого 2015. Процитовано 10 червня 2015.
  107. ↑ Council of Europe Parliamentary Assembly. coe.int. Архів оригіналу за 7 березня 2014. Процитовано 10 червня 2015.
  108. ↑ James Ker-Lindsay, The Foreign Policy of Counter Secession: Preventing the Recognition of Contested States, p. 149: "... despite strong opposition from the Cypriot government, the Turkish Cypriot community was awarded observer status in the PACE"

Література

[ред. | ред. код]
  • І. Мінгазутдінов. Парламентська асамблея Ради Європи // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.539 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Парламентська_асамблея_Ради_Європи&oldid=46526258